Проблеми міжкультурного діалогу

План

Вcтуп

Розділ І. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми міжкультурного діалогу

І.1. Феномен міжкультурного діалогу

І.2. Механізм діалогу культур

Розділ ІІ. Міжкультурний діалог: структура і динаміка процесів

ІІ. 1. Структура міжкультурного діалогу

ІІ.2. Рівні міжкультурного діалогу

Розділ ІІІ. Мовні стратегії у механізмі здійснення міжкультурного діалогу

Розділ IV. Зміна культур у результаті їхнього діалогу

IV.1. Різноманіття міжкультурного діалогу

Висновки

Список використаної літератури

 

Вcтуп

Сучасний світ став принципово іншим, ніж півстоліття тому. Незважаючи на протиріччя і, навіть, конфлікти, що інколи сколихують єдиний людський простір, він характеризується цілісністю та взаємозв’язками, відкритістю до діалогу й прозорістю у розгортанні внутрішніх і зовнішніх процесів, толерантністю у сприйнятті інших народів і культур та діалогічним способом життя.

Сучасний світ пронизана інтеграційними процесами. Він є полем розмаїття культур, плетивом міжнаціональних інтересів, дискурсом корінних народів та народів-мігрантів і, як такий, потребує діалогу.

В умовах динамізації взаємодії різних культур у сучасному світі виникає питання: яким буде шлях їх подальшого розвитку та взаємовпливу? У змістовно-термінологічному сенсі поняття “взаємодія” й “інтеракція” складають один ряд з такими близькоспорідненими за змістом поняттями, як “діалог”, “комунікація”, “спілкування”, “взаємовідносини”, “людські стосунки”, “взаємовплив” тощо. Метою взаємодії культур є не тільки спілкування, співпраця, спільне вирішення проблем, пізнання інтересів, потреб, цінностей, менталітету іншої культури, але також соціальна самореалізація суб’єкта однієї культури (індивіда, групи, нації) через взаємодію і взаємодоповнення з репрезентантом іншої культури.

Інтенціональний світ окремої особистості об’єктивно потребує взаємодії, спілкування з іншим, “чужим” світом, аби ділитися власними почуттями, думками, переживаннями, а також засвоювати чужі.

Європейський вектор є провідним напрямом зовнішньої політики України. Як історично, так і в контексті сучасних економічних, політичних та соціокультурних процесів він найбільше відповідає стратегії наших національних інтересів, а тому має бути забезпеченим усілякими засобами.

Не менш актуальним наше дослідження є й з точки зору процесу становлення Об’єднаної Європи і української соціокультурної реформації. Як зазначають дослідники, ці два процеси приблизно співпадають у часі, а тому потребують узгоджених зусиль для взаємної синхронізації, щоб уникнути відставання України від „європейського потягу”. Розуміння одне одного, нагальних завдань, що потребують синхронного розв’язання, може бути досягненим лише за допомогою стратегій, які забезпечують не лише зовнішній діалог (чи поверхове розуміння), але й проникнення в суть проблеми, тенденцій її розгортання у відповідності з загальнокультурними традиціями і сучасним станом економічного, політичного і соціокультурного розвитку народів європейського простору.

Актуальність нашого дослідження обумовлена загально-гуманістичною потребою розвитку і збагачення духовного світу особистості, що реалізується через поглиблене розуміння ментальної культури засобами різних стратегій.

Мета дослідження. Головною метою курсового дослідження є соціально-філософський аналіз місця та ролі різних стратегій у формуванні міжкультурного діалогу у сучасному дискурсі. Досягнення даної мети обумовлює необхідність розв’язання таких дослідницьких завдань:

-  з’ясувати характер соціокультурних відносин, що склались у європейському просторі в останні два-три десятиріччя, головні тенденції їх розвитку в контексті сучасних інтеграційних процесів;

-  дослідити феномен різних стратегій як механізмів здійснення міжкультурного діалогу;

-  розглянути структуру та характер взаємодії європейського культурного та освітнього простору;

-  визначити характер та тенденції поширення української культури в європейському просторі;

-  виявити можливі шляхи вдосконалення вивчення історію європейських та світових культур в освітній стратегії України.

Об’єктом дослідження є різні підходи та стратегії, що здійснюються у європейському та світовому культурному просторі.

Предметом дослідження — їх значення і роль у налагодженні міжкультурного діалогу у світовому та європейському просторі.

Методи дослідження. Основними методами, за якими здійснювалось дослідження є: порівняльний, структурно-функціональний та ін. Автор намагався використовувати ці методи у взаємозв’язку і взаємодоповненні, що дозволило виявити суперечності досліджуваних проблем, причини, які до цього спонукають, чинники та умови розв’язання суперечностей, здійснити на цій основі відповідний прогноз розвитку ситуації в майбутньому, герменевтичний метод дав змогу проникнути в сутність міжкультурного діалогу, зрозуміти його гуманістичну спрямованість; порівняльний метод дав змогу для уточнення місця та ролі української культури в системі культурних стратегій європейського простору; прогностичний метод був використаний з метою опрацювання можливої моделі культурних стратегії.

Наукова новизна одержаних результатів. В курсовій роботі обґрунтовано місце та роль різних стратегій та напрямків у здійсненні міжкультурного діалогу в сучасному світовому просторі, визначено співвідношення культурних тенденцій, шляхи та засоби поліпшення вивчення історії культур різних країн в навчальних закладах України. Одержані результати конкретизуються в наступних положеннях:

-  сучасні європейські інтегративні процеси інтенсифікують взаємодію народів і культур; створюють унікальну атмосферу співіснування в єдиному просторі культурних, етнічних, конфесійних суперечностей; потребують поглиблення діалогічного взаєморозуміння;

-  мовні стратегії є одним з головних засобів налагодження міжкультурного діалогу, досягнення толерантності і взаєморозуміння, подолання суперечностей та конфліктів, які час від часу виникають у європейському просторі;

-  останнє десятиріччя значно інтенсифікувалась міграція українців до європейського простору, що сприяло поширенню в ньому української мови і культури, а разом з цим – розумінню української спільноти як рівноправного партнера євроінтеграційних процесів;

-  існує необхідність поглибленого вивчення світових та європейських мов, а також історії культур світових та європейських країн як принципу сучасної освітньої політики України. Ефективний міжкультурний діалог у загальнолюдському просторі може бути налагодженим при умові знання та вивчення культури різних країн, а також знання власної культури та її історії, так як лише вона дозволяє особистості самоідентифікуватись й вступати в міжкультурний комунікаційний процес у якості активного, повноважного й відповідального суб’єкта.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження є важливими для подальшого філософського осмислення сучасної соціокультурної ситуації в європейському просторі, характеру міжкультурного діалогу, що в ньому здійснюється. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів.

Структура та обсяг курсової роботи обумовлені логікою розв'язання поставленої мети дослідження. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ І. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми міжкультурного діалогу

 

І.1 Феномен міжкультурного діалогу

 

Найголовнішим методологічним імперативом по дослідженню і оперуванню проблематикою між культурного діалогу є пріоритет якомога повнішого розкриття гуманітарно-екзистенційного потенціалу кожного репрезентанта певної культури (окрему людину, соціальну групу чи великий культурний масив). Ця методологічна засада базується на іншому методологічному принципі, сенс якого полягає у визнанні принципової рівноправності різних культур.

Видатний німецький історіософ Отто Ранке назвав це явище “рівновіддаленістю культур, народів і епох від Бога”. Йдеться про те, що кожна культура, народ чи історична епоха є ціннісно-цивілізаційною індивідуальністю з цілком унікальними й самобутніми виявами в світоглядному, аксіологічному, сенсожиттєвому, етичному, естетичному та інших аспектах віддзеркалення та перетворення дійсності. [24, 15]

Зрештою, наведена точка зору є доволі поширеною в середовищі філософів, істориків і культурологів. У той чи інший спосіб її висвітлювали Шелер і Тойнбі, Шпенглер і Вебер, Данилевський і Леонтьєв, Чижевський і Бочковський.

Ота “рівновіддаленість усіх від Бога” є категоричним запереченням “зверхності” й “прогресивності” одних культур та “неповноцінності” й “вторинності” інших. Ця ж “рівновіддаленість” є важливою методологічною, аксіологічною й загалом соціально-філософською основою підходу до дійсності. Звичайно, допоки культурний диференціал, багатоманітність та різнобарвність культурного фону людства залишатиметься явищем очевидним, доти існуватиме культурний егоцентризм. Інша річ, можна і треба уникати претензій культурного егоцентризму на месіанізм, універсалізм чи виняткову загальнолюдську значущість. [20, 115-117]

Феномен міжкультурного діалогу не підлягає "лінійній" аксіологічній оцінці, котра передбачає винесення певного категоричного вердикту щодо позитивності чи негативізму такого діалогу. Міжкультурний діалог – складний, суперечливий і амбівалентний фактор сучасності, який є комплексом багатьох складових і залежить від впливу низки системних факторів (суспільно-політичних, світоглядно-аксіологічних, історико-спадкоємнісних, культурно-цивілізаційних, стереотипічних тощо).

Тенденції міжкультурного діалогу належать до переліку принципово коригованих явищ, тобто, з одного боку, їм слід надавати належного значення й виказувати на їхню адресу повагу з огляду на об'єктивну данність, обумовлену історичними передумовами, а з іншого, – усвідомлювати їхню до певної міри недосконалість, упередженість, а відтак і необхідність коригування й оптимізації з позицій Належного. Цим Належним є, по-перше, рівність різних культурних надбань з точки зору загальноцивілізаційної цінності, а по-друге, суверенне право як на запозичення й засвоєння будь-якою культурою норм іншої культури, так і на заперечення такої необхідності з огляду на неузгодженість іншокультурних нормативів з імперативами власної культури.

Процес діалогу культур може відбуватися в двох аспектах, а саме: