3. Наростання голодного мору на Поділлі (1928-1933 рр.)

Задіяна більшовицьким тоталітарним режимом політика експропріації селянської власності в Україні, призвела до голоду вже у 1928 р. І з цього часу він тільки посилювався.

Вже в травні 1928 р. у Вінницький окружний комітет КП(б)У надійшло зведення ДПУ „Про політстан Жмеринського участку”, в якому містилась інформація: „Хлібна криза відчувається по всьому участку залізниці і прилягаючій 15 верстовій полосі... Становище з недостачею хліба хвилює робітничі маси... Невдоволення відсутністю необхідної кількості хліба серед службовців масове, всі говорять про голод... В селі Юрківка Тульчинського округу селяни настроєні проти Радянської влади і в інших селах бідняки переживають голодовку. В селах говорять, що Радянська влада грабить селян. Позабирали весь хліб і віддали за кордон...”1

У червні Тульчинський окружний відділ ДПУ ставив окружний партійний комітет КП(б)У до відома про такі події: „В м. Гайсин 2 червня 1928 р. натовп в кількості 300-400 чол. з’явився до будинку райвиконкому з криками „Дайте хліба”...В селі Тарасівка біля хати-читальні розклеєні листівки із таким змістом: „Параходик пливе мимо пристані, будем рибку кормить комуністами”...У Бершадському районі секретар райвиконкому отримує такі записки: „Куди ви відправляєте наш хліб, наша худоба гине від голоду, ми також голодуємо”...В Томашпільському районі селяни говорять, що стало важче жити ніж в голодні роки, немає ні кусочка хліба, Радянська влада влаштувала штучний голод... У Тульчинському районі черги голодуючих за хлібом розганяють міліціонери, в чергах твердять, що уряд продовжує вивозити хліб за кордон, а ми тут голодуємо... Серед учительства Соболівського району відчувається значне реагування на нестачу хліба...”2

В липні 1928 р. секретар Вінницького окружного комітету КП(б)У отримав доповідну окружного відділу ДПУ такого змісту: „По агентурним матеріалам більша частина населення с. Багринівці Літинського району, приблизно 300 дворів, абсолютно немає хліба і висловлює невдоволення тим, що під час хлібозаготівлі вивезли із села 10 000 пудів зерна... Члену правління Багринівського кооперативу Сакевичу бідняки заявили: „Ми тебе поб’ємо і весь хліб із кооперації заберемо. Що ми з голоду повинні пухнути?”3

Спецзведення Вінницького окружного відділу ДПУ за перше півріччя 1928 р. свідчать про наростання хлібної кризи і погіршення становища з продовольством в регіоні, а саме: „Ще з початком весни стали надходити листи про недостатнє постачання хліба сільській бідноті. Набагато збільшилося таких листів в травні. Тільки останніми днями, редакція одержала дописи на цю тему з цілої низки сіл: Слобода (Хмільницький район), Дашів (Іллінецький район), Сосни (Літинський район), Бондурівка й Мар’янівка (Немирівський район)...З Ободівки пишуть, що мають потребу в борошні 300 чоловік... При розподілі хліба в кооперативі, що називається, б’ються. Внаслідок цього, за словами сількорів, біднота, що немає де придбати хліба – голодує... Влада викачала хліб, не враховуючи потреб села, а тепер у нас голод...”4

Не дивлячись на застерігаючі інформації місцевих партійних органів та силових відомств про початок масового голоду, вищі партійні органи влади продовжували сталінський курс на примусове вилучення хліба. Їхню позицію підтвердив і партійний форум – липневий 1928 р. пленум ЦК ВКП(б), на якому Сталін заявив про „посилення опору з боку капіталістичних елементів”5 і необхідність за всяку ціну виконати намічені хлібозаготівельні плани. Продовольча криза в країні загострилася ще більше.

Про голод на Поділлі і в другій половині 1928 р. свідчить значний масив документів Державного архіву Вінницької області. Так, у доповідних записках окружних відділів ДПУ окружкомам КП(б)У, повідомлялось: „Цілком таємно. Якщо раніше, під час проведення кампанії самообкладання, мали місце антирадянські виступи куркульства, то в даний момент, в зв’язку з хлібною кризою, ми наблюдаємо масові селянські виступи, про що свідчать такі факти (висловлювання селян): „Минулий рік не був неврожайним. Хліб на Україні є. Куди дівається наш хліб. Наша худоба гине від голоду. Ми також голодуємо... Селянам стало важче жити ніж в голодні роки. Я не маю ні кусочка хліба і худоба моя гине від голоду. На базарі неможливо дістати ні одного фунта хліба, тому що влада забрала і вивезла увесь хліб. І не тільки у мене, а у всіх селян... Уряд вивозить хліб за кордон, а ми тут здихаємо з голоду. В Одесі грузять хліб на пароплави. А ми залишилися без хліба... Радянська влада влаштовує штучний голод. Повсюди черги голодних людей, а міліція їх розганяє... Комуністи ведуть країну до розрухи і голоду, нам, селянам потрібно покласти цьому край. Представники райвиконкому будуть до нас їздити до тих пір, поки ми не візьмемо коси та вила і не прогонимо їх з села...”6

Продовольча криза, у зв’язку з репресивними хлібозаготівлями, в 1929 р. тільки посилилася. Навесні у більшості українського селянства закінчилися припаси продуктів, розпочався масовий забій тварин, проїдання посівного матеріалу. Селяни намагалися рятуватися, вживаючи в їжу сурогати. Випадки опухання стали набувати масового характеру. У Могилів-Подільському окрузі жінки влаштовували голодні бунти проти влади, заявляючи: „Не потрібно чекати поки нас виморять голодом або ми замерзнемо в чергах за хлібом на морозі, а потрібно добиватися, тим більше, що ми жінки і нам нічого не зроблять”.7

В оглядах Інформвідділу ЦК КП(б)У „Про хід хлібозаготівель” за червень 1929 р., читаємо: „Спостерігаються випадки масових обшуків, арештів, перекручування в бік продажу майна за нездачу хліба, розповсюдження нових методів хлібозаготівель на велику кількість середняцьких господарств, використовування хлібозаготівель з ціллю розкуркулення...”8

Інформації Вінницького окружного партійного комітету „Про хід хлібозаготівель по Вінницькій окрузі” за перше півріччя 1929 р. свідчать, що розмови серед селян носили такий зміст: „Радянська влада дере останню шкуру й хоче нас залишити без хліба (Літинський район)... Влада вивозить хліб за кордон, а нас і середняків залишила без хліба (Дашівський район)... Більшовики хотять вивезти з України весь хліб, після чого задушать Україну (Калинівський район)...”; „При проведенні хлібозаготівлі, до 713 господарств примінили опис майна, до 238 господарств – продаж, а 110 осіб – до судової відповідальності за злочинну нездачу хліба... На райпартзборах Синявського району (Проскурівська округа) виступив один партієць і заявив, що партія робить помилку, проводячи таку тяжку для селян хлібозаготівлю, селяни сидять на голодному пайку, сільське господарство руйнується... В селі Миколаївці Козятинського району бідняки заявили на сході, що скоро всі здохнуть з голоду, ніде дістати хліба... В одному із сіл Любарського району (Бердичівський округ) Комісія по хлібозаготівлі відмовилася від роботи, заявивши, що грабувати не підуть, а хліба в селі всерівно немає...”9

Значно прискорили трагедію українського народу рішення листопадового 1929 р. пленуму ЦК ВКП(б),10 який взяв курс на суцільну насильницьку колективізацію сільського господарства та постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. „Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”,11 котра зобов’язувала партійні і виконавчі органи влади „перейти від політики обмеження куркульства до політики ліквідації куркульства як класу”.

У зв’язку з прийняттям вищезазначених партійних постанов та з початком їх втілення в життя, наприкінці 1929 – початку 1930 рр. зубожіння українських селян набрало масового характеру, адже одночасно з „великим переломом на селі”, посилились повальні обшуки та вилучення зерна, конфіскації у селянства місцевою владою, за невиконання різного роду сільськогосподарських повинностей, майна, худоби, сільськогосподарського реманенту, продуктів харчування.12

Дочекатись нового урожаю ставало все важче, голод став реальністю для переважної більшості районів Поділля.

У політдонесеннях за січень 1930 р. „Про політико-моральний стан 24 Могилів-Подільського прикордонного загону ДПУ” міститься інформація про те, що розмови серед червоноармійців в основному носили такий зміст: „Хліб останній забирають, а якщо не даси – саджають у ДОПР; ... на селі робиться все незаконно, селян грабують, скоро заберуть останнє і скоро всі помруть з голоду; ... дома відвезли 120 пудів... , щоб виплатити, батько продав коня; ... з цією хлібозаготівлею, може спалахнути повстання; ... у брата взяли 112 п. хліба і ще повторно обклали на 45 п., а всього залишилось на 9 їдоків 157 п., що не хватить...”13

В інформаційному бюлетені газети „Червоний край” від 25 лютого 1930 р. про ситуацію в селі Кожухів Хмільницького району, зазначено: „Записалося до колгоспу лише 100 господарств. Пронеслася чутка, що артільцям лишать по 30 фунтів на їдця... Селяни сильно бояться загального голодування...”14

Матеріали Вінницького окружного відділу ДПУ – „Спецзведення № 6 за травень 1930 р.” – свідчать, що становище з продуктами харчування на селі стало критичним – селяни голодували: „По деяких селах Липовецького району, особливо Пісочин і Війтівці, із-за відсутності хліба і др. продуктів, частина бідняків-колгоспників Липовецького району не можуть вийти в поле. Дані села відстають в посіві; ... у Жмеринському районі... в с. Сьомаки, Москалівка, Козачівка і ін. бідняки-індивідуальники та колгоспники по декілька днів сидять без хліба; ... голова колгоспу с. Трибухи Літинського району заявив, що якщо не дадуть хліба, прийдеться колгоспу розійтись; ... у Немирівському районі в багатьох селах, в зв’язку з продовольчими труднощами, серед бідняків упадочні настрої... В селі Сподахи бідняки цього села Бурко Ісидор та Деркач Мотря заявляють: „Хоч пропадай, немає ні кусочка хліба, хто ж нам поможе?”15

Таким чином, задіяні більшовицьким режимом механізми творення голодомору (експропріація селянської власності): фінансові побори, систематичні репресивні хлібозаготівельні кампанії – тотальне вилучення хліба, суцільна насильницька колективізація, яка прискорювалася ще й ліквідацією „куркульства” (фізичним знищенням основного виробника хліба, котрий ніколи б не вписався у більшовицьку доктрину – комуністичне суспільство) – ці заходи кремлівських вождів призвели до масового голоду в Україні, зокрема на Поділлі, вже в 1928-1930 рр.

В 1931 р. матеріальне становище селянства ще більше погіршилось. Сталін і його оточення з кожним днем наближали український народ до катастрофи. Документальні джерела Державного архіву Вінницької області всебічно висвітлюють також опір селянства сталінській політиці та наростаючий масовий голод 1931 р. на Поділлі. Так, у с. Щурівці Немирівського району (липень 1931 р.) біля 150 жінок не дали змоги партактивістам вивезти хліб з села, з криками: „Нас грабують, хліба у нас немає, в минулому році не платили, кулаків у нас немає, ми всі кулаки” – жінки, організувавши „волинку”, висунули вимоги перед райпарткомом: припинити вилучення хліба, знизити план хлібозаготівлі для всього села, знизити єдиний сільгоспподаток.16

В інформаційному листі в ЦК КП(б)У (серпень 1931 р.) секретар Тульчинського райпарткому повідомляв: „В селі Тарасовці підкуркульники виступали, що пляни нереальні, що виконати їх неможливо, що радянська влада хоче, щоб з голоду люди поздихали... Підкуркульниця – полячка... Мельник Ф., намагаючись зірвати куткові збори, заявляє: „Що це собі думаєте, хто це складає такі великі пляни, він не знає, що у нас зовсім не вродило. Що ви хочете, щоб ми потопились, а тут ще й позика. Чекайте, буде вам аж тепер третій вирішальний рік. Ми вам хліба не дамо, хоч живими в землю закопайте, або розстріляйте.”... „В селі Кобилівці були нездорові виступи окремих колгоспників... „Нема хліба, не вродило, самі голодні...”17

У вересні 1931 р. з Немирівського райпарткому в Харків надійшла інформація такого змісту: „В Н. Кропивні, щоб доказати нереальність пляну, керівники колгоспу... почали на полі збирати колоски, зазначаючи, що їм не вистачає хліба. На ярмарках, які відбуваються в районі, помічаються окремі ходаки, які випрошують хліб і зазначають, що вони в колгоспі працювали, радянська влада весь хліб забрала, то їм доводиться тепер просити хліб, бо нема чого їсти...”18

В грудні 1931 р. райпартком Брацлавського району інформував ЦК КП(б)У: „Політичний стан району під кутом зору виконання всіх політично-господарських кампаній та зокрема хлібозаготівлі відзначається певною загостреністю – опором куркульської агітації, що поширюється навіть на бідняцькі маси села та колгоспників... с. Печера – Мандрик Гаврило ... сказав: „Що робити надалі, як жити, хліб до зерна забирають, залишають цілі сім’ї без шматка хліба”. По с. Остапківці – Кириленко Юхтим ... висловив таку думку: „Дивіться, що робиться, радянська влада забирає останній кусок хліба”... По с. Паланка – гр. Кучер – середнячка, виступивши на загальних зборах сказала: „Наклали на людей таку велику кількість, що нема ніякої змоги виконати. Все це робиться аби перечистити людей...”. Разом з тим... демобілізований червоноармієць Семенюк Сидір (бідняк), відмовившись прийняти участь в роботі бригади по хлібозаготівлі, заявив: „Я не можу допомагати забирати в людей останній пуд хліба, хай чекають, що як буде війна, щоб я воював, - перший втечу в корчі”. По с. Бортники – Кучер Яків ... сказав: „Як видно хотять, щоб народ з голоду поздихав, навіть від членів колгоспу забирають весь хліб” ... Вчитель Котенко, в розмові з іншими вчителями: „На весні будуть великі події, тому що зараз хліб замітається червоною мітлою, внаслідок чого, безумовно буде масовий голод, що приведе до кепських наслідків...”19

Отже, як свідчать архівні документальні джерела, масовий голод в Україні розпочався не в 1932 р. і не зненацька, його прояви і ознаки були зафіксовані вже навесні 1928 р. Продовжуючи посилюватись, набираючи все більших масштабів протягом 1929-1931 рр., він досяг свого апогею в 1932-1933 рр., перетворившись в катастрофічний голодомор.

Тоталітарна влада знала про наростання голоду в Україні, але нічого не робила для покращання продовольчого становища. Більше того, в ці трагічні роки, більшовицьким режимом були впроваджені нові технології голодомору: система внутрішніх паспортів, яка не дозволяла залишати села в пошуках продуктів; ретельний контроль на російсько – українському та білорусько – українському кордонах, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони; систематична реквізиція абсолютно усіх продуктів харчування; заборона видавати селянам зерно, яке було на складах, залізницях, портах…; арешти і розстріли селян за зрізані колоски; масове виселення селян зі своїх осель, в результаті розпродажі селянських господарств за невиконання хлібозаготівельних планів; відмова влади надати селянам хлібні пайки, які існували в містах і частково видавались сільській інтелігенції; безконтрольне свавілля та насильство над селянами різного роду хлібозаготівельних бригад: судово-слідчих, робітничих, „буксирних”, „похідних”…, зі своїми металевими щупами; занесення сіл і колгоспів на так звану „чорну дошку”, з усіма санкціями та наслідками; посилення контролю і за місцевими партійцями – виконавцями цієї трагедії, за найменший прояв лояльності до селян вони підлягали арешту.20

Один з перших дослідників голодомору на Поділлі, професор Вінницького державного педагогічного університету Ілля Гаврилович Шульга писав: „Чорною хмарою насувалося на Україну страхітливе лихо. Трактами, широкими і вузькими шляхами, стежками та межами, не минаючи селянських осель, на Поділля пробирався голод. У порожніх селянських засіках не було навіть мишей, „червона мітла “ повимітала все до зернини. Спорожнялися льохи, люди доїдали картоплю та буряки, гарбузи і квасину. Це були останні місяці 1932 р., названі народом „гарбузень”. Грудень і січень – „пухкутень” – піднесли українському селянинові тяжку чашу мук. Весняні місяці 1933 р. залишилися в пам’яті подолян під назвою „капутень”.21

Партійний активіст – реквізитор, зізнавався: „Я чув як діти душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю…. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі.…”22

Кульмінаційними стали події грудня 1932 р., ЦК ВКП(б), знаючи про голодомор в Україні, відміняє постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. про невивіз посівних фондів. В зв’язку з цим, 24 грудня 1932 р. всім районним парторганізаціям, райвиконкомам та уповноваженим обкомів партії надходить лист за підписами Косіора, Строганова, Алєксєєва: „Про обов’язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів, у тому числі й посівного, в рахунок виконання плану хлібозаготівлі.”23 Протягом 24-х годин дана постанова повинна була бути доведена до всіх голів колгоспів під розписку. На місцях завмерли в очікуванні – лист був смертельним вироком українському селянству. Та через п’ять днів особисто Косіором направляється повторний лист з погрозами та вимогою негайного вивозу протягом 5 – 6 днів всього посівного зерна.24

В цей же проміжок часу більшовиками приймається рішення і про введення паспортного режиму на території України, який забороняв залишати селянам місця проживання.25

Таким чином, протягом кількох тижнів українські села перетворилися на резервації, де продовжувалась вакханалія відбору всіх продуктів харчування.

Селяни не могли розуміти, за що їх убивають? Більшість з них повернулася у колгоспи, весь хліб держава вже реквізувала. Проте кожен ранок так звані „активісти” вдиралися до селянських помешкань і з викриками: „А, ви ще живі – значить щось їсте”, продовжували систематичний відбір харчів, які, звичайно, мали закінчитись.

Мор людей, який розпочався в більшості районів України ще наприкінці 1931 р. і продовжувався у 1932, 1933, 1934 рр. (за неповними даними сектору „особий” Вінницького обкому КП(б)У в 1934 р. жертвами голодомору тільки на Поділлі стали 58 тис. 885 чол.)26, старанно приховувався більшовицькою владою.

Англійський журналіст Малколм Маггерідж влітку 1933 р., повідомляв: „Я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше …. З одного боку – мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого – вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю”.27

Страшні події 1933-го віддзеркалилися і в листах італійського консула в місті Харкові (тодішній столиці України) С. Граденіго, він писав: „На базарі вранці 21-го (травня) мертвих поскидали, як купи шмаття, у болоті в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в бік ріки. Було їх близько 30-ти. Вранці 23-го їх нарахував уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям…. Щойно минулого тижня було організовано бригаду для збирання безпритульних дітей…. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для 4 або 3-річних. Коли надходила ніч, вони їх накривали власним шарфиком або плащем і спали скорчені на землі, а біля ніг лежала бляшанка для сподіваної милості. Перед консульством міститься міліційний відділ і кожної хвилини чуються розпачливі крики: „Не хочу йти до бараків смерті, залиште мене вмирати в мирі!” Опухлих перевозять товарним поїздом у поле й залишають їх за 50-60 км. від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Коли приїздять на місце де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно не дбають, щоб не звертати великої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинений у яму оживає і рухається в останньому вияві життя…”28

Більше півстоліття мовчали архівні матеріали, але зберегли свою історичну і водночас жахливу достовірність.

Переконливим свідченням незацікавленості більшовицького керівництва у допомозі вимираючому населенню України є і той факт, що вилучений у голодних селян хліб систематично надходив на міжнародні європейські ринки й продавався в Англії, Франції, Італії та інших країнах. На експорт відправлялися й інші продукти харчування. У зведеній відомості виконання експортного плану за 1-е півріччя 1933 року Вінницькою областю з грифом „Не підлягає оголошенню”, вказані: птиця, масло, риба, яйця, мед, горіхи, раки, хрін, мак, хутро, селянське полотно…29 Протягом кількох років більшовицька держава „трудящих” силою відбирала все, що було у селянина.

Під час цих жахливих подій на Поділлі продовжували працювати спиртові заводи, переробляючи зерно на спирт. В доповідній секретаря Тульчинського РПК секретарю Вінницького обкому КП(б)У від 9-го травня 1932 р., йдеться: „Цілком таємно. В Немирові повстання, селяни піднялись від голоду, оточили Центроспирт. Знищили горілку з викриками, що нам потрібен хліб, а не спирт…. Відрубали руку міліціонеру,… - це тільки початок”.30

В роки трагедії в Україні, хліб у достатній кількості був у сусідів: росіян та білорусів, що також підтверджує явний антиукраїнський характер голодомору. Розуміючи, що проти українців здійснюється злочин, в ЦК КП(б)У почали надходити листи від російських та білоруських робітників та селян. В одному з них, від 15 липня 1932 р., білоруські робітники писали: „Коли це було, щоб Україну Білорусія кормила. Були гірші роки, але Україна кормила Білорусію…, що українців хотять задушити голодом, а в газетах пишуть все хорошо…, мільйони людей бродять голі, голодні по лісах, станціях, містечках і колгоспах Білорусі і просять хліба…. Де ЦК партії України, де ЦВК, що роблять. Просто серце болить, за такі справи допущені. Білоруські робітники Петров, Савін, Кудук”.31

Ще не був введений в Україні паспортний режим, забороняючий залишати селянам помешкання. Ще намагались українці врятувати себе і свої сім'ї, десятками тисяч блукаючи по країні в пошуках їжі.

Сотні селянських сімей під кулями намагались врятуватись від голодної смерті, перетинаючи кордон з Румунією та Польщею.32

Про злодіяння більшовиків та їхніх поплічників в Україні, створення всіх умов для штучного голодомору, свідчать тисячі документальних джерел, які знаходяться на зберіганні в архівах України, в тому числі і в Державному архіві Вінницької області. Так на засіданні бюро Вінницького обкому КП(б)У 1-го серпня 1932 р. було прийняте таке рішення: „Цілком таємно. Про вилучення жерновів (жорен). Констатувати, що наявність жерновів сприяє розбазарюванню та спекуляції хлібом, вважати за потрібне запропонувати МПК та РПК негайно провести виявлення та вилучення жерновів”.35

Саморобні жорна були майже в кожному селянському господарстві, вони довгий час рятували людей від голодної смерті, даючи змогу отримувати помол з найрізноманітніших сільськогосподарських культур, диких рослин, жолудів тощо.

Але і вилучення жорен було замало більшовицьким творцям голодомору. Чергова постанова бюро Вінницького облпарткому ставить завдання місцевим парторганізаціям вилучити ще і м’ясорубки.34

Отже, вище зазначені архівні джерела безперечно свідчать про організацію більшовицькою владою штучного голодомору в Україні, зокрема на Поділлі. Голодомор мав явно виражений антиукраїнський характер і ознаки геноциду.

Допомога голодуючим почала надходити тільки у середині 1933 р., але в незначній кількості і в окремі райони. Бершадському району, наприклад, у вересні 1933 р. була надана допомога в розмірі 500 пудів зерна.35 На той час Україна була паралізована, її народ вимирав.

В цей же час, у 1933 р. із зерносховищ Вінницької області кожен день вивозилось залізницею 150 000 пудів зерна. Про це, секретарю ЦК ВКП(б) – завідуючому сільськогосподарським відділом Кагановичу Л. М., повідомляв секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський В. І., прохаючи надати більше 600 вагонів для вивозу, так як зерно на зсипних пунктах та складах перегрівалось і гинуло.36

Вивозилось з Поділля не тільки зерно. У цей трагічний період історії України на Вінниччині формувалися „червоні ешелони” для відправки продовольства в Москву і Ленінград. Так, Вінницька область у другому півріччі 1932 р. була зобов’язана відвантажити промисловим центрам країни 18, 2. тис. тон сільськогосподарської продукції рослинного походження, а в ІV кв. поточного року ще й 800 тон м’ясної продукції, 50 тон масла й меду, 500 тис. штук яєць... В жовтні 1932 р. більшовицька влада змусила Вінницьке обласне керівництво направити до Москви додатково кілька ешелонів з продовольством, яке конче було необхідне голодуючому селянству Поділля. Відправлялись такі ж „червоні ешелони” з відібраними в селян продуктами харчування і в 1933-1934 рр.37

Суттєва ж допомога подільським селянам надійшла (за виявленими документальними джерелами у Вінницькому облдержархіві) тільки наприкінці 1934 р. В матеріалах Вінницького обкому КП(б)У „окрема тека” від 30 листопада 1934 р. йде мова про рішення ЦК ВКП(б) виділити для Вінницької області 1 750 000 пудів насіннєвої, 400 000 фуражної та 350 000 пудів харчової допомоги.38

Хліб надійшов, але в багатьох районах вже нікому було його сіяти. В зв’язку з цим ЦК ВКП(б) дозволяє місцевим партійним керівникам у грудні 1934 р. зменшити посівну площу на 15 000 га у найбільш „вражених тяжких районах” області.39

Жахливі наслідки голодомору 1932-1933 рр. Вони сьогодні впливають і на процеси розбудови незалежної української держави. Американський політолог, професор Гарвардського університету Р. Шпорлюк ще задовго до визнання факту голодомору українськими вченими, зазначав: „Демографічна катастрофа 1932-1933 рр. буде з українським народом, може, навіть століття. Знищено біологічний потенціал народу”.40

Голодним терором було розмито український етнос, знищено культурний генофонд української нації, що полегшило справу закабалення України. На багато поколінь голод паралізував національну свідомість українців.41

Таким чином, штучний голодомор в Україні, який тривав впродовж трьох років і забрав мільйони людських життів, був спрямований більшовицькою владою (за своєю суттю – окупаційною владою), насамперед, проти українського селянства – носія національної самобутності і духовності. Тоталітарний більшовицький режим застосував його як засіб для придушення опору українців державній політиці. Голодомор мав явно виражені ознаки геноциду.

Характерно й те, що для реалізації даного злочину більшовики постійно використовували в Україні термін „розділяй і володарюй”. Спочатку використали „класовий” підхід – бідні проти „багатих” (1927-1929 рр.), потім – колгоспники проти „куркулів”-одноосібників (1929-1931), і, врешті-решт – вся інтернаціональна „більшовицька рать”, використавши гасло „Хто не з нами – той проти нас”, проти націоналістичного селянства (в тому числі і колгоспників)...

Нехай це буде нагадуванням і застереженням народу України на майбутнє. Слід завжди пам’ятати слова Г. Ферреро: „Усі народи повинні пригадати собі стару правду, що історія повторюється. Вони повинні зрозуміти, що подібні помилки і провини неминуче ведуть до подібних наслідків, та що тільки усвідомлення собі цієї правди може зберегти людство від повороту темних віків”.42

Сьогодні ж, українській владі потрібно докласти ще й максимум зусиль для того, щоб нарешті весь Світ визнав геноцид українського народу в 1932-1933 рр. Цей безперечний фактор підтверджується: мільйонами жертв голодомору; довготривалістю мору українців голодом; створенням владою злочинних умов для штучного голоду (постанови і розпорядження більшовиків щодо реквізицій хліба, відбору продуктів харчування, штрафів, розпродажу селянської власності з торгів за невиконання багаточисленних повинностей, виселення селян зі своїх осель, розстріли за „зрізані колоски”, вивезення посівних фондів, введення паспортного режиму в Україні тощо); неефективністю допомоги виснаженим від голоду селянам; приховування владою голодомору в Україні.



Информация о работе «Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 236357
Количество таблиц: 16
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
55114
0
0

... повстанський рух12; на Волині ж більшовики були занепокоєні “польською контрою". Незаперечно, іншою причиною, що спонукала радянську владу до особливої політики в регіоні, була його надзвичайно строката етнонаціональна структура: округи Волині, Київщини і Поділля репрезентувалися фактично усіма можливими у радянському переписі національностями. Значно підсилювала таке розмаїття релігійна ідентичн ...

0 комментариев


Наверх