Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях

1.2 Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях

Опираючись на історичні дослідження можна визначити етапи радянізації Західної України в 1939 – 1940 рр. і ставлення до неї населення залежно від соціальної, релігійної та національної приналежності. Базуючись на партійних архівних матеріалах, дослідники чітко виокремлюють три періоди, відмінні за методами роботи, але спільні за суттю:

·           перший – 17 вересня 1939 р. – 10 грудня 1939 р. (формування тимчасових органів влади під безпосереднім контролем військових частин Червоної армії);

·           другий – 10 грудня 1939 р. – 3 лютого 1940 р. (перехід функцій тимчасових органів влади в руки створених органів радянської влади на місцях);

·           третій – лютий 1940 р. – червень 1941 р. (розбудова партійних, радянських, правоохоронних і господарських структур управління).

Червона армія за лічені дні взяла під свій контроль територію Західної України, а також розбила й полонила окремі польські військові підрозділи. В умовах військового стану розпочалося повсюдне формування так званої «народної влади»: у містах і повітах – управлінь, у волостях і селах – селянських комітетів «на чолі з комуністами» (яких тоді реально нараховувалося 20-30 осіб на воєводство спеціально відряджених ЦК КП(б)У, а волостей – більше сотні в кожному воєводстві). Ініціаторами їх створення виступало безпосередньо командування Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА). Для координації й об’єднання керівництва місцевими органами влади Військова Рада Українського Фронту від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожен із центрами у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку. Під контролем Червоної армії відбулися вибори до Народних Зборів Західної України (постанова Військової Ради Українського Фронту за підписом командуючого Українським фронтом командарма 1-го рангу – С. Тимошенка, членів Військової Ради Українського фронту М. Хрущова, Борисова, Кожевнікова).

Усі заходи, які впроваджувалися в життя західноукраїнського регіону тимчасовими органами управління, повністю відповідали політиці партії більшовиків і радянської влади, яка прибула «на танках». Працівники політвідділів військових частин і з’єднань, військові комендати в містах одночасно виконували адміністративні, господарські, правові, «політико-виховні та культурні» функції. Місцеве населення «правильно і заслужено» називало їх «комісарами» [35, 24].

Більшовицькі партійні організації із самого початку були зрощені з паростками «нової влади». Хоча постанова ЦК ВКП(б) «Про створення первинних парторганізацій і оголошення прийому в партію» датована 1 жовтня 1939 р., тільки через три місяці після приходу Червоної армії відбулося створення мережі партійних організацій Західної України на базі присланих (відряджених) комуністів з інших територій УРСР і СРСР. У своєму послужному списку комуністи, які прибули відразу із військовими частинами РСЧА, наголошували на тому, що вони є «учасниками визволення трудящих Західної України» [35, 26].

Загальновідомо, що 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України прийняли декларацію «Про встановлення державної влади», яку підтвердили Верховні Ради СРСР і УРСР. Виходячи з рішень Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р., Президія Верховної Ради УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей у складі Української РСР», а 17 січня 1940 р. той самий законодавчий орган ліквідував старий адміністративний поділ. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. були реорганізовані тимчасові управління й волосні комітети в міськради й районні виконавчі комітети. У Станіславській області було створено 2 міськради, безпосередньо підпорядковані облвиконкому, 37 районних виконавчих комітетів, а в районах створено 10 селищних і 720 сільських рад [9, 405].

Виходячи із цього, спеціальними рішеннями обласних комітетів більшовицької партії здійснювався перехід функцій тимчасових органів влади в руки новостворених органів радянської влади. Так, 3 лютого 1940 р. бюро Станіславського обкому КП(б)У прийняло постанову «Про організацію сільських Рад в області». Таким чином, на основі прийнятих постанов почали створюватися районні й сільські Ради. Усього в західних областях України було створено 6 облвиконкомів, 202 райвиконкоми, 14 міських, 89 селищних і 4944 сільські ради [4, 317].

Однак процес передачі влади тимчасових воєводських, повітових, волосних управлінь і селянських комітетів у руки створених обласних, міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих проходив повільно з багатьох причин. Головна з них полягала в тому, що в мільйонних масах міського й сільського населення необхідно було виявити своїх прихильників. Окрім того, їх треба було ще й «виховати й організувати на виконання політично відповідальних завдань». В архівних документах, зі слів другого секретаря Калуського повітового комітету КП(б)У І. Г. Кучеренка, знаходимо: «Треба сказати, що до керівництва селянськими та волосними комітетами прийшли люди з невеликим досвідом роботи, з ними доводиться багато працювати, по декілька разів роз’яснювати їх роботу. У нашому повіті партійна організація – 39 ос. (32 члени і 7 кандидатів, 16 комсомольців)» [24, 36]. Аналогічною була ситуація в усіх інших повітах краю. У своїй більшості це були неграмотні люди, забиті нуждою, вихідці з найбідніших верств сільського соціуму. У селянській психології авторитет мали ті особи, які володіли «моргами землі», здобули освіту, служили при війську, а особливо священицтво.

Важливим заходом для форсованої радянізації регіону влада вважала зміну демографічного стану шляхом заселення його росіянами. З 1944 р. сюди прибуло близько мільйона осіб, з них на Львівщину майже 600 тис. Переважна більшість осідала в містах, зайнявши керівні посади в партійних, радянських, господарських структурах, насамперед в органах НКВС і НКДБ. Створюючи для росіян сприятливіші побутові умови, режим використовував їх у механізмі насильницької радянізації. Опорою тоталітарного режиму був також офіцерський корпус Львівського і Прикарпатського округів, серед яких росіяни становили більше як 60 %. [24, 38]

Первісна оцінка радянської влади як «визволительки», аморфної та «примітивного розгардіяшу» поступово змінювалася. За кілька місяців свого утвердження тоталітарний режим сталінського зразка швидко опанував ситуацію як у містах, так і в сільській місцевості. Адміністративно-командні методи керівництва заповнили всі сторони життя. Усеохопний контроль партійно-радянської влади, свавілля спецслужб розкрилися у всій своїй сутності. «За кілька тижнів після приєднання НКВС установив контроль над усіма сферами життя. Масові арешти було проведено вже в другій половині жовтня 1939 року, і в 1940-му кількість їх зросла. Заарештовували переважно польських військових офіцерів, землевласників, бізнесменів, поліцаїв і членів довоєнних польських організацій, таких як скаути й «Союз стрільців». Іноді людей арештовували невмотивовано. У великих і малих містах у в’язницях сиділи тисячі. НКВС заарештував українських політичних лідерів і членів українського націоналістичного підпілля. Тисячі українських активістів тікали до окупованої німцями Польщі» [29, 5].

Резонансною в номенклатурних колах стала «справа Адамовського», яка фігурує в низці тогочасних партійних документів. Спеціальна постанова Станіславського обкому КП(б)У «Про антипартійні дії члена партії – Адамовського П.І.» від 16 грудня 1939 р. показово обговорювалася в партійних осередках і державних, правоохоронних, господарських органах управління. Проведеною обкомом КП(б)У перевіркою було встановлено, що член КП(б)У П. І. Адамовський у своїй роботі на посаді голови комітету Ляхівської волості Станіславського повіту припустився ряду «антипартійних явно провокаційних дій». У селі Ляхівці П. І. Адамовський, окрім «селянського комітету», організував селянський «комітет незаможних селян – КНС», які широко практикувалися в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття під час колективізації України. Організація КНС викликала незадоволення в середняцькій частині села й «була підставою до активізації ворожих дій куркульської верхівки проти заходів радянської влади». [34, 51]

Згідно з розпорядженням комуніста П. І. Адамовського, співробітники волосного комітету тт. Оніканюк і Бесараб 7 грудня на зборах селян села Ляхівці, на яких були присутні 170 громадян, «приступили шляхом складання списку і відібрання підпису бажаючих – до організації колгоспу». [34, 55] При записі від імені П. І. Адамовського ці уповноважені влади обіцяли дати кожному селянину хату, корову, один гектар землі та 12 кілограмів хліба на трудодень. Список із підписами бажаючих вступити в колгосп нараховував 77 осіб. Уже 9 грудня для розміщення комісії з переобліку військово-зобов’язаних він видав розпорядження «попу села Саджево Ляховецької волости Нікитину» такого змісту: «Волосний комітет приказує Вам звільнити дім в 24 години до розпорядимости військових частин. Зарядження це видається на тій підставі, що дім, котрий Ви замешкуєте, являється державною власністю». Отримане «розпорядження піп Нікитин використав для своїх провокацій, зібрав віруючих, які в кількости до 200 чол. при переїзді в Саджево 10 грудня Адамовського із співробітниками волосного комітету Кецея і Мутровича, з контрреволюційними викриками накинулись на них, побили Кецея і Мутровича. Адамовський сховався у приміщенні театру». З метою розсіяти натовп П. І. Адамовський, зустрівши іншого священика – Надрагу, – з погрозами наказав йому заспокоїти натовп селян. Священик Надрага використав це у своїх «провокаційних цілях», звернувся до селян із такою промовою: «Селяни, всяка власть від бога і радянська власть теж прислана богом, а тому я Вас прошу розійтись по домам, а не то я остаюсь заложніком, мене арестують» [34, 63-64].

Указані «недоліки в роботі» П. І. Адамовського «являються нічим іншим як ґрунтом для активізації класового ворога, націоналістів усіх гатунків, які й використали у своїх контрреволюційних цілях безхребетність та політичну сліпоту Адамовського». Тому бюро обкому КП(б)У ухвалило: «За допущення антипартійних, явно провокаційних дій: організацію «комітету незаможних селян», організацію колгоспу провокаційним методом, за намагання виселити попа з житлового будинку, що викликало обурення віруючих, П. І. Адамовського, члена КП(б)У з 1932 року з членів партії виключити. Зобов’язати обласного прокурора тов. Гладкого негайно провести слідство на Адамовського для притягення його до судової відповідальності» [34, 68].

Усі політичні партії, окрім комуністичної, були заборонені, а також громадські інституції неполітичного спрямування. Політика войовничого атеїзму відштовхнула частину населення, яка радо вітала прихід нової влади.

У широкомасштабних акціях тоталітарного режиму важливе місце зайняла ліквідація Української греко-католицької церкви, яка у 1944 р. мала 3040 парафій, 4440 церков, низку періодичних видань, авторитетне Василіянське видавництво “Місіонер”, Духовну академію, п`ять духовних семінарій. Її очолював досвідчений громадський діяч, митрополит Андрей Шептицький, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків. Після його смерті влада розгорнула наступ на церкву: навесні 1945 р. арештовано всіх єпископів і сотні священиків, під контролем партії і НКВС створено ініціативну групу для організації повернення УГКЦ в лоно православ`я під юрисдикцією Москви. Львівський «собор» 1946 р. прийняв нав’язане рішення про ліквідацію УГКЦ. Більше тисячі священиків, які відмовилися перейти у православ’я, репресували. Втім, немало священнослужителів перейшли у підпілля. [19, 107]

У перші місяці встановлення радянської влади окремі партійні працівники намагалися апробованими на території СРСР методами вести боротьбу з «релігійним дурманом». Проте, зустрівши масовий опір населення, влада перейшла до політики вичікування, зміцнення своїх позицій. У цілому, релігійне питання було відкладене на перспективу. У партійних документах знаходимо широке обговорення «розмови священика із представником влади»: «... Один піп заявив голові сільради, що релігія тут настільки сильна, що ми Вам будемо вказувати, що робити, а не Ви нам» [19, 107]. Молоді партійні функціонери, які виховувалися в Радянському Союзі в атмосфері безбожництва й войовничого атеїзму були здивовані, наскільки західноукраїнський народ був «побожним і віруючим». Їх дивувало, що при зустрічі було прийнято цілувати руку священику, а українці-галичани обов’язково віталися словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу!».

У сільській місцевості обов’язково віталися з незнайомою людиною. Суспільний світогляд тоталітаризму, побудований на марксистсько-ленінсько-сталінській теорії, зіштовхнувся з протилежною ідеологією, яка базувалася на релігійно-гуманістичних засадах, напрацьованих століттями. Отже, колосальний досвід, набутий більшовицькою партією за кілька десятиліть у плані знищення опонентів, необхідно було відкласти на перспективу.