1. Реформи в галузі освіти

 

На початку царювання Олександра II постало питання про перегляд Університетського статуту 1835 р. Однак упритул до розробки реформи вищої школи уряд приступив наприкінці 1861 р. під впливом студентських хвилювань. Створена для цієї мети спеціальна комісія з попечителів навчальних округів за участю професорів підготувала до початку 1862 р. проект університетського статуту, що був опублікований і розісланий для відкликань в університети країни, губернаторам, проводирям дворянства і вищих духовних осіб, переведений на іноземні мови і посланий видним іноземним ученим. Крім того, Міністерство народної освіти направило за кордон професора права Петербурзького університету К.Д. Кавелина для ознайомлення зі станом вищої освіти в іноземних університетах. Після всього цього підготовлений проект ще тривалий час обговорювався в різних урядових інстанціях і вже в п'ятої редакції Університетський статут був затверджений 16 червня 1863 р. імператором і одержав силу закону. Це був самий ліберальний із всіх університетських статутів у дореволюційній Росії.[2.17; 274]

Дія Університетського статуту 1863 р. поширювалося на 5 існуючих на той час російських університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський і Київський. Дерптський в Естонії, Гельсингфорський у Фінляндії і Варшавський у Польщі мали свої статути.

За Статутом 1863 р. кожен університет повинний був мати 4 факультети – історико-філологічний, математичний юридичний і медичний. У Петербурзькому університеті замість медичного був східний факультет. У півтора рази збільшувалося число штатних професорів. Уводилися нові дисципліни у викладанні й у зв'язку з цим відкривалися нові кафедри. Удвічі збільшувалися грошові оклади професорам і викладачам. Їхній статус по Табелі про ранги підвищувався на два класи. Досягши 25-літнього викладацького стажу, професор університету йшов у відставку з пенсією в розмірі повного окладу професорської платні, але міг ще протягом 5 років викладати в університеті, при цьому крім пенсії за ним зберігався і колишній оклад.

Статут 1863 р. надавав університетам досить широку автономію. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати всі наукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присуджувати учені ступені і звання, розподіляти державні кошти по факультетах, розділяти самі факультети на відділення, заміняти одні кафедри на інші, відкривати нові кафедри, відправляти молодих учених за кордон на стажування. Керівництво життям факультетів належало факультетським радам. Університети мали власну цензуру, вільно виписували з-за кордону книги, журнали і газети, що не підлягали перевірці на митниці. Таке право мав і кожен професор. Статут передбачав виборність ректора, проректорів, деканів з наступним твердженням їх у посаді міністром народної освіти.[2.17; 275]

Студенти, як і раніше, поділялися на своєкоштних і казеннокоштних. Своєкоштні жили вдома або в квартирах, що знімаються ними, і вносили плату за навчання. По закінченні університету вони могли вільно вибрати собі рід занять або служби. Казеннокоштні жили при університеті і на його змісті. По закінченні навчання вони зобов'язувалися відслужити 6 років по призначенню. Однак казеннокоштні складали невелику частину студентства. Лише в Московському університеті їх навчалося протягом року до 120 чоловік, в інших – не більш 20 студентів у кожнім. За статутом студенти не мали права створювати свої об'єднання і підлягали дисциплінарному судові, що обирається зі складу професорів університетською радою. При надходженні в університет студенти давали підписку підкорятися встановленим університетським правилам.

Відповідно до статуту 1863 р., ректор обирався радою на 4 роки і затверджувався найвищим указом.

Вищий орган університетського керування – Рада, складався з ординарних і екстраординарних професорів під керівництвом ректора. Повноваження ради значно розширені: його остаточному рішенню підлягають справи, що стосуються порядку викладання, твердження в учених ступенях, присудження премій і медалей, видання праць, постанов університетського суду, фінансової кошторису.

Справи про обрання і звільнення ректора, деканів, проректора, професорів, про поділ факультетів на відділення і поділі кафедр представляються на затвердження міністра.

Всі органи і посади в університеті є лише органами ради і діють під його безпосереднім контролем. Факультетські збори були його органами по навчальних і наукових справах, правління – по справах навчальним. Університетський суд – є привілейованою юрисдикцією, він стосувався тільки злочинів, зроблених усередині університетської корпорації.

Декани обираються з ординарних професорів на 3 роки. Відновлено колишні назви факультетів: історико-філологічний, математичний, юридичний і медичний. Збільшено число кафедр: на історико-філологічному з 8 до 11, на фізико-математичному з 8 до 12, на юридичному з 7 до 13, на медичному з 10 до 16.[2.9; 160]

Міністр позбавлявся права заміщати вакантні кафедри своїми кандидатами. Уперше професорське жалування доповнюється із сум, що збираються за слухання лекцій. Відновлено колегіальність у середовищі професорів. Створено професорську корпорацію, однак студентам корпоративного пристрою не дано.

Вступні екзамени залишені тільки для осіб з домашньою освітою, а для випускників гімназій – скасовані. Однак ідея автономії не поширювалася на студентів. А питання про організації взаємин викладачів і студентства ставав усе більш гострим. Професор і попечитель навчальних округів Н.И. Пирогов стояв у джерел вітчизняної теорії вищої освіти. Він бачив у розвитку науки найважливішу мету університету, при цьому єдиними коштами досягнення цієї мети висувався принцип волі викладання і навчання. Пирогов наполягав на перебалотуванні професорів через 12,5 років (замість 25), що він вважав коштами проти перетворення кафедр у синекури, а також проти застою в академічному житті. Гласність і конкуренція – от ті кошти, що дадуть імпульс розвиткові університету. «Автономічний університет немислимий без суспільної думки учнів»[2.9; 161]

В останній чверті XIX ст. університети відігравали значну роль у громадсько-політичному житті Російської імперії. Це пояснювалося не лише їх передовими традиціями як центрів наукової думки, які об'єднали творчі сили передової інтелігенції, але і зв'язком професури з ліберально-буржуазною опозицією, розвитком студентського руху. Саме тому перші контрреформи відбулися у сфері освіти. Був ліквідований найбільш ліберальний в історії царської Росії університетський Статут 1863 року, що, без сумніву, мало негативні наслідки для вищої школи, оскільки новий Статут 1884 року поклав початок неухильному руйнуванню автономного устрою університетів.

Статуту 1884 р., в плані загальної ідеологічної реакції, відводилась особливо важлива роль. Як і в інших статутах, університети іменувались «імператорськими», причому підкреслювалось, що «это не должно быть простым титулом, но выражением идеи о государственном значении учреждения и о долге верноподданичества».[2.1; 17] І саме прагненню запровадити в університетах дух відданості монархії були підпорядковані всі положення нового статуту.

Новий статут готувався довго, ще з 1870-х років. Спочатку влада спробувала досягнути своєї мети іншим шляхом. 1879 року були оголошені «Правила для студентів» та «Тимчасова інструкція для університетів». Це була серйозна спроба перегляду Статуту 1863 р., оскільки професорська колегія фактично усувалась від студентських справ. Але опір студентства і професури, ситуація в країні не дозволили уряду реалізувати у повному обсязі правила 1879 р. У червні 1880 р. і було визначено порядок подання пропозицій щодо змін і доповнень Статуту 1863 р. Відставка графа Д. Толстого з посади міністра народної освіти на деякий час затримала проведення корінної реформи російських університетів. Але з призначенням міністром І. Д. Делянова вона була проведена. Незважаючи на те, що більшість депутатів Державної ради проект нового Статуту зустріли прохолодно і висловились проти його запровадження, у серпні 1884 р. новий статут було «высочайше» затверджено.[2.1; 18]

Найбільш характерною особливістю Статуту 1884 р., яка проходить яскравою рисою через всі його статті, є недовіра до університетів з боку уряду та міністерства. У новому статуті більш повно, ніж у всіх попередніх, була втілена ідея адміністративного контролю над усім внутрішнім життям університетів. Згідно з новим статутом не тільки всі відповідальні посади в університетах повинні були заміщатися за призначенням, але й взагалі в усіх внутрішніх справах університету переважне право надавалося вищій адміністрації. Особлива увага зверталась на те, щоб усунути будь-який ґрунт для виникнення студентських заворушень та протиправної пропаганди. Чисельні розпорядження та інструкції доповнили підпорядкування університетів уряду.

Статут 1884 р. послідовно проводив реакційні принципи в питаннях управління. Залишки автономії університетів були знищені. Вчені ради і факультети були настільки безправними щодо питань управління, що навіть не могли своєю владою перенести лекції з одного часу на інший. Взагалі, втілення в життя принципів статуту відразу зустріло немало труднощів. Довелось навіть зробити деякі поступки із-за реальної необхідності.

Криза освіти на рубежі століть загострилася. Студентські виступи значно прискорили реформи університетського життя, однак зміни в навчальних закладах багато в чому залежали від кардинальних зрушень у масштабах усього суспільства. Тільки в 1905 р. у вищій школі відтворюється автономія.

Відповідно до тимчасових правил, Рада університету обирала ректора і його помічника. Факультети вибирали деканів і секретарів факультетів. Усі посадові особи обираються з числа ординарних професорів. Роль ради значно зростає: їй надається право вживати заходів по підтримці правильного ходу навчального процесу. У значній мірі відновлена колегіальність у роботі виборних органів університету.

Ректор обирається на 3 роки радою з числа ординарних професорів і затверджується в посаді найвищим указом.

Студенти одержали право самостійного вибору в навчальній діяльності: у 1906/07 навчальному році вища школа Росії почала перебудову організації навчального процесу. Вводилася індивідуальна модель навчання, названа «предметною системою» і орієнтована на потреби особистості студентів. Нова організація навчального процесу надавала право вільного вибору факультету, спеціалізації, а виходить, і професора-лектора; право вільного відвідування, студенти самостійно розробляли персональні навчальні плани, включаючи в них найбільш важливі навчальні дисципліни для заглибленого вивчення, а також сполучені з основної дисципліни по власному виборі. Планувалися терміни навчання і терміни іспитів згідні можливостям студентів і викладачів.

З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школи скасована. У період лютневої буржуазно-демократичної революції автономія була відновлена.

До початку XX століття в російській вищій школі була розроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, з університету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, що одержали філологічну, юридичну або медичну освіту. У подальшій професійній діяльності випускники повинні були вільно орієнтуватися у своїй області знань і вміти користуватися ними для практичних цілей. Таким чином, основні цілі університетської освіти були не стільки просвітительськими, скільки методологічними, спрямованими на розвиток таланта дослідника. Для навчання фахівців існували інститути й інші вищі навчальні заклади практичного напрямку. Така концепція університетської освіти була можлива лише при автономії.[2.9; 162]

Отже, більшість положень статуту були спрямовані на досягнення головної мети: подальше посилення урядового впливу на управління університетами, контролю над викладанням у них та наведення порядку і дисципліни серед студентів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим виконати його навіть частково.


Информация о работе «Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 150223
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
114647
3
0

... . — М.: ACADEMIA, 2001. — 414с. 18.         Катровский А.П. Формирование и развитие территориальной структуры высшего образования России. — М.: Междунар. отношения, 2003. — 204с. 19.         Коржів Д.Ю. Розвиток системи вищої освіти в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ століть). — Вінниця: ПП «Центр генеалогії і біографіки», 1996. — 16с. 20.         Кравець В. Історія української школи і педа

Скачать
147973
0
0

... Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись її підвалини в сучасному розумінні.     РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ Досліджуваний період характеризується поступовим розширенням спектру громадського життя в містах. Одним із його проявів була багатогранна ...

Скачать
195443
0
0

... українського народу. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації. Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації. Партійне життя. ...

Скачать
17273
0
0

... організацій. В цілому ж український рух розвивався в досить складних умовах. Як слушно відзначав з цього приводу М.Грушевський, що незважаючи на справжній вибух українського громадсько-політичного життя, "серед бурхливої хвилі російської революції 1905 р. український рух здавався дрібним провінціоналізмом, що мав – могло думатися – згодом потонути і розпливтися в російській морі" 21. Таким чином ...

0 комментариев


Наверх