2.2 Переселенські рухи українців

Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.

Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі – провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці – хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]

Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі в Україні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, які призначені для переселенців».

Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масову еміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.

Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямувався на східні і південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев’яти губерній, ле селянам належало лише від 28% до 60% всієї замлі, що оброблялася. Уряд спокушував селян своїми обіцянками пільгового проїзду до місця переселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби, насіння, речей домашнього вжитку, а також звільнення на два-три роки від податків і від призову на військову службу. Самовільних переселенців у 90-х роках XIX ст. нараховувалося не менше половини із загальної кількості.[5]

Не припинявся розпочатий ще з кінця XVIII ст. переселенський рух українців до регіонів Європейської частини Російської імперії, зокрема – в Поволжя і на Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі і 1300 тис. осіб на Кавказі. Після Кримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселення татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис., або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, євреїв і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У самий час чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення. [4, c 27]

 Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм".[3, c.2789]

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Наприкінці XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже чверть всього населення.[7, c.7] Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.[6] Багато українців оселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення.[6]

 Розпочалася найвіддаленіша, заохочувана царським урядом, еміграція українців у малозаселені на той час регіони Сибіру і Далекого Сходу. Особливо збільшився цей потік після побудови Транссибірської залізниці. Царський уряд визначив для заселення Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, а також Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. Наприкінці XIX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. осіб, причому кількість їх серед усього населення областей досягала майже 20%. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.[8, c.99]

 Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської області генерал П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевезення поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великим заохочуванням для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом десяти наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років.[9, c.67]

Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.

У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії.[9, c.65-67]

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин.

У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусила привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців на той час. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи.[9, c.67]

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато сімей їхало цією залізницею і через Манджурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб. Перед першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року.[5] За 20 передвоєнних років з України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося щорічно приблизно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис. осіб.

У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях". На їх основі, з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу, бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на особу чоловічої статі. Незважаючи на це, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців.

Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область на той час заселялася в основному вихідцями з України,[9, c.68-69] які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.", що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином мало- і безземельних, на "нові землі".[8, c.10]

Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх рідних місцевостей в Україну. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.

Америка

Водночас з масовою еміграцією наддніпрянських українців відбувалася така ж масова еміграція і західноукраїнських селян. Соціально-економічні причини еміграції полягали у безземеллі і малоземеллі, безробітті через надлишок працездатного населення, хронічному голодуванні, нестерпних податках та ін. та відчувалися тут гостріше, ніж у Наддніпрянській Україні. Оскільки здавна заселені українцями Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, її правлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне для забезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практично не мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українські емігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини. Найперші нечисельні групи українців на території англійських колоніальних володінь у Північній Америці  з’явилися після того, як уряд Польщі у 1658р. на всіх підвладних їй землях заборонив проживання людей не католицької віри. Тих українців, які не погодилися прийняти католицьку чи греко-католицьку віру, змусили покинути батьківщину.[6]

Багато українців опинилися за кордоном, деякі досягли Американського континенту. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Їх нащадки брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки і громадянській війні північних штатів проти південних. Хоробро бився у лавах Північної армії українець – генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». Одним з помічників найвидатнішого провідника національно-визвольної боротьби народів Південної Америки Симона Болівара був українець Михайло Скибицький з Києва. Серед повстанців проти іспанських колонізаторів він був відомий під ім’ям Мігеля Ролі, дослужився до чину інженер-полковника. І в наш час громадяни США глибоко шанують ім’я православного священника Агапія Гончаренка (Андрій Гумницький) – уродженця с.Криве (нині Попільнянського району на Житомирщині). 1865р. Гончаренко переїхав до США. Тут розпочав православну церковну службу, заснував слов’янську друкарню і бібліотеку, видавав англійською і російською мовою газету. Гончаренко активно популяризував серед американців знання про минуле й сучасне України, перекладав англійською Шевченкові поезії, пропагував створення на Алясці «козацької республіки». Він постійно надавав матеріальну підтримку і цінні практичні поради своїм землякам. Тих, хто масово прибував до США наприкінці 1870-х років, він залучав до організованого ним у Каліфорнії сільськогосподарського кооперативу «Українське братство». «Наш батько» говорили вони про засновника української діаспори на Американському континенті.

У 70-90-х рр. XIX ст. увесь потік емігрантів з України спрямовувався до США, Канади і Бразилії. Уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Всі, хто бажав працювати, навіть не маючи професії, влаштовувались чорноробами на заводах, фабриках, шахтах. Так, перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, влилася в лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські переселенці прагнули отримати для сільськогосподарського обробку земельну ділянку.

Майже всі українські переселенці на Американський континент походили із західноукраїнських земель. Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "русин" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки.[6]

З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського походження навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки заселяли цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товариства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860-1920 рр., але там про українців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х рр. у містах Міннеаполісі, Чісгольмі та Сейнт Пол жило не менше 5000 українців. [5]

 Виняток становило християнсько-протестантське угрупування так званих штундистів, які через утиски їхніх релігійних переконань царськими властями, змушені були покинути рідні землі Наддніпрянської України і оселитися у США, штатах Вірджинія і Південна Дакота. Одне з поселень ці українські переселенці назвали «Київ», ще одне село, спільно побудоване штундистами Наддніпрянщини і греко-католиками Закарпаття, назвали «Україна».

Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.

Канада

 

Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині.

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.[5] Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи німецькою - Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.

Вважаючи, число українців, які прибули до Канади в 1891-1924 рр., не усталене і коливається між 100 і 170 тис.,[6] канадський науковець Чарлз Г. Янг, добре обізнаний з питання української імміграції до Канади і об'єктивний у висновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Канади "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896-1914 рр. включно перевищує 170 тис.[5] Правдою є й те, що деяка частина українців емігрувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. підтверджує тільки 75 432 особи. На основі даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буковинців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли цю цифру додати до кількості українського населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 947.[5]

Згідно з офіційною статистикою 1911 р., найбільше українців поселилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — 30 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб. Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбїї — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Теребовля, Україна, Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

У новозбудованих селищах українські іммігранти намагалися зберегти національні традиції – і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві. Обряди громадського побуту поселенці утверджували ті ж самі, що були й на батьківщині. Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні і релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з батьківщини, хоча створювали і нові.

Бразилія і Аргентина

Найтяжчими на Американському континенті були негаразди, яких зазнали першопоселенці у Бразилії та Аргентині. Перші сміливці з Галичини й Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Спокушена ж досить суттєвими пільгами урядів цих країн (брали на себе транспортні витрати, надавали десятирічну відстрочку за оплату одержуваних у повну власність великих земельних наділів -25-50 га), масова українська імміграція до цих країн розпочалася у 90-х рр. Природні умови тут докорінно відрізнялися від тих, що були на батьківщині - незвичний тропічний клімат серед зовсім незаселених пустель, прерій та джунглів. Хронічні хвороби, величезний відсоток смертності через відсутність елементарної медичної допомоги та антисанітарію побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулися на батьківщину. Інші, не маючи коштів на зворотній шлях, влаштовувалися на різні будівельні роботи, наймитували у поміщиків та заможних фермерів. На початку XX ст. у Південній Америці проживало вже близько 20 тис. українців.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентами італійських пароплавних ліній, які обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, спонукали сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цього разу виїхало понад тисяча родин, але вже на власний кошт.[5]

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духовна наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації.[6] Треба підкреслити, що до першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.[6]

Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко. За час від 1857 р., тобто від часу створення спеціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда частково перекручені до невпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русинів. Від цього часу щораз частіше з’являються австро-угорські іммігранти з означенням "русос".[5]

Докладнішу інформацію про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 р., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатньо грошей для закупівлі землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України.

Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Парага й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.

За один рік кількість українських поселенців в Апостолес зросла до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.

У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напій, подібний до чаю), а також великі лісові простори, які є головним багатством провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос дель Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).

У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців, що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін.[4] До першої світової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців.

Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 р., але докладніших даних про неї немає.

Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток української громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 га.[4]

Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60 кілометрів. Це були здебільше особи самітні або й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну працю чи взагалі міські зайняття, вони так легко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців.

Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 р. аж до початку світової війни 1914 р., зокрема в 1901-1903 рр. Перед першою світовою війною, в 1901-1913 рр. до Аргентини приїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземному Місіонес, тропічному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Негро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобського населення аж до першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром українців-робітників.

Однак скільки українців прибуло в той час до Аргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у цій статистиці національність визначається не місцем народження, а тим, з якої держави приїхали переселенці. Тому українці, народжені в Україні під російською займанщиною, фігурують як росіяни, а переселенці з Галичини чи Буковини — як австрійці.[5]

Висновок

 

Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двома світовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другої світової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині.[6]

Отже, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищі українців за 130 років. Змінився на гірше демографічний стан нашого суспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишок сільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний приріст населення через високу народжуваність), то зараз при катастрофічній депопуляції українського народу через низьку народжуваність і високу смертність, коли українське село, по суті, вимирає, й рівень безробіття в ньому сягнув 80%, Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної, висококваліфікованої й дешевої робочої сили. Близько 30 % українських учених працює на науку й економіку розвинутих країн. За даними Держкомстату України, з 1997 до 2001 рр. за кордон офіційно еміґрували близько 90 тис. громадян України з вищою освітою та майже 128 тис. із незакінченою вищою та середньою освітою. Протягом останніх десяти років з України виїхали 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, третина з яких віком близько 40 років, тобто найперспективніші фахівці. У зв’язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістів втрати України в грошовому еквіваленті становлять понад 1 млрд. доларів США на рік, а духовно-моральні втрати незліченні. (Для довідки: підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів обходиться Україні близько 10 тис. доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів). Втрачаючи свій людський, духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті, інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу. Таким чином, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політиці розвинутих країн із залучення висококваліфікованої робочої сили — живого капіталу за рахунок імміґрантів. В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неграмотні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі “вихлюпнули” за кордон переважно людей освічених. Із їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва — закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада прийняла Закон України “Про правовий статус закордонних українців”) — це громадяни країн свого оселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудові міґранти й еміґранти залишаються громадянами України, в основному вони приїхали на роботу на певний час, аби покращити свій добробут і повернутися в Україну.

Український громадський сектор зобов’язаний поставити високі вимоги перед владними структурами в ім’я національних інтересів, аби Україна прийшла до розв’язання проблем трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян — своїх національних інтересів з урахуванням досвіду передових країн. Україна повинна входити у світовий міґраційний процес на правовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньої політики.

Список використаної літератури

1. Сарбей В.Г. Історія України XIX- початку XX ст. Підручник для 9 класу середньої школи. Видання друге. - К., «Ґенеза» - 1996 р.

2. Енциклопедія українознавства (загальна частина). — Київ, 1995 р.

3. Енциклопедія українознавства (словникова частина). — Київ, 1995 р.

4. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок XXст.).Вид»Світ», Львів, 1996

5. URL:http://etn.iatp.org.ua

6. URL:http://slovoprosvity.com.ua

7. Атлас. Українці — східна діаспора. — Київ, 1993.

8. Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипшської реформи // Український історичний журнал. — 1973. — № 6.

9. Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850 -1916 рр. // Український історичний журнал. — 1971. — № 2.


Информация о работе «Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 63518
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
210692
0
0

... ією. Все це сповнене силою емоцій художника — темпераментного, динамічного, із почуттям краси світу в душі. Прагнення віднайти нову формулу мистецтва, яка б відповідала характеру часу, стало рисою початку ХХ століття. В Україні митець Мурашко став першим, хто пішов шляхом пошуків та експериментів. Від імпресіоністів йде його ескізність, нова манера писати широким пензлем, а реалізм оберігав від ...

Скачать
107867
0
0

... . Зазнав змін національний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняття Закону “Про громадянство” у період 1991 та 1992 рр. Ще одна із особливостей міграційних процесів 90-х років – тимчасова міграція робочої сили. Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн. осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходять роботу ...

Скачать
36140
0
0

... ї політики щодо закордонного українства” та „Про концепцію державної етнонаціональної політики”.   2. Напрям еміграції та її наслідки Друга половина XIX – початок XX століття були відзначені масовою міграцією українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вони переважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на Далекому Сході та у Сибіру. Так наприк ...

Скачать
131837
0
5

... ї теми у науковій літературі значною мірою залежало від періоду, у який писалася та чи інша праця. Проте до сьогодні не існує роботи, яка б комплексно розкривала процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст. Також виявлено, систематизовано, класифіковано і проаналізовано джерела з історії українських політичних партій. Джерельна база роботи є досить об’ємною. Внаслідок проведено ...

0 комментариев


Наверх