Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції

3. Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції

 Особливо гострою та запеклою була боротьба між главами трьох великих держав з трьох найважливіших проблем. Відразу ж після відкриття Паризької мирної конференції розгорнулася гостра боротьба з питання про черговість обговорення „найважливіших проблем”. Представники Франції та Англії, яких підтримували делегації Італії, Японії та деяких інших країн, пропонували негайно приступити до розподілу колишніх колоній Німеччини в Африці та на Тихому океані та володінь Турецької імперії на Близькому Сході. Але проти цього рішуче виступив голова делегації США. Президент Вільсон наполягав на тому, що спочатку треба обговорити та ухвалити устав, зробити його невідривною складовою частиною усіх мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками, встановити таким шляхом новий, справедливий світовий порядок і тільки після цього приступити до вирішення питання про долю колишніх німецьких колоній та турецьких володінь. Делегації Франції та Англії категорично заперечували проти такого порядку обговорення. Клемансо пропонував взагалі не пов’язувати Лігу Націй з мирними договорами. Ллойд-Джордж погоджувався на те, щоб устав Ліги Націй та мирні договори складали єдине ціле, але стверджував, що розробка уставу Ліги Націй – це складна і тривала справа, а значить, треба, не гаючи часу, зараз же приступити до вирішення колоніальних проблем. Проте Вільсон наполегливо стояв на своєму. Він заявив: „Мир справедливо скаже, що великі держави поквапились поділити між собою беззахисні частини світу, а потім стали розмірковувати про Лігу Націй та союз народів”.

а. Організація Лігі Націй

Після тривалих спорів було вирішено доручити розробку уставу Ліги Націй спеціальній комісії. Делегати Англії та Франції запропонували включити до складу комісії не тільки представників великих держав, а й делегатів від малих країн. Вони стверджували, що вони піклуються про інтереси усіх країн, великих та малих. Але на самому ділі англо-французький блок намагався зробити комісію можливо більш численною і тим самим затягнути її роботу. Проте у відповідь на це Вільсон заявив, що він погоджується на включення до складу комісії представників малих країн і, щоб зробити роботу комісії максимально ефективною, він бере на себе головування в цій комісії.

Під керівництвом Вільсона в короткий термін були розроблені найважливіші положення уставу Ліги Націй. Робота комісії почалася 3 лютого 1919 р., а вже 14 лютого американський президент доповів на пленарному засіданні мирної конференції результати роботи комісії – основи уставу Ліги Націй. У своїй промові на цьому засіданні Вільсон урочисто оголосив про „перемогу ідеї справедливого устрою світу”. Він заявив: „Із створенням Ліги Націй спадає поволока недовіри та інтриг. Люди можуть дивитись друг другу в лице і говорити: ми – браття, у нас – спільна мета... В особі Ліги Націй у нас є зараз договір братерства та дружби”.

Звичайно, ці міркування американського президента були всього лише декларацією. Попереду була ще запекла боротьба з питання про те, яким буде остаточний текст уставу, затвердження якого намічалося лише на квітень 1919 р., як будуть інтерпретовані найважливіші положення уставу Ліги Націй, нарешті, хто буде визначати її політичну лінію.

Треба сказати, що Ллойд-Джордж та Клемансо дуже скептично реагували на урочисті декларації Вільсона про „новий світовий порядок” та про Лігу Націй як „справедливий союз народів”. Вони усіляко намагались представити американського президента в очах громадської думки як відірваного від реального життя ідеаліста, який проповідує утопічні проекти. Ось як, наприклад, писав про дії Вільсона на конференції англійський прем’єр-міністр в опублікованій ним книзі „Правда про мирні договори”: „Я думаю, що ідеалістично налаштований президент дійсно дивився на себе як на місіонера, призначенням якого було рятування бідних європейських язичників... Особливо вражаючим був вибух його почуттів, коли, говорячи про Лігу Націй, він став пояснювати причини невдачі християнства в досягненні високих ідеалів. „Чому, – питав він, – Іісус Христос не добився того, щоб світ повірив в його вчення? Тому, що він проповідував лише ідеали і не вказував практичного шляху для їх досягнення. Я ж пропоную практичну схему, щоб довести до кінця прагнення Христа”. Пам’ятаю, – продовжував Ллойд-Джордж, – що, почувши ці слова, Клемансо широко розкрив свої темні очі і уважно оглянув усіх присутніх, немовби пропонуючи оцінити смисл висловленного”. Зрозуміло, що в міркуваннях Вільсона відбивались деякі характерні риси його менталітету, який зазнав сильного впливу ідей релігійного провіденціалізму (провіденс – передбачливість, бережливість, провидіння). В його виступах часто було багато абстрактного, дуже далекого від реальної дійсності. Але частіше всього це робилося ним не без умислу. Американському президенту було важливо предстати перед світом в ролі щирого поборника миру, демократії та справедливості. А за цими популярними гаслами ховався цілком реальний захист глобальних інтересів Сполучених Штатів. І в боротьбі за першочергове обговорення питання про статус Ліги Націй Вільсон добився деяких успіхів. Насамперед, на конференції було вирішено, що устав Ліги Націй буде невідривною складовою частиною мирних договорів. Крім того, було визнано необхідним, щоб усі мирні договори базувалися на принципах, викладених у „Чотирнадцяти пунктах” Вільсона. Проте, багато залежало від того, як будуть конкретно інтерпретовані ці принципові рішення конференції. Але все ж перші успіхи Вільсона були наявними.

б. Репарації

Друге питання, з якого йшла особливо гостра боротьба на Паризькій мирній конференції – це питання про репараційні сплати Німеччини.

Оскільки усі учасники конференції були однодушні в тому, що відповідальність за розв’язання Першої світової війни повинна бути покладена на Німеччину, вони так само одностайно вирішили, що Німеччина повинна сплачувати репарації країнам, які зазнали нападу, за ті втрати, яких вони зазнали в ході військових дій. Проте питання про загальний розмір репараційних сплат та про розподіл їх між країнами-одержувачами репарацій викликав запеклі суперечки.

З найбільшими претензіями в репараційному питанні виступила Франція. Виходячи із свого плану як можна більшого послаблення Німеччини, французька делегація запропонувала встановити загальну суму репараційних сплат Німеччини в розмірі від 450 до 480 млрд. золотих марок. Це була астрономічна сума – вона в десять разів перевищувала загальну суму національного багатства Франції. Але ця гігантська сума платежів пропонувалася цілком свідомо. По-перше, лідери Франції бачили у величезних репараціях засіб, за допомогою якого можна було утримувати економіку Німеччини у пригніченому стані протягом багатьох десятиліть і ні в якому разі не допустити відродження економічної потужності Німеччини. По-друге, за рахунок репараційних платежів, левову долю яких французька делегація сподівалась виторгувати для своєї країни, французька велика буржуазія сподівалась непогано поживитись.

Представники Англії та США рішуче відкидали репараційні плани Франції. Вони виступали за значно меншу суму репараційних сплат Німеччини. За підрахунками англійських та американських експертів, ця сума повинна була складати від 50 до 100 млрд. золотих марок.

Не менш гостра боротьба між Францією та Англією розгорнулась з питання про те, на яку долю репараційних платежів має намір претендувати кожна із країн-одержувачів. Французький прем’єр-міністр Клемансо наполягав на тому, щоб доля Франції була встановлена в розмірі 58% загальної суми репарацій, погоджуючись на те, щоб Англія отримала 25% цієї суми, а решта 17% були розподілені між рештою країн-одержувачів репарацій. Ллойд-Джордж пропонував зменшити долю Франції до 50% і збільшити долю Англії до 30%. Зі свого боку, президент Вільсон, не претендуючи, зрозуміло, на отримання репарацій Сполученими Штатами, намагався добитись компромісу між Францією та Англією і пропонував встановити співвідношення розрахованих для цих двох країн часток платежів відповідно у розмірах 56 та 28% загальної суми репарацій.

Суперечки з репараційного питання на Паризькій мирній конференції були настільки гострими, що впродовж до кінця її роботи це питання так і не отримало свого розв’язання.

в. Колонії

Нарешті, третім питанням, з якого лідери „великої трійки”, як часто називали лідерів трьох найкрупніших країн, особливо запекло боролися між собою, було питання про долю колишніх німецьких колоній в Африці і на Тихому океані та колишніх володінь Турецької імперії на Арабському Сході.

Суперечки з цього питання були незвичайно запеклими. Коли після одного із засідань „великої трійки” репортери спитали у президента Вільсона про результати обговорення, той незадоволено кинув: „Блискуче, ми розійшлися абсолютно з усіх питань”.

Зрозуміло, для Клемансо, а в значній мірі і для Ллойд-Джорджа, найбільш доцільним принципом вирішення долі колишніх німецьких колоній та турецьких володінь було поділити між собою ці території. Такі пропозиції дійсно неодноразово висувались в ході роботи мирної конференції. Правда, з ними частіше за усіх виступали не представники Англії та Франції, а або делегати англійських домініонів, або представники країн, залежних від Франції. І це не було випадковістю. Після Першої світової війни, коли в колоніях та залежних країнах розгорнувся могутній національно-визвольний рух, просте приєднання тих або інших територій до колоніальних володінь найкрупніших держав світу могло викликати велике обурення громадської думки усіх країн. Тому необхідно було висунути нові принципи вирішення колоніальних проблем, які виглядали б більш цивілізованими та більш справедливими.

Це прекрасно розумів президент Вільсон, і з цим не могли не рахуватися Ллойд-Джордж і навіть Клемансо. В якості такого нового принципу на Паризькій мирній конференції була висунута ідея мандатної системи. Проголошувалось, що усі найважливіші об’єкти післявоєнного переділу – німецькі колонії та турецькі володіння – більше не будуть знаходитись у колоніальній залежності. Але одночасно з цим стверджувалось, що в силу своєї відсталості та непідготовленості вони відразу ж не можуть отримати політичну незалежність. З цих міркувань робився висновок, що необхідно опрацювати систему мандатів на управління цими територіями на термін, необхідний для підготовки до незалежності.

Проте відразу ж поставав ряд питань. Хто отримає мандати на управління тими чи іншими територіями? Хто буде вирішувати питання про видачу мандатів? На яких умовах вони будуть видаватись? З усіх цих питань розгорнулась гостра боротьба. Президент Вільсон в ході розробки уставу Ліги Націй висунув принцип „знеособлення”, інтернаціоналізації мандатів. Згідно цьому принципу, мандати на управління територіями передавалися до рук Ліги Націй.

Англійці та французи категорично заперечували проти цього. Вони наполягали на тому, щоб мандати на управління колоніальними територіями, які розподілялися, передавалися тій чи іншій великій державі і після запеклої боротьби добилися прийняття цього принципу.

Не менш гостру боротьбу викликало й питання про те, хто буде вирішувати проблему розподілення мандатів. Поступившись у питанні про інтернаціоналізацію мандатів, Вільсон добивався того, щоб питання про видачу мандатів на управління тією чи іншою територією вирішувалося Лігою Націй. Проте і Ллойд-Джордж і Клемансо виступили проти цього і просунули інший принцип: вирішення питання про видачу мандатів повинно належати мирній конференції, тобто фактично „великій трійці”, і лише офіційно вручатися потім обраній державі від імені Ліги Націй. Отже, і в цьому питанні фактично перемогла англо-французька лінія, так як Вільсону на засіданні „великої трійки” було дуже складно подолати об’єднаний фронт Ллойд-Джорджа і Клемансо.

Це не могло не відбитися на умовах, за якими повинно було здійснюватись управління підмандатними територіями. За рішенням мирної конференції колишні володіння Туреччини на Близькому Сході та колишні німецькі колонії в Африці і на Тихому океані – основні об’єкти післявоєнного переділу світу – були розбиті на три групи.

До першої групи – „групи А” – були включені колишні володіння Туреччини на Арабському Сході – Сирія, Ліван, Палестина, Трансйорданія, Ірак. Ці найбільш розвинуті регіони формально були визнані незалежними територіями з правом на участь в їх адміністративному управлінні. Але одночасно стверджувалось, що народи цих країн ще не готові до того, щоб стати повністю незалежними та суверенними і тому потребують опіки з боку тієї чи іншої цивілізованої держави. Ці держави й повинні були отримати мандати на управління цими регіонами, щоб підготувати народи підмандатних територій до самоврядування та незалежності.

Керівники Паризької конференції не жаліли слів, щоб вихваляти своє рішення. Вони заявляли, що держави, які отримали мандат на управління колишніми володіннями Туреччини на Арабському Сході, будуть піклуватись про прогрес та процвітання народів цих територій, а коли той чи інший народ дозріє під опікою мандатних „добродіїв”, він отримає право на повну незалежність. Реальне життя показало, що дійсність дуже далека від цієї рекламної картинки. За допомогою мандатної системи вуалювалося, приховувалося фактичне збереження колоніальної системи, навіть по відношенню до цієї найбільш розвинутої групи країн колоніального світу.

У ще більш ясній формі це відносилось до іншим територіям, які розподілялись. До другої групи – „групи В” – були включені колишні колонії Німеччини у Східній Африці (які незабаром стали називатися Танганьїкою), в Центральній Африці (Руанда–Бурунді), а також німецька Південно–Західна Африка. Ця група територій не отримувала навіть формальної незалежності. Вони повинні були управлятися власниками мандатів на умовах заборони торгівлі рабами, зброєю, алкоголем, а також на умовах захисту свободи совісті та релігійних переконань підмандатного населення. Нарешті, до третьої групи – „групи С” – увійшли колишні колонії Німеччини в Західній Африці (Того, Камерун) та в Тихому океані (східна частина Нової Гвінеї з прилягаючими островами, західна частина архіпелагу Самоа, а також архіпелаги, розташовані на північ від екватору – Каролінські, Маріанські та Маршаллови). Ці найбільш відсталі регіони повинні були управлятися за законами держави, яка володіла мандатом, як складова частина її території.

Зрозуміло, що розповсюдження мандатної системи на ці дві групи країн фактично повністю зберігало колоніальне гноблення. Тому цілком справедливою була оцінка сутності мандатної системи, яка була дана В.І.Леніним в тому ж 1919 р. Він писав: „Коли кажуть про роздачу мандатів на колонії, ми прекрасно знаємо, що це – роздача мандатів на розкрадання, грабіж, що це – роздача прав мізерної частини населення землі на експлуатацію більшості населення земної кулі”. Мандати на управління територіями усіх трьох груп були розподілені у вузькому колі представників великих держав, практично „великою трійкою”. Вони лише офіційно були видані тим або іншим державам від імені Ліги Націй. Отже, в цьому питанні одержала перемогу стара, традиційна імперіалістична практика, яку особливо захищав Клемансо і яку, може бути, не так відверто підтримував Ллойд-Джордж, а більш цивілізаційні плани, які висувалися Вільсоном, були багато в чому вихолощені і стали фактично лише декларацією.

Таким чином, на Паризькій мирній конференції 1919 р. розгорнулась запекла боротьба між найкрупнішими державами з усіх питань, які там обговорювалися. Неодноразово робота конференції опинялась під загрозою зриву. Президент США неодноразово загрожував виїхати до Америки і навіть замовляв теплохід для від’їзду до Нью-Йорка. З тими або іншими загрозами неодноразово виступали і Ллойд-Джордж, і Клемансо. З набагато меншим успіхом до ультиматумів намагались звертатись голови інших делегацій, які не входили до „великої трійки”. Так, наприклад, італійський прем’єр-міністр Вітторіо Орландо на початку утримувався від активної участі у сперечаннях, чекаючи того моменту, коли Англія і Франція почнуть виконувати свої обіцянки, які були дані Італії з її розрив з Троїстим союзом та за її перехід на бік Антанти в роки Першої світової війни. Проте італійська делегація дуже скоро переконалася в тому, що „велика трійка” зовсім не має намір рахуватися із зазіханнями Італії на деякі території на Балканах та в Малій Азії. Орландо намагався розіграти „благородне обурення” і на чолі усієї делегації демонстративно залишив зал засідань. Проте дуже скоро, до свого жаху, він переконався, що цей акт італійської делегації залишився непомітним. Тому італійський прем’єр вимушений був повернутися на конференцію та зробити вигляд, що нічого не сталося.

Якщо країни-переможниці, в першу чергу Англія, Франція та США, все ж кінець кінцем домовилися між собою та опрацювали узгоджені умови мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками, то це багато в чому пояснювалось тим, що в післявоєнному світі все більш посилювались прагнення до кардинальної трансформації існуючого ладу, зростав вплив ідей соціалістичного переустрою суспільства, який ще більш посилився під впливом Жовтневої революції в Росії. При обговоренні будь-якого питання на Паризькій мирній конференції існування та активні дії Радянської Росії не могли не впливати на хід та результати дискусії. Як вдало замітив один з політичних діячів США, пізніше президент, Герберт Гувер, „примара більшовистської Росії майже щоденно бродила залами мирної конференції”. Керівні діячі великих держав серйозно боялися, що розвиток революційного руху може перекинути усі плани післявоєнного переустрою світу, які обговорювалися на конференції. Ці побоювання чітко висловив член американської делегації державний секретар США Роберт Лансінг. Він заявив: „Ми повинні без усякої затримки піти на укладання миру. Якщо ми будемо продовжувати коливатись і зволікати, полум’я більшовизму перекинеться до Центральної Європи і створить серйозну загрозу руйнування нашого соціального порядку”.

28 червня 1919 р. в одному з палаців Версалю, колишній резиденції французьких королів, був підписаний мирний договір з Німеччиною, який отримав назву Версальського. Пізніше, протягом 1919-1920 рр., були розроблені та підписані мирні договори з колишніми союзниками Німеччини – Сен-Жерменський (з Австрією, 10 вересня 1919 р.), Трианонський (з Угорщиною, 4 червня 1920 р.), Нейїський (з Болгарією, 27 листопада 1919 р.) та Севрський (з Туреччиною, 10 серпня 1920 р.). Усі ці договори, разом узяті, і створили так звану Версальську систему післявоєнного устрою світу.