2. Мистецтво України ІІ пол. XVII - XVII ст.

 

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати золотим віком українського мистецтва.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти храму повело за собою і зміну композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров'я і Слобожанщини.

Бароко — стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити соціально-економічну ситуацію суспільства, в Україні його було названо козацьким. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який високо поціновував архітектуру. Він доглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, давав кошти на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї та інших містах. Дослідник мистецтва О. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші Мазепа. Звичайно, він міг дозволити собі такі трати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток - у Росії.

Багато хто з старшин також сприяв розвиткові архітектури: В. Миклашевський, В. Борковський, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відомий пам'ятник, який дійшов до сьогодні, зведений під його орудою, — Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили також визначні архітектори, які працювали в Україні: Б. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, А. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац та інші, а також вихованець Київської Академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви: Покровську, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважають Андріївську церкву у Києві (1746 - 1753 рр., проект В. Растреллі, забудова І. Мічуріна). Собор прекрасно вписано у місцевість. З Подолу здається, що храм пливе у повітрі, а силует його обіймає увесь горизонт. Кожна деталь спрямована на купольне завершення храму. Гармонійно поєднано кольорові елементи споруди: білий колір колон чергується з блакитним фоном та золотими люнетами над куполом і главками, в також капітелями колон. За проектом Растреллі у Києві було збудовано ще одну перлину барокового стилю — Маріїнський палац (1752 - 1755 рр.).

У бароковому стилі споруджено також Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696 - 1701 рр.), браму Заборовського в ансамблі Софійського собору Києва (1746 - 1748 рр., архіт. Г. Шедель), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (XVIII ст.). У плані це хрестокупольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами та надбудовами верхів.

У XVIII ст. створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І. Зарудний (? - 1727), І. Григорович- Барський (1713 - 1785 рр.), С. Ковнір (1696 - 1786 рр.). І. Зарудний розпочинав діяльність в Україні. Є припущення, що він брав участь у забудові церкви св. Миколи Пустинно-Миколаївського монастиря. Щоправда, основні роботи Зарудного пов'язані з Москвою, де він понад десять років був головним архітектором. Саме Зарудний започаткував стиль бароко у Москві. Григорович-Барський тривалий час працював архітектором Київського магістрату. Краще його творіння — Покровська церква на Подолі (1766 р.). Самобутнім майстром був Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври), який переважно будував численні лаврські споруди. Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах (1754 - 1761 рр.).

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати своє життя. Проте мало було часу та й грошей. І люди почали використовувати нехай недовговічний, але дешевий і доступний матеріал - дерево. Почали зводити з нього споруди; при цьому враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та новітні досягнення.

До шедеврів української народної архітектури належать дерев'яні церкви, поставлені здебільшого невідомими майстрами наприкінці XVII-XVIII ст. (попередні споруди не збереглися). В основу забудови покладено художньо-конструктивні принципи храмів Київської Русі. В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві школи дерев'яного зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддніпрянська, слобожанська.

Храми наддніпрянських й слобожанських майстрів вирізняються монументальністю, різноманітністю композицій і форм. Поблизу міст відчутний вплив кам'яної забудови, зокрема у баштах з високими шпилями. Храми гармонійно взаємодіють з народним житлом внаслідок спільності будівельного матеріалу, конструктивних та декоративних елементів. Найцікавіша пам'ятка такого зразка - дев'ятиверхий Троїцький собор (1773 - 1778 рр.) у Новомосковську (тепер Дніпропетровської області), поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Я. Погребняком.

Значну кількість храмів на території Лівобережної України зведено на честь козацьких перемог, зокрема Микольський собор у Ніжині (1668 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1696 - 1700 рр.), Катеринська церква у Чернігові (1715 р.) та ін.

Негативно вплинув на дерев'яне церковне будівництво наказ Синоду 1801 р., що вводив заборону на "малоросійський стиль". Тому традиції національного зодчества зберігалися переважно у західноукраїнському регіоні (зокрема дерев'яні зрубні храми на Закарпатті). Дуже багато споруд козацького бароко було знищено у часи “войовничого атеїзму” у ХХ ст.

Живопис др. пол. ХVІІ - ХVІІІ ст. також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з відомими культурними центрами - Львовом, Києвом - сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

У др. половині ХVІ - ХVІІІ ст. посилюються зв'язки із західною культурою, широко використовується антична та європейська спадщина. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи - волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській Лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін.

До іконопису широким потоком входять народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської Академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображували козаків, старшин, гетьманів. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що відображають ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Мазепи. У церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображено Феофана Прокоповича із генеральною старшиною та ін.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух (до цього постаті були статичними). Та найбільше досягнення — це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза будь- яким сумнівом, це світські портрети, їх можна без перебільшення зарахувати до шедеврів українського живопису.

Особливе місце серед пам'яток українського монументального живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці (резиденції гетьмана Данила Апостола; на його кошти збудовано церкву й іконостас, 1732 р.). Комплекс іконостаса об'єднує понад сто різних ікон. Образи святих сповнені радості й відчуття Образи святих сповнені радості й відчуття повноти земного життя. Багате, складне й водночас легке драпування вказує на виразний вплив рококо, однак без тієї світськості й елегантності, що були властиві західноєвропейському стилю. Іконопис сорочинського іконостасу дуже близький до жанру світської картини. У тій самій майстерні, де створювався сорочинський іконостас, виконано іконостас для Вознесенської церкви, збудованої 1761 р. в с. Березна біля Чернігова. Живопис березнянського іконостасу дещо поступається сорочинському в свіжості й барвистості звучання і знаменує своєрідне завершення монументально-декоративного стилю, який склався в українському малярстві у другій половині XVII ст. Занепад цього стилю зумовлений як посиленням реалістичних тенденцій, так і впливами мистецтва рококо, які доходили до України із Західної Європи.

Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їх діяльність пройнята ренесансним гуманізмом. Вони творили для демократичного, селянського середовища.

Іван Руткович (середина XVII - початок XVIII ст.) — яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відображало викликане визвольною війною народне піднесення. Небезпідставно І. Рутковича порівнюють з майстрами венеціанської школи (Дж. Белліні, В. Карпаччо, Б. Віваріні, раннього Джорджоне), які відзначалися тонким відчуттям кольору. Наявна у колористиці Рутковича насичена барокова вишуканість переповнена багатогранною зображальною навантаженістю кольору ставить його в ряд видатних колористів барокового мистецтва.

Одночасно з І. Рутковичем працював Йов Кондзелевич (1667 р. - біля 1740 р.) — художник-новатор, майстер урочистої монументальної композиції. Творчість Кондзелевича пов'язана з Волинню та Галичиною. В його мистецтві поєдналися духовні досягнення Києва, Москви, Західної Європи. На формуванні ідейних переконань Й. Кондзелевича особливо позначився вплив І. Рутковича. Творчість і суспільно-громадська діяльність Кондзелевича були нероздільними. Виготовлені ним іконостаси для храмів сприймалися передусім як акт утвердження православ'я.

Василь Петранович (бл. 1680 - 1759 рр.) найповніше виявив себе у двох ділянках творчості: традиційному релігійному живопису та портреті. Відомо п'ять створених ним великих іконостасних циклів: троїцький в Жовкві, церкви Різдва Богородиці у Віцині, передтеченський в Краснопущі, миколаївський в Бучачі та миколаївський у Крехові (20-40-і роки XVIII ст.). У портретному жанрі він поєднує національну традицію із західноєвропейською.

Новим явищем у світському мистецтві XVIII ст. став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою є ідеалізованими. Поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. У мистецькому середовищі та з-поміж широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Найхарактерніший приклад цього типу – портрет Г. Гамалії, значкового товариша війська Запорозького. Його зображено в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом - шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Український портрет др. пол. XVIII ст. за своїми стилістичними ознаками мав багато спільного з іконописом (наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана Хмельницького початку XVIII ст.). Портрети виконували переважно іконописці, схильні до площинно-орнаментальної манери письма. Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями В. Боровиковський (1757 - 1825 р.), який працював у двох жанрах: портреті та іконописі. Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький (1735 - 1822 рр.), А. Лосенко (1737 - 1773 рр.), К. Головачевський (1735 - 1823 рр.).

З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі став класицизм. Розвиток класицизму тісно пов'язаний з російським мистецтвом середини й кінця XVIII ст., з діяльністю Петербурзької Академії Мистецтв, заснованої 1757 р. Риси класицизму виявляються у живопису Андріївської церкви у Києві. Живопис Андріївської церкви мав значний вплив на розвиток мистецтва іконостасу. Рококо і особливо класицизм остаточно знищують церковну специфіку українського іконостасу, який поступово стає одним із різновидів академічного історичного живопису, поєднуючи історичний, міфологічний та біблійний жанри.

Українська музика доби бароко - найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосний партесний спів (лат. partes - голоси). На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів а капела - хоровий спів без інструментального супроводу. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін.

В Україні у партесному співі (церковному хоровому багатоголоссі) проявилося оригінальне переломлення так званого григоріанського хоралу - церковного одноголосного співу. У середині ХVІІ ст. в Україні відбувається повсюдний перехід до багатоголосного партесного співу, тобто хорового співу по партіях, голосах, кожен із яких веде свою мелодію. Партесний спів визначив чотири голоси - бас, тенор, альт, дискант. Партесні концерти (до 12 і більше голосів) вимагали теоретичних знань музики, правил гармонії, композиції, голосоведення. У ХVІІІ ст. відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа (діяла з 1738р. до 60-х років ХVІІІ ст.). У школі навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 - 1825 рр.).

Непересічне значення у розвитку вітчизняної музичної культури належить Києво-Могилянській академії. Тут діяли професійний хор і оркестр. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745 - 1777 рр.) та Артемій Ведель (1767 - 1808 рр.).

Максим Березовський був одним з творців українського хорового стилю у духовній музиці. Він віртуозно грав на скрипці, чудово співав. Перебуваючи на стажуванні в Італії (1769 - 1773 рр.) він брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д. Мартіні. У 1771 р. витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. М. Березовський створив оперу “Демофонт” на лібретто італійського поета і драматурга П. Метастазіо (1698 - 1782 рр.). В Італії 1772 р. він також написав сонату для скрипки і чембало. Опера “Демофонт” і соната - перші відомі зразки оперного й камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці.

М. Березовський узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики у циклічних (багаточастинних) хорових духовних композиціях а капела. Його твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю (“Літургія”, “Причасні вірші”). Їх внутрішня побудова пов’язана з українською народною піснею й традицією київських церковних співів. Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового концерту (“Не отвержи мене во время старости” та ін.).

Структурні принципи хорових концертів М. Березовського розвинули А. Ведель та Д. Бортнянський. Вони були представниками нового напряму партесного співу, для якого характерне  узгодження музики і тексту. А. Ведель поєднував талант композитора, співака (тенор) й виконавця (скрипка). Він був керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. У творчій спадщині композитора — понад 30 хорових концертів, “Літургія”, “Всеношна”, “Херувимська”.

Доля М. Березовського і А. Веделя склалася трагічно. Їх талант не знаходив належного визнання. У 32 роки покінчив життя самогубством М. Березовський. Покинув Москву А. Ведель, де він керував капелою. Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори. Повернувшись в Україну, він став ченцем Києво-Печерської лаври. Згодом мандрував по Лівобережжі. За антицарську діяльність його було засуджено, він помер у в’язниці.

Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури посідає Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Зовсім молодим він потрапив до Придворної капели, де вивчав теорію музики в італійського композитора Б. Галуппі. Удосконалював музичну освіту у Венеції. В Італії великий успіх мали опери Д. Бортнянського на італійські лібретто “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”, поставлені 1776 - 1779 рр.

У Петербурзі Д. Бортнянський став придворним капельмейстером, а з 1796 р. - управителем Придворної капели, співаками якої були переважно українці. У петербурзький період він написав опери на французькі лібрето (“Сокіл”, “Син-суперник”, 1786 - 1787 рр.), пасторальну комедію(“Свято сеньйора”, 1786 рр.), балет, інструментальні твори.

Д. Бортнянський органічно поєднав традиції українського національного хорового мистецтва, західноєвропейського бароко і класицизму. Хорова церковна творчість композитора відповідала кращим зразкам європейської музики. У його творчій спадщині переважають концерти а капела. Відомі 35 концертів для одного хору, десять концертів для двох хорів, дві літургії, загалом понад 100 церковних творів.

Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Ще у минулому столітті його творчість набула значного поширення у США завдяки діяльності хорового диригента Д. Агренєва-Слов’янського (1836 - 1908 рр.). Він 1868 р. створив “Слов’янську капелу”, а 1869 р. дав у Америці низку церковних концертів. На початку ХХ ст. в одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка — єпископальному соборі святого Іоанна Богослова — встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний у світі пам’ятник славетному композитору. Поряд з ним — статуї 11 композиторів - засновників церковної музики в європейських країнах.

У другій половині ХVІІІ ст. поширюються романси — жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виникли на основі канта й народної пісні, їх виконували у супроводі фортепіано або гітари. Вони втілюють ліричні, гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, щастя, життя. Популярними стали пісні-романси “Їхав козак за Дунай” С. Климовського, “Всякому городу нрав і права” Г. Сковороди, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка.

Таким чином, розвиток української культури у ІІ пол. XVII - XVII ст. є послідовним, об'єктивно зумовленим процесом, процесом засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процесом зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, образотворчого та музичного мистецтва.


Информация о работе «Культура України другої половини XVIІ-XVIII ст.»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 37100
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
61026
0
0

... , злочин, право власності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства. Проведений розгляд права України другої половини XVII - XVIII ст. дозволяє визначити, що у процесі подальших досліджень необхідно конкретизувати норми та інститути права, які були закріплені у Литовських статутах, визначити тип ...

Скачать
28323
0
0

... . Зокрема, про необхідність освіти для жінок говорив відомий український філософ Г. С Сковорода, проте він дотримувався поглядів Ж.-Ж. Руссо, тобто виступав за обмежену жіночу освіту. В українських виданнях другої половини XVIII ст. почали приділяти багато уваги пропаганді поглядів на виховання жінки, її призначення, що істотно відрізнялися від прийнятих у дворянському суспільстві. Ці погляди ...

Скачать
69269
0
0

... на порядок денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу. У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в ...

Скачать
157498
0
0

... втрачало авторитет в народі. Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства. Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько- ...

0 комментариев


Наверх