2.2 Поняття Конституції за С.С. Дністрянським
Конституція – основний закон держави, акт вищої юридичної сили, який закріплює основи правового статусу особи, а також організацію публічної влади в державі [4]. Це – сучасне розуміння конституції. Але у такому розумінні вона з’явилася лише після буржуазних революцій лише 18 сторіччі. А до цього вона пройшла дуже значний шлях еволюційного розвитку, на звертає увагу С.С. Дністрянський.
Термін «конституція» відомий з часів Стародавнього Риму. Так тоді називали один із видів правових актів імператорів. Такі акти не мали нічого схожого на сучасні конституції, хоч і повною мірою стосувалися власності органів управління тощо, тобто питань, які нині регулюються конституціями. Першою державною конституцією сучасності вважається конституція США 1687 р. яка поклала початок офіційному визнанню доктрини конституціоналізму і реальному здійсненню цієї доктрини [9]. На сьогодні у світі діє понад 200 конституцій, а також існує понад 300 конституцій суб’єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн нормативно закріпили перемоги в революціях, війнах за незалежність тощо [6].
Термін «Конституція України» є похідним він іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспільного життя. Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великобританії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С.С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській civitas старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків» [2].
Конституційні проекти С.С. Дністрянського справедливо вважаються пам'ятками української політико-правової думки початку ХХ ст. Вони були складені С.С. Дністрянським з метою уконституціонування західноукраїнських земель, які входили до Австро-Угорської імперії. Перший з проектів написано у жовтні 1918 р. після обрання Української Національної Ради як політичного представництва українського народу в Австро-Угорщині. Рада проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття складовими цілісної української держави і постановила розробити її конституцію. С.С. Дністрянським було підготовлено проект «Устрій Галицької Держави». Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений у віденському парламенті професором С. Дністрянським «для покликання у життя Галицької Держави» (1918 р.). Цей акт мав визначити загальні засади новопосталої держави, її устрою. Вказувалося, що «Галицька Держава обіймає усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньої Австро-Угорської монархії». В основу державності закладалося право українського народу на самовизначення. Польському, єврейському та німецькому населенню гарантувалася «народна самоуправа». Державними мовами пропонувалося визнати українську, польську та німецьку, а українську водночас визнати «внутрішньою урядовою мовою». В проекті передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову». Декларувалися свобода віри, науки, думки, преси, свобода зібрань і організації товариств, безпечних для держави, свобода зміни місця проживання, право внесення прохань або скарг, а також поштова і телеграфна таємниця. На чолі держави мала стояти Народна Рада, тобто обрана у жовтні 1918 р. Українська Національна Рада під трохи зміненою назвою. Передбачалося, що вона розширить свій склад за рахунок представників Угорської (Закарпатської) України та делегатів від національної меншин Галицької держави. Народна Рада мала обрати провідника, двох його заступників та державного секретаря, а також старшину (президію) з 9 осіб і виконавчий орган з урядовими функціями – Народну Управу. Зазначалося, що провідник Ради є водночас провідником Галицької держави. На Народну Раду покладалося здійснення законодавчої влади, а її старшина розглядалась як орган для «верховних постанов та верховного нагляду». Народна Управа як «начальний виконуючий орган держави» мала складатися з окремих управ: внутрішньої, «заграничної», військової, культурної, «оборотової», судової на чолі з начальниками, які призначалися Народною Радою. Громадам надавалася повна автономія у вирішенні місцевих справ. Водночас скасовувалася «різниця між самостійним та відпорученим кругом ділення громади». Вибори громад, рад повинні були проводитися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. У конституційному проекті передбачалося видання окремих законів про відповідальність посад, осіб, про скасування обмежень у праві на полювання та риболовлю, про тимчасове збереження чинності австрійських законів та ін. Ідея мирного конституційного переходу Галичини, Північної Буковини та Закарпаття від Австро-Угорщини до Галицької держави, отримання «законної свободи» виявилася нездійсненною. Тому 1.11.1918 р. владу Української Національної Ради було встановлено збройним шляхом, а 9.11.1918 р. новоутворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Роль «малої конституції» у ній виконував «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13.11.1918 р.
Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С.С. Дністрянський підготував другий проект Конституції ЗУНР. На відміну від попереднього, в ньому передбачалося об'єднання ЗУНР з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Проект складався з 3 частин: 1. Держава та право (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народні права»); 2. Державна влада (з розділами «Основи державної влади», «Організація народної волі» і «Виконування народної волі»); 3. Самовизначення народів.
Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку. Громадянам гарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». Всі свободи визнавалися необмеженими, за винятком економічної, «яка не може перешкодити державній владі у переведенні справедливого розділу дібр». Держава мала опікуватись «економічно слабшими», обмежуючи з цією метою у разі необхідності індивідуальну свободу. Загальний економічний порядок держави повинен ґрунтуватися на приватній власності, яка водночас мала «підпорядковуватися суспільним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожною власністю суспільні обов'язки». Вчений вважав за можливе збереження родових, станових, шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при поділі державних посад. Усі громадяни визнавалися рівними щодо права суду. Проголошувалося рівне право кожної людини на державну охорону. На першому етапі держаного будівництва передбачалося скликання Установчих зборів, які мали узаконити остаточний текст конституції (затвердити конституційну грамоту), здійснити адміністративно-територіальний поділ (на громади, повіти, округи), прийняти виборчі закони та ін. акти, зокрема про податки і аграрну реформу. Вибори до Установчих зборів повинні були проходити на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування по трьох національних куріях – українській, польській та представників ін. національностей. Після завершення роботи Установчих зборів найвищим законодавчим органом влади ЗУНР мала стати Народна палата, обрана на 4 роки шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Обрані до неї посли (депутати) поділялися на 3 національні курії: українська, польська та інших національностей. Кожна з курій наділялася правом вето щодо винесеного на ухвалення Народної палати закону, якщо він порушував національні права народності. Такий закон мав передаватися на розгляд державно-судового трибуналу або на «народний збір» (референдум). До компетенції палати належало прийняття рішень з найважливіших питань держави (війни та миру, верховного нагляду за адміністрацією, судочинства). Проект передбачав утворення у складі палати кількох спеціальних комісій, у т. ч. «легсілативної комісії» для підготовки законопроектів. Палата мала також право висувати політичні звинувачення проти президента республіки, вищих державних. функціонерів.
Безпосередня демократія реалізовувалася через загальні або локальні народні збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути народні комори – виборчі організації, які могли вимагати від державної влади врахування їхніх рішень. Функції надзвичайного органу покладалися на Загальну народну раду, яка мала скликатися у виключних випадках для прийняття найважливіших державних рішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень конституційних прав на період війни тощо). Половину складу цього органу делегувала Народна рада, а решту – окружні заступництва, народні комори і загальний народний збір (референдум). Виконавчу владу представляли державні органи на чолі з президентом республіки, обраним безпосередню населенням на 4 роки. Перші вибори президента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів, наступні – одночасно з виборами до Народної палати. Президентом міг бути кожний громадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не позбавлений цивільних та політичних прав, без обмежень щодо віросповідання. Президент республіки одночасно проголошувався верховним головнокомандувачем, мав право призначати і звільняти членів Ради держави, вищих урядовців, а також право впродовж 10 днів після ухвалення закону Народною палатою публічно опротестувати цей закон і направити його на розгляд загальних народних зборів.
У виконанні покладених на президента функцій (насамперед, у питаннях національних, зовнішньополітичних та військових) йому мала допомагати Прибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника інших народностей. Трьох її членів повинні були делегувати національні курії, інших добирав президент. У структурі державної виконавчої влади передбачався такий орган, як Державна канцелярія, очолювана канцлером. Рада формувала 6 департаментів (або міністерств) для ведення справ держави. При кожному з них передбачалося утворити «радні колегії» з 6 осіб – по 3 від уряду та Народної палати [5].
С.С. Дністрянський наполягав на відокремленні юстиції від адміністрації. Державну юстицію мав очолювати голова, якого призначував та звільняв президент. Самостійною структурою був Державний судовий трибунал. Важливе місце у проекті конституції приділялося організації органів місцевої влади в округах, повітах і фомадах. У них передбачалися свої виборчі представницькі органи (заступництва) та «локальна самоуправа». Компетенція окружного заступництва мала охоплювати всі справи, які потребували однакового й спільного впорядкування у межах округу та не були охоплені законами держави. Заступництва повітів і фомадів наділялися власною «питомою легіслативою». Окрему складову проекту становили норми про самовизначення народів у державі. Встановлення принципу «національного ключа», тобто співвідношення 4:1:1 (4 українці, 1 поляк та 1 представник ін. народностей), на думку вченого, повинно було сприяти утвердженню права українського народу як природного власника національної території на повне самовизначення на своїй землі і водночас забезпеченню прав інших народностей. Крім утворення 3 національних курій, встановлювалася культурна автономія національних меншин, що виявилося, зокрема, у поділі шкільної ради на національні секції, вживанні рідної мови в урядових установах, судах, громад, житті [8].
Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму. Тому проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбниці національної конституційної думки [3, 6].
0 комментариев