Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду

1.1 Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду

2 березня 1917 року імператор Росії, до складу якої входила й Україна, Микола II відмовився від престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, створеного Тимчасовим комітетом Державної думи. Нові керівники, постійно змінюючи один одного на міністерських посадах, не змогли створити нову державність і упорядкувати життя в країні. Почалася розруха. Не в кращому становищі опинилася й Церква. Влада жорстоко тиснула на неї. Йшла боротьба за волю Церкви, за відродження соборності, бо на той час була загроза відірвати від Церкви її материнську Київську кафедру, що призвело б до тяжких внутрішніх та зовнішніх розколів.

Отож події на Україні восени 1917 року погрожували розколоти цілісність Православної Церкви. Не кожен розуміє те, що Церква - єдина та неподільна. Христова Церква, створена Його учнями - Апостолами, була єдиною на землі 1000 років. Багато націоналістів України кажуть: “Але ж Київщина хрещена раніше..!” Час іде, змінюються держави - твориться історія. І якщо “центр” Православ'я серед слов'ян знаходиться в Росії, це не означає, що ми не вільні, від когось залежні. Сам Господь сказав: “ Да будуть все едині...”

Чому ми повинні перекреслювати Слово Боже, історію, чому повинні розривати стосунки з рідними нам слов'янськими народами? Саме з цих причин забороняється автокефалія - неканонічна (несвята) “українська церква”.

Тож повернемося до подій, що відбувалися восени 1917 року на України. Митрополит* Київський Володимир, прибувши до Києва саме з приводу розкольницьких подій, непорушне відстоював єдність Церкви. У місті Києві відбувалися багаточисельні приходські збори у підтримку істинного архіпастиря*. За благословенням Патріарха* Всея Русі Тихона почалася підготовка до Всеукраїнського Церковного Собору. Становище Церкви було жахливим. Проти неї у 1917 році дії Тимчасового уряду посилювалися з кожним днем.

Віднімаючи у Церкви школи, влада нахабно порушувала волю тисяч благодійників, що жертвували Церкві не для того, щоб потім вчителі, яким платили їх грошима, вбивали в дитячі голови вчення про походження людини від мавпи. Закон Божий взагалі намагалися виключити зі шкільної програми.

В церковному житті України болючі процеси набували подальшого розвитку. Саме з цього приводу - розколу - 7 січня 1918 року відкрився Київський Собор, на якому одразу виявилися прихильники єдності Церкви і прихильники автокефалії.

1.2 Протицерковні дії петлюрівців та їх наслідки

Вцей час на Київ цілеспрямовано здійснювали наступ “червоні”.

Настрій собору одразу змінився, сепаратисти-українці стали більш тихішими. 18 січня 1918 року Собор вирішено було закрити. Але після закінчення його роботи ніяких постанов не було прийнято.

Коли “червоні” взяли Київ, у Лаврі розташувався воєнний загін. Під час богослужінь озброєні люди в шапках, з цигарками в зубах вривалися у храми, вчиняли розшуки, знущалися над ченцями.

25 січня червоноармійці учинили обшук у покоях Митрополита Володимира, а ввечері п'ятеро розбійників у нетверезому стані увірвалися до нього. Вони виштовхнули владику* у спальну кімнату, почали вчиняти катування, душили ланцюжком від хреста. Потім розбійники заштовхнули владику в автомобіль, відвезли на півверсти від лаврських воріт і розстріляли. Прах вбитого священника було знайдено вранці, владика лежав на спині в калюжі крові. На похорони вбитого владики Володимира зібралося багато народу. Служили 5 архієреїв* на чолі з Митрополитом Платоном, сонм Київського духовенства. Загибель Митрополита Володимира відкрила трагічний список мучеників. У Севастополі на паперті храму під час звершення Божественної літургії був застрелений священник* Михайло Чафранов. У Переяславі-Залеському вбили священника Костянтина Снятиновського.

Через деякий час відкрилася друга сесія Всеукраїнського Церковного Собору. Митрополитом Київським став Антоній. 9 липня 1918 року Всеукраїнський Собор оголосив про автономію Української Церкви; був створений Священний Собор, або Синод єпископів*; для Української Церкви визнавалися обов'язковими постановами Всеросійського Православного Собору, накази Патріарха та вищих органів церковної влади.

Після захоплення Київа петлюрівцями у грудні 1918 р. були заарештовані Митрополит Київський Антоній, приємник священномученика Митрополита Володимира, архієпископ* Волинський Євлогій, які перебували там. Петлюрівці віддали полонених до польської влади, і тільки з допомогою країн Антанти ці архієреї* були звільнені і переправлені на південь Росії.

Більшовики продовжували діяти. Знищували храми, вбивали священників і ченців, замордовували навіть тих, хто просто захищав Церкву і не підтримував революцію. У відповідь на арешти і розстріли у міських та сільських храмах здійснювалися нічні молебни*, й православний люд не виходив з храмів до світанку. Релігійне піднесення охопило і частину інтелігенції, жахливі події примусили розкаятися і повернутися до віри. У Харкові при Покровському архієрейському монастирі відкрилося братство Святителя Мелетія. У Києві ще у грудні 1917 року було засновано братство Воскресіння Христового, на чолі братства стояв псаломщик* В.М. Попов.

У лихоліття смути в одній тільки Харківській єпархії* за шість місяців, з грудня 1918 року до червня 1919 року, загинуло 70 священників.