Зведення України до стану окраїни російської імперії

30779
знаков
0
таблиц
0
изображений

ЗВЕДЕННЯ УКРАЇНИ ДО СТАНУ ОКРАЇНИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

 


Вступ

 

Усе XVIII ст. прошло на Україні під ознакою русько-турецьких війн, які значно вплинули на змінення геополітичної ситуації в регіоні. Після ліквідації гетьманства 1764р. вся повнота влади на Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики зводилася до знищення всього, що могло би стерти пам’ять про добу козацтва. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 – юридично оформлене кріпацтво, крім того на селян Лівобережжя та Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

 


Скасування полково-сотенного устрою Слобідської України

Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України, її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле містечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763— 1764 pp. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.

 

Ліквідація Запорізької Січі

 

Одночасно російський уряд вів наступ на самобутній державний устрій Запоріжжя. Козацька республіка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імперія. Демократичний устрій Січі становив смертельну небезпеку існуванню освіченого деспотизму і вже тим був приречений иа знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського уряду можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе під боком державне об'єднання, яке у відносинах з своїми південним і західним сусідами часто не дотримувалось офіційної загальнодержавної лінії; реальність небажаного унезалежнення Запоріжжя; недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющі чорноземи Запоріжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання, як це сталося у XVII ст. з Польщею; зосередження на Запоріжжі втікачів з багатьох російських і українських місцевостей.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за випробуваною схемою: контроль — обмеження — ослаблення — ліквідація. Царизм спробував взяти під свій контроль насамперед формування вищих органів влади й через них впливати на внутрішнє життя запорізького козацтва. Ще в 1753 р. він заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Однак нововведення так і не прижилося серед волелюбного козацтва. Кілька разів запорожці всупереч волі цариці обирали кошовим отаманом Петра Калнишевського, що було розцінено як зухвала непокора й свавілля. Але примусити січовиків відмовитися від споконвічної традиції уряд не міг і мусив до часу з цим миритися.

Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економічне становище Запоріжжя. Щоб ослабити економіку й ізолювати запорізький край від центральних регіонів, царський уряд оточив його адміністративно-територіальними й військовими округами. У 1752 р. на запорізьких землях поміж Синюхою і Дніпром він утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Полтавщини, Донеччини і Луганщини — Слов'яно-Сербію. Відторгнуті простори були віддані для розміщення втікачів від османського іга — сербів, угорців, молдаван, греків, болгар. Поселили тут також кілька тисяч росіян і українців, звівши їх у нові полки. Значну частину Кальміуської паланки уряд передав Війську Донському. Населення нових округів захоплювало запорізькі ниви, лісові та рибні угіддя. Подеколи справа доходила до жорстоких сутичок. Козаки проганяли прибулих зі своїх земель, відбирали плуги, волоки для рибальства, інші знаряддя праці, спалювали цілі поселення зухвальців. Поряд з тим запорожці неодноразово просили царський уряд припинити наступ на землі, знести поселення й фортецю св. Єлисавети. З відповідними рішеннями Коша Запорізького в цариці часто бували отаман Петро Калнишевський, писар Іван Глоба та ін. Проте уряд не звертав на це жодної уваги. Більше того, Катерина II наказала відомому історику, німцю за походженням, Герварду Міллеру підготувати довідку про те, що запорожці не мають ніякого права на землі. Крім цього, Міллер зробив бажаний для цариці висновок про те, що Січ взагалі не має права на існування.

Серйозного удару самостійності Запоріжжя завдало створення в 1764 р. Новоросійської губернії з центром у Кременчуці. До неї увійшли Нова Сербія, дві сотні Миргородського, 12 сотень Полтавського полків, а також Слов'яно-Сербія. Губернське чиновництво ще більше ізолювало Запоріжжя від Гетьманщини й Слобожанщини, призупинило потоки втікачів на Січ і активізувало дальший наступ на козацькі володіння. Значних обмежень зазнала традиційна торгівля запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Щоб протиставити запорізькій вольниці силу, царський уряд оточив Січ п'ятьма ретраншементами, у тому числі Новосіченським, Усть-Самарським, Новобогородським. Поставлені в них гарнізони були готові до збройного наступу на Січ. Наприкінці 60-х років Запорізька Січ опинилась у своєрідному мішку. Залишалося лише затягти зашморг, що царські власті вже й збиралися зробити.

Тільки початок у 1768 р. війни з Туреччиною відсунув задумане. У війні найактивнішу участь взяли Запоріжжя, Лівобережна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії в глиб України. Влітку козаки завдали декількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор'ї, спільно з гусарами ходили глибокими рейдами до Бендер і гирла Дунаю. Особливою активністю відзначався Чорноморський флот Запоріжжя. Чорноморська флотилія вступила в бій з турецькою ескадрою на Дніпрі й перемогла її. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж 11 ворожих суден. Запорожці, козаки інших українських земель прославилися при облозі й штурмі

Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в діючій армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцерства. Почесними козаками до різних куренів записалися Михайло Кутузов, командуючі російськими військами П. Панін, О. Прозоровский і навіть сам новоросійський губернатор Григорій Потьомкін під прізвиськом Григорія Нечеси. Вирішальні воєнні дії розгорнулися в 1774 р. Війська під командуванням Олександра Суворова розгромили противника під Базарджиком, Козлуджею, блокували фортеці Сілістрія та Рущук, перевалили Балкани й загрожували Константинополю. Турецький уряд мусив капітулювати.

За умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Туреччина і Росія визнавали державну незалежність Кримського ханства. Лише в релігійних справах воно й надалі мало підлягати султанові. До Росії відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, крім невеличкої приморської смуги в районі Очакова. Росія дістала право вільної торгівлі на Чорному морі, а також територіальні придбання в інших місцях північних Причорномор'я і Приазов'я.

На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне знищення Запоріжжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорізької Січі/ На початку червня регулярні війська під командуванням генерал-аншефа Петра Текелі вступили на Запоріжжя й почали просуватися до Січі. Ні в кого з козаків це не викликало ніякої підозри. Ніхто не міг збагнути, що після шестирічної спільної боротьби проти турок і татар вірні російському урядові війська йдуть нищити Січ. 4 червня вони непомітно зняли вартових, увійшли в передмістя Січі, захопили артилерію, козацький флот і оточили січову фортецю. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролитного бою і капітулювати, хоч багато козаків з цим не погоджувалися. Після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Нападники зруйнували курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні, вивезли артилерію, боєприпаси, різні цінності, січові регалії та архів. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Найбільшого покарання зазнали кошовий отаман Кални-шевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба. Першого заслано до Соловецького, другого — Тобольського і третього — Туруханського монастирів, звідки вони вже не повернулися. Майже замурований у монастирській келії Калнишевський дожив до 113 літ і помер у 1803 р. Дехто із запорізької старшини, зокрема Пилип Федорів, Сидір Білий, Андрій Білий, Опанас Ковпак та інші, зберегли свої володіння й дослужилися до офіцерських чинів. Почалося роздавання козацьких земель різним вельможам. Запорізький край увійшов до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувались російські органи влади й порядки.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало російський уряд. У зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорізькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а військовим писарем Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ. її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі.

 

Знищення залишків національної державності на Лівобережній Україні

 

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин, її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшенні збирань у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, «як вовки в лісі». Щодо України ставилося завдання викорінити з свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Малоросійська колегія не являла собою окремої форми управління Україною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросійським генерал-губернатором і президентом колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, що входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти були поставлені під контроль прокурора колегії. Протягом 1766— 1767 pp. колегія перейшла на російську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку сенату про прибутки й витрати «грошової казни». З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи з участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати предводителю шляхетства. Але в цілому задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади.

Значну увагу приділила колегія чиновництву. З цією метою вона в 1765—1769 pp. провела ревізію належності «вільних» і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво із столичним у платні. З 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Були зроблені певні поступки козацькій старшині, їй масово почали надавати звання згідно з «Табелем про ранги». Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та невдоволення. Він встановив пильний контроль над виборами депутатів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед перевиборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними.

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання відносин між українським населенням і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. He-визначені натуральні податки замінили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.

Ставлення українського населення до зміни державного статусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії із складання нового Уложення законів (1767— 1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто суперечливі один одному. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спробувала повернути Україні автономію, а її жителям— давні права й привілеї.

Шляхта, до якої були віднесені старшина й поміщики, відстоювала своє панівне становище в суспільстві. Вона домагалася законодавчого закріплення своїх традиційних прав і привілеїв, збереження автономного статусу України, виборності гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, її ідеологом виступив депутат від лубенського шляхетства Григорій Політика, один з можливих авторів «Історії Русів». Шляхта бажала також зрівнятися в правах з російським дворянством, дістати підтвердження спадкового права на маєтності, звільнення їх від «рубльового» податку, відновлення шляхетських судів, створення державного банку для шляхетства тощо. Козаки через своїх депутатів прагнули повернути колишнє привілейоване становище, домагалися зрівняння у правах з шляхетством, закріплення землі на правах приватної власності, захисту від власницьких посягань старшини й залучення до примусових робіт. Міщани ставили питання про закріплення за магдебурзькими містами їхніх прав І привілеїв, захист від втручання старшини в міські справи, про дозвіл приймати втікачів від поміщиків, справедливий розподіл податків між всіма горожанами, відновлення залежності ремісників від цехів, цехмістрів тощо.

Дещо іншими були наміри дворянства Новоросії. Його представники виступали за пом'якшення кріпосницьких порядків, розширення прав податного населення, надання кріпакам обмежених прав власності й регламентації повинностей, державний контроль над відносинами поміщика з селянином. Взагалі в роботі комісії проблема кріпацтва постала з усією гостротою й висунулася на перший план. Депутат від поміщиків-недворян і купецтва Новоросії Яків Козельський, депутат від козаків В. Алейников та деякі інші виступили проти існування кріпацтва як головного гальма розвитку країни, приниженості й рабського становища селянства. Царський уряд виявився нездатним звести докупи часто протилежні інтереси населення, не хотів змінювати свій внутрішній курс і тому під приводом початку війни з Туреччиною в січні 1769 р. фактично розпустив комісію, хоч формально вона ще існувала до 1774 р.

У боротьбі з прогресивними силами країни уряд Росії здобув перемогу й продовжив наступ насамперед на національні особливості окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено поділ Лівобережної України на три намісництва — Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське. Намісництва ділилися на повіти. Полково-адміністративний устрій перестав існувати. У 1783 р. замість козацьких полків утворено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Залишилися тільки пам'ять та незначні відмінності між різними станами й соціальними групами населення.

Щоправда, уряд царя Павла І (1796— 1801) зробив видимість повернення Україні її національних особливостей внутрішнього устрою. У 1796 р. замість лівобережних намісництв створено Малоросійську губернію з центром у Чернігові й відновлено Слобідсько-Українську губернію. Наступного року почав працювати Генеральний суд. Але зі зміною назв напрям роботи нових установ не змінився. Вони продовжували залишатися загальноімперськими структурами й діяти в інтересах насамперед центральних властей.

 

Приєднання Росією Криму і Північного Причорномор'я

Відрив Кримського ханства від Туреччини не влаштовував значну частину впливової кримської знаті, тисячами ниток зв'язаної з мусульманським світом. У 1775 р. вона звела на ханський престол Девлет-Гірея, котрий в своїй політиці дотримувався протурецької орієнтації. Він відмовився визнати за Росією Кабарду, Керч, Єникале, інші місцевості й повів боротьбу за їх повернення до складу Кримського ханства. Проти політичного курсу Девлет-Гірея виступила та кримськотатарська знать, яку російський уряд перетягнув на свій бік різними обіцянками й подачками. Загострилася внутрішня боротьба між різними політичними силами Криму, з чого поспішила скористатися Російська держава. І в своїх діях вона не церемонилась, оскільки реальних союзників у жертви не залишилося. Туреччина відмовилась від неї, а Запорізька Січ лежала розтерзана біля ніг Катерини II. З її ліквідацією зник останній форпост Кримського ханства на півночі, і воно було приречене на знищення.

Спираючись на своїх прихильників, російський уряд у 1776 р. вирядив на Кримський півострів війська, які в листопаді оволоділи Перекопом, а в лютому 1777 р. увійшли до Криму й фактично усунули Девлет-Гірея від влади. Під загрозою російських багнетів диван обрав ханом прибічника Росії Шагін-Прея. Однак виступи проти нового режиму не припинялись, і в боротьбі з ними хан спирався на російські військові контингенти. Почалась етнічна чистка Криму. В 1778 р. російський уряд переселив на пустинне Північне Приазов'я 32 тис. кримських греків, вірмен та представників інших народів, які виступали проти ставленика Росії.

Після виведення в 1782 р. російських військ з Криму патріотично настроєна татарська знать організувала змову й скинула з престолу Шагін-Прея. Щоб вибити грунт з-під ніг опозиції, Катерина II в 1783 р. видала указ про приєднання Криму до Російської імперії, хоч раніше й зобов'язувалася не змінювати його статусу. Указ суперечив умовам Кючук-Кайнарджійського миру і був, по суті, протизаконним актом. Спочатку Росія при підтримці частини кримсько-татарської знаті завоювала Кримському ханству незалежність, а потім відібрала її і звела Крим до стану звичайної окраїни імперії. Повторилась історія з різними українськими регіонами.

Найпомітнішим наслідком утвердження Росії в Північному Причорномор'ї та Криму стало різке зменшення кількості місцевого населення. Протягом 70 — початку 80-х років XVIII ст. чисельність мешканців у межах колишнього ханства скоротилася приблизно вдвоє. Не сприйнявши змін, частина татар переселилась до Туреччини, 120-тисячна Ногайська орда майже в повному складі відійшла спочатку за р. Кубань, потім далі в Кавказькі гори, кілька тисяч ногаїв царизм виселив у приуральські степи. Північне Причорномор'я майже зовсім обезлюдніло. В самому Криму на час приєднання до Росії залишилося 140 тис. татар, греків, вірмен, циган, євреїв, караїмів і кримчаків. Крім них, у Криму проживали українці та представники інших народів. Останнього кримсько-татарського хана Шагін-Прея змусили зректися престолу. Татарська адміністрація замінялась російською.

Захват Криму викликав обурення європейської громадськості. Запевнення російського уряду, що це було зроблено з метою цивілізувати «дике» місцеве населення, нікого не влаштовували. Навіть подорож Катерини II з коронованими особами Європи до Криму й розставлені на їхньому шляху бутафорські «потьомкінські села» не зняли напруги в чорноморському регіоні. В еміграції кримсько-татарська знать підштовхувала турецький уряд до відвоювання Криму. 13 серпня 1787 р. Туреччина оголосила війну Росії й розпочала воєнні дії. У них активну участь взяло Чорноморське козацьке військо загальною чисельністю приблизно 12,5 тис. чол. Особливо вдало діяли запорожці й регулярні козацькі полки в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова у 1788 р. Восени того ж року козацький флот здобув сильну фортецю на о. Березань, чим сприяв діям сухопутної армії. У вересні 1789 р. шість козацьких полісів Чепіги й Головатого та корпус Де Рібаса штурмом оволоділи Хаджибеєм. Через кілька років козаки осіли окремою слобідкою на Пересипі й започаткували планомірну забудову Одеси. Активно діяли козаки на суші й морі під Ізмаїлом. У штурмі Ізмаїла в грудні 1791 р. брало участь 6,3 тис. козаків Єлисаветградського, Катеринославського єгерських, Стародубського, Ніжинського, Київського карабінерних, Павлоградського й Сумського легкокінних та інших полків.

У результаті Ясського мирного договору 1791 р. до Росії відійшли давні українські землі між Південним Бугом і Дністром включно з Очаковом. Україна й Росія дістали вихід до Чорного моря. Давня південна проблема була вирішена. Хоч для національної державності цей успіх нічого не давав, але він відкрив нові можливості для соціально-економічного розвитку українських земель. Після переможного завершення війни козаки почали селитися на відвойованих землях. Одночасно на них стали претендувати й російські вельможі та молдавські поміщики. Обстановка в краї загострювалась. Частина козаків потягнулася за Дунай до своїх побратимів. Через це російський уряд вирішив забрати в козаків відвойовані і вже частково освоєні простори й перекинути їх на захист російсько-турецького кордону вздовж р. Кубань. Влітку 1792 р. перша партія українських козаків висадилася на Кубані й започаткувала Кубанське козацьке в і й с ь к о. До кінця року кількість переселенців збільшилася до 25 тис., зростала вона й надалі. Кубанське козацьке військо створювалося на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.

 

Включення до складу Російської держави Правобережної України й Західної Волині

 

Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768— 1774 pp. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хотинської райї. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. Пруссією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії. Нейтралізувавши таким чином сильного противника, російський уряд активізував експансію на Правобережну Україну. Цьому до певної міри сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском кріпаків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панівною на всій території Речі Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нерівне становище православну конфесію. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав православних панів, відмінявся змішаний суд. Посилилося покатоличення українських дітей у школах. Навчання велося виключно польською та латинською мовами, учням прищеплювалася зневага до української мови, культури, побуту й звичаїв. Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії. З таким проханням вона неодноразово зверталася до російського уряду. Спираючись на рішення «Вічного миру» 1686про визнання Росії гарантом православного віросповідання в Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. добився відкриття на Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла більш активно втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої. Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прийняття польським сеймом у травні 1791 р. Конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що противники нової Конституції з числа магнатів і шляхти зверталися до нього по допомогу. З липня 1791 р. Росія почала підготовку до силового втручання у справи Польщі, координуючи її при цьому з Пруссією, зацікавленою у черговому відторгненні нових польських земель.

На початку травня 1792 р. російська армія двома колонами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне — через Ольвіополь і Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного устрою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, «торговичани» ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від панського ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті російськими військами.

Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці «торговичан» Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що обивателів повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р.

На відвойованих українських землях російський уряд почав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам'янецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-територіальні зміни, й нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не нагнітати обстановку, царський уряд залишив у силі старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами — польською та російською. Землі католицької церкви та опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М. Кречетников, М. Кутузов, І. Ферзену, а також О. Безбородько, М. Новосильцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого становили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. на три роки звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов'язку безплатного перевезення військових вантажів. На правобережні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався регулярний поштовий зв'язок, школи передавались у відання місцевої адміністрації, а у навчання впроваджувалася російська мова.


Література

1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.

2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.


Информация о работе «Зведення України до стану окраїни російської імперії»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 30779
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
43200
0
0

... років. В другому розділі розглянемо розвиток капіталізму в російській імперії в 60-90-х роках, та селянське питання. 2 Соціально - економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття   2.1 Промисловість   Період 80-х років ХІХ ст., характеризувався завершенням промислового перевороту в Росії. Саме в цей час повністю перемагає машинне виробництво у головних галузях ...

Скачать
342572
36
0

... відрубів, переселення до Сибіру. За цими основними напрямками нової аграрної політики царизму були створені укази (а згодом і закони) - 9 листопада 1906 р., 14 червня 1910 р., 29 травня 1911 р. та інші. Для введення аграрної реформи П.А.Столипін скористався ст.87 Основних законів Російської імперії. Питання про введення нового аграрного законодавства було вирішено без використання демократичної ...

Скачать
255477
0
0

... , нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спря­мована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоли­чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авто­ритет козацтва, сприяли накопиченню досвіду ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх