Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 — червень 1663 р.)

Реферат на тему

Громадянська війна і поділ козацької України

на два гетьманства

(вересень 1657 — червень 1663 р.)

 

ПЛАН

1.    Юрій Хмельницький та Іван Виговський на чолі української держави.

2.    Пропольська політика Виговського.

3.    Російсько-польське змагання за українські землі.

4.    Боротьба за возз'єднання Української держави (червень 1663 — вересень 1676 р.).

5.    Література.

 

1. Юрій Хмельницький та Іван Виговський на чолі української держави.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консоліда­цію суспільства, стабільність держави. На думку Хмель­ницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів геть­мана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської ко­зацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмель­ницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій Богданович (прибл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Ки-єво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гаранту­вав би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 року він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жов­тня 1660 року під тиском старшини підписав з Польщею Чуднів-ський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливос­тей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманс­тва і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Су-ховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Пор­тою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Ро­бив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчиса­райського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком до­би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницько­го від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Виговський Іван Остапович (? — 1663) — діяч українського ко­зацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського пра­вославного роду. По закінченні Ниєво-Могилянської колегії слу­жив у державних установах. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писа­рем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обра­ний наказним гетьманом при Ю. Хмельницькому, а згодом добив­ся гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимос-ковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом — прислані російські війська (1659). Ук­лав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікова­на польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повер­нув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на поль­ській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Те­тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбі­цій та численні помилки лідерів, втрата українською дер­жавою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він роз­горнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовніш­ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере­говорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Вій­сько з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу­міння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн­ської держави, а головне — втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазна­ла внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадко­ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принци­пи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старши­ну: «Без вашої військової ради жодних справ не буду роби­ти». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала став­ка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення ста­рої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до по­слаблення центральної влади, посилення позиції козаць­кої старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського ак­тивно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «Чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенден­ти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні пе­реговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в про-польській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та най­нявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів пере­могти військо повстанців у вирішальній битві під Полта­вою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

 

2.Пропольська політика Виговського.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський іде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умо­вами, Україна, як формально незалежна держава під наз­вою Велике Князівство Руське, на рівних правах з Поль­щею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затвер­джувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей україн­ського селянства. Крім того, Українська держава позбав­лялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав гра­моту до українського народу, у якій Виговського було на­звано зрадником та містився заклик до народу чинити не­покору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпо­чалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохви-цею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Ко­нотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, цар­ський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві москов­ської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запо­розького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — со­юзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїж­джає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'як­шити соціальне напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмель­ницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім'я Хмель­ницького» (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими рад­никами гетьмана стали досвідчені політики та воєначаль­ники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сір­ко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варша­вою. Старшина, як доповідав королю А. Потоцький, вирі­шила «не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і ля­каючи вашу королівську милість царем, а царя вашою ко­ролівською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для пе­реговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторо­на, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здій­снюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смер­тю старшин, виступати в похід без царського дозволу; за­боронялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпоряд­ковувалася Московському патріархату.