Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови

Мова і нація
Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою) Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови Лiнгвоцид через демографiчну полiтику Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови Лiнгвоцид через «розквiт» мови Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом – взагалi розчиниться в нiй Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi – представники iнших народiв Нацiя – найвища природна форма об'єднання людей Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомила себе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питання мови Не випадково на знаменах народiв, що пробуджуються, часто написанi лiнгвiстичнi гасла Тривожно, що й у сувереннiй Українi продовжується русифiкацiя майбутньої нацiональної iнтелiгенцiї через вищу школу Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативнiсть, адекватнiсть, естетичнiсть, полiфункцiональнiсть мовлення
265224
знака
1
таблица
0
изображений

11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови

За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. «Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, – то реакція ворожа» (А. Вінценз).

Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на «мiсцях» дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):

«1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.

2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (…)

7….на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.

8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.

9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…

…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху – виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (…).

12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом».

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи».

Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, «пожовтневi», часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть» («Культура i життя», 1991, 29 липня).

12. Лiнгвоцид через освiту

Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», – писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.

«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу», – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Звертаємо увагу читача на слово «нинішнього»: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – «на сміх» (!) – єврейською. «Але українцям і на сміх не схотіли позволити» (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що «українські селяни самі не просять української школи». Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.

П. Струве писав, що «створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення». «Населення» ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що «відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, – це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму» (С. Сірополко). Тому «населення» вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері – заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів «перевів» до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет – це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали «паралелізувати» до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

«Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним», – пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.

У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985–1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 1990–1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За п'ять рокiв «перебудови» прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським «Законом про освіту» обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься «за бажанням». Задовольнити це «бажання» можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури – на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав «русскоязычного населения»! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було – в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді «хто терпен – той спасен»?

Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за… права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, «за пропорцiйнiсть мов».

Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).

У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з «молодших братiв». І мало хто з синiв «старшого брата» вбачав у цьому несправедливiсть. «У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно» (А. Стрєляний).

До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. «В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого «малоросійства», національної «неповноцінності», національної закомплексованості…. Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності» (М. Турчик, учителька). Може, і не «саме тут» корені нашого малоросійства, але що і «тут теж» – то це безперечно.

Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову «Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», у 1983 р. (травень) вийшла постанова «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) «Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи» писалося: «У національних школах союзних республік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у II–XI(XII) класах на вивчення російської мови». На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.

Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.

«Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто – і антиукраїнську) освіту» (Б. Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.


Информация о работе «Мова і нація»
Раздел: Иностранный язык
Количество знаков с пробелами: 265224
Количество таблиц: 1
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
52408
0
1

... ії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні. Українська мова – ...

Скачать
167248
0
0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

Скачать
128928
1
0

... зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. 2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ 2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного ...

Скачать
80376
2
0

... і відношення та спорідненості. Під час будь-якого вибору сфери порівняння висловлюється першопочаткове ставлення письменника до явищ і до світу» (Б. Совінські) [29, c. 14]. 3.2 Національно-культурна специфіка семантики порівнянь ЛСП «Зовнішність людини» в німецькій та українській мовах. При аналізі української і німецької художньої літератури, ми прийшли до висновку, що структурні елементи ...

0 комментариев


Наверх