Поняття політичної еліти

1.1 Поняття політичної еліти

Термін «еліта» походить від латинського eligere і французького elite, що означає «вибраний, кращий, добірний». Починаючи з XII ст., це поняття використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових. В XIX ст. так стали називати вищі групи у системі суспільної ієрархії[1].

Елітою називають:

 - людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето);

 - найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска);

 - людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет);

 - людей, наділених владою (Етціоні);

 - людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай);

 - особистостей, наділених харизмою (Фройнд);

 - творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі);

 - меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер);

 - порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму);

 - найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму);

 - провідних представників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден)[2].

Політична еліта – самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Вона відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства.

Правляча еліта має свою структуру. Вона складається з трьох взаємопов’язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації[3].

Важливим є поділ еліт на закриті і відкриті (за доступом до влади).

Відкрита еліта допускає спонтанний приплив нових членів. Вона формується за такими принципами:

 - економічна вагомість;

 - політичний статус;

 - популярність;

 - професіоналізм у своїй сфері діяльності;

 - підтримання власного авторитету;

 - члени еліти піддаються остракізмові за порушення дисципліни;

 - увага до суспільної думки.

 Закрита еліта характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:

 - члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;

 - головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;

 - спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;

 - заперечує спонтанність формування;

 - посадова вимога — точне виконання директив керівництва;

 - ігнорує громадську думку.

 Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:

 - на основі крові;

 - на основі приватної власності;

 - на основі інтелектуальної продуктивності.

На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального[4].

Вважають, що управління не може реалізуватись усім суспільством, а має здійснюватись кваліфікованою елітою. Існування цієї активної меншості зумовлена психічною і соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими природними здібностями, можливостями і бажаннями брати участь у політиці, політичною пасивністю широких мас тощо.

Отже, політичні еліти здійснюють владу, беруть участь у виробленні політичних норм, керують політичним процесом, розвивають політичну культуру, відіграють провідну роль у функціонуванні державного апарату.

1.2 Класичні теорії еліт

У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, що державні функції можуть виконувати тільки вибрані — ті, хто отримав особливе виховання і має досвід управління державними справами. Людей, які не володіють належними знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щоб уникнути хаосу в державному керівництві. Він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платон вважав можливим перехід обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої та навпаки[5]. Його теорія справила значний вплив на вчених, які розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів В. Парето і Г. Моску.

Г. Моска, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні. Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки один з одним…». Г. Моска визначив кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.

Також Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то фактично - шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва[6].

Незалежно від Г. Моски, і майже в той самий час, теорію політичних еліт розробив В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав у праці "Трактат із загальної соціології" (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість – еліта. ЇЇ складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу - контреліту. Правляча еліта – це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав "законом циркуляції еліт".

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта "левів" та еліта "лисів". Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти "левів", а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, - еліти "лисів".

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до «закону циркуляції еліт» поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації[7].

Близькими до висновків Вільфреда Парето і Гаетано Моски були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт – німецького соціолога Роберта Міхельса. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав "залізним законом олігархічних тенденцій", в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість - еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".

Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу[8].

Отже, усі існуючі теорії еліт становлять сукупність соціально-філософських концепцій, які стверджують, що необхідними складниками будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок чи прошарки, що здійснюють функції управління, розвитку культури. Це і є еліта, поряд з якою співіснує маса звичайних людей.