Класифікація виборчих систем

2. Класифікація виборчих систем

Технології, які використовують на виборах, безпосередньо залежать від порядку проведення виборів і способу підрахунку голосів у кожній країні, а також від правових норм, правил і традицій, які діють у державі і регламентують даний процес. У правових нормах формулюються основні вимоги до кандидатів у представницькі органи влади і на виборні державні посади; регулюється діяльність органів влади, які здійснюють проведення виборів; визначається статус виборців і виборчих об'єднань; установлюються процедури передвиборної агітації і голосування, порядок визначення результатів голосування і способи їх оскарження. Порядок організації і проведення виборів у представницькі органи або індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), закріплений у юридичних нормах, а також сформованою практикою діяльності державних і громадських організацій, називається виборчою системою.

У політології термін “виборча система” вживається звичайно в двох значеннях – широкому і вузькому. У широкому значенні виборча система – це система суспільних відносин, зв'язаних з виборами органів публічної влади. Сфера цих відносин досить широка. До неї входять питання визначення кола виборців і тих, кого обиратимуть, інфраструктури виборів (створення виборчих одиниць, виборчих органів тощо),а також відносин, що складаються на кожній стадії виборчого процесу аж до його завершення. Регулюється виборча система нормами виборчого права, яке розуміється як система правових норм. Однак не вся виборча система регулюється правовими нормами. До її складу входять також відносини, врегульовані корпоративними нормами (статутами політичних суспільних об'єднань та ін.), а також звичаями і традиціями даного суспільства.

Виборча система у так званому вузькому значенні визначається як засіб визначення того, хто з кандидатів, які балотувалися, обраний на посаду або депутатом. У залежності від того, яка буде використана виборча система, результати виборів при тих самих підсумках голосування можуть виявитися зовсім різними.

Незважаючи на те, що в кожній країні виборчі норми мають свою специфіку, обумовлену історичними, культурними, політичними, соціальними особливостями розвитку цих країн, існують деякі загальні принципи, що дозволяють говорити про типи виборчих систем. Кожна виборча система має власну специфіку, яка стосується тих чи інших виборчих технологій. Прийнято виділяти три основних типи виборчих систем: пропорційну, мажоритарну (абсолютної і відносної більшості) і змішану.

Найбільш поширена на виборах система – система більшості, іменована мажоритарною (від франц. majorite – більшість). При цій системі обраним вважається той, за кого було подано більшість голосів, а голоси виборців за інших кандидатів у цьому випадку пропадають. Ця система – єдино можлива при виборах однієї посадової особи (президента, губернатора тощо). Коли ж вона застосовується для виборів колегіального органу влади, наприклад палати парламенту, то звичайно створюються одномандатні виборчі округи, тобто в кожнім із них повинен бути обраний один депутат.

У країнах, що мають тривалі демократичні традиції, політичне життя давно монополізоване політичними партіями, представники яких взагалі балотуються на виборах, а потім створюють у парламенті або іншому представницькому органі відповідні партійні фракції, що діють організовано. В тих же країнах, де партійна система ще знаходиться у стадії становлення, а існуючі політичні партії великого авторитету в суспільстві не мають, вибори за мажоритарною системою створюють слабкий у організаційному плані парламент. Найбільше шансів для обрання мають люди, що вміють добре говорити, запалювати маси привабливими гаслами, але далеко не завжди здатні до ретельної, хоча й рутинної, законодавчої роботи. Мажоритарна система має кілька різновидів, обумовлених різними вимогами до величини необхідних для обрання більшості голосів.

Найпростіший різновид – це система відносної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який одержав більше голосів, ніж кожен із інших кандидатів. Така система застосовується, наприклад, на парламентських виборах у США, Великобританії, Індії, частково в Німеччині і частково – у нас, в Україні. Дуже часто вона застосовується при місцевих виборах. Практично чим більше кандидатів балотуються на одне місце, тим менше голосів потрібно для обрання. Якщо кандидатів більше двох десятків, може виявитися обраним кандидат, за якого подано 10 відсотків голосів або навіть менше. До того ж у законодавстві ряду країн, де застосовується дана система, не передбачені ні обов'язковість участі виборців у голосуванні, ні мінімальна частка їхньої участі, необхідна для визнання виборів дійсними. У Великобританії наприклад, якщо у виборчому окрузі висунути одного кандидата, він вважається обраним без голосування, тому що йому досить проголосувати самому за себе. А оскільки при даній системі значна частина голосів, а саме голоси, подані за невибраних кандидатів, пропадають, то з часом виявляється, що партія, кандидатів якої по країні підтримала більшість виборців, одержує в палаті парламенту меншість місць.

Дещо більш справедливою виглядає мажоритарна система абсолютної більшості, при якій кандидатові для обрання необхідно одержати більш ніж половини голосів. Як базу для підрахунку при цьому може виступати або загальне число поданих голосів, або число поданих голосів, визнаних дійсними. У другому випадку кількість голосів, необхідна для обрання, може бути меншою, ніж у першому випадку. Хоча і менш імовірно, але все-таки цілком можливо, що і при цій системі партія, кандидати якої по країні зібрали більшість голосів, одержать меншість парламентських мандатів. Це може відбутися у випадку, якщо виборці, що голосують за таку партію, виявляться зосередженими у невеликій кількості виборчих округів, а виборці "партії меншості", навпроти, досягнуть хоча б навіть незначної, але переваги в більшості виборчих округів. Адже після того, як планка 50 відсотків + 1 голос узята, кандидату, який отримав абсолютну більшість, ніякі додаткові голоси вже не потрібні. Хрестоматійний приклад – вибори у французькі Національні збори (нижню палату парламенту) у 1958 році. Французька комуністична партія, вийшовши в країні на перше місце по кількості зібраних голосів, одержала лише 10 мандатів, а Об'єднання в підтримку республіки, що зібрало голосів значно менше, отримало, проте, 188 мандатів, тобто майже у 19 разів більше.

При системі абсолютної більшості чим більше у виборчому окрузі кандидатів, тим менше імовірність, що хтось із них одержать абсолютну більшість голосів. Тому вибори за такою системою часто виявляються безрезультатними. Уникнути цього можна різними способами.

Перший спосіб – так зване альтернативне голосування. Воно припускає, що виборець в одномандатному виборчому окрузі голосує не за одного кандидата, а за декількох кандидатів, при цьому виборець указує проти прізвищ кандидатів цифрами їхню перевагу для нього. Проти прізвища самого бажаного кандидата він ставить цифру 1, проти прізвища наступного за перевагою (тобто кого б він хотів бачити обраним, якщо перший кандидат не пройде) – цифру 2 і так далі. При підрахунку голосів бюлетені розкладаються за першими перевагами. Кандидат, який одержав більше половини перших переваг, вважається обраним. Якщо ж не обраний жоден із кандидатів, з розподілу виключається кандидат, у якого найменше перших переваг, а його бюлетені передаються іншим кандидатам відповідно до визначених в бюлетенях другими перевагами. Якщо і після цієї процедури жоден із кандидатів немає абсолютної більшості бюлетенів, виключається кандидат з найменшим числом перших і других переваг, і процес продовжується доти, поки який-небудь кандидат не збере абсолютну більшість бюлетенів. Перевага цього способу в тому, що можна обійтися одноразовим голосуванням. Застосовується він, наприклад, при виборах нижньої палати Парламенту в Австралії. Політологи висловлюють сумнів з приводу того, наскільки обґрунтовано прирівнювання другої і тим більше третьої переваги до першої.

Другий спосіб, найбільш розповсюджений, – перебалотування кандидатів, що зібрали певну частку голосів. Це так званий другий тур виборів, або повторне голосування. Частіше можна зустріти перебалотування двох кандидатів, що одержали найбільше число голосів у першому турі, хоча, наприклад, при виборах у французькі Національні збори в другий тур проходять усі кандидати, що одержали в першому турі голосу не менш 12,5 відсотків зареєстрованих виборців округу. Для обрання в другому турі досить відносної більшості голосів, і тому таку систему називають системою двох турів. Якщо ж у другому турі теж потрібна абсолютна більшість голосів, як, наприклад, у Німеччині при виборах Федерального президента особливою колегією – Федеральними зборами, а відносної більшості досить лише в третьому турі, то система іменується системою трьох турів.

Явна несправедливість стосовно політичних партій, які беруть участь у виборах, що часто несе в собі мажоритарна система, спричинила появу системи пропорційного представництва партій і рухів, скорочено іменовану пропорційною системою. Її основна ідея полягає в тому, щоб кожна партія одержувала в парламенті або іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу голосів, поданих за її кандидатів на виборах. Пропорційна виборча система припускає проведення виборів тільки в багатомандатних загальнодержавних округах. Кожне виборче об'єднання або партія пропонує виборцям голосувати не за одного кандидата в представницькі органи влади, а за їхній список, затверджений, як правило, на з'їзді даного виборчого об'єднання або партії. Розподіл місць у відповідному органі влади в даному випадку здійснюється пропорційно отриманим голосам кожним виборчим об'єднанням або партією по всій країні.

Однак пропорційна система має не тільки плюси, але й мінуси. До числа останніх відноситься, по-перше, та обставина, що голосування при пропорційній системі проводиться в багатомандатних виборчих округах, у яких суперничають списки кандидатів, висунуті політичними партіями і рухами, отже, виборець повинен вибирати не між персонами, як при мажоритарній системі, а між партіями (рухами) і голосувати за список кандидатів, з якого йому відомі в кращому випадку кілька лідерів. По-друге, необмежене використання пропорційної системи може призвести до появи в палаті безліч дрібних фракцій, об'єднаних навколо маловпливових, але амбіційних лідерів, які, не будучи здатні до конструктивного співробітництва, шляхом обструкції перешкоджають прийняттю необхідних для країни або відповідного регіонального співтовариства рішень. Характерний приклад являв собою польський Сейм у 1989 – 1993 роках, де при загальній чисельності 460 депутатів однієї з великих фракцій виявилася фракція Партії аматорів пива, до складу якої входило менш ніж півтора десятків депутатів. Такі ситуації особливо небажані в умовах, коли уряд повинен спиратися на парламентську більшість. Навіть якщо таку більшість удається створити, вона звичайно недовговічна, а її розкол призводить до урядових криз. Наприклад, в Італії в умовах дії Конституції 1947 року, яка заснувала парламентарну республіку й пропорційну систему виборів палат Парламенту, уряд тримався зазвичай не більше року.

Щоб уникнути небажаної політичної роздрібності парламентських палат, що породжується пропорційною системою виборів, у ряді країн був введений так званий загороджувальний пункт, тобто встановлений мінімальний відсоток голосів, який повинен зібрати партійний список кандидатів для участі у пропорційному розподілі мандатів. Однією з перших, якщо не першою, загороджувальний пункт у вигляді 5–процентного застереження встановила Федеративна Республіка Німеччина, де закон допускає до розподілу мандатів у Бундестазі тільки партійні списки, що зібрали не менше 5 відсотків дійсних голосів. Надалі загороджувальний пункт став застосовуватися досить широко, включаючи постсоціалістичні країни, і зазвичай коливається від 3 до 5 відсотків. У Польщі ж з 1993 року для того, щоб бути допущеними до розподілу мандатів, партійні списки за виборчими округами повинні отримати не менше 5 відсотків, списки партійних коаліцій – не менше 8 відсотків, а списки у всепольському окрузі – не менше 7 відсотків голосів виборців. Тим самим мандати, що могли б дістатися дрібним політичним угрупованням, передаються великим політичним партіям і розподіляються між ними.

Як же відбувається розподіл мандатів при пропорційній системі? Для цього існують різні методи. Один із них полягає у визначенні виборчої квоти (раніш вона іменувалася виборчим метром), тобто того числа голосів, яких необхідно для обрання одного депутата. Потім на квоту поділяється число голосів, зібраних кожною з допущених до розподілу мандатів партій, і частка від цього розподілу дає число мандатів, які отримає ця партії. Визначається квота різними способами.

Слід особливо зазначити інститут, що дозволяє партіям порушити пропорцію при розподілі мандатів і одержати найбільшу кількість голосів. Це інститут – об'єднання в блоки.

У результаті всіх приведених способів партія, яка подолала у відповідних випадках загороджувальний пункт, одержує певну кількість мандатів у представницькому органі. Виникає питання: хто з кандидатів списку отримає ці мандати? Як правило, партія встановлює черговість кандидатів у списку, відповідно до якої кандидатам дістаються мандати. Очевидно, що таким чином кандидат, який знаходиться ближче до початку списку, має більше шансів стати депутатом. Першими у списку йдуть лідери партії, а потім інші кандидати, чиє місце визначається ступенем їхньої близькості до лідерів або їхньою цінністю для лідерів. Однак те, що виборець не може впливати на добір кандидатів на так звані мандатні місця у списку, викликає численні дорікання, відповіддю на які в ряді країн з'явилося введення преференційного голосування. Суть цього інституту полягає в тому, що виборець, який голосує за партійний список кандидатів, має право вказати в цьому списку кандидатів, обрання яких було б для нього особливо бажане, тобто визначити свої переваги (преференції) у рамках списку. Якщо, наприклад, кандидат, розташований наприкінці списку, отримає переваги більшості виборців, які віддали голоси за список даної партії, або числа виборців, рівного діючій у країні виборчій квоті, йому зобов'язані дати мандат у першочерговому порядку, а хтось, заздалегідь поміщений на мандатне місце, цього мандата не одержить. Здавалося б, інститут цілком демократичний, але безліч випадків зловживання ним спонукало італійського законодавця урізати в 1993 році відповідне право виборців, які можуть тепер висловлювати не більше однієї переваги. Адже дійсно, супротивники партії, не розраховуючи на обрання власних кандидатів, можуть проголосувати за цю партію і за допомогою преференційного голосування відняти мандати у її лідерів на користь майбутніх рядових парламентаріїв. Таким чином, фракція, та й сама партія, виявиться без свого лідера.

Система єдиного переданого голосу вважається самою справедливою, тому що дозволяє сполучити персональний вибір із забезпеченням пропорційності представництва партій. Однак її поширенню перешкоджає певна технічна складність підрахунку результатів виборів. Виглядає система таким чином. У багатомандатному окрузі кожна партія може висунути стільки кандидатів, скільки визнає за необхідне, також допускається висування незалежних кандидатів. Виборець же діє як при мажоритарній системі з альтернативним голосуванням, тобто проти прізвища найбільш бажаного кандидата відмічає першу преференцію, потім проти прізвища наступного – другу і так далі. Формально він не зв'язаний партійною приналежністю кандидатів, хоча на практиці, швидше за все, буде звертати на неї увагу, враховуючи рекомендації партії, якій він симпатизує.

Після встановлення загальної кількості, котра проголосувала, або загальної кількості дійсних бюлетенів визначається виборча квота. Потім бюлетені розкладаються пачками з обліком перших переваг, які віддані певним кандидатам. Кандидати, що отримали квоту, вважаються обраними. Однак звичайно такі кандидати отримують певний надлишок голосів понад встановленої квоти, який їм не потрібний. Цей надлишок передається кандидатам, які не отримали квоти, у відповідності з іншими перевагами.

За цією системою обирається, наприклад, верхня палата індійського парламенту – Рада штатів. Однак треба мати на увазі, що голосують там не виборці, а депутати законодавчих зборів штатів. Тому всі підрахунки ведуться досить кваліфікованими людьми.

Змішана виборча система припускає комбінування пропорційної і мажоритарної систем з метою мінімізації тих недоліків, якими володіють кожна з них окремо. Таке комбінування може складатися, наприклад, у тому, що одна частина парламенту країни обирається за пропорційною системою, а друга – за мажоритарною.

Таким чином, виборча система – це не тільки сукупність правових норм, що регламентують порядок голосування і спосіб розподілу мандатів. Кожна виборча система диктує учасникам передвиборної боротьби особливі правила “політичної гри”, впливає на процеси висновку передвиборних угод і союзів.