Сатира як «одверто соціальний жанр» у літературі

1.2 Сатира як «одверто соціальний жанр» у літературі

Поняття «сатира» в теорії літератури не має точного визначення. Понад півстоліття триває полеміка між дослідниками, що пропонують власні теорії цього явища. Різниця між теоріями полягає у погляді на «глибину проникнення» сатири в текст і в літературу. Ускладнює ситуацію те, що різні теорії найчастіше не суперечать, а доповнюють одна одну, виступаючи на різних рівнях. Питання сатири є науково «незручним», оскільки зачіпає аксіоми теорії літератури, що іноді є або догматичними, прийнятими за основу давно і незручними для перегляду (зокрема, поняття родів літератури), або ж розпливчатими, невизначеними (поняття пафосу чи комічного).

У Літературному енциклопедичному словнику за ред. В.М. Кожевникова і П.А. Ніколаєва зустрічаємо визначення, яке важко заперечити: «сатира – вид комічного». Але в той же час визначення комічного – нечітке, описове (і не тільки в цьому словнику). Інший Літературознавчий словник-довідник подає визначення комічного як категорію естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом. Такий погляд інтуїтивно правильний, проте він належить до сфери естетики і нічого не дає для розуміння сатири як явища літературного.

Щоб встановити зв'язок цих явищ з літературою вчений А. Макарян вважає за необхідне, насамперед, переглянути поділ на роди, взявши за критерій естетичне ставлення мистецтва до дійсності: об’єктивний для епосу, емоційно-співчутливий для лірики, гостро конфліктне для драми і викривально-насмішкуватий для сатири і гумору.

Як результат, склалося доволі нелогічне визначення: сатира – це рід літератури за умови перегляду теорії про роди. Літературознавці усвідомлювали неточність і самі ж коригували теорію сатири. Уже в кінці 60-х визначення «сатира – рід літератури» відійшло, проте його основа, аналіз видів естетичного ставлення мистецтва до дійсності стало основою подальшого теоретичного дослідження сатири.

Ще в радянській літературознавчій науці сатиру вважали особливим способом створення художнього тексту. Проте і в цьому визначенні є своє «але». Л.Єршов зазначав: «Що ж до суджень про сатиру як художній принцип, то тут... варто лише вказати, що при такій постановці питання ми просто вторгаємося в сферу поняття «метод». Бо ж метод (чи то реалізм, романтизм, класицизм тощо) – це і є ні що інше, як принцип художнього відображення життя». «Метод творчий, або художній – сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності...» [15, 21]. Як бачимо, фігурують ті ж самі ознаки, тоді як сатира існує в межах кожного з творчих методів: наприклад, сатиричний роман може бути романтичним, реалістичним, сюрреалістичним тощо. Окрім того, сатира має властивий тільки їй специфічний психологічний механізм сприймання, не властивий художньому методу.

Для об'єднання всіх підходів до сатири потрібне визначення, яке б інтегрувало підходи і виявляло прояви сатири на всіх рівнях тексту. Таке визначення сформувалося відносно недавно, причому в завершеному вигляді його озвучив Ю. Борєв – на сьогодні один з провідних дослідників комічного. «Сатира – визначене (в основному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і загальний характер образів…». Таким чином, зерном зародження сатири, її базою є ставлення автора до зображуваного (неважливо, це вся зображувана дійсність, чи її елементи). Також вона починається на рівні комунікативної інтенції автора, що оформлюється як сатиричний задум. Взявши базовим визначення комічного як аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом, можна зробити висновок, що джерела комічного, тобто ті якості, явища тощо, які викликають сміх, містяться, по-перше, в самому житті (первинні), по-друге, в тексті як моделі життя (вторинні).

Сатира - гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири - гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах - поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.

Головним джерелом комічного є невідповідність між зовнішніми і внутрішніми якостями об’єкта: змісту і форми, суті і вияву, мети і засобів тощо, а точніше – невідповідність зовнішності, що намагається показатися більш нормальною, істинною чи значущою, ніж є насправді.

В Україні сатира відома з найдавніших часів у народній творчості. У літературі розвинулася з XVI – XVII ст., зокрема в творчості І. Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в XVII - XVIII ст. інтермедії.

Із літературної творчості другої половини 19 століття до сатири можна зарахувати оповідання «Баба Параска та Баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Лови» Панаса Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» Михайла Коцюбинського, деякі оповідання Степана Васильченка, Леся Мартовича, драму «Мартин Боруля» Івана Тобілевича, деякі комедії Марка Кропивницького, Михайла Старицького й інші.

Провідними сатириками початку ХХ століття були: Іван Франко, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, О. Маковей. По революції 1917 традиції народницької ХІХ століття продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Юрій Вухналь, Ю. Ґедзь, Василь Чечвянський. Особливе місце в розвитку українській сатирі посідає Остап Вишня.

Політично тенденційна в дусі партійних настанов була сатира гумористів і байкарів в УРСР: Дмитра Білоуса, Сергія Воскрекасенка, Д. Ключини, Олександра Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Федора Маківчука, Степана Олійника, П. Сліпчука та інших. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Ярослава Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші Павла Тичини із збірки «Партія веде» (1934). Прикладом сатири в кіномистецтві є картина «Шкурник» (1928) Миколи Шпиковського.

Отже, в ході багатьох досліджень вчені літературознавці виділяють дві форми комічного:

- елементарно-комічне або ж гумор (комізм зовнішності, руху, стану, зіставлення, результату), поверхневе, випадкове відхилення від норми, що може бути швидко знищене (приклад: улюблений герой багатьох комедій: чоловік у пальто на пляжі. Він смішний, проте якщо зніме одяг, перестане бути таким. І навпаки, зовсім не комічний в іншій ситуації: на вулиці восени;

- соціально-комічне або ж сатира: стійке, тривале протиріччя не зовнішніх причин, а суті явища. Має політичний, етичний, естетичний характер і є об’єктивним. Взагалі такий поділ є правомірний, але певний сумнів викликає протиставлення елементарного і соціального (за логікою, опозиціями є особисте-соціальне і елементарне-загальне). Гумор має об’єктом і соціальні явища, окрім того, межа між гумором і сатирою дуже тонка. Твердження про об’єктивність сатири є взагалі незрозумілим, оскільки будь-яка сатира є суб’єктивною, а політична – максимально суб’єктивна. Так деякі вчені дотримувалися думки, що точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-комічне): протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми і внутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета. Та, напевне, точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-комічне): протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми і внутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета.

Що ж до поділу на гумор і сатиру, то можна погодитися з Ю. Борєвим, що проводив межу так: «критика, що відкидає і критика, що утверджує свій об’єкт у його сутності – в цьому суть різниці між сатирою і гумором».

Розділ 2. Засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні

Сатирично-гумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко. Веселу книжку люблять всі. Хотілося б вловити в цьому приємний відгомін тих благословенних часів, коли в українській літературі засіяла зоря на ім’я Павло Михайлович Губенко, що був відомий широкому загалу читачів під псевдонімом Остап Вишня.

 Остап Вишня - один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури, майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричного фейлетону і гуморески, перекладач. Він все життя був веселою, оптимістичною людиною і своїм темпераментом так заражав оточуючих, що ті забували про будь-які проблеми і турботи. Адже «гумор - кращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб» [2, 132]. А щирий сміх над собою - помічник подвійний. Письменник ніколи не забував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху, помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць і рятувала в безвихідних ситуаціях.

Письменник, який у 20-х роках минулого століття заохотив мільйонні маси до читання, якого в той час називали «королем українського тиражу», якого сьогодні по праву вважають найяскравішою постаттю національного відродження 20-х рр. Остап Вишня - майстер гумору, чародій сміху, який за особливостями природи свого рідкісного обдаровання тонко відчував комічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму, не загубивши жодного його складника. Остап Вишня мав добру й веселу душу життєлюба. Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх з гумором і легкою іронією. Тому і користувався таким шаленим успіхом у народу, бо ділив з ним одне життя, бо був його сином, бо зумів передати почуття і характер сміху свого народу, для якого так самовіддано творив, бо вмів сміятися і над собою.

«Який би я був щасливий, - занотував письменник 15 травня 1949р. в щоденнику, - якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!»[12, 48].

Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це і лагідна, м'яка усмішка, сповнена любові і приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини?.. Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе»[17, 32]. В цих рядках - весь Остап Вишня, його громадське та письменницьке кредо, його стиль та творча манера.

Засоби Вишні були «прості». Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня був неперевершеним майстром. Уже через це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московські купці Ситін і Губанов прославилися виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мова насамперед народна, селянська, з влучною дотепністю, несподіваним переходом від однієї теми до іншої, з іскристим гумором, афористичністю, пісенними мотивами, своєрідним нанизуванням однослівних порівнянь. Хоча Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськими жаргонами.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким - комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і «збудованого» соціалізму. Найбільше користався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимові нещадним «зниженням» високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів - до голої дійсності, до діла, до сущого. В «усмішках» Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.

Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, доказу від супротивного.

Своїм вигадливим, іскрометним сміхом Остап Вишня позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi в нашому народному господарстві. Але разом з тим його правдиве викривальне слово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле i з якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвості справді талановитої, суспільствознавчої сатири.

У неповторних за своїми комічними ситуаціями гуморесках «Зоре моя вечiрняя…» та «У ніч під Новий рік Остап Вишня, використовуючи прийоми гіперболізації та загострення ситуацій, змальовує начеб незвичайну картину: «Якось так сталося, що того часу «Зорі» (назва колгоспу) дуже поталанило на уповноважених.

Щоб недовго писати, скажемо, що приїхало туди щось iз п’ятнадцять солідних уповноважених. Приїхали ще один агент страховки, другий - перестраховки i т. д.»[14, 48].

Тон розповіді - знущально - іронічний, переконливість розповіді - безсумнівна.

Щоб остаточно скомпрометувати таку практику «допомоги» колгоспам з боку вищих керівних інстанцій, автор показує, як тi уповноважені мучаться від неробства - читають по пам’яті уривки з художнього письменства, потім зорганiзовують «хор районних уповноважених» i на обласній олiмпiадi завойовують перше місце. Викривально - парадоксальна ситуація.

Сатирик вимогливо й прискіпливо працював над художньою формою, над прийомами i засобами сміху, розробляв форму монологічної i діалогічної гуморески «одного випадку» і широких, осяжних картин, твору узагальненого характеру. Остап Вишня вільно, художньо тонко та делікатно змальовував документальне, тобто дiйснi факти в контексті домислу, дотепної вигадки. Конкретний факт часом проходив у нього на рiвнi повідомлення про тi чи тi неподобства в господарюванні, ставав поштовхом до реалізації художнього сюжету, художньої дії, майстерно «вигаданої», ймовірно можливої.

Твір «Про колективізацію...» побудований за принципом доказу від супротивного. В ньому письменник рішуче розвінчував ворожу куркульську агітацію, що «гуртове-чортове», що «гуртом і батька добре бити», що «в гурті і каїна їсться». Гуморист зривав маску з тих, що зводили наклеп на саму ідею кооперування села. Це були явні і замасковані вороги, які в той час злісно промовляли, підбурюючи людей.

«Комуна, артіль, товариство...

Одне слово, громада...

У одного кінь, у другого коза, в третього гусак, у четвертого порося...

Знесли все до Купи, запрягли в плуги й ори...

Коня з козою в дишло, гусака з поросям наперед і - Но!

Впорали, заволочили, посіяли, покосили, намолотили, намололи. - їж»[14, 59].

Були в той час такі людці. Вони пускали плітки, залізали в душі та серця людей, викликали підозри і сумніви. Але були й інші. Були такі, що хотіли приспати радянський народ, галасуючи: «Організувати артіль дуже легко...».

Письменник правильно розумів справу кооперування села. Це була тяжка, але вкрай необхідна робота. І гуморист наголошував на цьому. Він не розхолоджував, а виховував і мобілізував людей, кликав їх у колектив. І знову ж таки письменник вдавався до оригінального прийому - доказу від супротивного.

Найповніше цей характер гуморески, її цільова установка, своєрідність художнього прийому розкриваються в тій частині твору, де говориться про «певні, досвідом підтверджені правила господарювання».

В чому ж вони за текстом твору полягають? А ось у чому:

Похожие работы

Экзаменационные билеты по Украинской литературе

Скачать

326721

0

0

ним із перших в українській літературі піддав сумніву непо­грішність сталінського генія. Лаврін Запорожець знімає портрет вождя зі стіни і ставить його додолу зі словами: «Не думали ми з вами, що так вийде». Осмислюючи хід війни, переживаючи великі людські втраги в ній, О. Дов-женко добре розумів провину Сталіна, який напередодні винищив військові кадри, припустився грубих тактичних помилок. ...

Билеты по литературе (Украина)

Скачать

211040

0

0

є намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком. У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої форми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні “пузирі” та їх “супутники” феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так ...

Культура та естетика

Скачать

114537

1

0

... сприйнятливість, прищепити стійкий смак і до теоретичних проблем, і до проникнення в глибини тексту. Отже, авангардизм є феноменом художньої культури, суть якого передусім у загостреному й напруженому вираженні процесів естетико-художнього перевороту, означуваного як модернізм. У різких, безпрецедентних формах відбувалися в авангардизмі процеси деструкції, руйнування й заперечення «старого» ...

Фразеологізми як засіб образного мовлення молодших школярів

Скачать

173097

5

1

... класи добиралися з однаковим складом і рівнем мовної підготовки учнів. Дослідження проводилося поетапно. На першому етапі (І семестр 2007-2008 рр.) вивчався стан проблеми збагачення мовлення молодших школярів фразеологізмами, різними за структурою та тематикою, в педагогічній теорії та практиці; здійснювався аналіз лінгвістичної літератури з обраної теми, визначалися вихідні позиції дослідження ...