Вересня 1956 року невблаганна смерть раптово обірвала його життя

28 вересня 1956 року невблаганна смерть раптово обірвала його життя.

Минуло багато років, як пішов від нас великий гуморист України, а я ніяк не можу звикнутися з думкою, що його нема вже серед живих. Може, це тому, що в нас у редакції "Перця" висить портрет Павла Михайловича і я кожного дня бачу його, немов живого. Подивлюся на нього, загляну в його живі, розумні й трошки засмучені очі, і мені здається, що ось зараз відчиняться двері й до кімнати зайде, спираючись на різьблений гуцульський топірець, він - наш шановний Павло Михайлович - Остап Вишня. Зайде й привітається жартівливо, як завжди вітався:

Привіт, робятушки! Як жизня молодая - цветьоть?

Цветьоть, Павле Михайловичу, цветьоть.

Ну й чудесно. Хай цвіте!

Потім сяде, протре хусточкою окуляри, дістане з кишені коробку свого незмінного "Казбека", запалить і, згадавши щось своє, раптом спитає:

Ви, Федоре Юрійовичу, живого варвара давно бачили?

Правду казавши, давненько.

А я сьогодні бачив. Вийшов вранці з дому та й іду собі по бульвару Шевченка. Біля готелю "Україна." якась старенька жінка голубів годує. Посипає на асфальт пшеницю, а вони, немов курчата, коло неї копошаться. І тут, де не візьмись, таксі. Жене, гемонська душа, як на пожежу. Бачить все - голуби на дорозі, а жене! Ну, й задушив, варвар, двох таких білосніжних красавців, що з мене аж серце зайшлося. Встиг записати номер машини. Оце подзвоню у таксопарк, дізнаюся, хто вів машину, й напишу, неодмінно напишу про нього в "Перець". І як тільки таких безсердечних людей земля на собі носить?!

Поганих, безсердечних і безвідповідальних людей Остап Вишня просто терпіти не міг. Не міг, бо сам він був людиною великого серця і благородної душі. Пригадую, якось на початку літа читачі "Перця" прислали Вишні листа, в якому скаржилися на свого земляка-браконьєра, що безсовісно порушує строки полювання й винищує дичину. Прочитавши цього листа, Павло Михайлович просто затіпався од гніву. Він узяв кілька аркушиків чистого паперу і тут же написав фейлетон "Каченята плачуть", в якому так одшмагав порушника закону, що той, мабуть, пам'ятав це до нових віників.

Остап Вишня був напрочуд скромною людиною. Він ніколи не впивався своєю літературною славою, завжди був земним, простим і доступним. За десять років його праці в журналі "Перець" не було такого випадку, щоб він когось не прийняв, щоб він комусь сказав: "Сьогодні в мене багато справ - прийдіть іншим разом". Ні, він часто відкладав навіть невідкладні справи, коли до нього хтось приїздив чи приходив. А треба сказати, що відвідувачів у нашій редакції бувало завжди багато, і всім їм хотілося потрапити неодмінно до "самого Остапа Вишні".

То, дивись, приїхав аж десь із Сумщини скаржник і хоче, щоб його вислухав тільки Вишня. А то приїхав молодий літератор із Львова, і йому хочеться, щоб Остап Вишня почитав його перші спроби в сатиричному жанрі, бо ж Вишня ніколи не поривав найтісніших зв'язків з творчою молоддю. Він був для неї добрим і вдумливим наставником і вчителем, він не шкодував для її творчого зростання ні дорогоцінного часу, ні сил, ні досвіду.

Не затримуйте талантів! Хай ростуть! - говорив Вишня. - Не забувайте, що молоді літератори - це наша зміна, це майбуття великої культури нашого народу.

Могутній талант Остапа Вишні, незвичайна популярність його творів мали величезний вплив на творчий ріст цілої плеяди молодих українських сатириків і гумористів.

"Усі ми виросли з Вишневого кореня", - сказав колись талановитий український гуморист Юрій Вухналь.

Сказано вірно, сказано без перебільшення. З "Вишневого кореня" виросла ціла плеяда літераторів-гумористів у двадцяті роки, з "Вишневого кореня" виросли й нинішні українські сатирики й гумористи.

А часто бувало й так. Заходить людина і питає:

Чи можу я бачити Остапа Вишню?

Можете! - одповідає Вишня.

А де він?

А осьдечки перед вами!

Так це ви - Остап Вишня?

Оце я - Остап Вишня!

Вибачте, але зупинився я оце проїздом у Києві, і захотілося мені подивитися на вас. Дай, думаю, зайду в редакцію і подивлюся, який же він є, отой наш Остап Вишня, що так гарно і смішно пише.

Ну, дивіться, якщо це вам приємно, - скаже, усміхаючись, Павло Михайлович, і вже він не одпустить гостя, поки не розпитає, хто він і що він, де живе і працює, що доброго чувати в його краях.

З відвідувачами він умів розмовляти якось невимушено, щиро, по-батьківськи, і вони почували себе в його присутності так, як почувають себе у товаристві близького й сердечного друга. Остап Вишня був закоханий у веселих і дотепних людей. Він міг годинами слухати їхні розповіді й реготати до сліз. Мабуть, ніхто так не сміявся, як умів сміятися Остап Вишня.

Кожен письменник має свою долю, коли він ще живе і творить, має він її і тоді, коли перестає фізично існувати. Коли я думаю про посмертні долі письменників, то мені здається, що їх є кілька.

Разом з письменником помирає і його творчість. Якщо не в той же день, то, може, трошки-трошки пізніше поглина її Лета, і на тому все кінчається.

Або після смерті письменника його творчість, як сказав Олександр Блок, стає тільки предметом вивчення для доцента.

Або письменник помирає, а твори його живуть вічно.

Така доля, на моє глибоке переконання, випала Остапові Вишні. І за життя він був найпопулярнішим і найулюбленішим письменником України, лишився він таким і після смерті. Його твори видаються і перевидаються величезними тиражами не тільки в нас на Україні, але й у Москві і за рубежем.

... Остап Вишня був, є і назавжди лишиться в нашій українській літературі зорею першої величини. І слово його чарівне, веселе, і сміх його неповторний житиме вічно, бо сам він був живою радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.

1.         Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., „Українська література", Київ, 1990.