Лютого вийшов закон міністерства внутрішніх справ — про утворення коша охорони республіканського ладу

28 лютого вийшов закон міністерства внутрішніх справ — про утворення коша охорони республіканського ладу.

Не менш важливе значення мали й закони міністерств народного господарства і народного здоров'я та опікування[43].

І, нарешті, чимало законів та постанов вийшло у Вінниці в галузі народної освіти та культури: про українські написи на кінематографічних фільмах в УНР, про заснування в усіх вищих школах УНР лектури української мови, про право Київського та Кам'янець-Подільського Державних Українських Університетів проводити іспити на степені магістра та доктора, про управління освітою в УНР[44].

Взагалі, уряд УНР навіть у найважчі для держави моменти не забував про проблеми духовного та культурно-освітнього відродження нації. Про це свідчать ще й такі факти. На потреби освіти на 1919 рік було асигновано б млн гривень. Крім цього, виділялося 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля.

Значні кошти виділяв уряд УНР і на потреби бібліотек. Зокрема, на облаштування українських бібліотек при учительських семінаріях та інститутах було виділено на поточний рік 610 тисяч крб.

Чималі кошти для видання книжок отримували і регіональні товариства «Просвіта» (наприклад, Кам'янець-Подільська просвітницька організація отримала 500 тис. крб..). Щорічна допомога в розмірі 5 тис. гривень виділялася Подільському церковному історико-археологічному товариству (до 1919 року випустило 12 томів своїх «Трудів»), а також Товариству природодосліджувачів, яке очолював професор Петро Бучинський (за б років свого існування це товариство видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля»). Крім цього, у Вінниці була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання окремих приватних архівів та документів.

Уряд УНР попри різні труднощі в міру своїх сил та можливостей надавав також допомогу українцям по другий бік Збручу. Зокрема, 14 лютого 1919 р. він виділив 22 млн. гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективу Холмської духовної колегії[45].

Не забував уряд УНР І про соціальне забезпечення членів сімей видатних діячів української науки та культури. Так, наприклад, вдові відомого українського вченого Федора Вовка було призначено щорічну пенсію в розмірі 2400 крб. Таку ж пенсію призначено і Варварі Житецькій, дружині визначного громадського діяча, вченого-філолога і педагога Павла Житецького.

У Вінниці відбувалися і важливі події в галузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема, 9 лютого 1919 р. ЦК УСДРП у Вінниці прийняв рішення відкликати своїх представників з Уряду та Директорії «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі». Таким чином, після відставки В. Винниченка та його від'їзду за кордон посада голови Директорії залишалася вакантною до 9 травня 1919 р. Обов'язки голови Директорії за чергою виконували всі її члени, проте провину роль серед них відігравав Головний Отаман Симон Петлюра, майбутній одноосібний керівник Директорії. 11 лютого 1919 р. він пише заяву про вихід з рядів УСДРП, проте у відставку не йде. Подібний крок мотивувався необхідністю об'єднання всіх державотворчих сил на благо батьківщини, а також припинення внутрішньопартійних чвар та амбіцій, які розколювали українське суспільство[46].

13 лютого 1919 р. у Вінниці було сформовано новий склад Ради Народних Міністрів на чолі із С. Остапенком. Новий уряд, на відіміну від кабінету В. Чехівського, був більш правим. До його складу входили такі відомі українські діячі: О. Шаповал — міністр військових справ, Г. Чижевський - міністр внутрішніх справ, С. Федак - міністр фінансів, І. Фещенко-Чопівський — міністр народного господарства, Є. Архипенко міністр земельних справ, К. Мацієвич — міністр закордонних справ, Д. Маркович — міністр юстиції, П. Пилипчук — міністр шляхів, І. Огієнко - N'.nicrp освіти, І. Липа - міністр культів, О. Корчак-Чепурківський — міністр народного здоров'я, М. Білінський — міністр морських справ, А. Ревуцький - міністр єврейських справ, Й. Назарук - міністр у справах преси та інформації, Д. Симонів — державний контролер, М. Корейський - державний секретар[47].

10 лютого 1919 р. Директорія у Вінниці вирішує перервати переговори з РНК РСФРР, оскільки вони через позицію московської сторони не були конструктивними[48]. До того ж, у цей час значно активізується і своя «п'ята колона» в особі місцевих більшовиків. Останні планували в ніч з 14 на 15 лютого 1919 р. підняти збройне повстання проти режиму Директорії. Однак українській контррозвідці вдалося попередити цей виступ, заарештувавши 14 лютого керівників повстання (Я.П. Тимощук, Зель та ін.). Деяких із них було розстріляно на Літинському шосе.

У пошуках союзників у боротьбі з московсько-більшовицькою агресією Директорія 17 лютого приймає Декларацію до урядів країн Антанти та США з проханням про допомогу. Однак останніх не влаштовувала соціалістична політика українського керівництва, до того ж вони вже зробили ставку на російських прибічників «єдиної та неділимої».

У цих умовах особливого значення набувала консолідація усіх патріотичних сил. Значну роль у її забезпеченні відігравало пресове державне бюро пропаганди, створене за постановою Ради Народних Міністрів УНР від 2424 лютого 1919 р. Цю ж мету переслідував і Трудовий конгрес — представницький орган (до його складу входило 350 делегатів зі всієї України) з контрольними функціями над Радою Народних Міністрів. Конгрес, гаслом якого була «Оборона державності», виступив із зверненням до народу та армії про підтримку Директорії [49].

Питанням оборони республіки була присвячена і Державна нарада УНР за участю членів Директорії, уряду, комісій Трудового конгресу, представників політичних партій і громадських організацій, яка відбулась у Вінниці 5 березня 1919 р. Проте змінити ситуацію на краще вона не змогла. До того ж, під впливом більшовицької пропаганди у військових частинах з'явилися ознаки розкладу. Зокрема, у Вінниці солдати 9-го Республіканського полку відмовилися підкорятись наказам Директорії. Крім цього, 5 березня розбіглися солдати 55-го піхотного полку, а частина 59-го полку знищила своїх старшин і відмовилася наступати на ворога. 8 березня був обеззброєний за бунт 60-й полк, це саме сталося з частиною 53-го полку.

У цих умовах Директорія 6 березня 1919 р. залишає Вінницю і переїздить до Жмеринки, а згодом — до Проскурова (12 березня). Невдовзі до Вінниці (18 березня 1919 р.) вриваються Богунський і Таращанський полки зі складу 1-ї Української радянської дивізії, якою командував Микола Щорс. Тут розташувався штаб його дивізії та Подільський губком КП(б)У.

Після встановлення 18 березня своєї влади у Вінниці більшовики вживають для її зміцнення цілий ряд організаційних заходів. Насамперед, того ж дня було створено міський ревком, який невдовзі реорганізували у Подільський військово-революційний комітет (при останньому існували відділи: земельний, праці, охорони здоров'я, юстиції, освіти та ін.). Згодом було проведено вибори до міської ради. До складу її виконкому обрали більшовиків: Г.А Біллера, Фенглера, Карабчука, О.В. Снєгова (Фалікзона), Спектора, Головатенка, Журавльова, Анфіногенського та ін. В середині квітня 1919 р. виконком міської ради розпочав виконувати свої обов'язки, його головою 14 квітня 1919 р. обрано Власюка. Через кілька днів міський виконком також узяв на себе функції Подільського губвиконкому. 28 квітня 1919 p., після кооптації від більшовицької фракції головою Подільського губвиконкому обрано М.П. Тарногродського.

Одночасно виникають і репресивні органи. У квітні 1919 р. було утворено Подільський губернський революційний трибунал, який очолив Є. Філіппов (Едельштейн), а з 27 травня - В. Красноленський. Ще раніше було створено Подільську губернську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією та спекуляцією (20 березня 1919 p.). Очолив її Г. А. Біллер. Згадані каральні органи в червні 1919 р. розкрили «шпигунсько-диверсійну» групу, яка базувалася в нідерландському консульстві у Вінниці. П'ятеро його співробітників, заарештованих ще 5 травня, були розстріляні за вироком голови слідчої комісії Подільського губернського ревтрибуналу М. Максимовича. Усі вони належали до Союзу хліборобів-власників.

Все ж маховик більшовицьких репресій, який тількино починав розкручуватись, зачіпав здебільшого представників національне свідомого українства. Так, 12 квітня 1919 р. було заарештовано викладача фізики Вінницького учительського інституту, колишнього товариша міністра народної освіти та Подільського губернського комісара освіти Ю.О. Щирицю (1880—1919) і В.В. Боржковського (1864—1919), етнографа, фольклориста, історика і статистика, вінницького повітового комісара доби Центральної Ради. Обох їх, серед багатьох інших активних українських діячів, було розстріляно у Києві 1 червня 1919 р[50].

Окрім губчека, у травні 1919 р. також було створено Подільську губернську комсомольську організацію (7 травня). Тоді ж (8-10 травня) уперше відбулась легально III Подільська конференція КП(б) У. На ній було обрано новий склад губкому КП(б)У, який очолив М.П. Тарногродський[51].

Розпочинають також відбудовуватися та випускати продукцію промислові підприємства міста (суперфосфатний та насіннєвий заводи, механічні майстерні та ін.). Однією з перших (ще у березні 1919 р.) приступила до роботи взуттєва фабрика «Ястреб», яка перебувала у розпорядженні Української радянської дивізії.

Про важливе значення тогочасної Вінниці як значного промислового центр, України свідчить і той факт, що сюди в кінці червня 1919 р. з інспекційною поїздкою прибув голова ЦВК Рад України Г. І. Петровський.

У цей же період для організації та регулювання роботи промисловості губернії у Вінниці створюється Подільська губернська рада народного господарства. Певні зрушення спостерігаються також І в галузі освіти та культури. Усі школи перетворюються на трудові, а керівництво ними та учительським інститутом переходить до педагогічних сад. Одночасно створюються відділи народної освіти пси губернському та повітових ревкомах.

У червні 1919 р. у Вінниці при губвідділі народної освіти була створена комісія для організації природничо-історичного музею. Влітку того ж року музей почав працювати.

Ідеологічним речником нової влади в цей час служила газета «Подольский Коммунист», орган Подільського губкому та міськкому більшовицької партії. Перший номер її побачив світ 28 березня 1919 р.

Досить швидко нова влада своїми діями викликала розчарування та обурення у значної більшості населення Поділля. У відповідь на політику реквізицій та викачування продовольства і сировини, репресивні заходи щодо невдоволених «совєтською владою» та національно свідомих українців усе Поділля невдовзі вкривається широкою мережею антибільшовицьких повстанських загонів. Зокрема, навесні 1919 p. велике селянське повстання, яке очолював мешканець села Хижинці Ю.І. Зеленько, спалахнуло у приміських селах (Хижинці,Лука-Мелешківська, Писарівка, Сокиринці, Яришівка та ін.)[52]. Але найбільше клопотів більшовицькій владі завдавав отаман Я.М. Шепель (1896-1921), загін якого базувався у Літинському повіті. Починаючи з травня і закінчуючи серпнем 1919 p., загони Шепеля вели запеклі бої за губернський центр — місто Вінницю. Особливо інтенсивними були бої 21—23 травня 1919 р. Повстанцям вдалося захопити Слов'янку — один із районів міста. У бою з повстанцями 23 травня 1919 р. загинув член губпарткому, голова Подільського губревтрибуналу Є. Едельштейн. 20-24 червня 1919 р. бої велися в районі Пироговської вулиці, Садків, Польського цвинтаря. Штурм міста у цей час вели об'єднані сили Шепеля, Волинця, Саранчі, Тищенка. Однак червоним, попередженим про виступ повстанців колишнім царським полковником Маковським, вдалося відбитися. Втративши близько 500 чоловік, повстанці відступили[53].

У червні та на початку липня 1919р. для більшовиків на Поділлі знову склалося вкрай, загрозливе становище. У цей час загони Директорії переходять у наступ, звільнивши від ворога Кам'янець-Подільський, Проскурів, Жмеринку та інші міста і села Поділля. Із Жмеринки наступальною операцією українського війська керує С. Петлюра. Здавалося б, ще зусилля — і Вінниця опиниться в українських руках (в ніч на 5 липня 1919 р. загони Армії УНР були вже за 12 км. від міста). Однак більшовикам вдалося тоді переламати ситуацію на фронті на свою користь. Червоний нарком у військових справах УСРР М. Подвойський, терміново прибувши до Вінниці, розгортає контрнаступ. У запеклих боях частини Армії УНР втрачають важливі станції — Гнівань, Браїлів, а 7 липня — Жмеринку. Під владою Директорії фактично залишаються Кам'янецький повіт та частина Проскурівського, Летичівського і Новоушицького повітів[54]. Проте після переходу Збручу 16—17 липня 49-тисяч-ною Українською Галицькою Армією та її об'єднання з Наддніпрянською Армією УНР ситуація для українців змінилася на краще. До того ж, значно посилюється масовий повстанський селянський рух. Усе це викликало велику паніку та розгубленість в рядах більшовицького керівництва, про що, зокрема, свідчить повідомлення М. Тарногродського в ЦК КП(б)У від 15 липня 1919 року: «З наближенням петлюрівського фронту до Вінниці посилився повстанський рух у східній частині губернії, тепер у північній частині Вінницького І Брацлавського повітів оперують банди Тютюнника та григор'євці, що прорвалися з Київської губернії, в Літинському — Шепель, а в Гайсинському, Ольгопільському, Балтському - Волинець... Становище набирає більш критичного характеру, ніж у травні... В усій губернії радянську, партійну і військову організацію зруйновано, а виняток — одна Вінниця. Продовольча криза доходить до крайніх меж… Здійснити заготівлі на території, вкритій повстанськими бандами, без надійної збройної сили неможливо [55].

Таким чином, наприкінці липня 1919 р. об'єднана українська армія при підтримці повстанців знову переходить в успішний наступ, метою якого був Київ.

Під час цього наступу Вінниця 10 серпня 1919 р. була звільнена від більшовиків. Цій події передували запеклі бої за Жмеринку, в яких брали участь І і III. корпуси УГА, Запорозька група полковника В. Сальського (загальне командування з'єднанням здійснював командант III корпусу генерал-четар А. Кравс), а також група Ю. Тютюнника (куди також входили Запорозька Січ отамана Ю. Божка і повстанський загін Я. Шепеля). Після захоплення Жмеринки бригади І корпусу УГА (командант — полковник О. Микитка) повернули на Вінницю, а дивізії Тютюнника на південний схід і 10 серпня вийшли на лінію річки Буг. Тим часом, передові загони Запорозької групи ще 9 серпня зайняли північні околиці Вінниці, звідки на світанку наступного дня вдарили по більшовицькому гарнізону. Однак більшовикам, підсиленим загонами, що вирвались із Жмеринки, вдалося відбити перший натиск запорожців. Все ж пополудні за допомогою 10-ї бригади УГА, що наступала з півдня, частини Армії УНР здобувають місто [56].

У боях за Вінницю не обійшлося без жертв. Зокрема, 10 серпня смертю героя загинув державний інспектор 3-го гайдамацького полку Козловський, який обороняв залізничний вокзал від наступаючих з боку Жмеринки більшовиків. Разом з кількома артилеристами він проник на панцирник «Таращанець» і відкрив вогонь по іншому ворожому панцирнику, який відступав на Гнівань. Згодом, під час тимчасового відступу від вокзалу Козловський був поранений кулею і упав з коня, отримавши ще й удар шаблею. Поховано його у Вінниці на місцевому цвинтарі[57].

Під час визволення Вінниці загинув також полковник М. Олександрович, уродженець с. Лопушне теперішнього Кременецького району Тернопільської області.

Частина полеглих вояків Армії УНР, які загинули під час визволення міста, а також померли згодом від тифу та інших хвороб, була похована на парафіяльному кладовищі Цвинтарної церкви. Про їхні імена можна дізнатися із метричної книги цієї церкви за 1919 рік [58], а також зі спогадів учасників тих подій. Ось як про цю трагедію пише І. Вислоцький: «Перон був завалений хворими, котрі тулилися один до одного, щоб зігрітися хоч трохи. На грудях одного лежала голова другого, а на цьому ноги третього. Часом лише виривався глибокий, розпучливий стогін — або маячіння у високій гарячці — з цих сплетених куп і ще живих, конаючих і мертвих. Це плямистий тиф — він перемагав Українську Галицьку Армію і виривав сотнями свої жертви. УГА конала...

На двірець заїжджали дедалі частіше поїзди з новими хворими. Часто заки такий поїзд доїхав до Винниці, то санітари лежали вже з високою гарячкою, разом з тими, що їм мали служити поміччю. Тут у Вінниці була Начальна Команда. Лікарів було мало, ліків зовсім не було... Померлих виносили до близьких шоп і клали їх на землю. Коли не стало місця на долівці, тоді клали другу верству на неживих, вже від морозу закостенілих, відтак третю і т. д. цілі стоси покійників. Живі ходили вже байдужі. Завтра або післязавтра їх міг скосити тиф, і чекала їх тоді та сама доля — смерть»[59].

Безперечно, кількість жертв, понесених українцями, була значно більшою, однак через брак джерел ми не можемо встановити точну кількість полеглих під час визволення Вінниці козаків та старшин Армії УНР. Так само вимагає уважного розгляду І дослідження проблема масових політичних репресій та страт мирного цивільного населення, що його чинила окупаційна російсько-більшовицька влада. Причому її злочини були настільки кричущі, що одразу ж після визволення Вінниці була створена спеціальна комісія по розкопках і похованню вбитих більшовиками громадян (до речі, задовго до відомих розкопок жертв комуністичного терору в парку ім. Горького). Очолив комісію полковник М. Дорошкевич, який брав участь у визволенні Вінниці від більшовиків. Окрім нього, до складу комісії входили представник від міського самоврядування, декілька членів громадських організацій та лікарів, і секретар, місцевий журналіст П. Петропавловський[60].

Ще перед початком роботи комісії на могилах закатованих громадян, що знаходилися в лісі Грохольського за садом Толстого (нині - мікрорайон П'ятничани), побував кореспондент вінницької просвітянської газети «Шлях», який був вражений від побаченої картини: «Страшне місце! — писав він у номері за 15 серпня 1919 р. - Людезвірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв'язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть на себе святого обов'язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі і засипали зверху землею»[61].

Ще гнітючіше враження на присутніх справили розкопки великої могили біля насіннєвого заводу, які проводилися 18 серпня 1919 р. Варто зазначити, що знайдені в могилах люди були жертвами Сорокінського карального загону, який в ніч з 9 на 10 червня 1919 р. проводив у Вінниці масові розстріли[62]. Серед розстріляних була ціла група відомих подільських кооператорів, співробітників Подільського Союзбанку[63].

У наступні дні розкопки жертв московсько-більшовицького терору продовжилися.

Слід також відзначити, що під час свого відступу з Вінниці 9 серпня 1919 р. більшовики вивезли із собою чимало арештованих українців. 12 серпня 1919 р. 12 з них розстріляли на ст. Козятин, де 24 і 25 серпня того ж року також проводилися розкопки.

Окрім людських жертв, Вінниця зазнала і важких матеріальних втрат. Зокрема, 15 серпня 1919 р. правління Подільського Союзбанку повідомляло міністра народного господарства УНР про те, що більшовики пограбували Союзбанк на суму понад 3 млн. крб., а з відділеннями в Інших містах — на 5 млн. 224 тис. крб. Вони ж забрали готівку з каси міського самоврядування, бухгалтерські документи, канцелярське майно, запас продуктів зі складів тощо. При цьому вивезена більшовиками міська каса, що складала готівкою 259964 крб. 82 коп.

Після зайняття Вінниці українськими частинами більшовицькі сили, зокрема Вінницький комуністичний батальйон, з оборонними боями відступали на Київ. Однак під Калинівкою вони були розгромлені. Серед убитих виявився і секретар Вінницького міськкому КП(б)У М.Ф. Гойхер. Ще один більшовицький ватажок, член президії Подільського губвиконкому та голова революційної слідчої комісії при Подільському губернському революційному трибуналі М.М. Максимович (1897—1919) потрапив до полону, а відтак постав перед українським правосуддям (юридичний захист його здійснювали присяжні повірені І.Я. Слуцький та Ю.В. Радбіль). До речі, у справедливості та об'єктивності українського суду міг переконатися і сам підсудний, який заявив: «Коли я йшов не фронт, я був певен, що як попаду до українців - живим не залишусь. Але сталось інакше, в цьому я трохи переконався на собі»[64]. Після тривалого і всебічного розгляду справи Максимович, як один із головних провідників червоного терору у Вінниці, був засуджений до смертної кари. Проте розстріляний тоді М. Максимович не був, оскільки отримав помилування від Головного Отамана Армії УНР та голови Директорії С. В. Петлюри. Розстріляли його наприкінці 1919 р. денікінці.

Тим часом у місті, яке зазнало чимало лиха від військових дій та більшовицьких соціальних експериментів, поступово налагоджувалося мирне життя. Відновлює свою діяльність Вінницька міська управа (голова — А.Р. Фанстіль), яка востаннє збиралася ще 18 березня 1919 року, відбулося перше засідання Вінницької повітової народної управи. Виконуючим обов'язки Вінницького повітового комісара було призначено колишнього судового слідчого О.М. Браїловського (невдовзі його замінив Є.П. Теравський), комендантом міста Вінниці — старшину Добрянського, Вінницьким повітовим військовим начальником — полковника Борейка, і, нарешті начальником міської міліції став Г.Б. Червінський. Невдовзі, 18 серпня 1919 р., на своє засідання збирається і Вінницька міська дума (голова — І.Я. Слуцький), яка найперше вшанувала пам'ять розстріляних більшовиками гласних В.В. Боржковського та Ю.О. Щириці.

Певна стабілізація внутрішньополітичного становища у місті пожвавила і діяльність партій національно-державницького спрямування. Так, на зборах 17 серпня 1919 р. було відновлено Вінницьку організацію УСДРП та обрано її керівні органи. Головою комітету організації УСДРП обрано відомого літератора, колишнього члена Центральної Ради В.С. Дудича, секретарем — кооператора та поета В.В. Максимця. 7—9 вересня у вінницькому готелі «Савой» відбулася конференція УПСР[65].

31 серпня 1919 р. в приміщенні «Просвіти» відбулись загальні збори Вінницької організації УСДРП. На них виступив інструктор ЦК партії О. Лола, який наголосив, що «робітничі партії, які ведуть боротьбу за самовизначення націй, не можуть бути проти самостійності українського народу». В галузі державного будівництва оратор вказав на необхідність якнайшвидшої перебудови народного господарства в напрямку націоналізації найбільших галузей промисловості та реалізації Земельного закону Директорії. Наступні збори Вінницької організації УСДРП (8 вересня 1919 р.) прийняли рішення про створення Українського демократичного союзу (об'єднання всіх соціалістичних партій України без різниці національностей) та відновлення діяльності робітничого клубу.

Варто відзначити, що ідея об'єднання усіх державницьких сил обговорювалася ще 26 серпня 1919 р. в приміщенні Союзбанку на нараді представників українських партій і громадських організацій. На нараді було утворено тимчасову президію майбутнього об'єднання, до якої увійшли В.С. Мачушенко, В.С. Дудич, В.С Богуслзвський, В.П. Козак і О.Ф. Морський. На першому засіданні президії 28 серпня 1919 р. вирішено дати представництво у Союзі українським соціал-революціонерам, соціал-демократам, соціал-федералістам, соціал-самостійникам, селянській спілці — по 3 представники від партії; товариству «Просвіта», повітовому земству, учительській спілці, кредитовій кооперації, споживчій і сільськогосподарській — по 2 представники[66].

На установчих зборах нового об'єднання (3, 17 і 20 вересня 1919 p.), яке дістало назву Український демократичний союз, було прийнято його програму, статут та обрано керівні органи. У програмі, зокрема, наголошувалось, що Союз має своїм завданням «об'єднання всіх дійсно демократичних сил на території України для захисту інтересів трудового народу», «боротьбу за широкі соціальні реформи по програмі minimum соціалістичних партій», «боротьбу за зміцнення і поширення в етнографічних межах суверенної Укр. Народньої Республіки»; тощо. До складу президії УДС увійшли: голова В.С. "Дудич, заступник голови Базилевич, секретар Лола і члени Тустановський і Рехліс. Майже одночасно із установчим з'їздом УДС у Вінниці відбулась (10 вересня 1919 р. ) і конференція професійних спілок та фабрично-заводських комітетів міста, на якій представник Міністерства праці повідомив про підготовку закону про утворення рад робітничих депутатів, місцевих, губернських та всеукраїнських, які мали б право контролю та дорадчого голосу в справі забезпечення робітництва, охорони праці та робітничого законодавства. Після резолюції, в якій вітався уряд УНР, було дообране центральне бюро профспілок та обрано представників до УДС.

26 жовтня 1919 р. у Вінниці відновлює свою діяльність робітничий клуб. Створений він був ще у січні того ж року з метою культурного та духовного розвитку робітництва, однак через різні перешкоди останні місяці він не працював. Відтепер у клубі знову проводились лекції, вистави та інші заходи. При клубі також були велика бібліотека з щоденними газетами та чайний буфет.

Свідченням активного громадсько-політичного життя міста у даний період є також його відвідання високими посадовцями та різними делегаціями. Наприклад, 6 вересня 1919 р. у Вінницю на нараду з місцевими громадськими діячами прибув голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С.В. Петлюра з міністрами. Того ж дня увечері в приміщенні міської управи відбулась нарада міністрів з представниками вінницької демократії, суть якої зводилась до об'єднання демократичних сил усіх національностей, б жовтня 1919 р. у Вінниці побував також диктатор Галичини Є. Петрушевич. На честь прибуття поважного гостя в міському театрі увечері було дано виставу «Степовий гість».

Вдруге Є. Петрушевич прибув до Вінниці разом з С. Петлюрою увечері 27 жовтня 1919 р. Того ж дня він мав розмову з головою УДС В.С. Дудичем та міським головою А.Р. Фанстілем.

Тими ж днями у Вінниці перебували американська місія Червоного Хреста для ознайомлення зі станом місцевих військових шпиталів та чехословацька політична місія.

Крім цього, з інформаційною метою у Вінниці 17 вересня 1919 р. в начальника команди галицьких військ побував американський генерал Гудвін зі своїм ад'ютантом, лейтенантом англійської служби Бове.

Ще однією знаменитістю, відвідини якою нашого міста залишились у пам'яті сучасників, був уславлений галицький авіатор сотник Лєлюхин. У тогочасній пресі відзначалося, що «він щоденно виконує свої чудові, головоломні польоти над містом. Деякі мешканці, не знаючи можливостей вправ на повітроплавах, завмирають від жаху, побачивши його трюки у повітрі»[67].

Основою життєздатності влади Директорії була її підтримка з боку трудового населення. Зі свого боку українська влада підтримувала як складову частину національної демократії масовий кооперативний рух. Одним із перших ще у липні 1919 р. розпочав свою справу Робітничий кооператив, утворений Центральним бюро професійних спілок. У серпні він нараховував 1500 членів. Того ж місяця заявив про своє існування «Український Споживчий Кооператив», який мав розпочати діяльність ще до приходу більшовиків [68].

Наступним кроком у розвитку подільської кооперації була організація Вінницького районного сільськогосподарського кооперативного союзу («Господарсоюзу»). З 27 серпня 1919 р. почала працювати організаційна комісія у складі В. Мачушенка (голова), К. Слісарчука та П. Северенчука. Найголовнішим завданням нового союзу була «організація нових та відновлення старих сільськогосподарських товариств, на котрих в теперішній мент покладається велика надія».

Установчі збори нового кооперативного об'єднання відбулись 27 вересня 1919 р. (надзвичайно важливу роль у їх організації та проведенні відіграв відомий кооператор та економіст О.К. Мицюк). До складу правління «Господарсоюзу» на них було обрано визначного співробітника «Централу» інженера Брояківського, інструктора-агронома Союзбанку Слісарчука і відомого подільського кооператора Северенчука[69].

На початку вересня 1919 р. у Вінниці була організована трудова будівельно-технічна артіль «Енергія». Про її роботу яскраво свідчать рядки із тогочасної преси: «приступлено до ремонту деяких громадських будинків, налагоджені операції по торфу, кооператив по експлуатації водяної сили (млини та електрифікація). У склад цього кооперативу входять селянські кооперативи та цукроварні, заінтересовані в справі користування водою, як силою для перемолу та електричного освітлення. Крім того налагоджується зв'язок з закордоном, щоби придбати там потрібні в будівництві матер'яли та машини»[70].

У галузі споживчої кооперації виділявся Вінницький союз споживчих товариств (голова правління - П.В. Журавель). Чималі суми з його прибутку відраховувалися на благодійні цілі: 10 тис. крб.. - на кооперативний інститут, 5 тис. крб.. — на пам'ятник Т.Г. Шевченку, 15 тис. крб.. — на дитячий захист, 40 тис. крб.. — на допомогу українській національній школі, 5 тис. крб.. — на кооперативну бібліотеку при союзі, 22 тис. крб.. - на Вінницький агрономічний технікум і близько 5 тис. крб.. — на стипендію ім. ВССТ при Вінницькій українській гімназії для дітей кооператорів. Крім цього, члени союзу на своїх зборах 13 жовтня 1919 р. вирішили пожертвувати для війська в рамках «Тижня українського козака» 940 попон, 15 кожухів та 50 шапок. Того ж числа було обрано і новий склад Ради союзу (голова - Й.К. Скотинський, товариш голови — Л.П. Білінський)[71].

Важливе місце у системі тогочасної кооперації відігрівало і Вінницьке сільськогосподарське товариство, яке постачало своїм членам насіння, сільськогосподарські машини, дрова, відкривало пункти парування тощо. Головою товариства був О.І. Кульматицький.

На початку листопада 1919 р. у Вінниці виникає і успішно діє пайове товариство «Посередник», метою якого була допомога громадським установам та приватним особам в організації різних підприємств та посередництво при продажу та закупівлі речей торговельно-промислового характеру. У листопаді при І та II українських гімназіях виникає шкільний кооператив «Пчілка», який займався закупівлею та збутом книжок і різного краму.

Важливе значення для розвитку кооперативного руху на Поділлі мав з'їзд кооператорів у Вінниці (відкрився 29 вересня 1919 р.), на який зібралось 40 представників вільної від ворога території.

Певних успіхів за часів Директорії досягла також охорона здоров'я. Завдяки зусиллям міської управи в місті за останні півроку було відкрито хірургічний шпиталь № 37 (Романовська, нині - Першотравнева вулиця), шпиталь № 71 з інфекційним відділенням (колишня Єврейська лікарня) та притулок для породілей (психіатрична лікарня). У серпні 1919 р. при хірургічній лікарні Червоного Хреста почала діяти самостійна амбулаторія, 11 листопада 1919 р. — амбулаторія при єврейській управі, яка мала надавати безплатну медичну допомогу бідному населенню.

Як завжди, насиченою та благотворною була діяльність Пироговської лікарні. Після того, як з 22 листопада 1918 р. з її приміщення була переведена міська лікарня, вона отримала статус земсько-міської і утримувалась на кошти як земства, так і міста. 19 жовтня 1919 р. міська управа постановила влаштувати у Пироговській лікарні 160 ліжок, а також ввести плату за лікування незаразних хворих по 75 крб на добу[72], її головним лікарем 11 жовтня того ж року обрано відомого фахівця Л. К. Яворовського.

Голова Українського Червоного Хреста А.Г. Вязлов, який був проїздом у Вінниці, констатував, що всі зазначені установи перебувають у гарному стані. Тоді ж міністр охорони здоров'я та опікування Одрина відвідав хірургічний шпиталь № 35 по Романовській вулиці та терапевтичний шпиталь № 71 (колишня Єврейська лікарня).

На жаль, усі зусилля влади, спрямовані на поліпшення медичного обслуговування населення, нівелювалися страшною епідемією тифу. За свідченням тогочасної преси, «в сучасний мент всі вінницькі лікарні переповнені тифозними хворими, котрі з огляду на брак ліжок і місця дуже часто примушені лежати на холодній підлозі. Брак дров, котрий намічається зараз повсюди в нашому місті, з особливо в лікарнях, збільшує муки нещасних хворих»[73]. Про це ж писав у своїх мемуарах і лікар вінницького військового госпіталю Є. Гоф, який відзначав, що лише нововідкрите відділення за кілька днів прийняло 1600 хворих на тиф, здебільшого галицьких січових стрільців[74]. Так що епідемія тифу поступово набирала ознак справжнього національного лиха.

Незважаючи на різні труднощі, відбуваються позитивні зрушення і в системі народної освіти, школа при цьому набуває національного змісту. Особливу увагу в цей час було спрямовано на підготовку майбутніх учителів. У місті діяли учительський інститут та дві учительські семінарії.

З ініціативи Пироговського товариства культури 20 жовтня 1919 р. було відкрито юнацький університет (Миколаївський проспект, 100). Цей навчальний заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, природничий, педагогічний і самовиховавчий. Педагогічний факультет при університеті, влаштований на зразок дошкільних курсів, готував керівників «дитячих хаток», «дитячих садків», «клубів» та гуртків. Практичні заняття проводилися в дитячому трудовому будинку та «будинкові дитини». Навчання було платним (3 крб. за лекцію). Лекції читали відомі спеціалісти та педагоги: психологію та філософію - П.К. Молдавський, всесвітню історію та соціологію — Б.В. Скитський, політичну економію — М.М. Ренненкампф, еволюцію виховання — М.Д. Запольський, найновішу загальну літературу — А.С. Каратаев, французьку мову - Л.К. Ренненкампф, біологію — Озерський та інші[75].

Крім юнацького університету, Пироговське товариство культури опікувалося також різними дитячими дошкільними закладами та притулками. Зокрема, в кінці жовтня 1919 р. ним було відкрито для дітей найбідніших українців безплатний «Дитячий сад» на 20 чоловік по Хлібній вулиці, згодом дитячу хатку «Колосок» та дитячий трудовий дім «Васильок» для найбідніших дітей.

Учителів міста об'єднувала Вінницька філія повітової учительської спілки, заснована 11 вересня 1919 р. її головою 21 вересня обрано Є.С. Богуславського, скарбником — М.І. Лебедя, секретарем — відомого журналіста та письменника В. П. Островського.

8 жовтня 1919 р. у Вінниці відновило свою діяльність Товариство розповсюдження технічної освіти на Поділлі (голова — П. П. Відибіда). Своєю головною метою товариство мало на меті заснування у Вінниці агрономічного технікуму в ранзі вищої початкової школи при 4-річному курсі навчання. Однак тоді (як і пізніше) цим планам завадила здійснитись більшовицька окупація міста.

Ще в 1917 р. у Вінниці почав діяти осередок «Просвіти», який очолював І.Ю. Озерянський. Товариство розташувалося у будинку колишнього Комітету народної тверезості. У ньому було влаштовано бібліотеку, їдальню для учнів українських гімназій, кінематограф. Через рік вінницька «Просвіта» відкрила інтернат для гімназистів. 18 вересня 1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти». У цей же період відновив свою діяльність хор, відкрилася читальня, почав давати концерти симфонічний оркестр.

Значного поширення у місті впродовж літа-осені 1919 р. набуває випуск різних періодичних видань та книгодрукування. Вінницька «Просвіта» видавала газету «Шлях» (з 15 серпня до 21 грудня 1919 р.) Редактором її з

15 листопада став талановитий український письменник В. П. Островський, родом з Холмщини. У Вінниці він організував літературний і театральний гуртки, заклав перший в Україні шкільний кооператив, створював лікнепи, викладав у приватній гімназії для дорослих, писав і видавав підручники. На сторінках газети він опублікував антивоєнну поезію «Божевільні», оповідання «Коло церкви» Із сучасного трагічного життя холмщаків та інші твори. Читачі на сторінках «Шляху» мали можливість познайомитися також з ранніми творами Ю. Шкрумеляка, К. Поліщука, О. Журливої, М. Нарушевича, В. Максимця, Т. Згурського та інших авторів. Тут зрідка друкувався старий письменник, відомий політичний і громадський діяч Дмитро Маркович.

З 26 серпня 1919 р. відновила свій випуск газета «Свободное Слово» (редактор М. Германов), а з б вересня того ж року — газета «Подольское Слово» (редактор — М. Г. Мілеант), обидві видавав кооператив «Логос». При цьому перша із них за свою проденікінську спрямованість була закрита 4 вересня 1919 р. (знову почала виходити за панування у Вінниці денікінців). Нетривалий час виходили «Вісти Вінницького Союзу Споживчих Товариств», «Київщина» (з 3 до 12 листопада, орган Київського губерніального комісаріату), «Селянська Громада» (з 11 по 26 жовтня 1919 p., видання Міністерства преси УНР), «Винницкая Жизнь» (редактор — видавець Ф. Іванов), «Жицє польскє» (редактор В. Скажинський) та ін. Своєю неповторністю виділявся сатиричний журнал «Ріпа».

18 серпня 1919 р. до Вінниці для організації видання в місті різних відозв і брошур та поширення культурно-освітньої праці серед його мешканців прибув відділ Міністерства преси і пропаганди. За короткий час він надрукував і поширив серед населення такі брошури: «Що це за люди в австрійській формі йдуть з нашими козаками», «Помагаймо Галичанам, вони й нам поможуть», «Про нарізку землі для селян», «Федерація чи самостійність», «Що робить правительство Української Народної Республіки», «До зброї! Геть червоних імперіалістів!» та ін.

Окрім суто пропагандистських видань, у місті також виходила література наукового, технічного та художнього змісту. Зокрема, кооперативне видавниче товариство «Наука» випустило шкільний підручник «Основи хімії» Кравза, «Методику української мови» (ч. 1) Є. В. Троцюка, «Як німецькі селяне здобули собі землю І волю» та ін. У планах цього товариства було відкриття у Вінниці паперової фабрики та поширення книжечок для народу популярного змісту.

Видавничий кооператив «Логос» на початку 1919 р. випустив літературний «Альманах» з календарем на 1919 р. У цьому виданні були представлені твори місцевих авторів.

У місті успішно діяло місцеве літературно-артистичне товариство. В середині жовтня 1919 р. головою ради товариства було обрано відомого художника та співзасновника краєзнавчого музею В. Ф. Коренева.

У галузі музичної культури новими, яскравими гранями у цей період часу засяяла творчість відомого українського композитора Г.М. Давидовського (1866—1952). Створена ним у Вінниці хорова капела свій перший публічний концерт дала 24 серпня 1919 року. В програму виступу колективу входили такі відомі твори Давидовського, як поема «Україна», фантазії «Бандура» і «Кобза», арії, дуети, трio з опери «Під звуки рідної пісні» та ін. Крім цих творів, на концерті було виконано гімн «Ще не вмерла Україна». Велике зацікавлення у публіки викликав і виступ солістки Львівської опери А. І. Козак. Газета «Шлях» з цього приводу писала: «В неділю український народ одержав ще одну перемогу. Одержав її не на фронті, де ллється кров (...) Вона належить до тих перемог, котрі в серцях ворогів не побільшують ворожі почуття, а зменшують їх, а може й цілком усовують... Побідою такої сили ми й вважаємо перший концерт художньої капели, що відбувся 24 серпня...»[76].

31серпня 1919 року в міському театрі відбувся другий концерт капели Г. Давидовського. Приємною несподіванкою для відвідувачів були нові твори Давидовського — «На чужині» та «Дзвони». Останній твір було виконано в незвичайний спосіб: артисти своїми голосами імітували звучання семи дзвонів.

Великим успіхом користувався і третій концерт, який відбувся 7 вересня 1919 року в літньому театрі товариства «Просвіта». На цьому концепті вперше виконувались твори Давидовського «Б'ють пороги» та «Заповіт» на слова Т. Г. Шевченка. 15 вересня 1919 року в міському театрі відбулася прем'єра опери Г. Давидовського «Під звуки рідної пісні», яка пройшла з великим успіхом. У Вінниці Г. Давидовський пише свою другу оперу «Перемога пісні», побудовану на подільському фольклорі.

Головноуповноважений у справах мистецтва уряду Директорії УНР Микола Садовський запропонував Г. Давидовському повезти художню капелу по Україні для зміцнення національної свідомості нашого народу та підвищення його культурного рівня.

Незважаючи на розруху, злидні, воєнний стан та інші труднощі, Вінницю у цей час відвідує з концертами цілий ряд визначних діячів національної музичної культури. Так, 17 вересня 1919 року у Вінниці після тривалого і успішного закордонного турне побувала відома оперна співачка Марія Шекун-Коломийченко. Публіка з великим зацікавленням слухала у її виконанні твори Я. Степового, О. Нижанківського, К. Стеценка, оперні арії зарубіжних композиторів, а також українські народні, стрілецькі та січові пісні.

З не меншим успіхом у Вінниці пройшов виступ 7 вересня піаністів братів Длуських за участю відомого баритона Московської опери С.М. Янчура, тенора російської опери Е. Глоба та скрипаля С. Обермана. Як зазначалося у тогочасній пресі, «красивий по своєму тембру голос баритона Янчура дуже подобався слухачам, які щедро нагородили його спів оплесками». Це ж саме можна сказати і про виступ у Вінниці 15 жовтня галицького скрипаля Романа Придаткевича, випускника Віденської музичної академії. У концерті Р. Придаткевича також брали участь співачка Львівської опери О. Козак (публіці особливо сподобався мелодійний романс Січинського «У мене був коханий,рідний край») та піаніст А. Дудкін.

Незабутнє враження на мешканців міста справив концерт відомого артиста - кобзаря Василя Ємця (1890-1982), основоположника першої в Україні державної кобзарської капели. Особливий успіх у вінницької публіки мали такі твори, як «Тарасова ніч», «До слів Шевченка», українські історичні та народні танці «Гайдук», «Метелиця» і «Козачок». Викликали захоплення у слухачів і виконані поза програмою пісні «Про похід Петлюри в Білу Церкву», а також гайдамацький марш «Ми, гайдамаки, всі ми однакі». Виступ В. Ємця гармонійно доповнювало декламування поезій українських письменників у виконанні директора державної драматичної школи, колишнього директора українського Львівського театру Йосипа Стадника.

Окрім заїжджих знаменитостей, радували вінницьку публіку своїм високим мистецтвом і місцеві митці. Після визволення Вінниці від більшовиків місцеве товариство «Просвіти» взяло під свою опіку великий симфонічний оркестр, утворений підвідділом мистецтв колишнього губернського відділу народної освіти. Диригентом цього оркестру був студент Віденської музичної академії Богдан Крижанівський. Кожного дня, починаючи з 14 серпня, оркестр концертував у літнім саду «Просвіти» (колишній сад ім. Толстого).

Великий концерт оркестру відбувся 17 серпня 1919 р. в міському театрі. У ньому також взяли участь солістка Львівської опери А.І. Козак, А.І. Тончаківська (мелодекламація) і скрипаль С. Оберман. Виконувалися твори С. Людкевича, М. Лисенка, Й. Брамса, М. Глінки, Л. Бетховена та ін. композиторів.

У серпні 1919 року відновив свою діяльність національний хор, перша співанка якого відбулася в помешканні «Просвіти».

Досить багатим на події та різноманітним було в цей час і театральне життя Вінниці. Впродовж 13—15 серпня 1919 р. силами місцевих артистів в міському театрі та кінотеатрах «Експрес», «Патеграф», «Ампір» було дано цілий ряд безплатних висіав для українського козацтва, за що від державного інспектора Запорізької групи Армії УНР полковника П. К. Дерещука була висловлена їм щира подяка. Міський театр після відходу більшовиків очолював член управи Я. М. Волошин. Під його керівництвом було поставлено низку українських вистав. З 22 серпня 1919 р. театр очолював член міської управи, відомий літератор та активний діяч місцевого українського соціал-демократичного осередку В. С. Ду-дич.Трупа артистів поставила п'єсу «Сватання на Гон-чарівці», збір від якої в розмірі 10 тисяч гривень через артистку А. Білогорську-Левченко було передано на користь бідних дітей галицьких виселенців.

Неабияке значення для розвитку українського театру мало прибуття до Вінниці у вересні 1919 р. «Нового Львівського театру» під проводом відомого корифея сценічного мистецтва Амвросія Бучми (1891-1957).

27 вересня 1919 р. у Вінниці відбулася прем'єрна вистава цього колективу, який поставив п'єсу «Невільник». Згодом вінницьким глядачам були показані такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «На перші гулі», «Мартин Боруля», «Зимовий вечір», «Куди вітер віє», «Молода кров». У цих виставах грали актори А. Бучма, М. Крушельницький, І. Рубчак, К. Рубчакова, А. Шеремета, Г. Мартиненко та інші майстри сцени.

У грудні 1919 року склад трупи «Нового Львівського театру» збільшився майже вдвічі, поповнившись кращими силами київського «Молодого театру» (Г. Юра, П. Самійленко, В. Василько, Ф. Лопатинський та ін.). Крім цього, поповнився також оперний ансамбль, до складу якого запрошено А. Любич-Козакову.

У поновленому театрі режисер Г. Юра (1888—1966) поставив п'єси «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Зимовий вечір» та «Осінь» О. Олеся, «Панна Мара», «Чорна пантера і білий медвідь», «Гріх» і «Молода кров» В. Винниченка, «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, а також опери «Катерина», «Бондарівна» і «Ой, не ходи, Грицю».

У Вінниці в цей час діяв і єврейський театр, який здійснив виставу за п'єсою Ваксмана «Дочка вулиці».

Певна стабілізація внутрішнього соціально-економічного та культурного життя у Вінниці невдовзі знову була порушена зовнішнім чинником. З другої половини вересня 1919 р. Наддніпрянській Армії УНР та Українській Галицькій Армії довелося зіткнутись з новим і сильним ворогом — Добровольчою армією А. Денікіна. Важкі оборонні бої, які вели українські армії в умовах гострої нестачі боєприпасів, продовольства, одягу та медикаментів, відбувалися на фоні жахливої епідемії тифу. В особливо скрутному становищі опинилася УГА, де через тиф та інші лиха в листопаді 1919 р. вона позбулася до 90 % свого складу. Лише у Вінниці, Жмеринці, Хмільнику, Літині і Немирові в лікарнях перебувало понад 10 тисяч хворих стрільців. У самій Вінниці в грудні 1919 р. було 3 тис. хворих вояків УГА, з яких більшість померла, в тому числі поручник, визначний літературний критик Микола Євшан (Федюшка), автор знаменитої патріотичної промови «Великі роковини», виголошеної перед вояками у Вінниці і виданої тут у 1920 р.

У цих умовах командування УГА (генерал-четар Мирон Тарнавський) з метою уникнення цілковитої військової та гуманітарної катастрофи б листопада 1919 р. укладає на станції Зятківці з Добрармією сепаратний договір. За цим договором УГА зі всім спорядженням переходила у підпорядкування Добрармії. Щоправда, у договорі застерігалось, що УГА не буде воювати проти Армії VHP. Згодом, 17 листопада в Одесі з незначними поправками було укладено новий договір, який дозволяв галичанам зберегти свою організацію, мову, статути та майно. Для зв'язку з Начальною Командою УГА та з військовими частинами призначено російських офіцерів. Зокрема, у Вінницю військовим комендантом було направлено капітана Сапунова. У своєму першому наказі він, підкресливши, що розпорядження ти функції галицького коменданта залишаються в силі (місто перебувало під контролем УГА), наказав вивісити на всіх громадських будинках російські національні прапори, а також оголосив мобілізацію обер-офіцерів віком до 43 років та штаб-офіцерів до 50 років.

За кілька днів новим комендантом Вінниці та повіту замість капітана Сапунова призначено полковника Семенова, який видав ряд наказів про заборону будь-яких лекцій, вечорів, концертів, зборів без його дозволу; виїзду із міста всім без винятку особам без спеціального дозволу; про здачу вогнепальної зброї. Винним у таких та подібних справах загрожувала смертна кара.

Білогвардійське керівництво міста на початку грудня 1919 р. розпустило міські думу та управу, їхні обов'язки було покладено на спеціальну комісію.

Окрім міських органів самоврядування, було розпущено й повітову народну управу.

Тим часом договір, укладений УГА з Добровольчою Армією, викликав усе більше невдоволення серед галичан. Тому як протидія курсу Начальної Команди УГА на союз із денікінцями в її рядах виникає таємна Колегія старшин, до якої увійшли отамани С. Шухевич, О. Лисняк, сотники Меленцій, Турчин та четар Д. Паліїв. Згадана колегія розпочала неофіційні переговори з армією генерала М. Омеляновича-Павленка, яка 6 грудня 1919 р. вирушила у свій знаменитий Зимовий похід. Ці переговори завершились укладенням у Вінниці 24 грудня 1919 р. угоди про об'єднання та спільні дії. Проте через важке становище УГА (тисячі хворих) ця угода так і не була зреалізована.

Наступного дня (25 грудня) Вінницю зайняв отаман Я.М. Шепель. Рештки денікінців, які були ще там, рятувалися втечею. Після цих подій Вінницю почали залишати і галичани, перебазовуючись згідно з директивами Добрармії від 29 грудня на південь, у район між Бірзулою та Одесою. Таким чином, боєздатні частини УГА під проводом М. Тарнавського 30-31 грудня 1919 р. залишили Вінницю. Проте у місті залишалися тисячі хворих стрільців. З метою їхнього порятунку від розправи з боку більшовиків радикально налаштовані галичани засновують Ревком УГА і 31 грудня 1919 р. укладають договір з більшовиками про розрив з Добрармією та про реорганізацію галичан в Червону Українську Галицьку Армію. Цю угоду підписали члени Ревкому УГА. Згодом у Бірзулі за прикладом Ревкому ЧУГА у Вінниці політичний відділ при Начальній Команді УГА створює б лютого 1920 р. Начальний Ревком УГА — керівний орган галицького війська. Наступного дня він видає наказ про створення Червоної УГА. Невдовзі обидва ревкоми — вінницький та бірзульський об'єднуються.

Згодом 25 лютого у Вінниці відбувається 1-й військовий з'їзд, на якому обрано військову раду, що перебрала на себе функції Ревкому.

Все ж, попри дезорганізацію частин УГА, вступ більшовиків у Вінницю (3 січня 1920 р.) зовсім не виглядав легкою прогулянкою. Як писала згодом газета «Червоний прапор» (Київ) за 4 січня того ж року, «вчора вночі, після завзятого бою з галицькими частинами, взяті вокзал і місто Вінниця. На вокзалі захоплена колосальна здобич. У наші руки попало багато полонених. Захвату Жмеринки чекаємо з години на годину»[77].

Одразу ж після захоплення влади, більшовики заходилися енергійно її зміцнювати. Зокрема, вже 2 січня 1920 р. було обрано тимчасовий губком КП(б)У на чолі з А. Хвилею, б січня 1920 р. створюється губревком, який очолив К. Полянін, а з 24 лютого того ж року — М.Г. Козицький.

Деякий час до ревкому входили також боротьбисти, однак на початку 1920 р. вони були виведені звідти. Крім них, певну конкуренцію більшовикам у боротьбі за владу намагалась також скласти Українська комуністична партія, установчий з'їзд якої відбувся у Вінниці 22-25 січня 1920 р.

За почином московських більшовиків їх місцеві однодумці організували у Вінниці 29 січня перший на Поділлі комуністичний суботник. Згодом такі масові заходи стали проводити періодично. В галузі соціально-економічної політики проводилися заходи з метою відновлення роботи промислових підприємств, транспорту, скорочення безробіття тощо (зокрема, 11 січня 1920 р. було відкрито біржу праці). Розпочинають також свою роботу міські хлібопекарні і заклади громадського харчування (в їх числі - чотири відкриті у березні їдальні, дві з яких були платні і дві безплатні), місто забезпечувалось паливом.

У галузі охорони здоров'я в цей час значна увага надавалася боротьбі за чистоту міста та прилеглих районів, становищу лікарень, роз ясненню причин та методів боротьби з поширеними тоді хворобами (з цього приводу було прийнято 9 квітня 1920 р. спеціальне рішення губревкому).

Освітянські структури зайнялися ліквідацією неписьменності. Центральне бюро профспілок Вінниці зобов'язало своїх малописьменних та неписьменних членів відвідувати школи грамоти, які почали діяти при заводах і фабриках, а також в різних районах міста. У місті розпочато підготовку учителів для початкових і середніх шкіл та відкриття короткотермінових курсів радянського будівництва.

У сфері культурного будівництва важливу роль відіграють робітничі клуби (найзначніший із них відкрився 11 квітня 1920 p.), які в нових умовах намагаються продовжувати традиції своїх попередників доби УНР. Варто також відзначити, що у Вінниці був організований симфонічний оркестр, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженням пам'яток історії та мистецтва.У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковано видання газети, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженням пам'яток історії та мистецтва.

У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковано видання газети ''Юный пролетарий». Ще раніше (з 11 січня 1920 р.) почала виходити газета «Вісти — Известия Подільського Губерніяльного Революційного Комітету (з 8 лютого того ж року — «Вісти»), орган Подільського губревкому та губкому КП(б)У.

Знаменною подією не лише для Вінниці, але й для усієї України було об'єднання 28 січня 1920 р. у нашому місті театральних труп А. Бучми та Г. Юри в Новий драматичний театр ім. І. Франка. Головним режисером новоутвореного театру став Гнат Юра. Крім нього, до творчого ядрз колективу увійшли також композитор і диригент Б. Крижанівський та художник М. Драк.

Паралельно із названим театром у Вінниці також працював «1-й трудовий кооператив українських акторів», у складі якого перебували відома оперна співачка М. Литвиненко-Вольгемут та її чоловік Г. Вольгемут (адміністратор трупи).

Таким чином, відомий на весь світ Національний академічний український театр ім. І. Франка у Києві було започатковано та створено саме у нашому місті (у 1923 р. він переїхав на Донбас, а в 1926 р. — до Києва)[78].

Становище більшовиків у цей час все ж не можна було назвати стабільним. Південними районами Поділля рейдувала армія генерала М. Омеляновича — Павленка, яка здійснювала славнозвісний «Зимовий похід». До того ж, не припинялася партизанська боротьба селянських повстанських загонів. За даними історика Б. Козельського, Вінницю 23 лютого 1920 р. після 4-денних боїв зайняв отаман Шепель. В його руки дісталося майже все майно, захоплене більшовиками у Денікіна[79]. Однак найбільш невдалим для більшовиків був квітень 1920 р. 23 квітня, дізнавшись про наближення армії М. Омеляновича-Павленка, 2-а бригада ЧУГА (командувач — Ю. Головінський) вирішує підняти повстання в тилу у більшовиків, її виступ підтримала також 3-я бригада. Повсталі галичани роззброїли гарнізон у Літині, перестріляли велику частину комуністів і повели наступ на Вінницю. О 8-й годині вечора того ж дня вони відкрили артилерійський вогонь по місту, після чого увійшли у Вінницю, зайнявши Миколаївську вулицю (нині - Соборна) до готелю «Савой» та вулицю Петра Могили (теперішня Свердлова) аж до Староміського мосту. Однак, зібравши всі сили, місцеві більшовики вранці 24 квітня відкидають повстанців на Літинському шосе до сіл Шереметка та Людвиківка (нині - у складі Вінниці). Вночі 24 квітня на допомогу вінницьким комунарам підійшли з Калинівки частини 17-ї кавалерійської дивізії з бригади Г. Котовського, і повстанці, зазнавши великих втрат, відступили до Літина. Невдовзі, 27 квітня, вони були роззброєні польським військом та відправлені до таборів інтернованих[80].

Виступ галичан не минув безслідно, сприяючи успішному наступу в Україну з 25 квітня 1920 р. польської армії та союзних їй 2-х українських дивізій. Під натиском сил союзників 12 та 14 радянські армії відкочувались на схід і, таким чином, Вінницю вони залишили без бою в ніч з 27 на 28 квітня 1920 р[81].

Після звільнення Вінниці від більшовиків вона знову (у травні - червні 1920 р.) стає фактично столицею України. Невдовзі сюди перебираються уряд та Директорія УНР.

У Вінниці 5 травня 1920 р. впродовж одного дня перебував голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С. В. Петлюра. Про цю подію яскраво оповідала вінницька газета «Хвиля» від 7 травня 1920 р. В газеті, зокрема, зазначалося, що залізничний вокзал, куди Петлюра прибув у супроводі військового міністра В. Сальського, міністра єврейських справ П. Красного та ад'ютантів, був прикрашений синьо-жовтими прапорами, квітами та зеленим віттям. Хор школярів виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна». З привітальними промовами виступили губернський комісар, представники Вінницької Національної Ради, залізничників, старшинської сотні української комендатури. Після цього Петлюра, гаряче зустрінутий мешканцями міста, які вітали його хлібом-сіллю, рушив до православного собору в центрі міста, а звідти — до будинку міської думи. Там він виступив із промовою, в якій запевнив, що уряд України і надалі захищатиме революційні здобутки народу, забезпечуватиме право національних меншин на культурно-національний розвиток. Згодом відбувся багатолюдний мітинг, на якому перед присутніми з балкону міської думи виступили В. Саль-ський, П. Красний та губернський комісар. Після мітингу Петлюра поїхав до готелю «Савой», а звідти — на залізничний вокзал.

7 травня 1920 р. Петлюра видає наказ про переїзд до Вінниці міністерств та центральних установ. Одним із перших до нашого міста переїхало військове міністерство (11 травня 1920 p.), яке розташувалося в готелі «Савой». Невдовзі прибули й інші міністерства та відомства. Канцелярія Головного Отамана розмістилася в будинку Львовича на Ольгердівській вулиці, міністерство пошт і телеграфів — у місцевій поштово-телеграфній конторі, міністерство фінансів — в будинку Російського торговельне—промислового банку, міністерство земельних справ — в будинку Четкова на Пушкінській вулиці, міністерство праці — [82]на Миколаївському проспекті, 35.

Ще раніше відновили свою діяльність місцеві органи влади, сформовані до приходу більшовиків. Як і раніше, головою міської управи залишався А.Р. Фанстіль, думи — І.Я. Слуцький. Натомість, головою Подільської губернської народної управи став В. К. Приходько, губернським комісаром — Є. Колодяжний, вінницьким повітовим комісаром — Є. П. Теравський, головою повітової народної управи - Богуславський. Військовим комендантом міста було призначено Жидачівського, а з 15 травня 1920 р. — полковника Попсуй-Шапку. 4 травня 1920 р. відновив роботу Вінницький окружний суд. Обов'язки голови суду виконував І. Білинський, прокурора — В. Маришев.

Новим явищем у політичному житті Вінниці цього періоду було існування Вінницької Національної Ради, філії Всеукраїнської Національної Ради (створена у січні 1920 р. в Кам'янці-Подільському як об'єднання національних сил, які не поділяли політику С. Петлюри).

До приходу в місто української адміністрації Вінницька Національна Рада виконувала функції тимчасового органу цивільної влади та посередника у стосунках з польським командуванням. Надалі з приїздом губернського комісара функції Ради змінились. Вона стала політичним органом, який об'єднав усі політичні, національні, економічні та культурно-освітні сили українського громадянства (до її складу входило по З представники від українських політичних партій та по 2 від інших організацій)[83]. На зборах Вінницької Національної Ради 14 травня 1920 р. було обрано президію із 7 чоловік (Паливода, Денисенко, Шекерик, Богуславський, Зелінський, Маслов і Погоженко). Крім цього, було затверджено статут Ради і ухвалено рішення про негайне скликання передпарламенту[84].

На весну 1920 р. Всеукраїнська Національна Рада являла собою вже досить значну політичну силу (її представники навіть увійшли до уряду В. Прокоповича). В обмін на входження до складу уряду ВНР поставила вимогу про скликання передпарламенту і прийняття Конституції, на що керівництво УНР дало свою згоду.

1 червня 1920 р. Президією ВНР у Вінниці представникам уряду було вручено вироблений проект Конституції. Ця подія спонукала уряд у своїй декларації від 2 червня 1920 р. проголосити необхідність скликання передпарламенту, а згодом і постійного законодавчого органу. Невдовзі, через місяць, було створено конституційну комісію, яку очолив наш земляк О.X. Саліковський (міністр внутрішніх справ).

Варто відзначити і той факт, що Вінниця була першим містом в незалежній Україні, яке відвідав глава іноземної держави. Ним був керівник Польщі маршал Юзеф Пілсудський, який 16 травня 1920 р. прибув до міста зі Жмеринки. Після урочистої зустрічі високого польського гостя на залізничному вокзалі С. Петлюрою з його штабом Пілсудський вирушає до центру міста. Дорогою його вітають представники польської громади та духовенство, у Вознесенській церкві та католицькому костьолі були відслужені короткі молебні. Цього ж дня він дає інтерв'ю кореспондентові лондонської газети «Дейлі ньюс» і веде переговори з українським провідником С. Петлюрою. Маршал взяв участь в ексгумації й похованні страчених ЧК у 1919 р. членів ПОВ і їх посмертному відзначенні орденами. На відпочинок зупиняється в будинку доктора Новінського. Наступного дня близько 11 години 55 хвилин Пілсудський прибув до Білого залу міської управи, де з вітальними промовами виступили представники Вінницької Української Національної Ради (Маслов), Вінницької повітової народної управи (Богуславський), «Мацєжі» шкільної польської (ксьондз Яросевіч), Українського літературно-наукового товариства (Островський), польського громадянства (Вацлав Гжибовський), Українського товариства шкільної освіти (Погоженко), Польської партії соціалістичної (В. Скаржинський), української кооперації (Коваль), польського селянства і робітництва, єврейського громадянства тощо.

У відповідь польський керівник, подякувавши за привітання, виголосив промову, суть якої зводилась до того, що «польський нарід несе ту волю, котру він сам здобув собі», «він ще більше буде радий, коли представники сейма Українського з представниками сейма Польського закреплять узи братерства ще більше, ніж зараз». Під бурхливі оплески Ю. Пілсудський закінчив свою промову такими словами: «Хай живе Вільна Україна і Польща!»

Після обіду в готелі «Савой» високий гість того ж дня відбув із Вінниці.

Важливі події відбувались у Вінниці і в наступні дні. Зокрема, 18 травня 1920 р. на засіданні ЦК УСДРП було обговорено політичну ситуацію в країні та ухвалено рішення про відставку уряду, який складався переважно із соціал-демократів. Наступного дня голова Ради Народних Міністрів І. Мазепа, виконуючи волю партії, разом з урядом іде у відставку.

21 травня 1920 р. відбуваються зміни І в складі Директорії. Того дня було прийнято постанову уряду УНР про відкликання з-за кордону членів Директорії Ф. Швеця та А. Макаренка. У разі їх неповернення вони втрачали свої повноваження, надані Директорією. Таким чином, Директорія як колективний орган фактично припиняє свою діяльність.

26 травня 1920 р. було сформовано новий уряд. Замість соціал-демократа Ісаака Мазепи головою Ради Народних Міністрів став Вячеслав Прокопович. До складу його уряду увійшли: Олександр Саліковський (уродженець с. Потоки нинішнього Жмеринського району Вінницької області) - міністр внутрішніх справ, інженер Сергій Тимошенко - міністр шляхів, приват-доцент Київського Українського Державного університету Євген Архипенко — міністр народного господарства, полковник Володимир Сальський — військовий міністр, Іларіон Косенко - міністр пошт і телеграфу, Станіслав Стемповський (очолював польську громаду у Вінниці і виступав за незалежну українську державу) — міністр земельних справ, Іван Огієнко — міністр культів, Андрій Ніковський — міністр закордонних справ[85]. В цілому новий кабінет за своїми поглядами був правіший, ніж його попередник.

2 червня 1920 р. кабінет В. Прокоповича встиг ухвалити декларацію про основні напрями своєї політики: парламентський тип держави, забезпечення демократичних прав, перебування землі в селян до вирішення цього питання парламентом, стимулювання приватної ініціативи та посильне оподаткування людності[86].

Певні досягнення в української влади у цей період були і в сфері національно-культурного життя. У місті з 1 травня по 12 червня 1920 р. виходила газета «Хвиля», орган Вінницької Української Національної Ради. Продовжував плідно працювати Новий драматичний театр ім. І. Франка. Він, зокрема, поставив такі п'єси: драму-казку Г. Гауптмана «Затоплений дзвін» (8.05), твори В. Винниченка «Базар» (12.05), «Гріх» (20.05), «Чорна пантера і білий медвідь» (22.05), «Брехня» (28.05), драму М. Гальбе «Молодість» (27.05), комедію П. Бомарше «Весілля Фігаро» (29.05) тощо. У приміщенні згаданого театру 10 травня 1920 р. відбувся концерт славнозвісної капели Г. Давидовського, під час якого виконувались його власні та твори Лисенка, Леонтовича, Ніщинського й інших композиторів.

Того ж дня при секції мистецтва Вінницького літературно-наукового товариства засновано літературний відділ. Останній був добрим доповненням до створеного раніше відділу художнього малярства, який опікувався заснованою у Вінниці з приватної ініціативи малярською студією.

Але важливі зовнішні та внутрішні умови не сприяли тоді розбудові та закріпленню української державності. 5 червня 1920 р. більшовики, зібравши великі сили, переходять у контрнаступ. Основною їхньою ударною силою була 1-а Кінна армія С.М. Будьонного, яка, прорвавши того ж дня фронт, сприяла загальному наступу більшовицьких військ. Окрім неї, у наступі також брали участь 12 та 14 армії І Фастівська група військ. 12 червня 1920 р. під їхнім натиском впав Київ, 19 червня— Вінниця. У цих умовах 7 червня 1920 р. керівництво УНР переїздить з Вінниці до Жмеринки[87]. Попереду були нові бої, нові здобутки та жертви, підписання принизливих договорів та втрата незалежності. І хоча, за словами видатного українського мислителя І. Лисяка-Рудницького, українська революція «не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя» [88].

Висновки

Для того, щоб не повторити помилок в майбутньому, варто їх уважно вивчити з минулого. Ця думка не полишає, коли вивчаєш історію нашого народу, особливо 1919р. , один з найважчих років відновлення державності.

Сьогодні є чимало досліджень про цей період. Особливо я прагнула простежити хроніку та діяльність уряду УНР взагалі, та зокрема на Вінничині, коли вона тимчасово стала столицею України.

Після ситуації, яка була не на користь Директорії, вона переїхала до Вінниці. Саме у Вінниці уряд УНР спробував у третє відновити та утвердити незалежність та самостійність України.

Отже, директорія у період перебування на Вінничині дала важливі уроки для майбутніх поколінь: зберегла і розробила нові, кращі методи для Української держави, надала великий досвід для майбутніх державотворчих справ, Директорія усіма можливими шляхами сприяла формуванню в українців національної, української свідомості.

По-друге, поряд з позитивними моментами у діяльності Директорії УНР були певні недоліки, які безпосередньо згадувались у даній роботі в цілому кожен з трьох коротких періодів перебування під проводом УНР у Вінниці став по-своєму знаменитим. Кожного разу Директорія шукала нових моделей державотворення і різних політичних курсів.

З Подільським краєм пов’язаний найскладніший період в історії України.

По-третє, Вінничина стала театром бойових дій з більшовиками і поляками. Багато свідчень про складні перипетії боротьби українських військ проти денікінців.

У своїй роботі я простежила пряму лінію С. Петлюри, який у скрутний для України час не втрачав надії, закликав всі прошарки населення взяти активну участь у відбудові рідного краю.

Надзвичайно різноманітною була палітра заходів Директорії у економіці та культурі.

Внутрішня та зовнішня політика уряду УНР була максимально спрямована на покращення становища України. Але постійні різноманітні погляди членів Директорії не зуміли повністю реалізувати всі свої можливості.

І тому, на мою думку, період 1917-1920рр. , період доби Директорії – це період в історії України, і безумовно історії Вінничини етап боротьби народу за свою незалежність на регіональному рівні. Поряд з цим, мені хочеться ще раз підкреслити діяльність Директорії, як феномен в історії нашого народу. Але в її політичній історії настав той момент, коли вона припинила свою державотворчу кар’єру. І тому я в процесі роботи простежила причини поразки Директорії:

– Неспроможність Директорії створити життєздатний стабільний політичний режим;

–         Нехтування впливу облудної більшовицької агітації та пропаганди серед населення;

–         Нерішучість у проведенні внутрішньої політики, яка б мала створити широку соціальну основу режиму;

–         Пошук підтримки у зовнішніх сил;

–         Не було згоди серед членів уряду УНР;

–         Широкі маси населення України не усвідомлювали необхідність створення і зміцнення власної держави;

–         Втручання Радянської Армії, яка готувала на своїй території військові частини та направляла в Україну.

Отже, Директорія – це прояв державотворення, яке б змінило докорінно старі порядки на нові. Але втрата контролю над розвитком подій, міжнародна ізоляція, відсутність моделі державотворення швидко послабила позиції уряду УНР.

Проте Директорія на Вінничині вкрай змінила настрої народних мас і увійшла в історію України, як важливий період у розбудові соборності української державності.

Отже, в даній роботі я прагнула довести значимість Вінничини для державотворення, яким займалась Директорій.

Джерела та література

Джерела

1.       Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). — ф. Д.-262, оп. 1, спр. 22.

2.       ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 1. - Арк. 1.

3.       ДАВО - Ф. Д - 262, оп. 1, спр 22. - Арк. 359 зв.

4.       ДАВО - Ф. Д - 262, оп. 1, спр 22. - Арк. 361.

5.       ДАВО - Ф. Д - 262, оп. 1, спр 22. - Арк. 362.

6.       ДАВО – Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 22. - Арк. 11.

7.       ДАВО – Ф. Д - 262, оп 1, спр. 29. - Арк. 78 зв.

8.       ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 22. - Арк. 1.

9.       ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 142-142 зв.

10.     ДАВО - Ф. Р-2734, оп. 1, спр. 13. - Арк. 16.

11.     ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 32. - Арк. 96.

12.     ДАВО. - Ф. Р-2734, оп. 1, спр. 13. - Арк. 9-10, 16.

13.     ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 206 зв., 209.

14.     ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 97-97 зв

15.     ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 243

16.     ДАВО – Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 29. - Арк. 1 зв. – 2.

17.     ДАВО — Арк. 4—4зв.

18.     ДАВО – Арк. 19.

19.     ДАВО – Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 29. - Арк. 23 зв.

20.     ДАВО - Ф. Д-905, оп. 5, спр. 21. - Арк. 90 зв. – 93.

Публікації документів

1.          Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. - К., 1957.

2.                                                                                                                                                             Вінниця. Історичний нарис. — Вінниця, 1964.

3.                                                                                                                                                             Воловик В.П., Воловик О.В. Революційний Рух 1919 року на Вінниччині.- 2000.

4.          Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. - К., 1958.

5.          Завальнюк К. В. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.). - Вінниця, 2000.

6.                                                                                                                                                             Іван Вислоцький. Спомини розвідного старшини – Львів: Галицька видавнича спілка, 2005.

7.                                                                                                                                                             Історія Українського Війська. - Львів, 1936.

8.                                                                                                                                                             Нариси історії Вінницької обласної партійної організації. – О., 1980.

9.          Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 р. — грудень 1920 р.) Документи і матеріали. — Вінниця, 1959.

10.      Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918р.-грудень 1920р.) Документи і матеріали. - Вінниця, 1959.

11.      Тарнопольський Л., Федулкін С. Жовтень на Вінниччині. - Вінниця, 1927.

12.      Філонов Л. Дай Боже, пам'яті нащадкам. – Вінниця, 1995.

Періодичні видання

а) Газети:

1. Слово Подолии. - 1918 - 15 мая.

2. Слово Подолии. - 1918. - 22 августа; 17 октября.

3. Слово Подолии. – 1918р. - 12 июля; 4, 8, 9 августа.

4. Слово Подолии. – 1918. – 13, 16 октября.

5. Слово Подолии. – 1918.– 12 октября.

6. Слово Подолии. — 1918. — 16 октября.

7. Шлях. - 1919. - 17 серпня.

8. Шлях. - 1919. - 19 серпня.

9. Шлях. - 1919. — 15 серпня.

10. Шлях. - 1919. - 21 серпня.

11. Шлях. - 1919. - 12 жовтня.

12. Шлях. - 1919. - 12 серпня, 7 вересня.

13. Шлях. - 1919. - 6, 11 вересня.

14. Шлях. - 1919. – 28,30 серпня.

15. Шлях. - 1919. - 5 вересня.

16. Шлях. - 1919. - 23, 17 вересня.

17. Шлях. - 1919. - 7, 9 вересня.

18. Шлях. - 1919. — 19 вересня, 26 серпня.

19. Шлях. - 1919. – ЗО, 31 серпня.

20. Шлях. - 1919. — 11, ЗО вересня.

21. Шлях. - 1919.. — 14 жовтня.

22. Шлях. - 1919. — 16 жовтня

23. Шлях. – 1919. – 14 жовтня, 17,10 вересня, 18 жовтня.

24. Шлях. - 1919. - 8, 11, 23, 25 жовтня.

25. Шлях. - 1919. - 26 серпня.

26. Хвиля. - 1920. - 7, 11, 12, 16 травня.

27. Хвиля. - 1920. — 14 травня.

28. Хвиля. - 1920. — 16 травня.

29. Хвиля, - 1920. - 29 травня.

Монографії і брошури

1. Солдатенко В.Ф. „Вінницькі шаблі” державного проводу УНР //Україна: Минуле , сьогодення, майбутнє. – К., 1999.

[1] Солдатенко В.Ф. „Вінницькі шаблі” державного проводу УНР //Україна: Минуле , сьогодення, майбутнє. – К., 1999.– с.15.

[2]Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). — ф. Д.-262, оп. 1, спр. 22. - Арк. 344 зв.. - 348 зв.

[3] Лисий А. К До питання про встановлення радянської влади у Вінниці // Тези доповідей одинадцятої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. — Вінниця, 1992. — С. 56.

[4] ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 1. - Арк. 1.

[5] Воловик В., Стопчак М. Події української національної революції на Поділлі в жовтні-грудні 1917 р. // Тези доповідей і повідомлення сімнадцятої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1997. - С. 55.

[6] Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. - К., 1958. - С. 170-171. Воловик В., Стопчак М. Названа праця. — С. 57.

[7] ДАВО - Ф. Д - 262, оп. 1, спр 22. - Арк. 361.

[8] ДАВО - Ф. Д - 262, оп. 1, спр 22. - Арк. 362.

[9] Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. - К., 1957. - С 486 - 488.

[10] Тарнопольський Л., Федулкін С. Жовтень на Вінниччині. - Вінниця, 1927. - С. 37, 58.

[11] Тарнопольський Л., Федулкін С. Жовтень на Вінниччині. - Вінниця, 1927- С 60.

[12] ДАВО - Ф. Д-172, оп. 4, спр. 597. - Арк. 1-1 зв.

[13]ДАВО - Ф. Д-172, Оп. 1, спр. 293. - Арк. 6.

[14] ДАВО - Ф. Д - 262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 47, 48 зв., 60 зв.

[15] ДАВО – Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 22. - Арк. 11.

[16] ДАВО – Ф. Д - 262, оп 1, спр. 29. - Арк. 78 зв.

[17] ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 22. - Арк. 1.

[18] Слово Подолии. - 1918 - 15 мая.

[19] ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 142-142 зв.

[20] ДАВО - Ф. Р-2734, оп. 1, спр. 13. - Арк. 16.

[21] ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 32. - Арк. 96.

[22] ДАВО. - Ф. Р-2734, оп. 1, спр. 13. - Арк. 9-10, 16.

[23] ДАВО - Ф. Д-389, оп. 1, спр. 95. - Арк. 159-159 зв.

[24] ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 206 зв., 209.

[25] Собчинська М. Народні університети Поділля в 1917-1920 pp. // Тези доповідей і повідомлення вісімнадцятої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1998. - С 56-57.

[26] ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 97-97 зв.

[27] Олександрович Ю. Деякі документи та факти до освітлення справи передачі Мурів під музей // Шлях. - 1919. - 18 жовтня.

[28] ДАВО - Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 25. - Арк. 55, 73.

[29] Слово Подолии. - 1918. - 22 августа; 17 октября.

[30] Яцюк О. С. Діяльність товариства «Просвіта» в місті Вінниці у 1919—1920 pp. // Вінниці — 630. Матеріали І Вінницької науково-теоретичної конференції. - Вінниця, 1993. - С. 69.

[31] Гурянський 3. Українські концерти у Вінниці в липні 1918 р. // Тези доповідей п'ятнадцятої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1996. - С 39.

[32] Слово Подолии. – 1918р. - 12 июля; 4, 8, 9 августа.

[33] Слово Подолии. – 1918. – 13, 16 октября.

[34] Слово Подолии. – 1918.– 12 октября.

[35] Слово Подолии. — 1918. — 16 октября.

[36] ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 243.

[37] Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990 - Ч. III. – С.192–193.

¹Воловик В. П., Воловик О. В. Революційний рух 1918 року на Вінничині // Знаменні і пам'ятні дати Вінниччини

 1918 року – Вінниця, 1997. – С.17.

²Воловик В. П., Воловик О. В. Революційний рух 1919 року на Вінничині // Знаменні і пам'ятні дати Вінниччини

 1919 року – Вінниця, 1998. – С.14.

[40] ДАВО–Ф.Р-1196,оп.1,спр.29.Арк.29;

[41] ДАВО – Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 29. - Арк. 1 зв. – 2.

[42] ДАВО — Арк. 4—4зв.

[43] ДАВО – Арк. 19.

[44] ДАВО – Ф. Р-1196, оп. 1, спр. 29. - Арк. 23 зв.

[45] Філонов Л. Дай Боже, пам'яті нащадкам. – Вінниця, 1995. – С. 19.

[46] Завальнюк К. У наших краях бував він не раз // 22 травня.

[47] Воловик В.П., Воловик О.В. Революційний Рух 1919 року на Вінниччині. – С.14.

[48] Воловик В.П., Воловик О.В. Революційний Рух 1919 року на Вінниччині. – С.14.

[49] Філонов Л. Названа праця. - С. 23.

[50] Завальнюк К. Репресії московсько-більшовицької влади проти української інтелігенції у 1919 р. // Політичні репресії на Поділлі в XХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — Вінниця, 2002.- С.117.

[51] Нариси історії Вінницької обласної партійної організації. – О., 1980.– С.84.

[52] ¹ Завальнюк К. В. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.). - Вінниця, 2000. - С. 51

[53] Завальнюк К. В. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.). - Вінниця, 2000– С. 145.

[54] Вінниця. Історичний нарис. — Вінниця, 1964. - С. 167.

[55] Воловик В. П., Воловик О. В. Революційний рух 1919 року на Вінниччині. – С.18.

[56] Історія Українського Війська. - Львів, 1936. - С. 551–554.

[57] Шлях. - 1919. - 17 серпня.

[58] ДАВО - Ф. Д-905, оп. 5, спр. 21. - Арк. 90 зв. – 93.

[59] Іван Вислоцький. Спомини розвідного старшини – Львів: Галицька видавнича спілка, 2005.

[60] Шлях. - 1919. - 19 серпня.

[61] Шлях. - 1919. — 15 серпня.

[62] Шлях. - 1919. - 21 серпня.

[63] ДАВО - Ф. Д-905, оп. 5, спр. 21. - Арк. 91 зв. - 93.

[64] Шлях. - 1919. - 12 жовтня

[65] Шлях. - 1919. - 12 серпня, 7 вересня.

2 Шлях. - 1919. - 6, 11 вересня.

³ Шлях. - 1919. - 5 вересня.

[67] Шлях. - 1919. — 19 вересня, 26 серпня.

[68] Шлях. - 1919. – ЗО, 31 серпня.

[69] Шлях. - 1919. — 11, ЗО вересня.

[70] Шлях. - 1919.. — 14 жовтня.

[71] Шлях. - 1919. — 16 жовтня.

[72] ДАВО - Ф. Д-262, оп. 1, спр. 29. - Арк. 277, 279; Спр 30. - Арк. 48 зв.

² Шлях. – 1919. – 14 жовтня, 17,10 вересня, 18 жовтня.

[74] ДАВО – Ф. Р–9122,оп. 1, спр. 2. – арк. 84-85.

[75] Шлях. - 1919. - 8, 11, 23, 25 жовтня.

[76] Шлях. - 1919. - 26 серпня.

[77] Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 р. — грудень 1920 р.) Документи і матеріали. — Вінниця, 1959. — С. 306—307.

[78] Зінько О., Зінько Ю. Театр Імені І. Франка у Внниці // Тези доповідей тринадцятої Вінницької обласної історико-краєзнззчої конференції. – Вінниця, 1994. - С. 63.

[79] Завальнюк К. В. Лицарі волі. - С. 145.

[80] ДАВО - Ф. Р-5022, оп. 1, спр. 130. - Арк. 9 – 11.

[81] Вінниця. Історичний нарис. - Вінниця, 1964 - С 176.

[82] Хвиля. - 1920. - 7, 11, 12, 16 травня.

³ Хвиля. - 1920. — 14 травня.

[83] Хвиля. - 1920. - 16, 18 травня.

[84] Воловик В. П., Воловик О, В. Революційний рух 1920 року на Вінниччині // Знаменні і пам’ятні дати Вінничини 2000 року – Вінниця, 1999. – С. 19.

[85] Хвиля, - 1920. - 29 травня.

[86] Воловик В, П., Воловик О. В, Революційний рух 1920 року на Вінниччині. – С. 19.

[87] Вінниця. Історичний нарис. — С. 178—179.

[88] Лисяк-Рудницький І. Українська революція з герспективи сорокліття // історичні есе. - К., 1994. - Т. 2. – С.50.