Уособлення філософської проблематики збірки. Оповідання “Тедді”

2.3. Уособлення філософської проблематики збірки. Оповідання “Тедді”.

Останнє, дев'яте оповідання селінджерівської збірки слід розглянути окремо і більш детально, ніж попередні, оскільки воно значною мірою охоплює філософську проблематику збірки в цілому.

Згідно теорії “дхвані-раса” дев'ятий поетичний настрій – спокій, що веде до зречення від світу, будується на байдужому ставленні героя (або героїв) до світських справ та речей. Тут слід згадати, що спершу існувало лише вісім поетичних настроїв, а введення нового, дев'ятого пов'язане з іменем Удбхати

 [2, 275]. Зазначимо також, що нововведення Удбхати заперечувалося деякими теоретиками протягом довгого часу, вони вважали дев'ятий настрій надуманим. Але, наприклад, Анандавардхана, підтверджуючи нововведення Удбхати, вказував, що “раса”-9 – поетичний настрій спокою, відреченості від світу - дійсно може навіюватися, і що для цього перш за все характерно “повне згасання відчуття свого “я” [2, 150]. Стан спокою змальовується Анандавардханою як блаженство, що “з'являється в наслідок звільнення від жаги до життя” [2, 215].

Та звернемося до змісту оповідання. В жовтні 1952 р. десятилітній хлопчик Тедді Макардль разом з батьком, матір'ю та шестилітньою сестрою повертається пароплавом з Європи в Америку. На початку твору ми бачимо цього худенького хлопчика з великою, давно не стриженою головою і тоненькою, як соломинка шиєю, в брудних білих тенісних туфлях, в шортах з індійського льону, які на нього надто великі, й у майці з діркою на плечі. Він говорить, що день буде чудовий, а потім спостерігає, як за бортом тонуть в морській воді апельсинові шкурки. Тедді каже, що якби не бачив їх, то й не знав би навіть про існування цих шкурок, а коли вони потонуть, то залишаться існувати лише в його свідомості. На одній з двох койок лежить батько хлопця, його дратують міркування сина та його поведінка. Але Тедді не звертає уваги на репліки батька, він розмовляє з матір'ю і розповідає їй, що з ними разом пливе в Америку університетський викладач, який чув, як на одній вечірці в Бостоні прокручували плівку з записом бесіди з Тедді.

Виявляється, що герой – десятилітній мудрець, провидець, що магнітофонні записи його міркувань з цікавістю слухають професори університетів. Батько іронізує над надприродними здібностями сина, а заразом і над дружиною, яка заохочує демонстрування цих здібностей.

Тут же з'ясовується, що Тедді дав пограти сестрі фотоапарат батька, й останній наказує негайно принести фотокамеру в каюту. Перед тим, як піти, хлопчик недбало цілує матір, охайно збирає розкидані батьком недопалки й рукою витирає попіл. Нарешті він йде, сказавши, що після того, як піде, він залишиться існувати лише в свідомості усіх його знайомих, як апельсинова шкурка.

Наступні події відбуваються на двох палубах океанського лайнеру. На спортивній палубі Тедді знаходить сестру – істоту неповнолітню, але злостиву й жорстоку. Маленька Бупер ненавидить матір, брата, хлопчика, який з нею грається та й взагалі усіх. Герой відсилає її з фотокамерою в каюту батьків, але попереджає, щоб через півгодини вона прийшла в басейн на урок плавання.

Далі ми бачимо Тедді на палубі для відпочинку, де він сідає в шезлонг, щоб зробити кілька записів у щоденнику. Він написав, що помре або сьогодні, або ж у 1958 році у віці шістнадцяти років.

Проте хлопчик не помічає, що за ним спостерігають. Це той самий викладач про якого Тедді розповідав матері. Він називає своє ім'я – Боб Нікольсон – і в них зав'язується розмова, з якої дізнаємося, що Тедді з матір'ю їздив в Единбург та Оксфорд, де в нього брали інтерв’ю професори з університетів Європи.

Герой веде бесіду з Нікольсоном у спокійній, навіть апатичній манері і раптом промовляє два японських вірша, щоб показати, що в них повністю відсутні емоції: “Ніщо в голосі цикади не вказує на те, чи скоро вона помре” і “Цим шляхом ніхто не йде в цей передосінній час”. Він хотів би знати, чому люди витрачають стільки сил на проявлення емоцій. А на питання Нікольсона, чи є емоції в самого Тедді, останній відповів, що навіть не знає, для чого вони потрібні.

Потім Нікольсон запитує, чи правда, що Тедді вірить у ведантистську теорію про перевтілення, чи вірить, що в попередньому втіленні він був святим у Індії. Тедді ж відповідає, що це зовсім не теорія, і що сам він був не святим, а лише індивідом, який робив великі успіхи в духовному вдосконаленні особистості, та зустрівши жінку, припинив медитацію, і в покарання у новому існуванні народився американським хлопчиком. А в Америці, за його словами дуже важко займатися медитацією й самовдосконаленням*. Тедді розповідає, що коли йому було шість років у теперішньому втіленні, він зрозумів, що все є бог, що бог є в усьому. Він також каже, що свого часу біблійний Адам з'їв не яблуко, а логіку, і з тих пір люди не перестають логічно мислити. І вся справа в тому, що більшість людей не хоче бачити сутності свого буття, яке є в їх жаданні нових втілень, бажанні знову й знову народжуватися й помирати. Вони весь час прагнуть отримувати нові й нові тіла, замість того, щоб зупинитися й злитися з божественною субстанцією.

Ніколсон питає, чи правда, що Тедді сповістив усіх професорів, які брали в нього інтерв’ю, про дату смерті кожного з них. Герой же відповідає, що він тільки сказав їм час і місце, коли й де вони повинні бути дуже, дуже обережні. Та всі ці професори, не дивлячись на те, що вони викладають релігію та філософію, дуже бояться смерті.

Далі Тедді говорить, що припустимо, через кілька хвилин повинен початися урок плавання і, коли він буде стояти на краю басейну й дивитися вниз, оскільки воду з басейну випустили, його сестра підійде ззаду і штовхне його. Він, може бути, впаде, вдариться головою і відразу ж помре. Герой каже, що так може статися тому, що сестра ще маленька дівчинка, і вона пройшла тільки через невелику кількість втілень. Та хіба буде його смерть трагічною?

Нікольсон каже, що з точки зору Тедді це не буде трагедією, та це дуже засмутить батьків. Хлопчик погоджується, та тільки тому, що в них емоційне ставлення до всього, що відбувається в житті. А в дійсності життя – це ілюзія.

На останнє питання, яке поставив Нікольсон – чи слід змінити систему освіти – герой відповідає позитивно. Він каже, що слід було б зібрати всіх дітей і навчити медитації, а до цього примусити їх забути все, чому вчили їх батьки, і краще було б якби діти забули про логіку. Викладач заперечує йому, він каже, що тоді виросте покоління неосвічених. Хлопчик відповідає, що вони не будуть більш неосвіченими, ніж слон або трава. Після того Тедді прощається з Нікольсоном і йде до басейну.

Просидівши кілька хвилин нерухомо, викладач пішов слідом за хлопчиком. Та наблизившись до металевих дверей з написом “Басейн”, він почув за ними крик і по голосу зрозумів, що кричала маленька дівчинка. На цьому оповідання закінчується, а читач так і не знає, чи збулося віщування Тедді про його смерть у цей день.

Вже згадувалося про те, що збірка “Дев'ять оповідань” призначена автором для двох категорій читачів. Для широкого їх кола і для невеликої групи людей, які тією чи іншою мірою знайомі з основами традиційної індійської поетики й релігійної філософії. Та, здається, немала кількість читачів з першої групи, читаючи оповідання “Тедді”, безсумнівно зрозуміють, що в бесіді з Нікольсоном на філософські теми юний мудрець досить популярно викладає не що інше, як головні постулати індуїзму.

Тут і догмат про вічний кругообіг життя, тобто віра в перевтілення, і пов’язаний з цією вірою постулат про відплату-воздаяння (карма) за все добрі й погані вчинки. Тут і вчення про єдність людської душі з загальним першопочатком всесвіту, сутністю всесвіту, бо від подальшого кругообігу все нових і нових втілень, згідно індуїстським віруванням, може бути звільнена тільки людина, яка повністю осягнула цю єдність. Тедді було шість років, коли він зрозумів, що бог це все, і що бог вливається в бога. А думка про те, що багатогранність світу й саме життя – ілюзія, Тедді подає своєму співбесіднику у вигляді притчі про собаку, яка належить інструктору фізкультури на пароплаві Свену. Звучить притча приблизно так. Якщо Свену насниться, що його собака здохла, він буде дуже страждати уві сні, бо любить її. Та прокинувшись, буде щасливий, бо зрозуміє, що то був лише сон. Але якби собака справді здохла, суть справи зовсім не змінилася б, тільки б Свен про це нічого не знав, оскільки того, що багатогранність життя – лише ілюзія, він не розуміє. Тедді також каже Нікольсону про те, що кохання до жінки заважає чоловікові виконати свій обов’язок, тобто займатися самовдосконаленням, самопізнанням, яке, за індуїстською вірою, в результаті призводить до злиття з божественною субстанцією.

Примітно, що в міркуваннях юного мудреця Селінджером ніби поєднано ряд положень різних індійських філософських шкіл. Проте це зовсім не винахід письменника – вустами Тедді викладені фактичні спроби двох індійських мислителів Х!Х ст. – Сарасваті та Вівекананди – “еклектично поєднати в своєму вченні концепції основних шкіл староіндійської філософії” [9, 30].

При цьому всьому, парафраз індуїстських релігійних вчень в оповіданні “Тедді” зовсім не самоціль, адже в останній, дев'ятій за рахунком, розповіді селінджерівської збірки виражено, причому напряму, “відкритим текстом”, усе те, що в першому оповіданні цієї збірки (“Чудовий день для бананових оселедців”) складало його дхвані – значення, що проявляється. Нагадаємо, що прихований зміст цієї розповіді був у тому, що самогубство Симора Гласа – акт зовсім не печальний, тобто не трагічний підсумок “помилкового” кохання, невдалого одруження, повного не сприйняття свого оточення і т. п., а один з етапів на шляху до спасіння особистості в дусі індуїзму, етап на шляху до відречення від усіляких бажань, злиття з найвищим абсолютом, вознесіння над радістю й печаллю, життям та смертю. Коротше кажучи – на шляху до нірвани.

На тому ж “шляху” ми бачимо й юного мудреця Тедді Макардля. Таким чином, у кінці книги, дев'ять оповідань якої композиційно розміщені у формі кола, ніби повторено той же релігійно-філософський мотив, що звучить на її початку, - мотив добровільної смерті героя як осмисленого ним етапу на шляху до нірвани. Різниця лише в тому, що на початку книги цей мотив “доноситься, як відгук, як відлуння, яке не кожен здатен почути”, тобто виступає у вигляді прихованого, не вираженого словами ефекту, а в кінці навпаки, передається читачу через інший тип дхвані, в якому виражене словами і є “те, що хочуть сказати, але підкорене іншому” (тобто навіюванню певного настроюю) [2, 81].

Підсумовуючи сказане в другому розділі даної роботи, сама собою напрошується думка: Селінджер не просто цікавився староіндійською поетикою, він чудово її знав і розумів. Свідоцтвом такого ствердження є збірка “Дев'ять оповідань”, в якій суворо дотримано усіх вимог староіндійської філософії.

Висновки.

Розглянувши запропоновану тему, можна зробити деякі висновки. Отже:.

-     Селінджер – відомий письменник, твори якого не схожі на твори його сучасників;

-     герої Селінджера – бунтівники, які прагнуть змінити вже існуючий світ, хоча ще не мають точного уявлення яким він має бути. Герої Селінджера єдині в своєму роді, і хоча вони схожі між собою, вони не схожі на літературних персонажів інших письменників. Крім того, селінджерівський герой несе смислове навантаження – його вуста промовляють основні постулати староіндійської філософії, але це відбувається на підсвідомому рівні знання;

-     наявність староіндійської філософії простежується в більшості творів Селінджера, адже герой письменника або помирає, отримуючи найбільше щастя – злиття з найвищим абсолютом, або ж залишається на роздоріжжі, не знаючи, як відповісти на свої ж питання. Та більш глибоко суть староіндійської поетики розкривається в оповіданні “Перегорнутий ліс” та у збірці “Дев'ять оповідань”;

-     збірка “Дев'ять оповідань” є уособленням досягнень письменника в староіндійській поетиці, бо саме тут він показав усі свої знання, все своє вміння, адже поетика стародавньої Індії має дуже суворі вимоги до літературно-художніх творів. І Селінджер не схибив. У кожному з дев'яти оповідань, що складають збірку, письменник дотримався цих вимог;

І найголовніше. Читач, не знайомий з основами староіндійської філософії навряд чи зрозуміє, що у творах Селінджера існує два виміри:

-     видимий, який передається через пряме значення слів;

-     сугестивний (прихований), що відкривається “посвяченому” в староіндійську поетику читачу за допомогою тих же слів, але тепер вжитих у переносному значенні. Цей прихований зміст, другий вимір, читач повинен інтуїтивно осмислити сам, бо інакше, яка користь від прочитаного твору?

Примітки.

Ст. 19. Так російською назвав його І. П. Мінаєв [13, 55].

Ст. 20. “Є ж такі дівчата, не знають, коли їм слід вшиватися додому!”

[15, 212].

Ст. 20. В індійській символіці кольорів червоний колір пов’язаний з трауром, смертю. [12, 510].

Ст. 23. “Кілька секунд Клей залишався в старій позі, ніби кажучи: “Будеш ти мені ще вказувати, куди класти ноги” [16, 75].

Ст. 28. Тут слід сказати, що, згідно буддистським канонам, для людини гарною обставиною вважається народження лише там, де можна знайти “помічників у спасінні”, тобто в країнах розповсюдження буддизму [10, 87].

Ст. 28. Цей естетичний прийом, можливо, Селінджеру підказав “Портрет художника в юності” Джеймса Джойса, де розповідається про подібне “зміщення особи” оповідача в старовинній англійській баладі “Терпін-герой” [6, 101].

Ст. 30. Правда, Симор Глас прагне до злиття з божественною субстанцією через любов до неї, а Тедді Макардль – через знання, та ці два шляхи спеціально обумовлені в індійській філософії й у індійській релігії і називаються, відповідно, “бхакті” та “джняна” [95,52].

Список літератури.

1.   Алиханова Ю. М. Некоторые вопросы учения о дхвани в древнеиндийской поэтике. / В кн.: Проблемы теории литературы и эстетики в странах Востока. – М., 1964. – 250 ст.

2.   Анандавардхана. Дхваньялока. (“Свет дхвани”) / Пер. с санскрита, введ. и коммент. Ю. М. Алихановой. М., 1974. – 400 cn/  

3.   Арья Шура. Гирлянда джатак, или сказание о подвигах Бодхисаттвы. – М.,1962. – 398 ст.

4.   Баранников А. П. Индийская филология: литературоведение. – М., 1959. – 250 ст.

5.   Дхамманода. / Пер. с пали, введ. и коммент. Топорева В. Н. – М., 1960. – 430 ст.

6.   Джойс Дж. Портрет художника в юности. – Иностр. лит., № 12, 1976. – 200 ст.

7.   Кант И. Сочинения в 6 томах, т. 5. – М., 1965, - 485 ст.

8.   Кодуэл К. Иллюзия и действительность. – М., 1969. – 158 ст.

9.   Костюченко В. С. Интегральная веданта: критический анализ философии Аудробинда Гхоша. – М., 1970. – 58 ст.

10.             Кочетов А. Н. Буддизм. – М., 1983. – 149 ст.

11.             Ларин Б. А. Учение о символике в индийской поэтике. – М., 1965. –

67 ст.

12.             Майзенер А. Песнь любви Сэлинджера. – Америка, 1962, № 75. – 73 ст.

13.             Махабхарата. / Буквальный и литературный перевод, введение и примечания акад. ТуркмССР Смирнова Б. Л., т. 2. – Ашхабад, 1965. –

524 ст.

14.             Минаев И. П. Индийские сказки. / “Избранные труды русских индологов-филологов”. – М., 1962. – 68 ст.

15.             Мулярчик А. Послевоенные американские романисты. – М., 1989. –

203 ст.

16.             Риттер П. Г. Калидаса, его время и произведения. – М., 1964. – 315 ст.  

17.             Сэлинджер Дж. Д. Повести. Рассказы. – М., 1969. – 569 ст.

18.             Сэлинджер Дж. Д. Посвящается Есме. – Новый мир, 1961, № 3.

19.             Тулси Дас. Рамаяна или Рамачаритаманаса: море подвигов Рамы. / Пер. с инд., коммент. И вступ. Ст. акад. А. П. Баранникова. – М., 1948. – 97 ст.

20.             Чатопадхьяя Д. История индийской философии. – М., 1966. – 232 ст.

21.             Чуковський К. Мой Уїтмен. – М., 1969. – 54 ст.

22.             Щербатской Ф. И. Теория поэзии в Индии. / В кн.: Избранные труды русских индологов-философов. – М., 1962. – 346 ст.

Іншомовні джерела.

23.             Fiene D. J. D. Salinger. A bibliography. – “Wisconsin Studies in contemporary literature”, vol. 4. № 1,1969. – 500 p.

24.             Keith A. B. The Sanskrit drama in its origin, development, theory and practice. – Oxford, 1924. – 349 p.

25.             J. Salinger. Franny and Zooey. – N. Y., 1962. – 200 p.