Берестейська унія і її вплив на українське суспільство

1.9 Берестейська унія і її вплив на українське суспільство

З моменту розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку церкви ідея об’єднання (унії) завжди знаходила своїх прихильників. Однак, якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Спроби реалізувати ідею унії, підкреслює О.Бойко, робилися не один раз. Після церковного розколу слабша православна церква через критичні обставини все частіше звертається за допомогою до Заходу, до католицької церкви. Так сталося у 1274 р., коли в Ліоні була підписана між церковна унія спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і у 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, вони підтримували ідею об’єднання церков.

Після укладення Люблінської унії популярність ідеї уніатства в Речі Посполитій посилилася. На думку Б. Лановика, для цього склалися відповідні умови.

По-перше, кризовий стан православної церкви на Україні (занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зменшення матеріальної підтримки тощо), привів її керівників до переконання, що унія з авторитетною і організованою католицькою церквою забезпечить серед православних порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу (в тому числі й місць в сенаті) сприятиме зростанню їхнього авторитету. При цьому варто звернути увагу на те, що втручання у релігійні справи братств, які створювалися при церквах, було зумовлено, передусім діями українських православних ієрархів. Активно протидіючи окатоличенню та ополяченню українців, братства спробували взяти під контроль церковне життя та діяльність православної ієрархії, яка займала непослідовну позицію. Ці дії братств підтримала Константинопольська патріархія, яка у 1586 р. надала Львівському Успенському братству права ставропігії (церковно – правовий імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередня залежність від патріаршої влади) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Втручання у справи церкви світської влади, братств (спроби тлумачення Святого Письма, усунення священиків тощо) викликали невдоволення серед вищого православного духовенства. Поступово у частини ієрархів визріває думка про доцільність унії з католиками.

По-друге, прийняття унії, на думку деяких українських єпископів, мало вирішити проблему колонізації та окатоличення православних українців, тому що ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій.

По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських земель до складу Речі Посполитої.

По-четверте, унії також сприяло прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Він був невдоволений постійними суперечками з братством, а ще більше – втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функцію контролю за православною церквою. З нею погодилися єпископи К.Терлецький з Луцька, Д.Збируйський з Холма, Л.Пелчицький з Турова, а згодом – М.Копистенський з Перемишля, І.Потій з Володимира і навіть сам митрополит М.Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї суспільства, передусім з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками польського короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об’єднання православної церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. Навіть князь В.Острозький, який досі, в принципі, не відкидав ідею об’єднання, був обурений тим, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з католиками. Розпочалася активна агітація проти унії. Єпископи Балабан та Копистенський від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з тими хто домовився про унію.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м.Бересті був скликаний православний церковний собор. Однак єдиний собор так і не відбувся. Духовенство відразу поділилося на два окремі і ворожі собори: уніати зібралися окремо від православних. Православні тричі зверталися до уніатів з проханням прибути на об’єднаний собор, але відповіді не отримали. В свою чергу вони не приєдналися до католицької частини собору.

Розкол став реальністю. Представник Константинопольського патріарха Никифор позбавив сану київського митрополита М.Рогозу та п’ять православних владик, які приєдналися до Риму. У свою чергу уніатський собор публічно проголосив унію, піддав прокляттю владик, які до неї не пристали, і учасників Православного собору та затвердив акт про об’єднання церков і утворення греко – католицької церкви.

Основні умови Берестейської унії:

– прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога – Отця та Бога – Сина;

– визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

– збереження православної візантійської обрядовості та старого (юліанського) календаря;

– проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

– виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;

– збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства;

– підтвердження східних принципів організації чернечого життя;

– зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;

– навчання у школах і семінаріях на українських та білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами;

– підпорядкування братств єпископам.

Наслідки унії: Берестейська унія глибоко розколола українське суспільство, посилила позиції католиків і послабила православний табір. Водночас становище самих греко – католиків було досить хитким. Православні вбачали в уніатах зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. До того ж католики не виконали значної частини своїх обіцянок, які було зроблено уніатами на Берестійському соборі, вони розглядали греко-католицьку церкву як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну організацію.

Під приводом впровадження унії польська шляхта і католики розгорнули широкий наступ на православну церкву:

– тих, хто не хотів переходити в унію поляки переслідували, виявляли зверхнє ставлення до них, називали схизматиками (з точки зору католицької церкви результатом Великої схизми став розкол християнської держави у 1054р.);

– діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено;

– закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них;

– православні монастирі та церкви передавалися католикам та уніатам;

– заборонялося будувати церкви і школи, здійснювати культові відправи;

– жорстоко придушувалося будь – які спроби спротиву з боку міщан і православного духовенства.

Тобто, фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицькій церкві. За цих умов помітно активізували свою діяльність братства, їх представники та українські шляхтичі – патріоти. Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем В.Острозьким (1527-1608 рр.), братства. Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.