МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Кафедра історії України

Спеціальність: історія і українознавство

РЕФЕРАТ

На тему: “Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія

М.Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади.”

Студентки факультету

історії та права

___________________

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

___________________

Кіровоград 2007


З М І С Т

ВСТУП

І. Історичний розвиток іудаїзму в Україні

1.1. Виникнення іудаїзму в Україні. Хасидизм – продукт

української дійсності.

1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського

єврейства. Іудаїзм після 1917 р

ІІ. Антирелігійна компанія М.Хрущова. Наступ на іудейські

релігійні громади.

ІІІ. Суспільно-релігійне становище радянських євреїв у 1964-2007.

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА


ВСТУП.

На сучасному етапі розвитку української незалежної держави, особливої гостроти набуває питання етноконфесійних стосунків. Одним з аспектів даної проблеми є вивчення поширення іудаїзму в Україні. Важливість даної теми, пояснюється давністю та міцністю зв’язків між українськими та єврейськими народами, що сягають часів Київської русі. Неабияке значення, також, має вплив іудаїзму на українське культурне та наукове життя протягом всієї історії існування іудаїзму в Україні.

Чималий інтерес, ця тема представляє і з суто наукової точки зору. Тривалий час дослідження іудаїзму, загалом, і поширення його в Україні, зокрема, проходило з суто атеїстичних, ортодоксальних позицій. Тому зараз відкривається широке коло можливостей для нового переосмислення даного явища. Розгляд, поширення іудаїзму в Україні, потребує зваженого, наукового підходу, що дозволяє позбутися упередженості та стереотипних уявлень, що до ролі єврейства та іудаїзму в долі українського народу.

Хоча, дана проблема, є відносно добре висвітленою в науковій та публіцистичній літературі, все ж таки, можна говорити про достатньо однобічний розгляд. Більшість праць ( особливо це стосується радянської історіографії ), є заангажованими і позбавлені цілісного погляду на дану проблему. Тому, використання їх при роботі над поставленим питанням було досить ускладнено. Значний інтерес представляють праці, що побачили світ в період з кінця 80-х р.р. ХХ ст. і до сьогодення. Зокрема, при написанні реферату, мною були використані такі праці : « Євреї на Україні » Шестопал М. М.; « Історія релігії в Україні »: У 10 Т.; « Євреї України » Хонігсман Я. С., Найман А. Я.; « Історія релігії в Україні » за ред.. А. М. Колодного і П. Л. Яроцького; « Історія церкви та релігійної думки в Україні » У 3-х кн.. О. П. Крижанівський та ін. Особливо цінною є інформація, що подається у історичній довідці М. Шестопала. Окрім докладного розгляду стосунків між іудаїзмом і православ’ям, в праці подається чимало важливих статистичних даних, що мали велике значення при написанні даного реферату. Важлива інформація також міститься в « Історії релігії України », особливо це стосується питання найбільш докладно висвітлено в праці Хонігсмана та Неймана.

Розглядаючи питання поширення іудаїзму в Україні, автор звертає головну увагу на розвиток іудаїзму в історичному контексті. Особлива значимість надається такому мало дослідженому (але при цьому, дуже, важливому при з’ясуванні долі іудаїзму в Україні ) питанню, як антирелігійна компанія М. С. Хрущова.


 

I. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ.

 

1.1. ВИНИКНЕННЯ ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ. ХАСИДИЗМ — ПРОДУКТ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ

Євреї та їхня релігія в Київській Русі

 

Найдавніші свідчення про релігійну творчість євреїв на території сучасної України сягають І ст.н.е. Вони посели­лися в Криму і на північному узбережжі Чорного моря за­довго до поширення тут християнства. Цар Іудеї Агрипа (41— 44 рр.н.е.) в листі до Гая Калигули повідомляв його про єврейські поселення в грецьких чорноморських колоніях. Євреї залишили також численні написи давньоєврейською мовою, здебільшого стосовно відпущення рабів, які, згідно з іудейським віровченням, після шести років праці на госпо­даря ставали вільними. В одному з написів говориться: "В царювання царя Тиберія Юлія Рискупорида благочестивого, друга кесарів і друга римлян..., я, Христа, колишня дружина Друза, відпускаю в молитовні колишнього вихованця мого, Іракла, вільним раз (і назавжди) за моєю обітницею... і за участю в опіці синагоги іудеїв".[6.,78]

До VIII ст. значна кількість євреїв оселилася в межах Хазарського каганату. Наприкінці VIII — на початку XI ст. іудаїзм стає державною релігією каганату. Хазарський ка­ган Йоседо ібн Шалруту розповідає історію прийняття іудаї­зму каганом Буланом як державної релігії, дуже подібну до літописної вставки відомої як "вибір віри" князем Володи- миром. Першою половиною X ст. датується лист єврейської громади Києва, знайдений у каїрській синагозі, з проханням допомогти жертві злодійства. Лист підписано главою єврей­ської громади Києва гапарнасом Авраамом.

Після розгрому Хазарії князь Святослав у 965 р. привів до Києва полонених і розселив їх у межах міста. В місті було два квартали, де мешкали визнавці іудаїзму — "Жидове" (в районі нинішньої Львівської площі) та "Козари".

IX—X ст.,ст. датуються згадки про єврейських купців, які відвідували слов'янські землі. У XII—XIII ст.ст. згадуються єврейські комерсанти, котрі прямували на Русь ("голхей Русья") із Західної та Центральної Європи. Про Київ згадують єврейські мандрівники Веніамин з Тудели (1160) та Псах'я з Регенсбурга.[2.,165]

Широко відомою є літописна розповідь про пропозицію хозарських послів князеві Володимиру щодо прийняття іудаї­зму. І хоча пропозицію було відхилено, присутність визнавців іудаїзму при князевому дворі, їхній статус, що дорівнював статусу християнських послів з Візантії та Риму, засвідчує досить толерантні взаємини між русичами та євреями. Оче­видно, відносно толерантною була й богословська полеміка з прихильниками іудаїзму Київського митрополита Іларіона (XI ст.). Діяла в Києві також і синагога, в якій закрилися євреї під час заворушення 1113 р. і витримали облогу до приходу Володимира Мономаха.

У XI—XIII ст.,ст. на Русі працюють знані талмудисти і дослідники Каббали Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Із хозар походив, очевидно, воєначальник князя Святополка Іванко Захарич. Деякі історики зазначають, що в ті часи .євреї не відрізнялися від населення Київської Русі ні мовою, ні одягом. Відмінності виникли тільки після по­тужної міграційної хвилі євреїв Західної Європи.

Помітні позиції посідали євреї в Галицько-Волинському князівстві — князь Данило Галицький, зокрема, активно ви­користовував їх у процесі соціально-економічного й держав­ного будівництва. Відоме також промовисте порівняння тих часів: смерть князя Володимира (1288) євреї оплакували так само гірко, як і руйнацію Єрусалимського храму. Волинські князі давали змогу зводити синагоги, школи, молитовні тощо. Переселення євреїв на західноукраїнські землі посилилося під час татаро-монгольської навали. На Прикарпатті вини­кають нові поселення, єврейське походження яких зафіксо­вано в топономіці (Жидово, Жидачів, Жидівська Воля тощо). На західноукраїнських землях зустрілися дві хвилі єврей­ських біженців — першу, із Заходу, спричинили хрестові по­ходи, другу, зі Сходу, — татаро-монгольська навала.

Євреї в Польсько - Литовській державі

 

З XVI ст. в Україну через Польщу прибувають євреї з Німеччини; пізніше це переселення стає ще більш інтенсив­ним, оскільки Польсько-Литовська держава допускає на свою територію євреїв, вигнаних німецьким імператором Макси-міліаном І.

У єврейських громадах починає панувати ідиш — мова, що складалася на грунті багатьох мов, а головний лексичний ряд запозичила з німецьких діалектів. З'являються гетто. Вже 1387 р. у Львові була вулиця, де мешкали виключно євреї (взагалі в цьому місті вони замешкали набагато раніше). З часом виникає ще одне гетто — Краківське передмістя. Євреї вважалися власністю корони і мали перед нею визначені обов'язки. В польських джерелах перші згадки про єврейські громади (які, звичайно, існували тут до польського пануван­ня) сягають: Львова — 1356 р., Луцька — 1410 р., Галича — 1439 р., Кам'янець-Подільського — 1465 р., Долини — 1472 р., Бучача і Меджибожа — 1500 р.[2.,160]

Керівництво життям єврейської громади здійснювалося кагалом — специфічною адміністративною структурою зі своїм управлінням і судом. Кагали складали в Польсько-Ли­товській державі округи з окружними сеймиками, а ті, в свою чергу, загально єврейськийсейм — Ваад. Спеціальні комісії кагалу контролювали практично всі сфери життєдіяльності громади та її окремих членів — від стану колодязів і до вику­пу полонених, від посагу для бідних наречених і до відносин з владою, від шрифту, яким друкували Талмуд, і до податків.

Духовним керівником громади був рабин, його признача­ли на шість років, угоду можна було продовжити ще на чоти­ри роки. Релігійному вихованню й навчанню надавалась виключного значення. Навчання в хедері (початковій школі) було обов'язковим для всіх хлопчиків у віці від 6 до 13 років. Вища талмудична школа — єшива перебувала під опікою поважних рабинів: у XVI ст. ці школи відкривалися лише з дозволу короля. Громада утримувала не лише синагогу й школу, а й громадського кантора (співака в синагозі), пропо­відника, котрий різав худобу згідно з релігійними приписами.

Євреї тих часів носять одяг, який вирізняє їх від оточен­ня. Чоловіки — довгі свити, шовкові халати, ярмулки та ли­сячі шапки (штраймл). Заміжні жінки голили голови і носи­ли перуки. Однак на відміну від багатьох єврейських країн євреї не мали якоїсь спеціальної відзнаки, яка б вказувала на їхню приналежність до народу Ізраїлю. Кардинал Комме-доні писав про євреїв України, що "вони не мають жодного знаку, який би вирізняв їх від християн, їм навіть дозволено носити шаблю і ходити озброєними".

В Україні працюють видатні законовчителі-талмудисти, зокрема Моше Бен Яаков Київський (кінець XV — початок XVI ст.), котрий написав граматику єврейської мови, склав трактати про єврейський календар та проти вчення караїмів.

Після Люблінської унії (1569) присутність євреїв в Україні посилюється. Наприкінці XVI ст. ними було засновано тут 79 міст. В Правобережній Україні й Галичині, де компактно мешкали євреї, досить часто влада санкціонувала будівниц­тво синагоги лише за умови, що вона буде виконувати роль фортифікаційного укріплення. Так створюється тип синагоги з вартовими вежами, контрфорсами, бійницями. Наприклад, польський король Сигизмунд III дозволив 1626 р. луцьким євреям звести синагогу за умови, що ті за свій рахунок забезпе­чать її гарматами, а також виставлять осіб, здатних до оборони.[43.,180]

Фортифікаційний характер мали й синагоги в Жовкві, Острозі, Шаргороді, Теребовлі, Тернополі. Водночас деякі де­рев'яні синагоги виконано в карпатському стилі, вони виріз­нялися вишуканістю форм і органічно доповнювали забудо­ву західноукраїнських земель.

Доба Хмельниччини і гайдамаччини

Інтеграція єврейського населення в систему латифундистського землеволодіння, що склалася на той час, відбувалася на тлі жорстокого антагонізму між польською шляхтою й українським селянством; євреї опиняються на перехресті над­звичайно гострих соціально-економічних, політичних, на­ціональних, релігійних і суспільно-психологічних конфліктів.

У своєму листі, спрямованому проти антисемітських ста­тей петербурзького журналу "Іллюстрации", українські пись­менники й громадські діячі Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш писали 1858 р.: "Цей народ (український. — Авт.) не міг усвідомити причину лиха, яка полягала не в євреях, а в релігійному і цивільному устрої Польщі. Він мстився їм (євреям. — Авт.) з таким наївним усвідомленням праведності кровопролиття, що на­віть оспівав власні страшні подвиги у своїх насправді поетич­них піснях".[3.,105]

Особливо трагічною виявилася для євреїв України націо­нально-визвольна війна під проводом Богдана Хмельниць­кого. Близько 300 єврейських громад в Україні було вини­щено впродовж цієї війни; вона стала трагічною сторінкою історії єврейського народу і позначилася, зокрема, на його релігійній свідомості. В єврейському релігійному календарі дотепер залишилися дні скорботи від тих часів.

Ще одного нищівного удару по єврейських поселеннях завдано гайдамаччиною. З 20-х років XVIII ст. не було жод­ного року, який би пройшов без нападу на єврейські поселен­ня. Апофеоз різанини припав на 1768 р. і пов'язаний з іме­нами Залізняка і Ґонти. Пам'ять про цю трагедію назавжди залишилася і в українських думах, і в єврейських жалобних елегіях.

Катастрофа євреїв України багаторазово употужнила месі­анські очікування, напруженість яких завжди була високою. Визрівала впевненість, що має відбутися диво, яке б визволи­ло євреїв від страждань, диво, подібне до епохального Виходу з єгипетського полону під проводом Мойсея. Те, що прихід месії має супроводжуватися нечуваними бідами, знав кожний єврей. Месіанський порив мав своїх ідеологів, котрі обґрун­товували його швидке наближення. Рабі Йехіель-Міхель з Немирова визначив, наприклад, що ім'я "Хмель" (Хмельниць­кий), передане єврейськими літерами, є криптонімом, який означає: "Муки народження Месії настануть у світі". Поль­ський рабин Ефраїм визначив, що числове значення слів "муки народження Месії" дорівнює 408. Число 408 мало особливий потаємний сенс. Згідно з кабалістичною книгою "Зо-гар", саме за стільки років усі підземні мешканці воскрес­нуть, бо сказано: "В цей ювілейний рік кожний з вас повер­неться до своєї долі".[2.,170]

На цій хвилі з'явився знаменитий Саббатай Цві, котрий 1665 р. оголосив себе месією. Саббатіанський рух охопив усі країни єврейського розселення від Львова до Лондона, від Марокко до Гамбурга. Віруючі змінювали традиційні тексти молитов і поздоровляли один одного з початком царства месії. Навіть у в'язничному замку, куди його посадила турецька влада, занепокоєна можливими політичними наслідками та­кого масового руху, Саббатай Цві приймав посланців зі всіх країн діаспори. Він, зокрема, прийняв сина та зятя головного рабина Львова Давида Галеві і пообіцяв їм помститися за кров, пролиту в Україні.

Саббатіанський рух опинився в глибокій кризі після того, як його лідер, поставлений перед альтернативою — страта або перенавернення в іслам — обрав друге. Обурення в єврейсь­кому світі було безмежним, хоча деякі фанатичні послідов­ники лжемесії вважали, що у вчинку Цві закладено якийсь потаємний символ. З саббатіанським рухом пов'язана також одна з найбільш серйозних спроб переселення в Палестину і відновлення єврейського центру в Єрусалимі.

Таємні саббатіанські гуртки й надалі діяли в Галичині та на Поділлі, серед українського єврейства поширюються всіля­кі забобони і єресі, найвідомішою з-поміж яких був франкізм (за ім'ям засновника Лакова Франка). Франкісти визнавали свого лідера втіленням божества, покликаного керувати на­родом Ізраїлю і спокутувати його гріхи. Догмати й обряди франкізму ґрунтувалися на кабалістській символіці і вста­новлювалися особисто Франком. Інколи обряди франківців супроводжувалися пиятиками, а часом і справжніми оргія­ми. Одне з таких зібрань зафіксовано 1726 р. в подільсько­му містечку Ланцкорун. Це викликало обурення; засідання рабинів у Бродах рішуче висловилося за відлучення франкістів.

Зародження і розвиток хасидського руху

 

 Релігійні пошуки не обмежувалися виходом, за словами видатного єврейського історика С.М.Дубнова, "нездорових соків франкізму". Вони знайшли відображення в появі релі­гійного феномену, котрий давав змогу євреям України підне­стися з прірви відчаю після трагедій XVII—XVIII ст. і дав нове дихання стародавній релігії. Йдеться про останню фазу хасидизму. Біля її витоків, як традиційно вважається, стояв Бешт (абревіатура імені Баал Шем Тов — "той, хто має добре ім'я"). Течії, які називали себе хасидами (благочестивими), існували задовго до XVIII ст. Це хасиди, що залишалися вірними іудаїзмові під час гонінь Антіоха Епіфана в II ст. до н.е., а також хасиди в Німеччині XII—XIII ст.ст.

Остання (українська) фаза хасидизму постала як синтез релігійно-містичної думки і специфічних умов розвитку єв­реїв України. Про засновника цієї фази Бешта є безліч ле­генд і переказів. Він народився, як вважається, 1700 р., їздив по галицьких містечках, повчав людей, був неупередженим суддею в їхніх суперечках і радником в їхніх бідах. Зреш­тою, разом з дружиною замешкав у Карпатах, у глибокій печері поблизу озера, між Кутами і Косовом. Харчувався за ті гроші, які отримував за видобуту глину. Саме в Карпатах, споглядаючи чудову гірську природу, Бешт формулює світог­лядну формулу власного вчення: "Вся земля сповнена Бо­гом" і стає каббалістом-цілителем, якого супроводжують чис­ленні прихильники. Близько 1740 р. він оселився в Меджи-божі, де і провів останні двадцять років свого життя. Ті, хто слухав проповіді "доброго Баал Шема", згодом поширювали їх серед євреїв Поділля, Галичини, Волині, Трансільванії, Словаччини, Білорусії й Польщі. Серед його учнів були ви­датні законовчителі й містики свого часу: Йосиф Коен з Шаргорода, Меїр Марганіот зі Львова, Яаков Йосеф з Полон-ного, Леві Іцхак з Бердичева, бродський рабин Гершон Кур-товер та ін.[4.,250]

Хоча хасидизм постав як наслідок розвитку єврейської містики, поява його останньої фази саме в Україні є, звичай­но, не випадковою. Українське єврейство, розпорошене на великій території, відчувало потребу в релігійній реформі. Посилюється невдоволеність діяльністю вчених-талмудистів. Вони були надто відірвані від повсякденних проблем єврейсь­кої громади. Знавці й коментатори Талмуда еволюціонували в напрямі до соціальної та інтелектуальної аристократії, котра разом із заможними євреями формувала еліту грома­ди. Між тим, більшості євреїв потрібний був не тільки вчений-талмудист, здатний пояснити книжкову загадку, а й, і можливо передовсім, релігійний і соціальний лідер, наділе­ний особистою харизмою. Бешт кидає, по суті, виклик еліті: нерівність, яка існує в цьому світі, оголошує він, не впливає на відносини між людиною і Богом. Проста людина, позначена справжнім благочестям, беззастережно вища за тих, хто хи­зується високою вченістю. Справжнім праведником є не той, хто проводить усе життя за сакральними текстами, а той, хто справами втілює Закон у життя. Служити Богові треба радіс­но, навіть спокута має стати не скорботою про минуле, а радістю віднайдення рівноваги з Богом і душевної гармонії. Молитва, в процесі якої людина зливається з божеством, є головним знаряддям проникнення в найвищий сенс.

Хасидизм не скасував жодної з наріжних засад іудаїзму і не піддав їх кардинальній ревізії. Він не послабив месіан­ських очікувань, але проголосив, що саме ця мить, просто нині, може виявитися вирішальною у справі спасіння кожної ок­ремої душі і наблизити увесь народ до обіцяного визволення.

Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент та містична напруга, що впали на підготовлений грунт, спри­яли надзвичайно швидкому поширенню хасидизму, який у досить стислий термін охопив третину світового єврейства.

Поширення ідей Бешта, певний час популярних у колі хай і не вузького, але все ж обмеженого зібрання учнів, і перетво­рення на широкий динамічний рух здійснив Дов Бер з Ме­жиріч — великий Маггид, "рабі усіх синів діаспори". Він переніс центр руху з Поділля на Волинь і постійно розсилав емісарів у Литву, Білорусь, Польщу. Група виникала за гру­пою і на чолі кожної з них ставали учні Дов Бера. Хасид­ське керівництво децентралізується і кожний керівник групи — цадик здобуває дедалі більшу владу. Поклоніння цадику набирає часом гіпертрофованнх форм. Ця обставина активно використовується в антнхасндській пропаганді противника­ми нового вчення — міснагдім.

Однак в Україні співпраця між офіційним керівництвом єврейських громад і лідерами хасидських громад, на відміну від Литви й Білорусі, була досить поширеним явищем. Навіть після херема (анафеми) в Бродах — першої відомої заборо­ни хасидизму 1722 р. бродською громадою — спільні акції визволення, скажімо, орендарів, яких ув'язнювали за ті чи інші провини,тривали.


 

"Криваві наклепи"

Релігійні дискусії точаться на тлі утисків євреїв з боку влади й церкви. Євреїв постійно звинувачують у кривавих злочинах, вчинених з ритуальною метою. Надзвичайно поши­реними були уявлення про знущання євреїв над християн­ськими реліквіями, про використання крові християнських малюків для виготовлення маци ("як наша вольність немож­лива без ІіЬегит уєіо, — стверджували шляхтичі, — так само і маца неможлива без християнської крові")- В середні віки ці звинувачення — "криваві наклепи" — спричиняли до спалень гетто й знищення цілих громад. У XVIII ст. в Укра­їні відбулася низка процесів, на яких євреї звинувачувалися в кривавих злочинах: у Дунаєвцях (1748), Заславі (1747), Житомирі (1753), Ямполі (1756). Засуджених у цих "спра­вах" чекала мученицька смерть, якій передували жахливі тортури. (Хоча у зв'язку із знайденим поблизу Ямполя тру­пом 1756 р. євреї звернулися до папи Бенедикта XIV і, зреш­тою, їхню невинність було доведено).[6.,54]

Надзвичайно жорстока кара чекала і на тих, хто перехо­див з християнства в іудейську релігію. 1716 р. Дубенський магістрат розглянув справу двох жінок — Марини Давидо­вої та Марини Войцехової, котрі перейшли в іудаїзм. Першу з них спалено живцем, другу, яка відмовилася від нової віри, обезголовлено, а тіло потім спалено.

Іудаїзм у ХІХ ст. Галицька таскала

Побут єврейського населення у XVIII і в XIX ст.ст., особли­во у смузі осілості, визначався старозавітно-талмудичними настановами. Суботній спокій дотримувався беззастережно — увечері в п'ятницю життя в містечку завмирало. Хлопча­ки обов'язково вивчали Тору й Талмуд, єврейську грамоту. Дуже суворо дотримувалися приписів в обрядовій сфері, сто­совно їжі тощо.

В єврейських громадах було чимало братств з вивчення Тори й Талмуду, книг з релігійної етики. Кожна молитовня утримувала за свій рахунок рабина та маггида-проповідника і навіть в найбідніших синагоги мали власних законовчителів.

Спостерігачів дивувало, що Талмуд, Мідрагд, пророків, псал­ми по-справжньому вивчають не представники найвищих верств населення і не обмежене коло інтелектуалів, а чобо­тарі, водоноси, візники, ремісники. Написання нового сувою Тори і його внесення до синагоги ставало великим святом для містечка, а падіння сувою через необережність читця тягло за собою піст для всього населення. Надзвичайне поширен­ня мала також благодійна діяльність, базована на релігійних приписах. Як відзначали сучасники, ті з євреїв, хто не одер­жував милостині, обов'язково давав її.

У XIX ст. деякі обрядові приписи почали входити в супе­речність з новими соціальними умовами і певною мірою галь­мували суспільно-економічний та культурний розвиток укра­їнського єврейства. В народі дедалі більшої популярності здобували ті рабини, котрі намагалися полегшити тягар 613 заповідей іудаїзму (міцвот). Не порушуючи духу й літеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торі, а не вмерти в ній". Поширюються так звані обрядові фікції, спря­мовані на те, щоб "перехитрити" приписи, які важко було ви­конувати за нових умов.

Ліберальні налаштування розбивалися об жорстку, навіть жорстоку антиєврейську політику царату. За Миколи І по­силюються спроби насильницького хрещення євреїв. Проте утворені Олександром І Комітет для всіх євреїв, які навер­таються у християнство, та Товариство ізраїльських христи­ян у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пільги, ба­жаючих вступити в ці об'єднання було надзвичайно мало.

Політика російського уряду спрямовувалася, з одного боку, на асиміляцію євреїв, а з іншого — на утиски їх аж до виті­снення з країни. Російські ідіоми черта оседлости, погром, процентная норма (частка євреїв, яка допускалася в навчаль­них закладах) увійшли в інші мови без перекладу. В житті євреїв періоди відносного спокою змінювалися спалахами ненависті, стихійними або інспірованими погромами, новими антиєврейськими законами (за царювання Олександра III видано 65 антиєврейських законів, за Миколи II — ще 50). Голова Комітету міністрів С.Вітте визнавав: політика влади призвела до того, що "звичайно, не всі євреї зробилися рево­люціонерами, однак, поза сумнівом, жодна з націй не дала Росії такого відсотка революціонерів". Історик С.Дубнов писав: "Євреї давали для революції армії бійців у пропорції, яка перевищувала їхню кількість в країні, але ця пропорція на­вряд чи відповідала їхнім стражданням".[8.,26]

Водночас серед євреїв поширюються ідеї сіонізму, спочат­ку досить стримано зустрінуті ортодоксальними рабинами. Вважаючи, що зібрання народу Ізраїля на святій землі має здійснитися не людськими, а Божими зусиллями, вони не поспішали простягнути руку першим сіоністам.

На першу половину XIX ст. припадає активна інтелекту­альна діяльність представників галицької таскали (просвіти). Вона пов'язана з іменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки іудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 —1867), який розробив критичний метод дослідження єврей­ської історії та літератури, а також Нахман Крохмаль (1785— 1849), який простежив витоки єврейської традиції у своїй зна­менитій праці "Путівник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву відмінність від німецької; друга відзначалася потужним асиміляційним компонентом. Висо­ка концентрація єврейського населення в Галичині (12% всіх мешканців), дуже високий релігійно-філософський рівень рабинів скерували гас калу тут по шляху збереження й роз­витку традиційних релігійних цінностей.

Водночас реформізм в іудаїзмі не набув помітного поши­рення в Україні, хоча чимало єврейської інтелігенції вислов­лювалося на його користь досить рішуче. "Внутрішня релігій­но-побутова реформа, — писав С.Дубнов, — становить кричу­щу необхідність".[2.,170]


Информация о работе «Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади»
Раздел: Религия и мифология
Количество знаков с пробелами: 60642
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

0 комментариев


Наверх