3. КОНЦЕПЦІЇ НОВОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ЯК СПОСІБ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ФІЛОСОФІЇ ТЕХНІКИ

Передумови раціоналізму, який домінує в новоєвропейській культурі, формувалися ще в античну епоху. Коли Сократ порушував питання: “Як у житті і вчинках бути доброчесним?”, то його відповідь була приблизно такою: спочатку треба зрозуміти, що таке чеснота, а потім робити вчинки, спираючи на це розуміння. Це значить, що раціональне збагнення світу виступає умовою доброчесного життя. Ця ідея була своєрідною домінуючою програмою наступного розвитку новоєвропейської думки. Вона розвивається й у гегелівському раціоналізмі, і в проектному мисленні, яскраво вираженому в марксизмі, мисленні, відповідно до якого можна і треба будувати життя по деякому проекту, перетворювати соціальні об'єкти і навіть управляти розвитком особистості на основі знання законів соціального розвитку. Усі ці ідеї органічно вписані в рамки культурної традиції, яка породила сучасну техногенну цивілізацію, її позитивні рішення і її негативні результати (сучасні глобальні кризи) [23].

Філософія техніки спирається на типи раціональності, що склалися в розвитку європейської культури і науки. Розглядаючи техніку в історичному плані, можна виявити впливи різних типів раціональності в той чи інший період [17, 19].

Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об’єкті і виносить за дужки усе, що стосується суб’єкта і засобів діяльності [22]. Тому в класичній науці основні закони носили детерміністський і зворотний в часі характер. Класичній раціональності притаманні такі риси як позачасовість, елімінація часу з життєвих процесів та врівноваженість, що виключає з розуміння будь-які процеси нестабільності, спонтанності, хаотичності Раціональна культура робить людину чужою відносно світу, у якому вона живе і який створений нею.[14, С. 42].

Для некласичної раціональності є характерною ідея відносності об’єкта до засобів і операції діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою одержання істинного знання про об’єкт.

Постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об’єкт не тільки з засобами, а з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Кожен з типів раціональності передбачає переважне освоєння об’єктів певної системної організації: малих систем, великих систем, систем, які саморозвиваються [22].

Нова раціональність прагне до поєднання ціннісного і цільового, аксіологічного та онтологічного, раціонального та ірраціонального в органічну цілісність задля осягнення людиною себе і всесвіту, власного місця і відповідальності в світі через діалог людини зі світом. Цей діалог сполучається з ідеалом відкритості свідомості до різноманітних підходів в осягненні світу, до об’єднання розуму з чуттєвим, інтуїтивним, до комунікації як індивідуальних світоглядів, так і культурних менталітетів.

Нова (відкрита) раціональність передбачає “уважне та поважне ставлення до альтернативних картин світу, що виникають в інших культурних та світоглядних традиціях, ніж наша сучасна наука,...динаміку зіткнення і взаємозбагачення здатних до самокритики і в той же час до ризику прийняття на себе свободної відповідальності рівноправних пізнавальних позицій” [30].

Проектування нового типу філософування, що, не відкидаючи Логос, прагне до схоплення світу і людини в їх відкритості, незавершеності, властиве позиції представників Франкфуртської школи – Т.Адорно, М.Хоркхаймеру, Г.Маркузе, Ю.Хабермасу. Виступаючи з послідовною критикою технологічного розуму, позитивізму, що виявляють байдужість до людського життя й безпосередності людської чуттєвості та ведуть до утвердження принципу панування і володіння у всіх сферах буття, ці мислителі обґрунтовують необхідність нового способу мислення – критичного щодо класичного філософського мислення і відкритого до будь-яких новацій. Заслуговує на увагу те, що франкфуртців непокоїть обездуховлення культури, деградація людини, криза цінностей, дискредитація мистецтва, що виникають внаслідок такого панування і підкорення, уречевлення буття [14, С.51-52]

Розробляючи модель нової раціональності, Г.Маркузе надає перевагу обґрунтуванню “нової чуттєвості” як її основи, Ю. Хабермас висуває ідею “комунікативної раціональності” [5], Т.В.Адорно прагне створити модель естетичного філософування, розробляючи принципи “негативної діалектики” та метод констеляції. “Негативно-діалектична максима філософії Т.Адорно зорієнтована на негативне як обов’язкову умову підкреслити роль заперечення, розбіжності, нетотожності в будь-якому акті відчуття та мислення”, що робить негативне “системоутворювальною основою розвитку сучасної культури, будь-якого процесу духовного і практичного самовизначення людини”. Метод констеляції виступає як образ “неметодичного методу”, “не понятійного поняття”, “визначеної невизначеності” негативної діалектики, нової раціональності, оскільки на думку Т.Адорно, цей метод утворює відмінний від традиційного підхід до взаємозв’язку всезагального й індивідуального, загального і особливого, цілого і його моментів.

Зміна типів раціональності по-новому ставить проблему співвідношення раціонального та ірраціонального, загострює потребу осягнення ірраціонального, форм його втілення в усіх сферах духовності та їх осмислення наукою та філософією, адже ірраціональне завжди – в тій чи іншій мірі – властиве людській життєдіяльності. Постійний взаємозв’язок раціонального та ірраціонального виявляється в проблемності людського буття, його дихотомії. “Людина ніколи не вільна від дихотомії свого існування, – пише Е.Фромм, – вона вже не може звільнитись від свого духу, навіть якби вона того хотіла, й не може звільнитися від свого тіла, доки вона живе, її тіло будить у неї бажання жити. Розум, благословення людини, водночас є й її прокляттям. Розум постійно змушує займатись пошуком розв’язання нерозв’язаної дихотомії”. Тому раціональне та ірраціональне повинні знайти нову єдність у філософських та естетичних дослідженнях, щоб вони були здатними осмислити весь – не обмежуючись механістичним, об’єктивістським – духовний досвід як минулого, так і багатогранність сучасних духовних процесів[14, C.50].

Формування нової раціональності пов’язано з переходом від дослідження простих систем до складних, від закритих до відкритих, від лінійності до не лінійності, від стабільності до нестабільності, що потребувало і нової теорії осмислення. Нею стала синергетика (теорія самоорганізації), заснована в 70-і роки вченими-фізиками – Г.Хакеном, І.Пригожиним, І.Стенгерсом. [14, С.56]

Синергетика сприяє становленню нового бачення світу, розвіює більшість із колишніх міфів, стереотипів управлінської і технократичної діяльності [9].

По-перше, стає очевидним, що складно організованим соціоприродним системам не можна нав’язувати шляхи їх розвитку. Швидше необхідно зрозуміти, як сприяти розкриттю їх власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо знати закони спільного життя природи і людства, їх коеволюції.

По-друге, синергетика свідчить про те, що всяка складноорганізована система має, як правило не єдиний, а більшість власних відповідаючих її природі шляхів розвитку. Закріплюється надія на можливість вибору шляхів подальшого розвитку, причому таких, які влаштовували би людину і одночасно не були би руйнівними для природи.

По-третє, синергетика демонструє нам, що хаос може виступати механізмом самоорганізації і самодобудовування структур, видалення лишнього, механізмом виходу на відносно прості структури-аттрактори еволюції.

По-четверте, що стосується соціального управління, людству треба буде навчитися описувати, розраховувати оптимальні для себе і разом з тим здійсненні “сценарії” розгортання подій і контури майбутнього.

Отже, складність, неоднозначність, нелінійність процесів, що зумовлюють розвиток сучасної техногенної цивілізації, та усвідомлення і вираження їх в філософії техніки може бути повніше проаналізовано на засадах “відкритої” раціональності. Це дасть змогу нам, відмовившись від застарілих парадигм і врахувавши в нових методологічних підходах складність і різноманітність технічних систем, що сформувалися історично, глибше осмислити феномен техніки і намітити подальші шляхи її розвитку в гармонії із людиною та природою.

ВИСНОВКИ

Сьогоднішня філософія техніки, що розуміється як філософія, людини, наполягає на тому, що скоріше техніка повинна бути підлегла людському імперативу, ніж людина підлегла імперативу технічному. Вона наполягає на тому, щоб людина ставилася з повагою до тендітної рівноваги в природі і давала дозвіл лише на таку інструменталізацію світу, яка зміцнювала б цю рівновагу, не руйнуючи його. Вона наполягає на тому, що знання людини не повинне бути спрямоване проти інших створінь, що знання це не повинне бути силою, яка використовується з метою контролю і маніпулювання, але скоріше повинне служити кращому розумінню природи речей і гармонічному в неї включенню. Вона наполягає на тому, що людське поняття прогресу повинне означати не вимирання інших створінь природи й у той же час омертвіння щиросердечних і почуттєвих потенцій людини, а швидше збільшення своєрідності людини, що здійснюється головним чином через розширення її духовності. Вона стверджує, що суспільство і цивілізація дали нам серйозний урок, до якого в минулому ми були схильні відноситися легковажно, але який здатний зберегти наші здоров'я, єдність і цілісність через наше свідоме прилучення до природи речей, — прилучення, значно більш глибоке, ніж погоня за матеріальним прогресом.

Вступ людини в супертехнічне століття, у смугу глобального демографічного вибуху не залишає більш відкритої дороги “назад до природи”. Як надмірне захоплення технікою, так і відмова від її однаково відпадають. Мудрість лежить у дотриманні міри, в орієнтації на середній шлях, у дотриманні мудрого правила — “Нічого надміру!”, про що говорили ще античні мудреці задовго до всесвітньої “технічної революції”.

Традиційна філософія техніки ігнорувала соціальні фактори та історичні умови і витлумачувала феномен техніки, і навіть саму сутність техніки, через ті чи інші основні її риси. Багатобічну (мультифункціональну), що враховує багато факторів, соціальну філософію техніки можна створити лише з одночасною розробкою соціології техніки і соціології самої технічної інтелігенції.

Подолання кризових явищ в філософії техніки також пов’язується із формуванням нової раціональності, яка передбачає розвиток синергетики (теорії самоорганізації). Саме синергетика вчить людину поваги до світу, допомагаючи їй зрозуміти, що не все піддається людському контролю, тому так важливо адаптуватися до різноякісного світу, бути готовим до участі у подальшому його становленні і власному самоосягненні та самоздійсненні.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.   Адорно Т.В. О технике и гуманизме // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989.- С. 364-371.

2.   Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 330-342.

3.   Бёме Г., Даале В., Крон В. Сциентификация техники // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989.- С. 104-130.

4.   Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии. – 1989. - № 2. - С. 147—162.

5.   Воронин А.А. Техника как коммуникационная стратегия. // Вопросы философии. – 1997. - №5. – С. 96-105.

6.   Гайденко П. У истоков классической механики. // Вопросы философии. – 1996. - №5. - С. 80 – 90.

7.   Грант Дж. Философия, культура, технология // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 153-162.

8.   Зиферле Р.П. Исторические этапы критики техники // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989.- С. 257-272.

9.   Князева Е., Курдюмов С. Синергетика: начала нелинейного мышления // Общественные науки и современность. – 1993. – №2. – С. 38-51.

10.             Ленк Х. Ответсвенность в технике, за технику, с помощью техники // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989.- С. 372-392.

11.             Ленк Х. Размышления о современной технике: – М.: Аспект Пресс, 1996. – 182с.

12.             Мемфорд Л. Техника и природа человека // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С.225-239.

13.             Митчем К. Что такое философия техники: – М.: Аспект Пресс, 1995.- 148с.

14.             Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності: Монографія. – Рівне: УДУВГП, 2002. – 202 с.

15.             Закономерности и социальные перспективы научно-технического прогресса (Вступительная статья) // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс. 1986 – С. 3-30.

16.             Новикова Л.И. Цивилизация перед выбором // Философские науки. - 1990. - № 7. - С. 3-13.

17.             Перспективы научной рациональности в ХХI веке. (Материалы “круглого стола”) // Независимая газета № 06(42) 20 июня 2001 г.

18.             Попов Е. В. Идейный смысл и проблемы западногерманской философии техники // Вопросы философии. – 1985. - № 12. - С. 122—129.

19.             Розин В.М. Философия техники и культурно-исторические реконструкции развития техники. //Вопросы философии.- 1996, №3, С.19-28.

20.             Сколимовски Х. Философия техники как философия человека // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс. 1986 – С. 240-249.

21.             Современная западная социология: Словарь, М.: Наука, 1990.- 432 с.

22.             Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. – 1989. - №10. - С. 3-18

23.             Степин В.С. Росийская философия сегодня: проблемы настоящего и оценка прошлого // Вопросы философии. – 1997. - №5. - c.3-14, (с.7-8).

24.             Тавризян Г.М. Культура, техника, человек. – М.: Наука, 1986. – 200 с.

25.             Тоффлер О. Раса, власть и культура // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 330-342.

26.             Философия техники в ФРГ.-М.:Прогресс, 1989. – 527 с.

27.             Философские вопросы технического знания. - М.: Прогресс, 1984. - 432 с.

28.             Хунинг А. Философия техники и Союз немецких инженеров // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989.- С. 69-74.

29.             Шадевальд В. Понятия “природа” и “техника” у греков // Философия техники в ФРГ. – М.: Прогресс, 1989.- С. 90-103.

30.             Швырев В.С. Рациональность как ценность культуры // Вопросы философии. – 1992. - №6. - С.91-105

31.             Шубин В.И. Пашков Ф.Е. Культура. Техника. Образование: Учебное пособие для технических университетов. – Днепропетровск: Высшая школа, 1999.- 230 с.

32.             Эллюль Ж. Технологический блеф. // Философские науки. – 1991. - №9.- С. 150-178.

33.             Эллюль Ж. Другая революция // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С. 147-152.

34.             Ясперс К. Современная техника // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Пресс, 1986 – С.119-146.


Информация о работе «Антитехнократичні тенденції в сучасній європейській філософії»
Раздел: Философия
Количество знаков с пробелами: 50572
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 1

0 комментариев


Наверх