Співвідношення публічного і приватного права

4. Співвідношення публічного і приватного права

Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Приватне право «обслуговує» в основному потреби приватних осіб (фізичних і юридичних), що не володіють владними повноваженнями і промовців як вільні і рівноправних власників.

У основі цієї градації лежать дві певною мірою самостійні сфери соціальних стосунків, іншими словами, — предмету правового регулювання. Широко відомий вислів давньоримського юриста Ульпіана (170—228) про те, що публічне є тим, що відноситься до становища Римської держави, тоді як приватні відноситься до користі окремих осіб. Публічне право — це область державних справ, а приватне право — область приватних справ

Приватне право пов'язане насамперед з виникненням і розвитком інституту приватної власності і тими стосунками, які зароджуються на його основі. Історично «приватне право розвивається одночасно з приватною власністю». Приватна власність, економічна свобода, підприємництво, рівноправ'я і юридична захищеність суб'єктів ринкової системи — невід'ємні атрибути цивільного суспільства, визнані всім цивілізованим світом.

Приватне право — це сукупність правових норм, охороняючих і регулюючих стосунки приватних власників в процесі виробництва і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Публічне ж право складають норми, що закріплюють і регулюючий порядок діяльності органів державної влади і управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких і урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.

Зрозуміло, вказані функції кінець кінцем теж відповідають інтересам всіх. Тому приватне право не може існувати без публічного, бо останнє покликане охороняти і захищати перше. Приватне право спирається на публічне, без якого воно могло б бути знецінене. У загальній правовій системі вони тісно взаємозв'язані і їх розмежування до деякої міри умовно.

Різні аспекти співвідношення приватного і публічного права були докладно розглянуті ще М.М. Агарковим в обширній статті, опублікованій в 1920 р. і передрукованій в двох перших номерах журналу| «Правознавство» за 1992 р. У ній, зокрема, відзначається, що публічне право є область влади і підпорядкування, цивільне — область свободи і приватної ініціативи. Виходячи з цього, у всіх правовідносинах, де однією із сторін виступає держава, ми маємо справу з публічним правом.

Приватне право є право особисто-вільне. У цих межах суб'єкт може здійснювати його в будь-якому напрямі. Приватно-правова мотивація ставить тільки відому межу дії інших мотивів (егоїстичних, альтруїстичних і ін.). Навпаки, публічно-правова мотивація сама указує напрям, в якому право повинне здійснюватися і виключати дію інших мотивів.

Основна функція приватного права полягає в розподілі ідеальних і матеріальних благ, в прикріпленні їх за певними суб'єктами. Керівну нитку треба шукати в змісті права і пов'язувати її з протилежністю приватного, індивідуального публічному, суспільному. Публічне право регулює стосунки між людьми виключно веліннями, витікаючими від одного-єдиного центру, яким виступає державна влада. Приватне ж право з його індивідуалізмом є системою юридичної децентралізації.

В той же час М.М. Агарков підкреслював тісний взаємозв'язок двох даних пластів права. Він писав, що історія права дає нам різні приклади комбінацій публічно-правового і приватноправового елементів; співвідношення того і іншого залежить від господарських умов і психології даної епохи. У сучасній літературі також наголошується, що в ході історичного розвитку грані між публічним і приватним правом у ряді областей стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові стосунки і інститути.

М.М. Агарков намагався ставити питання про використання приватного права в нових післяреволюційних умовах, указуючи, що воно могло б проявити себе у сфері реалізації громадянами своїх суб'єктивних прав. Проте це виявилося неможливим. Радянська правова доктрина| не тільки не визнавала концепцію приватного права, але і всіляко критикувала і відкидала її як несумісну з природою «соціалістичного будівництва», де неподільно панує суспільна, і перш за все державна, власність, функціонує плановая економіка.

Відома жорстка позиція В.І. Леніна, виражена їм в 1922 р. в листі до Д.І. Курському у зв'язку з підготовкою першого радянського Цивільного кодексу: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все в області господарства є публічно-правове, а не приватне... Звідси — розширити застосування державного втручання в «приватноправові» стосунки; розширити право держави відміняти «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість, показувати систематично, наполегливо, наполегливо на ряду показових процесів, як це треба робити... Через партію шельмувати і виганяти тих членів ревтрибуналів і нарсудей, які не вчаться цьому і не хочуть зрозуміти цього».

В даний час, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна узяла курс на ринкові відносини|, легалізація приватного права стала природною і неминучою. Без цієї умови неможливе формування цивільного суспільства, правової держави, стимулювання приватнопідприємницької діяльності Аналіз світового досвіду показує, що даний інститут грав і грає позитивну роль в налагодженні і підтримці розумного балансу соціальних інтересів, гнучкішому опосередкуванні динамічних суспільних відносин, що розвиваються, захисту і реалізації прав і свобод людини. Було б неправильно відмовлятися від цього досвіду. Приватне право — основа підприємництва, ринкової економіки. При цьому сучасне приватне право підрозділяється на два види — договірне і корпоративне.[13;403 – 405]

Висновок

Тема поділу права па приватне й публічне, співвідношення цих двох правових сфер та їх методології залишається однією з найбільш популярних у вітчизняному правознавстві, ймовірно, як затяжна реакція на неприйняття радянською правовою доктриною ідеї дуалізму права. Втім наукові дискусії з цього питання поки що не принесли відчутних результатів, оскільки, як виявилося, вкрай складно визначитися з поняттями приватного і публічного права. Крайнім проявом «ефекту маятника» є абсолютизація чистоти поділу права на приватне й публічне як єдино можливого критерію систематизації чинного законодавства України.

Окрім того, за критерієм, який покладається в основу поділу права на приватне і публічне, відповідні наукові концепції можна поділити на:

«матеріальні», які використовують для розмежування приватного права і публічного права категорії користі, мети, інтересу, суспільних відносин, юридичних відносин;

«формальні», які вирізняють ці галузі права з позицій, зокрема, суб’єктного складу учасників відносин, становища суб'єктів, форм захисту, наслідків порушення права.

Слід пам'ятати, що відмінності між публічним і приватним правом не носять жорсткий, контрастний характер за типом «чорне-біле». Всі правові галузі використовують єдині прийоми, методи, засоби правового регулювання, але в різному співвідношенні. Мова може йти лише про переважання тих або інших юридичних елементів - наприклад, загального блага над приватними інтересами, імперативного методу над диспозитивним, заборон і обов'язків над дозволами, субординації над координацією і так далі. Так, диспозитивні начала присутні у сфері дії як цивільного, так і адміністративного права, різна тільки їх питома вага і значення.

Публічно-правові галузі регулюють сферу державного управління, міждержавні відносини, місцеве самоврядування, правосуддя, державно-правовий примус. Публічно-правовими є кримінальне, адміністративне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право і ін.

До сфери приватного права відносять перш за все комерційні, майнові, сімейні, трудові, нематеріальні відносини. Приватно-правові норми направлені на захист інтересів окремих осіб - індивідів і організацій. Це, наприклад, цивільне, трудове, сімейне право.

Література

1.  Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України, 2005. - №2.- С 118-120

2.  Беляневич О. Декілька нотаток про дуалізм права // Юридичний журнал : Аналітичні матеріали, коментарі, судова практика . – 2004. - №12. - С24-26

3.  Духневич А.В. Співвідношення публічного та приватного права в практиці України //Південноукраїнський правничий часопис, 2007. - № 3. - С 83-85

4.  Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

5.  Мережко О. Співвідношення міжнародного приватного з міжнародним публічним правом // Юридична газета. - 2004.- №.17. - С 6

6.  Общая теория государства и права В 2т. Академический курс. Т.2: Теория права / За ред. Марченка М.Н. – М.: Зерцало, 1998. – 639 с.

7.  Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства // Вісник Академії правових наук України. - 2002.- №.4. - С 77-86

8.  Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Юридичний вісник України. - 2004.- №.12. - С 61 – 63

9.  Сивий P. Основні критерії поділу позитивного права на приватне та публічне: порівняльний аналіз // Юридична Україна. - 2004.- №.8. - С 46-54

10.Сивий Р. До питання про інтерес як критерій поділу права на приватне та публічне // Юридична Україна. - 2004,- №9. - С 50-61

11.Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поділу позитивного права на приватне та публічне // Юридична Україна , - 2005. - №3. - С 54-63

12.Сивий Р.Б. Приватне право і публічне право: до питання про критерії розмежування // БюлетеньМіністерства юстиції України. : К., 2005. - №8. - С 78-88

13.Терия государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 2001. – 776 с.

14.Терия государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. – М., 2002. – 616 с.

15.Шабуніна В.В. Поділ права на публічне і приватне в римському праві // Проблеми законності - 2006. - №77. - С. 14-21

16.Шкварок Л.В. Приватне й публічне право: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ України - 2008. - № 5. - С 16-22