2. Поняття про основні ознаки правової держави

 

Термін «Держава права» - Rechtsstaah - з’явився вперше в книзі німецького вченого К.Т. Велькера «Кінцеві підстави права, держави і покарання», яка вийшла у 1813 році. Теорія правової держави є інтегративною, синтетичною, складається з цілого ряду самостійних концепцій, кожна з яких має свою історію розвитку ( а деякі розроблялися і продовжують розроблятися практично незалежно від теорії правової держави). Об’єм цього питання в такій його постановці безмежний. Тут можна говорити про виникнення, становлення і розвиток ідеї підпорядкування держави праву, теорії демократії, народного суверенітету, теорії поділу влади, теорії природних прав громадян і інших існуючих в історії політичних і правових доктрин, автори яких намагалися відшукати кращий, справедливий стосовно людини державний устрій.

В історії розвитку теорії правової держави як самостійної цілісної наукової доктрини можна виділити ряд етапів.

1.  Розробка окремих фрагментарних положень теорії правової держави в політико-правовій думці Древньої Греції, Древнього Рима, у середні віки – до XVI століття Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон, Фома Аквінській, Мартін Лютер, Данте Аліг’єрі та ін.)

2.  Обгрунтування концептуальних положень теорії правової держави в Новий час, у період буржуазних революцій, у період зміни традиційних держав державами конституційними – XVI-XVIII століття. (Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін.)

3.  Становлення теорії правової держави як як цілісної філософської і політико-юридичної концепції. Розуміння «правової держави» як особливого стану державного устрою затвердилося в німецькій літературі по державному праву в першій половині XIX століття в працях К.Т.Велькера, Р. фон Моля, Ф.Ю. Шталя, Р. Гнайса, Л. Штайна та ін.

4.  Розвиток теорії правової держави в другій половині XIX століття, у XX столітті. В даний час правова державність - невід’ємна приналежність західного політичного ладу, особливу значимість доктрині правової держави додає її закріплення на конституційному рівні. У Росії до революції 1917 року теорія правової держави розроблялася в працях А.С. Алексєєва, В.М. Гессена, С.А. Котляревського, П.І, Новогородцева, Н.І. Палієнко, М.А. Рейснера і деяких інших учених. У 20-30-х роках вона була заперечена як буржуазна й активно критикувалася в радянській науковій і навчальній юридичній літературі аж до кінця 80-х років.

Із фундаментальної вимоги правової держави – пріоритету інтересів

особистості в діяльності держави, принципу гуманізму – випливає рад інших ознак.

Сьогодні теорія виділяє наступні ознаки правової держави:

1.  Наявність розвинутого громадянського суспільства.

Без наявності розвинутого громадянського суспільства взагалі неможливо говорити про протиставлення держави й особистості, про більш-менш рівні взаємні права й обов’язки, оскільки тут держава цілком поглинає особистість. Такі держави в XX столітті одержали назву тоталітарних, а раніше – поліцейських, про які йшлося вище.

2.  Визнання суверенітету народу, формування суспільством законодавчих органів держави. Споконвічно верховною владою володіє тільки народ, що делегує цю верховну раду на виборах парламенту – вищому представницькому органу держави. Лише парламенту надане право видання законів – нормативних актів, що мають вищу юридичну чинність, у яких містяться норми права, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини. Це – принцип демократизму.

3.  Розподіл влади, необхідний для запобігання узурпації влади одною особою або групою осіб. Особливо варто підкреслити незалежність судової влади, оскільки судова влада покликана розв’язувати виникаючи в суспільстві суперечки, захищати порушені права громадян. У більш широкому плані в літературі іноді говориться про незалежність всіх правоохоронних органів, про підпорядкування їх тільки закону.

Три зазначених положення являють собою загальні засади організації державної влади, її співвідношення з суспільством.

Правова держава означає додержання певних принципів, найголовніші з яких такі:

1.  Підпорядкування держави праву. Дане положення не рідко проголошується як основна або навіть єдина ознака правової держави. Це – теорія правової держави у вузькому сенсі, так вона розглядається в окремих роботах, присвячених в основному історичному аспекту дійсної проблеми. У підпорядкуванні держави праву полягає практичний зміст концепції правової держави: у діяльності державних органів не повинне панувати свавілля, ця діяльність повинна бути чимось обмежена

«Останнім часом цей принцип став доповнюватися наступним положенням: праву повинні підкорятися не тільки органи держави, але і громадяни та їхні організації. Повинна бути єдність прав і обов’язків громадян, взаємна відповідальність держави й особистості. Необхідні організація функціонування на правових засадах не тільки державної влади, але і всього громадського життя»[4]

2.  Визначення пріоритету природних прав людини в діяльності держави. Оскільки природні права людини в сучасному світі знайшли своє вираження в міжнародному праві й у конституціях демократичних держав, із даного принципу випливають ще два.

3.  Відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

4.  Верховенство і пряма дія конституції.

Обов’язковими характеристиками правової державності також є

-   Відповідність законів праву, верховенство законів як актів вищого представницького органа держави над іншими нормативними актами;

-   Наявність спеціального органу конституційного нагляду (Конституційного Суду, Конституційної Ради і т.ін.) або ж надання функцій контролю за відповідністю конституцій інших нормативних актів вищій судовій інстанції (Верховному Суду). Це положення логічно випливає з попередніх чотирьох;

-   Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності; відповідальність кожного за власне благополуччя. Здійснення даного принципу спрямоване на створення і забезпечення зберігання громадянського суспільства; державні органи повинні чітко представляти межі своєї діяльності. Однак останнім часом цей принцип став усе частіше замінятися принципами соціальної держави, у першу чергу необхідність соціальної захищеності особистості, соціальної справедливості, що вимагає вже протилежного – втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства.

3.Співвідношення правової держави та громадянського суспільства

Говорячи про правову державу і громадянське суспільство, слід зазначити, що перше охоплює більш масштабні аспекти соціального порядку, тому що об’єктом інтересів держави є все-таки загальне, загальні інтереси соціальних суб’єктів, тоді як орієнтоване на частинні фрагменти цілого, завдяки чому суспільство постає як плюральна система самодостатніх соціальних компонентів. При аналізі цих підсистем соціальної цілісності стоїть враховувати цю специфіку предметного поля дослідження, що буде сприяти більш зваженим оцінкам і висновкам щодо взаємодії і взаємовідносин між сучасною демократичною державоюі сучасним громадянським суспільством.

Що ж стосується конкретно українського суспільно-політичного контексту, то мова може йти про становлення основ громадянського суспільства і демократичну модернізацію держави, що охоплює як соціальні так і етнонаціональні параметри суспільного розвитку. Торкаючись українського суспільно-політичного контексту щодо становлення і розвитку ідеї громадянського суспільства і її впливу на державницький процес, варто виходити з того, що Україна перебуває на стадії так званого «перехідного суспільства». «Філософсько-політологічна парадигма «перехідного суспільства», що нині прийнята як своєрідна парадигма тлумачення й усвідомлення процесів, що відбуваються в країнах посттоталітарної доби, передбачає ряд умов, у світлі котрих необхідно розглядати явища і процеси, зв’язані як у державотворенні, так і в громадянському суспільстві. Самий стан»перехідного суспільства» зв’язаний з таким етапом у становленні соціальної системи, коли об’єднуються в рамках однієї системи функціональні і якісні характеристики і властивості різних, нерідко взаємопротилежних систем. Мова йде про різні за характером економічні уклади, типи і форми власності, стиль і спосіб життя, психології й ідеологічних цінностей. Цей стан еклектичної, мозаїкової єдності в одній системі різноспрямованих векторів свідомості, буття і діяльності в цілому грає для системи негативну роль, оскільки стримує її розвиток, порушує соціальну рівновагу, веде до конфронтації і загострення різних суспільно-політичних конфліктів»[5]

За таких умов внутрішньої диференціації, коли елементи не стільки взаємодіють, скільки суперечать друг другу, особливо ваги набувають ті суспільні, і суспільно-політичні основи, на грунті яких вдасться утримати соціум у рамках відносної рівноваги. Які ж це основи?

Такими основами виступають конституційні права й умови функціонування системи, у рамках яких відбувається її розвиток. А механізмом, що сприяє рухові від тоталітарно-монопольної системи влади до демократично-плюральної є становлення основ громадянського суспільства, тобто формування інститутів і структур, що є природними конкурентами державних важелів керування. За такх умов ідея громадянського суспільства виконує важливу самоорганізуючу функцію оскільки активізує людську діяльність, де формалізує суспільні відносини, збільшує потенціал людської свободи. Нагадаємо, що головною ознакою громадянського суспільства є «визнання юридичної рівності людей на підставі визнання їхніх прав і свобод, що у свою чергу робить демократизуючий вплив на державу як бюрократичний апарат управління, схильний експансії своєї ролі. Громадянське суспільство, що виникає спочатку на рівні ідеї, виступає з однієї сторони як інструмент «роздержавлення» тоталітарної влади, а з другого, стримуючи чинником стосовно влади.

Нагадаємо, що потужний сплеск громадянської свідомості, який потяг за собою вибух громадянської активності напередодні незалежності й у перші роки її самоствердження, надалі набув декілька іншої форми. Морально-психологічний і політичний потенціал громадянської активності, що перейшла в політичну творчість людей як громадян, згодом переходить у форму економічної і правової самоорганізації, зв’язаних не тільки з руйнуванням старого, скільки створенням нового. І саме цей етап нині переживає Україна, що їй дається надзвичайно важко, оскільки стадія економічної самоорганізації як елемент громадського суспільства передбачає придбання людиною і суспільством у цілому нових якостей соціального життя.

У першу чергу мова йде про властивість бути власником, уміння керувати і володіти власністю пр. Умовах жорстокої і ще жорстокої і мало цивілізованої приватизації, потужному впливі «тіньових» структур, що виникають і дають нерідко на позазаконних основах. Цей хвороб лий етап, що сприймається масовою свідомістю в контексті кризи соціальної системи, оцінюється як результат розвалу старого тоталітарного минулого, зв’язаного з тотальним одержавленням усіх без винятку сфер життя, несе в собі чимало ризиків і небезпек як для самої української державності, так і ще несформованого громадянського суспільства.

Історичний досвід переконує, що небезпека тоталітаризму полягає в тому, що в кризових ситуаціях громадянське суспільство за своєю природою виявляється беззахисним і недостатньо організованим для відсічі безконтрольної влади тієї або іншої партії або соціальної групи, що захопила керівництво державою. На сьогодні в Україні в Україні ідея громадянського суспільства тісно пов’язана, як це не парадоксально, з ідеєю державотворчою. Причина такого зв’язку полягає у своєрідності історичних і суспільно-політичних умов розвитку української нації, що тривалий час була бездержавною. Тому антиетатизм, що нерідко сповідається під гаслами анти авторитаризму влади, є згубним для української ідеї, оскільки одночасно заперечує і державність, і громадянське суспільство. Останнє не може виникнути в українському вакуумі, а вимагає відповідного політико-правового забезпечення і таким гарантом у даному випадку виступає державність. Разом із тим історія також довела, що українська державність стала можливою тільки тоді, коли ідея незалежності об’єдналася з ідеєю демократії і свободи, тобто засадничими принципами і цінностями ідеї громадянського суспільства. Отже, як на етапі боротьби за державну незалежність, так і на етапі розвитку «перехідного суспільства, реформування суспільно-політичної системи, ідея державності й ідея громадянського суспільства перебувають в органічній взаємодії. Не тільки ідея громадянського суспільства коректує принципи перебудови демократичної держави, але і держава як така є необхідною для громадянського суспільства. Це обмовляється зокрема необхідністю стабілізації соціальної системи, що знаходиться під загрозливими впливами конфронтуючих сил і систем цінностей. Саме демократичний вектор суспільного розвитку формує потужне річище конструктивного суспільно творчого порядку, тоді як інші сили і напрямки суспільної діяльності відсуваються на периферію соціальної системи. Маргіналізація радикальних напрямків і плинів суспільно-політичного життя є одним із позитивних результатів того, що цінності демократії і громадянського суспільства зміцнюються і стають більш діючими в умовах соціальної творчості на основах свободи і гуманізму.

Слід, місце і роль ідеї громадянського суспільства в становленні українського політичного життя в першу чергу у формуванні моделі держави, відзначити і те, що цей процес відбувається в складних умовах «тіньовізації» криміналізації суспільства. Ці явища можна розглядати як соціальну плату за ідеали свободи, що мають надзвичайно шкідливий вплив на спосіб демократії й усього, що з ним асоціюється. На теоретичному рівні ця проблема, як-от сполучення демократичних свобод і цінностей із проявами соціальної деструкції, у свій час був предметом уваги К. Поппера. Він звернув увагу на те, що після Другої сітової війни в країнах західної демократії істотно зросла злочинність. Філософ пояснював цей недолік відкритого суспільства як «слідство зловживання свободою ринку», що складає серйозну погрозу для цього суспільства. Як бачимо, не тільки суспільства за перехідним типом економіки і неструктуровавоною до кінця політичною системою, але і країни з досить устояними демократичними традиціями й інститутами страждають від того, що прийнято вважати «тіньовою» або мафіозною владою. Очевидно, що розвиток демократії як альтернативи будь-яким тоталітарним режимам, із необхідністю породжує це виродливе явище. Але це тільки свідчить про те, що розвиваючи основи громадянського суспільства необхідно розвивати і зміцнювати самі основні державності, здатні захистити суспільство і людину не тільки від тоталітарного диктату, але і диктату правового нігілізму, політичного хаосу, ілегалізму як принципу функціонування нелегітимних квазісиситем влади.

Звичайно, говорячи про про необхідність зміцнення державної влди, має мо на увазі конституційні важелі контролю і впливу на суспільні процеси. «На перехідному етапі встановлення нової моделі суспільного розвитку зростають функції контролю і захисного впливу держави на ті сили і структури, що складають за своєю природою пара громадські або квазігромадянські утворення, сформовані по принципах кланового або кланово-мафіозного походження. На державу покладаються обов’язкизміцнення фундаменту легітимності, тоді як структури й інститути громадянського суспільства, такі як багатопартійність, незалежна преса, органи самоврядування, суспільні об’єднання і рухи складають саму тканину громадянського життя. Період же суспільної трансформації дає цим рисам і особливостям державності не тільки ознак «нічного сторожа», але і певною мірою якостей рушійної сили, яка реформуючись у процесі демократизації, змінює і самі умови свого існування. Таким чином, у період глобальної трансформації соціальної системи ми відзначаємо два різнобіжні процеси, як-от: з одного боку - зміцнення статичних тенденцій на певних ділянках соціального буття, а з другого – обмеження сфери впливу державного втручання і регулювання суспільно-політичних процесів. Це обмеження відбувається шляхом заповнення окремих ділянок суспільно-політичного розвитку структурами громадянського суспільства»[6].

Цікаво відзначити таку рису сучасного ліберально-демократичного розвитку, що його спостерігаємо в країнах Заходу, де співвідношення функцій держави і громадянського суспільства визначено рамками політичної культури і способу політичного існування цих країн. Осмислюючи проблематику, що що умовно можна визначити рамками понять «держава – суспільство», дука звільняється від антиетатистських настанов, характерних для доби повного панування ліберальної ідеології. Зсув акцентів відбувається у бік ідей, що відстоюють посилення регулюючої ролі держави як гаранта демократії і прав людини, як інструмента соціально-економічних перетворень. Очевидно, що ще в більшому ступені актуальність цієї тези стосується країн посттоталітарної доби, зокрема України.

У цьому зв’язку можна згадати досить впливові кейнсіанські ідеї державного впливу на соціально-економічні процеси, із якими зв’язується принцип «соціальної держави» - програмний принцип соціал-демократичної ідеї на сучасному етапі. Державне втручання, вважають аналітики і прихильники цієї ідеї, дозволяє уникнути поляризації суспільства, а отже і сприяти розвитку його громадянських основ і самоврядування. Не є чужою для цієї системи цінностей і більш прихильна до ліберальної концепції суспільного розвитку ідея «держави загального добробуту» або ж американська практика «велфера», зв’язана також із регулюючим втручанням держави в соціально-економічні процеси.

«Роль держави тут визначається спроможністю її ефективно стягувати податки з приватного виробника і шляхом бюджетних дотацій і асигнуванням зм’якшувати соціальні контрасти, знімати потенціал соціальної напруги, рухатися шляхом соціального контракту міх громадянами різних суспільних шарів країни. Так позиція, а головне політика сприяє формуванню політичної нації, основою якої є правова рівність громадян і державний патріотизм. На жаль, цього ще не вистачає української суспільно-політичній дійсності, де мають місце соціальна поляризація при слабкій ролі держави в цьому процесі. Як слідство маємо ріст ступенів соціальної напруги й ідеологічної конфронтації, що не сприяє морально-політичній консолідації української нації»[7].

У спроможності держави давати соціальні послуги громадянам, здійснювати регулююче втручання в розподіл прибутків на користь пригноблених, ефективна боротьба з корупцією й іншими соціальними нестачами визначають нову роль держави в ринковому і ліберальному суспільстві.

Однак, щоб така діяльність із боку держави, що не підміняє органи і функції а сприяє їх більшому розкриттю, стала можливою, необхідно задовольняти певним вимогам політичної організації суспільства. Необхідно створити гнучку й ефективно діючу ланку представницької влади, здатної функціонувати на основах компромісу соціальних інтересів, суб’єктами яких є впливові суспільні групи. Наявність такої влади доповнюється структурами безпосередньої демократії, що наближені до джерел самого життя і здатні гнучко реагувати на соціальні зміни і вимоги. Безумовно, тут варто мати незалежну пресу, оскільки демократії і громадянського суспільства без гласності просто не буває. Має бути й зростати відповідальність і незалежність судових органів як автономної гілки влади.

Із своєї сторони громадянське суспільство формується на підставі конкретних інтересів громадян, що виникають на грунті економічних, побутових, місцевих, територіальних, тощо проблем. Наявність виборчої системи при умовах таких форм демократії, самоврядування і самоорганізації здатні ефективно контролювати і впливати на владу, не дозволяти їй відчужуватися від інтересів суспільства, бути органом розв’язання наболілих суспільних проблем.

Як і будь-який суспільно-політичний процес, зв’язаний із трансформаційними змінами системи, перехідна стадія в українському соціумі має свою специфіку щодо визначення меж і характеру взаємодії держави і громадянського суспільства. Це зв’язано ще зі слабкою розвиненістю структур громадянського суспільства і посттоталітарним синдромом влади підкоряти собі усі без винятку сфери суспільного буття. Водночас, як показує досвід зрілого громадянського суспільства, останнє здатне впливати на державу і навіть більше того, інститути громадянського суспільства намагаються скорити собі державу, що стає засобом не тільки за хисту інтересів тієї чи іншої соціальної групи, але і засобом досягнення соціального компромісу між класами громадянського суспільства.

Як видно з усього, між правовою державою і суспільством виникає певне співвідношення відмінних соціальних структур. Це співвідношення можна визначити як прагнення досягти балансу шляхом взаємовпливу і контролю різних за функціональними властивостями структур. Якщо за тоталітаризму держава підкоряє собі суспільство, а за демократії вони знаходяться в стані рівноваги, то в перехідну добу ми спостерігаємо стан хибкого балансу, коли дають про себе знати ще авторитарні замахи й антиетатистські наставляння. Обидві риси є проявом «синдрому транзитивності», тобто переходу від однієї системи до іншої, від жорстко централізованої системи до плюральної. Процес становлення громадянського суспільства відбувається ще досить повільно, а це стає одним із джерел спотворювання демократичних принципів керування, зловживання владою, порушення законодавства тощо.

На перехідному етапі від тоталітарної системи до демократії можна спостерігати різні підходи до засобів трансформації суспільства. Якщо на початкових етапах популярними були ідеї так званого «прогресивного авторитаризму» із метою швидкої і гарантованої модернізації, то згодом усе більш популярними стають гасла й ідеї реформування влади на принципах децентралізації управління, розвитку місцевого самоврядування, адаптації світового досвіду реформ і керування до національних умов країни. Значні сфери соціального управління зі зміцненням основ громадянського суспільства утворюються з-під безпосередніх обов’язків держави на користь суспільства: держава повинна нарешті почати виконання своєї головної функції – забезпечити народу громадянські і людські права. Найкоротший шлях до цього лежить через діюче місцеве самоврядування. Воно надасть можливість найбільш широким масам включитися в державне будівництво, відчути себе дійсними громадянами, членами політичної нації. Тільки через місцеве самоврядування ми прийдемо до громадянського суспільства.

З прийняттям в Україні Конституції було почато істотний крок на шляху правового забезпечення основ місцевого самоврядування, створення демократичних принципів формування влади на базі розподілу функцій між гілками влади, установлені по суті правові межі між компетенцією і прерогативами влади і правами й обов’язками громадян - суб’єктів власне громадянського суспільства. Цим самим створені достатні і необхідні передумови за для того, щоб держава з органа, що панує над суспільством, - ознака будь-якої тоталітарної системи – стала партнером структур і інститутів громадянського суспільства, а такою може бути лише правова держава. Але, щоб ці передумови перетворилися на реальну дійсність, українському суспільству прийдеться ще пройти значну відстань у зміцненні політико-правових, економічних і ментальних правової соціальної демократії, де права людини, з одного боку, і обов’язки і функції влади, із другого, знайдуть органічне сполучення, без чого істинно демократичного суспільства, так само як і самої влади, не існує.

Щоб здійснити необхідні кроки на шляху зміцнення фундаменту реформ, необхідно довести приватизацію власності до свого логічного завершення, тобто створити необхідну підставу для появи громадянина-власника. Без економічно вільної і суверенної людини не буває ані демократичного ладу в країні, ані правової держави, ані громадянського суспільства, що створює цю владу, контролює її і використовує найбільш раціональним чином для своїх суспільних цілей і інтересів.

У політичному аспекті це буде мати своїм наслідком подолання таких небезпечних соціальних проявів етапу переходу від авторитарно-бюрократичної держави до ліберально-демократичної як масове зубожіння, пауперизм, безробіття. Різка поляризація суспільства, що ми маємо на сьогодні, є однією з внутрішніх погроз стабільності в державі, що несе ризики не тільки державі, але й суспільству. Отже, проведення економічних реформ в інтересах більшості, а не олігархічної меншості, має на увазі зняти соціальні колізії і напругу, обумовивши тим самим трансформацію політичного радикалізму в конструктивізм цивілізованої опозиції як невід’ємної ознаки демократії і громадянського суспільства.

Відсутність сформованого середнього класу на етапі реформ визначає нестиглість громадянського суспільства і відданість значних суспільних шарів деструктивним політичним гаслам і чинникам, що розколюють, а не консолідують суспільство, заважають розбудові правової держави.

В ідейно-духовній сфері соціального буття спостерігаємо поки що відсутність чітких орієнтирів, опираючись на які можна було б більш успішно переборювати як економічні, так і політичні і соціальні кризи. До ідейно-політичних аспектів розколу додаються світоглядно-орієнтаційні, зв’язані з питанням конфесійного порядку, співвідношення світського і релігійного світоглядів. Відчуженість, антагонізм і конфрактоційність, що їх спостерігаємо в перехідному суспільстві, свідчать про нестиглість громадянської свідомості, несформованість ціннісних констант громадянського суспільства, де панують плюралізм і толерантність.

 Ріст масштабів злочинності і правового свавілля актуалізує питання правової захищеності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Це таїть у собі небезпеку перетворення ще не зрілого громадянського суспільства на кримінальне, з чим зрозуміло, зміритися аж ніяк неможливо. Всі ознаки і риси нинішнього українського суспільства, про які мова йшла, свідчать про драматизм демократичного вибору, зробленого Україною, її бажанням стати європейською цивілізованою країною, де гарантуються права і свободи людини, общини, а держава печеться про загальні умови їхнього існування і розвитку.


Висновок

Отже, виходячи з попереднього, можна зробити висновок про те, що на етапі переходу від тоталітарної до демократичної держави співвідношення між «державою» і «суспільством» перебуває в стані хитливої рівноваги, що пояснюється відсутністю стримуючих чинників стабільності зрілого демократичного соціуму. Саме тому на стадії «перехідного суспільства» відбуваються два рівнобіжних процеси – процес становлення правової державності як демократичної організації суспільства на політичних і правових основах з одночасним формуванням структур громадянського суспільства. При цьому, саме ідеї правової держави та громадянського суспільства виступають тим регулятивним засобом, завдяки котрому повинне здійснюватися реформування влади, еволюція політичної системи. У цьому полягає суспільно-політична значимість цих ідей, оскільки відхилення убік від них, свідчить про не демократизм влади, втрату нею стратегічних орієнтирів, розрив інтересів держави і суспільства.

Слід наголосити на тому, що основою створення і функціонування правової держави є громадянське суспільство, тобто, об’єднання вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну участь у політичному житті.

Між державою і суспільством має бути певна дистанція, яка й забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб’єктів громадянського суспільства.

Держава в сучасному контексті тільки створює передумови формування громадянського суспільства, а вже останнє – створює і контролює держава. Саме у такий спосіб забезпечується відносно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової держави.


ЛІТЕРАТУРА

 

1.  Артамонов С. Д. Правовое государство: от Монтескье до наших дней // Вестник АН СССР, 1994, №4.

2.  Боер В.Р. и др. Правовое государство: Идея, концепция, реальность. – СПб, 1996.

3.  Гавриленко Г. Правова держава і правова культура // Право України, 1993, №1.

4.  Козлихин И.Ю. Идея правового государства. История и современность. – СПб, 1993.

5.  Кудрявцев В.Н., Лукашева Е.А. Социалистическое правовое государство, Коммунист. – 1988. - №11. – С. 44-45.

6.  Кузнецов Э.В., Савельев В.Ф. Правовое государство (из истории русской правовой мысли) // Правоведение, 1991, №1.

7.  Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М., 1998.

8.  Нерсенянц В.С. История идей правовой государственности. – М., 1993.

9.  Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. 2-е изд. – М., 1996.

10.  Омельченко О.А. Идея правового государства: стоки, перспективы и тупики. – М., 1994.

11.  Шемчушенко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави // Право україни, 1995, № 2.

12.  Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні // Право україні, 2000, № 1.

13.  Крижанівський А. Ф. Громадянське суспільство в Україні: проблеми теорії і практики // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, 2000, № 1.

14.  Громадянське суспільство // Юридична енциклопедія. Т. 1. – К., 1998.

15.  Щедрова Г.П. громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. – К., 1994.

16.  Левин И. Б. гражданское общество на Западе и в России // Полис, 1996,


[1] Щедрова Г.П. громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. – К., 1994. С.

[2] Левин И.Б. Гражданское общество на Западе и в России // Полис, 1996, № 5. С. 79.

[3] Щедрова Г.П. громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. – К., 1994. С.

[4] Шемчушенко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави // Право України, 1995, № 2. С. 33.

[5] Крижанивський А.Ф. Громадянське суспільство в Україні: проблеми теорії і практики // вісник одеського інституту внутрішніх справ, 2000, «1. С. 16

[6] Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні // право України, 2000

[7] Крижанивський А.Ф. Громадянське суспільство в Україні: проблеми теорії і практики // вісник одеського інституту внутрішніх справ, 2000, «1. С. 17


Информация о работе «Громадянське суспільство і правова держава»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 47543
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
43327
1
0

... у країні пріоритет щодо державних інтересів, структури державного апарату, форм держави, державно правового режиму, тощо. Це особливо наочно виявляється у сфері захисту і прав громадянина, де громадянське суспільство може і повинно діяти, як сила що не залежить від держави.[7 ,ст. 83-84] РОЗДІЛ 2. Поняття та співвідношення правової держави і громадянського суспільства 2.1 Поняття та ознаки ...

Скачать
31812
1
3

... шляхом до громадянського суспільства: розвиток політики, колективістських й індивідуальних начал громадянства. Властивості порядності, чесності, гуманізму є універсальними і фундаментальними основами громадянського суспільства і правової держави. Вони роблять суспільство справді однорідним, а людину — вільною від зла і насильства, принаймні, у відносинах з рівними їй. Нерівність індивіда і влади ...

Скачать
30552
1
0

... полягає в тому, що вона знімає напругу між державою і собою, забезпечуючи максимальні можливості та права для особи, ставлячи її інтереси вище ніж державні. Модель, згідно з якою співпрацюють між собою громадянське суспільство і держава є найдієвішою, коли існує відносна однорідність інтересів і ціннісних установок індивідів і соціальних груп, тобто між цими суб`єктами не існує ключових розбі ...

Скачать
57115
0
0

... розвитку цивілізаці, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначеня та вираження. І на основі аналізу еволюції поглядів щодо даного феномену можемо виділити основні характерні риси цього етапу: 1)   розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробчих відносин; 2)   громадянське суспі ...

0 комментариев


Наверх