Критерії класифікації та види юридичних гарантій в трудовому праві України

2. Критерії класифікації та види юридичних гарантій в трудовому праві України

З метою більш глибокого аналізу юридичних гарантій, що забезпечують засобами трудового права реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян у сфері праці, нами використовується такий прийом дослідження, як класифікація. Відразу необхідно відзначити, що існують різні критерії класифікації юридичних гарантій прав і обов'язків громадян у сфері праці.

У теорії права немає єдності поглядів ні на поняття юридичних гарантій, ні на їх систему. Термінологія, що застосовується, також не відрізняється однаковістю. Говорять про гарантії охорони прав і інтересів, про гарантії дотримання прав, про гарантії доцільної реалізації права, про гарантії забезпечення прав і т.п.

Вживання понять "гарантії забезпечення прав", "гарантії дотримання", "гарантії охорони прав" цілком правомірно. Очевидно, що ці поняття співпадають одне з іншим. Але не кожне окремо, не всі вони разом не відображують в повній мірі змісту, не вичерпують усього різноманіття проявів дії юридичних гарантій прав громадян.

Більш широкими є поняття "гарантії реалізації" і "гарантії здійснення права". Звичайно їх вважають рівнозначними, тому що слово "здійснення" і слово "реалізація" мають однакове змістове значення. Але, оскільки мова йде про права працівників, більш доречним є термін "здійснення права", що вживається у найбільш важливих політичних документах.

Ділення юридичних гарантій на гарантії здійснення і гарантії охорони прав є не зовсім виправданим. Справді, здійснення суб'єктивного права містить у собі не тільки вступ у ті або інші правовідносини і їх подальше існування, але й усунення перешкод, що виникають у процесі здійснення суб'єктивного права, охорону від можливих порушень, а також і відновлення порушеного права. Виходячи з такого розуміння терміну "здійснення права", можна говорити і про юридичні гарантії здійснення в такому широкому розумінні.

У юридичній літературі одержало поширення поняття "правові гарантії законності". По змісту воно значно ширше, чим юридичні гарантії здійснення прав. Останні входять як необхідна складова частина в число перших. Тому, говорячи про юридичні засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав громадян, доцільніше користуватися терміном "гарантії здійснення прав".

Основним критерієм класифікації юридичних гарантій в сфері праці є форма, у якій вони виражені. Юридичні гарантії можуть бути сформульовані у вигляді елементарних прав, що входять до змісту конституційного суб'єктивного права і юридичного обов'язку, або у вигляді самостійних галузевих суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що конкретизують конституційні права й обов'язки громадян України в соціально-економічній сфері. Так, право на вибір роду занять і роботи, відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб, будучи елементарним правом, що входить у зміст конституційного права громадян на працю, виступає гарантією цього права. Елементарне право працівника на робочий тиждень, що не перевищує 40 годин (ст. 50 КЗпП), є юридичною гарантією конституційного права громадян України на відпочинок. До числа таких прав-гарантій названого конституційного права, варто віднести: право на скорочений робочий день для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (учителів, лікарів, та інших), для ряду професій і виробництв (ст. 51 КЗпП); право на скорочену тривалість роботи в нічний час (ст. 54 КЗпП); право на щотижневий відпочинок (ст. 67, 68, 69 КЗпП); право на щорічну оплачувану відпустку та інші. (ст. 74 КЗпП).

Розглянемо тепер самостійні галузеві права і юридичні обов'язки працівників, що конкретизують конституційні права громадян та їх обов'язку в сфері праці. Так, право на працю розвинене в трудовому законодавстві цілою сукупністю самостійних суб'єктивних прав працівників: правом на вільне укладання трудового договору для виконання роботи з визначеного фаху, кваліфікації або посади з виплатою за неї заробітної плати; правом на вибір терміну трудового договору. По діючому трудовому законодавству трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи (ст. 23 КЗпП України). Також самостійним суб'єктивним правом працівників є право на встановлення за згодою сторін трудового договору іспиту при прийомі на роботу, визначеної в законі тривалості, з метою перевірки відповідності працівника щодо дорученої йому роботи; право на визначеність трудової функції, що знаходить своє вираження в чіткій регламентації переведень на іншу роботу з ініціативи власника або уповноваженого їм органу й у забороні вимагати від працівника виконання роботи, не зумовленої трудовим договором. Важливо також відзначити, що право працівника на визначеність трудової функції виступає найважливішою гарантією реалізації таких складових правомочностей конституційного права громадян на працю, як: правомочність на вибір роду занять та роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб; правомочність на оплату праці відповідно до її кількості і якості. Тому таке велике значення мають положення, сформульовані в ст. 31–35 КЗпП України. Так, у ст. 31 КЗпП "Заборона вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором" записано, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Конкретизація цієї заборони для власника зафіксована, по-перше, у понятті переведення на іншу роботу і, по-друге, у процедурних нормах такого переведення: загальних й спеціальних. Розглянемо їх докладніше.

Визначення переведення на іншу роботу міститься в ст. 32 КЗпП України, причому законодавець використовував для цього прийом порівняння з переміщенням: "Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я".

У частині другій ст. 32 КЗпП законодавець дає право власнику або уповноваженому ним органу без погодження працівників переміщувати їх в рамках того ж підприємства, установи, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ (встановлена лише одна вимога – цей структурний підрозділ має знаходитись у тій же місцевості), доручати йому роботу на іншому механізмі чи агрегаті у межах спеціальності та кваліфікації (посади), обумовлених трудовим договором. Заборонено лише переміщувати працівників на роботу, протипоказану їм за станом здоров'я.

Таким чином, відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП виходить, що визначення у трудовому договорі конкретного робочого місця, структурного підрозділу, механізму, агрегату не має великого юридичного значення. Власнику дане право таких умов трудового договору не додержуватись. Такий висновок неминуче виходить. з тексту ст. 32 КЗпП.

Правда, не можна не бачити протиріччя між частиною першою ст. 21 і ст. 31 КЗпП, з одного боку, і частиною другою ст. 32 КЗпП. Будь-які спроби вирішити протиріччя на користь статей 21 і 31 КЗпП суперечили б спеціальному правилу ст. 32 КЗпП.

Звичайно, редакція частини другої ст. 32 КЗпП істотно зачіпає інтереси працівника. Вступивши на роботу водієм легкового автомобіля, він невдовзі може опинитися водієм вантажівки. Юнак. прийнятий у торгове підприємство на роботу продавцем побутової техніки, невдовзі може опинитися продавцем білизни. Не перешкоджає реалізації прав власника на переміщення працівників з одного структурного підрозділу в інший і пункт 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, що потребує внесення до трудової книжки запису про прийняття на роботу з зазначенням структурного підрозділу (цеху, відділу, підрозділу, дільниці, виробництва). Реалізація права власника, встановленого законом; не може бути заблокована підзаконним актом.

Вважаємо, що все ж вирішуватися це протиріччя має на користь ст. 21 КЗпП. Ст. 43 Конституції України забороняє застосування примусової праці. Примусова праця – це будь-яка робота чи служба, виконання якої вимагають вед працівника під загрозою будь-якого покарання, для якої працівник не запропонував добровільно своїх послуг (ст. 2 Конвенції про примусову чи обов'язкову працю). Отже, вимагаючи від працівника виконання роботи з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку, власник не має права вийти за межі трудового договору. І право власника переміщувати працівників обмежено умовами трудового договору: у межах трудового договору переміщення можливе, за його ж межами воно буде протизаконним.

Загальним правилом переведення на іншу роботу є обов'язкова згода працівника як на переведення на тому ж підприємстві, так і на переведення на роботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом із підприємством, на якому зайнятий працівник. Як виняток із цього загального правила, згода робітника або службовця не потрібна на тимчасове переведення на іншу роботу у випадку виробничої необхідності. У разі простою працівники переводяться з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. Однак і при тимчасових переведеннях на іншу роботу з визначених засад, у законодавстві про працю встановлені додаткові гарантії, що забезпечують охорону працівників від незаконних переведень. При тимчасовому переведені на іншу роботу у випадку виробничій необхідності встановлені наступні додаткові гарантії: 1) екстраординарність причин такого переведення – відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування державного або громадського майна та в інших виняткових випадках, а також для заміни відсутнього працівника; 2) регламентація терміна переведення – власник або уповноважений їм орган має право переводити працівника на термін до одного місяця не на обумовлену трудовим договором роботу на тому ж підприємстві або на іншому підприємстві, але в тієї ж місцевості кожного разу при виникненні випадків, що підпадають під поняття виробничої необхідності. Що стосується терміну переведення на іншу роботу для заміщення відсутнього працівника, то він не може перевищувати одного місяця протягом календарного року; 3) визначення порядку оплати праці при такому переведенні – оплата робиться за виконуваною роботою, з заробітком, не нижчим від середнього заробітку за попередньою роботою.

При тимчасовому переведення на іншу роботу у випадку простою для працівників встановлені наступні додаткові гарантії: 1) при простої не допускається переведення кваліфікованих працівників на некваліфіковані роботи; 2) працівники переводяться на іншу роботу з урахуванням їхнього фаху і кваліфікації; 3) якщо працівник у разі простою переводиться на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, то, він переводиться на весь час простою; а якщо на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості – на строк до одного місяця; 4) якщо при простої працівник переводиться на нижче оплачувану роботу, то при виконанні норм виробітку за ним зберігається середній заробіток за попередньою роботою, а за працівниками, які не виконують норми або є переведеними на почасово оплачувану роботу, зберігається їх тарифна ставка (оклад).

Звернемося до з'ясування того, які трудові права працівників конкретизують конституційне право на охорону здоров'я громадян України. Насамперед, це основне право працівників на здорові та безпечні умови праці. Обов'язок забезпечити реалізацію цього права трудове законодавство (ст. 153 КЗпП України) покладає на власника або уповноважений ним орган. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, а також забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників; проводити з урахуванням вимог щодо охорони праці проектування виробничих об'єктів, розробку нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих; проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони та інше.

Право працівника на здорові і безпечні умови праці носить комплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як: право на захист від впливу шкідливих умов праці; право працювати тільки у виробничих помешканнях і на робочих місцях, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, правилам; правомочність на одержання інструктажу щодо техніки безпеки та виробничої санітарії; на розслідування нещасного випадку, що відбувся на виробництві; на відшкодування збитку, заподіяного каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків. Всім перерахованим правомочностям працівників, як це зрозуміло з вище сказаного, кореспондують обов'язки власника підприємства по створенню здорових і безпечних умов праці для працівника. Такий механізм виступає надійною юридичною гарантією охорони здоров'я працівника в процесі праці.

Найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадян України на освіту виступає основне галузеве право працівників – право на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації. Основою зростання продуктивності праці, підвищення культури виробництва, технічного рівня і якості продукції є подальше удосконалювання загальної і професійної освіти працівників. "Реалізації права на працю сприяє навчання, у тому числі трудове навчання…"

Реальному втіленню в життя права на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, сприяє також ціла система норм трудового законодавства, що виділена в самостійну главу 14 КЗпП України "Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням". Теоретико-правовий аналіз змісту цієї глави дозволяє виділити цілий ряд елементарних прав працівників, що не тільки розкривають зміст права працівника на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи і безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, але і виступають засобами її реалізації, а отже, і юридичними гарантіями конституційного права громадян України на освіту. Ці права-гарантії можна розділити на: права-гарантії при одержанні працівником професійного навчання на виробництві; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у загальноосвітніх школах і професійно-технічних навчальних закладах; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Важливо також відзначити, що велика кількість з цих гарантій виступають одночасно юридичними гарантіями конституційного права на працю, тому що вони забезпечують реалізацію правомочності на вибір роду заняття і роботи.

Таким чином, трудове законодавство закріплює широкий комплекс юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію конституційного права громадян на освіту і конституційне право на працю, особливо в тій його частині, що відноситься до правомочності на вибір роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностям, професійній підготовці, освіті та з урахуванням суспільних потреб.

Юридичні гарантії названих прав та обов'язків громадян конкретизуються в трудовому законодавстві і за допомогою прав-принципів. Так, право працівників на об'єднання в професійні спілки – це і гарантія конституційного права громадян на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України), і галузевий принцип даної галузі права.

З позицій науки трудового права такий розгляд природи юридичних гарантій взагалі застосовується до всіх основних галузевих прав і обов'язків працівників, що закріплені у ст. 2 КЗпП України, оскільки серед науковців-трудовиків переважною є точка зору, що зазначені права є одночасно і принципами цієї галузі права. Дане положення найбільш чітко пояснив Н.Г. Александров. Він відмітив, що немає нічого надзвичайного в тому, що в такій галузі права, як трудове право, яке безпосередньо стосується життєвих інтересів працюючих, основні принципи сформульовані у виді основних прав і обов'язків працівників.

За сферою дії юридичні гарантії, що забезпечують реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян засобами трудового права, можуть бути загальними і спеціальними (додатковими).

Суттєвість загальних юридичних гарантій виражається в тому, що сферою їх розповсюдження є всі працівники або більша їх частина. До них відносяться, наприклад, закріплені в Конституції України гарантії, пов'язані з реалізацією права на працю. У статті 43 Основного Закону вказується, що кожний має право на працю – тобто на отримання гарантованої роботи з оплатою праці у відповідності з її кількістю та якістю й не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вибір професії, роду занять та роботи у відповідності з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, освітою і з урахуванням громадських потреб.

До загальних юридичних гарантій трудових прав працівників відносяться і гарантії, що стосуються зміни змісту трудового договору або його припинення, встановлення режиму робочого часу та часу відпочинку, забезпечення трудової дисципліни, охорони праці.

На відміну від загальних, спеціальні юридичні гарантії поширюються не на всіх, а лише на окремі категорії працівників. Вони відбивають або статеву та вікову категорію працівників та службовців (жінки, молодь, пенсіонери, інваліди) або такі об'єктивні умови праці, при яких для працівників законом установлені спеціальні (додаткові) гарантії трудових прав (наприклад, для працівників транспорту, зв'язку, охорони здоров'я, працівників, зайнятих на підземних, монтажних роботах). Велика кількість різноманітних ознак, з врахуванням яких встановлюються додаткові гарантії трудових прав для робітників та службовців, дозволяє вирішувати двояку задачу. По-перше, при наявності цих гарантій створюються сприятливі умови для вільної творчої праці працівників, чим забезпечується урахування їх інтересів. По-друге, різноманітність диференціації спеціальних гарантій дасть можливість суспільству, галузям господарства та підприємствам більш оперативно втягувати трудові ресурси у виробництво.

Завдяки наявності загальних і спеціальних юридичних гарантій трудових прав громадяни України можуть вільно підбирати потрібну роботу з урахуванням своїх можливостей (наприклад, роботу в умовах неповного робочого часу), задовольняти свої потреби, розвивати здібності, а держава – найбільш ефективно розподіляти та використовувати трудові ресурси.

Згідно з відображеними в юридичних гарантіях прийомами і способами правового регулювання трудових відносин, останні можуть бути сформульовані у формі заборон, дозволів і надань. Кожна з цих форм юридичних гарантій може бути адресована будь-якому й кожному працівнику або тільки визначеному контингенту осіб. Загальним же для всіх цих форм проявів юридичних гарантій трудових прав і обов'язків працівників є те, що вони виступають засобом захисту і реалізації конституційних прав і обов'язків громадян України в сфері праці. Наведемо приклади кожної із цих форм юридичних гарантій. Так, по діючому трудовому законодавству забороняється необґрунтована відмова в прийомі на роботу. "Відповідно до Конституції України, – записано в ст. 22 КЗпП України, – будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається". Таким чином, з приведеного змісту цієї статті в законі не дається вичерпного переліку мотивів необґрунтованої відмови в прийомі на роботу, а також нема визначення необґрунтованої відмови, а названі лише головні підстави, за якими не може бути обмежене право при прийомі на роботу. Представляється, що необґрунтованою повинна бути визнана відмова громадянину в прийомі на роботу з будь-яких мотивів, що не відносяться до його ділових якостей, і при відсутності обставин, що у силу закону виключають можливість прийому на роботу. Такі обставини передбачені в ст. 251 КЗпП України "Обмеження спільної роботи родичів на підприємстві, в установі, організації", ст. 31 КК України "Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю". Необґрунтованим буде також відмова жінці в прийомі на роботу з мотивів вагітності або відмова в прийомі на роботу матері, яка має грудну дитину. Стаття 134 КК України встановлює за таку відмову кримінальну відповідальність. Отже, дана заборона необґрунтованої відмови при прийомі на роботу служить важливою юридичною гарантією конституційного права громадян на працю.

До числа юридичних гарантій виражених у трудовому законодавстві у формі надань, варто віднести право працівників на одержання за роботу у вихідний день іншого дня відпочинку або компенсації в грошовій формі в подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП України); надання перерв для відпочинку та харчування тривалістю не більш двох годин і, по загальному правилу, через чотири години після початку роботи (ст. 66 КЗпП України). Прикладом спеціальних юридичних гарантій-надань буде: обов'язкове забезпечення молодих робітників і молодих фахівців, що закінчили навчальні заклади або професійне навчання на виробництві, роботою по придбаному фаху і кваліфікації (ст. 206 КЗпП України); право робітників та службовців на одержання спеціального одягу й інших засобів захисту на роботах із шкідливими умовами праці, а також на роботах в особливих температурних умовах або пов'язаних із забрудненням (ст. 163 КЗпП України); право на безкоштовне одержання на роботах, пов'язаних із забрудненням, мила, миючих та знешкоджуючих засобів (ст. 165 КЗпП України); право на одержання безкоштовного молока або інших рівноцінних харчових продуктів на роботах із шкідливими умовами праці; право на безкоштовне одержання лікувально-профілактичного харчування на роботах з особо шкідливими умовами праці (ст. 166 КЗпП України) та цілий ряд інших прав.

Нарешті, у залежності від форми вираження та цільового призначення всі юридичні гарантії трудових прав і обов'язків громадян України, закріплені в нормах чинного законодавства, можуть бути розділені на п'ять видів: 1) перешкоджаючі порушенням трудових прав або невиконанню правових обов'язків, тобто що несуть превентивний характер; 2) що сприяють реалізації прав та обов'язків; 3) відновлюючи, тобто що сприяють відновленню порушеного права або що усувають перешкоди для реалізації обов'язків; 4) відшкодувальні, тобто забезпечують відшкодування збитку, заподіяного в результаті порушення прав або створення перешкод для виконання обов'язків; 5) гарантії-санкції, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні трудового законодавства, положень трудового договору.

Слід зазначити, що характер кожного з названих видів юридичних гарантій безпосередньо пов'язаний із формою відображення правових прийомів і способів регулювання трудових відносин: заборонами, дозволами і наданнями. Таке положення "спрацьовує" у трудовому законодавстві таким чином, що, наприклад, юридичні гарантії-заборони завжди виступають за своєю цілеспрямованістю гарантіями превентивного характеру. До превентивних гарантій відносяться також гарантії-санкції, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні норм про працю: централізованих і локальних. До цієї ж категорії відносяться і відшкодувальні гарантії.

Оскільки юридичні гарантії-заборони, дозволи і надання досить повно нами розглядалися, зупинимося лише докладніше на характеристиці відновлюючих, відшкодувальних гарантій і гарантій-санкцій, забезпечують безперешкодне здійснення трудових прав громадян Особливу значимість набуває аналіз цих видів юридичних гарантій ще і тому, що вони більш тісно зв'язані з процедурними нормами трудового законодавства, що охороняють перетворення в життя положень трудового права. Необхідно також підкреслити, що якщо виходити із широкого розуміння норм-санкцій, то і відновлюючи, і відшкодувальні юридичні гарантії можуть бути віднесені до норм-санкцій. Такий висновок випливає зі змісту норм про порядок розгляду трудових спорів і тих рішень, можуть приймати комісії по трудовим спорам і суди. У трудовому законодавстві детально регламентована компетенція цих органів розгляду трудових спорів, порядок їх діяльності і встановлені терміни для звернення за захистом порушеного права (ст. 221–234 КЗпП України), порядок виконання рішень зазначених органів. Це особливо важливо підкреслити тому, що "виконати рішення з трудового спору – це значить реально відновити порушені трудові права, ліквідувати порушення законності в даних правопорушеннях". Виконаним рішення вважається тільки тоді, коли реально виконані розпорядження КТС, суду, тобто працівник відновлений на роботі, змінене незаконне формулювання причини звільнення, позивачу виплачена належна сума заробітної плати, сума відшкодування збитку і т.д.

Рішення по трудовим спорам, як правило, здійснюються добровільно. У тих випадках, коли добровільне їхнє виконання здійснюється, закон установлює примусовий порядок виконання цих рішень. Виконавчими документами по трудовим спорам є не тільки виконавчі листи, видані судом на виконання його рішень, але і посвідчення, що мають обов'язкову виконавчу силу, видані КТС. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк, комісією по трудових спорах підприємства, установи, організації видається працівникові посвідчення, що має силу виконавчого листа (ст. 230 КЗпП України). Звичайно, рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десятьох днів, передбачених на його оскарження (стаття 229) Однак по деяких трудових справах передбачений порядок негайного виконання рішень. Так, ст. 235 ч. 5 КЗпП встановлює правило, згідно якому рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Важливою відновлюючою і відшкодувальною юридичною гарантією виступають положення ст. 235 КЗпП України, що містять правила оплати за час змушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи при незаконному переведенні. Так, при винесенні рішення про поновлення на роботі органі який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Одночасно в ст. 237 КЗпП України встановлюється санкція про покладення матеріальної відповідальності на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника. "Суд, – говориться в статті, – покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації в зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі".

Дія цих юридичних гарантій базується на положенні ст. 235 КЗпП України про поновлення на роботі. У цій статті закріплене право на підвищену охорону працівників від незаконного звільнення з роботи і незаконних переведень на іншу роботу. У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

У діючому трудовому законодавстві передбачена система заходів морального і матеріального заохочення. Так, у ст. 145 КЗпП України встановлені наступні види заохочення за успіхи в роботі: працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки, надаються в першу чергу переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов і т. ін.). Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі.

1) За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією.

2) Ці гарантії-пільги і заохочення у відношенні сумлінних працівників протистоять гарантіям-санкціям, застосовуваним до порушників трудової дисципліни. Так, у відповідності зі ст. 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення, як догана чи звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Наприклад, відповідно до Статуту про дисципліну працівників залізничного транспорту України в числі дисциплінарних стягнень зазначене: попередження про неповну службову відповідність; позбавлення машиністів права управляти локомотивом із переведенням на роботу помічниками машиністів, слюсарями, кочегарами на термін до одного року. У ст. 134 КЗпП України говориться про матеріальну відповідальність у повному об'ємі збитку, заподіяного підприємству з вини працівника, що знаходиться в нетверезому стані.

Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість у можливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійної підготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Ці гарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісного виконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчих елементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовах соціально-економічного розвитку України.

Таким чином, можна зробити висновок, юридичні гарантії – це закріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодного здійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належного виконання ними обов'язків.

Здійснення трудових прав громадян можна вважати забезпеченим при наявності двох основних умов:

1) достатньої кількості різних засобів та умов забезпечення у кожному виді гарантій (всебічність забезпечення);

2) дієвості самих засобів та умов й активності їхнього використання (ефективність забезпечення).

В нашій країні розвиваються та постійно удосконалюються обидві означені сторони забезпечення, однак друга сторона (особливо в правовому забезпеченні) дуже відстає у своєму розвитку від першої. В галузі трудових правовідносин особливо необхідне подальше підсилення ефективності забезпечення та активізації використання юридичних гарантій.

Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод і обов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічною обстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чимало залежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав на практику дотримання прав і свобод.

Мета встановлення юридичних гарантій – це забезпечення неухильного виконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільш повного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантії необхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімуму випадки порушення законів, прав людини.

Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість у можливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійної підготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Ці гарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісного виконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчих елементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовах соціально-економічного розвитку України.

Для подальшого, більш глибокого і детального розгляду юридичних гарантій трудових прав, не можна не погодитись з Д.А. Карпенко та поділити юридичні гарантії трудових прав працівників у залежності від стадій розвитку трудових правовідносин на три групи. Першу групу складають гарантії, що сприяють втягненню працівників у сферу праці, другу – гарантії, що забезпечують здійснення трудових прав, а третю гарантії, спрямовані на відновлення порушених трудових прав.