2. За Цивільним кодексом неповнолітньою вважається дитина від 14 до 18 років, а за „Правилами опіки та піклування” від 15 до 18 років.

3. Чинні „Правила опіки та піклування” на сьогодні не відповідають реальній ситуації й досить часто суперечать іншим законам та підзаконним актам.

4. У чинному Житловому кодексі не передбачено першочерговості надання житла дітям-сиротам, а також не передбачено дієвого механізму надання соціального житла випускникам інтернатних закладів. Механізми контролю та захисту житлових прав дітей, передбачені чинним Житловим кодексом, є застарілими і не відповідають сучасній структурі організації держави і права в Україні. Відповідно, вони є неефективними та не працюють на практиці.

Однією з основних проблем на даний час є відсутність у багатьох вихованців інтернатних закладів документів, які підтверджують статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Причиною цього є недостатня координованість дій органів виконавчої влади, які відповідають за передачу документів дитини до інтернату, та об’єктивні труднощі по комунікації юриста інтернату з кожним із них. Іншою проблемою є повнота та своєчасність оформлення документів. Чинним законодавством України не передбачено відповідальності за неналежне оформлення документів, що, у свою чергу, може спричинити неможливість дитини вступити у відносини володіння майном, котре фактично їй належить. Найчастіше подібні ситуації виникають у результаті невірного написання паспортних даних – помилки в прізвищі, чи в імені батьків.

У документах дитини, які передаються до інтернату, визначаються лише особи, які відповідають за збереження майна, що залишилось після смерті батьків. Відповідальні щодо збереження іншого майна не зазначаються. В Україні є кілька рівнів органів опіки і піклування, що зумовлює труднощі при визначенні посадових осіб, відповідальних за збереження майна вихованців інтернатних закладів. Окрім того, законодавством не передбачено механізму притягнення до відповідальності службовця за неналежне виконання обов’язків стосовно призначення управителя майном дитини, яка перебуває в інтернатному закладі.

Органи влади не демонструють активної позиції щодо інформування про майно, яке належить дитині-сироті чи дитині, позбавленій батьківського піклування. Здебільшого інформування про наявність майна відбувається з ініціативи самих вихованців. Робота з інформування вихованців щодо осіб, які можуть розпоряджатися та управляти їхнім майном, ведеться на неналежному рівні.

В інтернатах не запроваджено ефективного розподілу опікунських обов’язків між представниками адміністрації, юристом та соціальним працівником. У переважній більшості випадків не використовуються правові механізми захисту прав вихованців унаслідок непідготованості відповідальних осіб або відсутності юриста.

Основною проблемою утримання житла дітей-сиріт є сплата комунальних послуг. У внутрішньому законодавстві України ця проблема не прописана, а відповідно, немає механізмів її регулювання та вирішення. Здавання житла вихованців інтернатів в оренду не практикується. Основні зловживання при управлінні майном сиріт мають місце в частині збереження за дитиною неприватизованого житла.

У більшості інтернатів усі випускники потребують надання житла після закінчення навчання. Згідно із Законом України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” постановка на квартирний облік здійснюється після досягнення ними 18-річного віку. Переважна більшість вихованців інтернатів закінчує навчання до досягнення повноліття. Оскільки проблема надання соціального житла в Україні ще не вирішена, а питання забезпечення випускників інтернатів житлом піднімається незадовго до їх випуску з інтернату, вони фактично змушені продовжувати навчання чи влаштовуватись на роботу виключно у заклади та установи, які надають гуртожитки. Однак, така практика не є вирішенням проблеми, а лише її затягуванням. Окрім того, на даний час відсутня процедура оцінки можливості повернення дитини до житла, у якому вона проживала разом з батьками, ще при вступі до інтернату: закріплення житла за дитиною відбувається за формальною ознакою наявності житла в батьків. Це призводить до того, що при випуску з інтернату дитина має закріплене житло, але фактично не може до нього повернутися й проживати там. Водночас, сам факт наявності такого закріплення позбавляє випускників інтернатів пільг на позачергове отримання житла. В Україні вже мають місце відносно успішні спроби запровадити на державному рівні механізм надання соціального житла випускникам інтернатів, однак механізму системного вирішення проблеми ще немає. У випадку, коли в дитини не було житла й попередньої реєстрації перед улаштуванням до інтернатного закладу, неможливо визначити, на який державний орган покладаються проблеми життєзабезпечення такої дитини. Чіткого законодавчого вирішення цієї проблеми немає.

На даний час для вихованців інтернатів не визначено порядок призначення тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або не мають можливості утримувати дитину, а також дітям, місцеперебування батьків яких невідоме. Унаслідок неврегульованості механізму призначення державної соціальної допомоги вихованцям, котрим не передбачена виплата пенсії по втраті годувальника, але які водночас перебувають на повному державному утриманні. Постає проблема неможливості накопичення будь-яких коштів на особистому рахунку таких дітей, що спричиняє нерівність стартових умов після випуску з інтернату.

Основна проблема із дотриманням права вихованців на отримання аліментів пов’язана не з управлінням цими коштами, а з їх оформленням. Відсутність позовних вимог щодо аліментів є причиною того, що утримання не призначається судами. Виконання судових рішень по стягненню аліментів з батьків вихованців інтернатів залишається на низькому рівні.

Норма щодо представлення доказів 5 років трудового стажу батьків для призначення пенсії по втраті годувальника суттєво ускладнює інтернатам процедуру збору відповідних документів, що унеможливлює отримання окремими категоріями дітей таких виплат і, відповідно, спричиняє появу соціальної нерівності. Розмір пенсії по втраті годувальника на даний час залишається однією з найбільш болючих проблем. Проблема загострюється, якщо на утриманні годувальника перебувало декілька дітей: тоді одна пенсія ділиться на кількість дітей, які були в батьків. Розмір пенсії по втраті годувальника суттєво нижчий, порівняно з іншими соціальними виплатами, які є в державі.

При цьому, відкриття особових рахунків вихованців інтернатних закладів у банківських установах вимагає внесення коштів за оформлення, однак бюджет не передбачає кошти на такі витрати.

Недосконалість механізму отримання грошової допомоги при випуску з інтернату та статистичного обліку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, призводить до того, що деякі випускники не можуть отримати таких грошей взагалі, або отримують їх із значним запізненням. Проблем зі своєчасним отриманням одягу, взуття і м’якого інвентарю або грошової компенсації на їх придбання при закінченні інтернату немає, кошти виділяються вчасно. Однак, норми виплати грошової компенсації та матеріальної допомоги суттєво відрізняються в різних регіонах. Це безпосередньо пов’язане також із неузгодженістю норм мінімального розміру виплат у різних нормативно-правових актах. Вихователі інтернатів та випускники відзначили невідповідність норм грошової та матеріальної компенсації до реальних потреб випускників. Таким чином, можемо констатувати неврегульованість чинного законодавства та підзаконних актів стосовно матеріальної допомоги випускникам інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Порушення майнових прав дітей, зокрема, права на житло певною мірою обумовлено недосконалістю законодавства про опіку та піклування. На законодавчому рівні не передбачено обов’язок органів опіки та піклування контролювати виконання батьками та особами, що їх замінюють, придбання іншого житла взамін відчуженого та забезпечення права власності дитини на нього. Громадський контроль за роботою інтернатів здійснюється не періодично.

Практично всі норми, які стосуються контролю та відповідальності в частині виконання опікунами (піклувальниками) своїх обов’язків щодо дотримання майнових прав дітей, повинні поширюватись і на опікунів (піклувальників) – юридичних осіб, тобто на адміністрації інтернатів, особливо у випадку, коли дитина не має інших опікунів. Ми можемо констатувати, що на сьогодні інтернатами не виконується норма „Правил опіки та піклування” щодо звітування опікунів та піклувальників до органів опіки і піклування по кожній дитині. Інтернати звітують до органів опіки та піклування щодо захисту прав та інтересів вихованців і збереження майна та житла по-різному: щороку, як відповідь на запит, інше. Однак статистична інформація, індивідуальні звіти по кожній дитині не подаються. Це можна вважати недоліком існуючих механізмів контролю за дотриманням майнових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з боку державних органів.

Договори, пов’язані з операціями з майном дітей, вимагають нотаріального посвідчення після попередньої згоди органів опіки та піклування. Однак, механізм такої взаємодії не є досконалим: є випадки, коли органи опіки та піклування необґрунтовано не дають згоди на відчуження майна. З іншого боку, якщо органи опіки та піклування дають згоду на відчуження майна дитини за певних умов, нотаріуси не зобов’язані відслідковувати виконання цих умов, оскільки це не передбачено „Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”. При продажі житла, частка якого належить вихованцеві інтернату, не розроблено індикаторів оцінки забезпечення якнайкращих інтересів дитини (наприклад, коли замість квартири в місті дитині купується будинок у селі).

Найбільш доступною формою захисту майнових прав вихованців інтернатів є звернення до юриста інтернату. Відсутність юриста в інтернаті, зумовлена рядом чинників (відсутність у штатному розкладі, відсутність перспектив росту та розвитку для молодих спеціалістів), ускладнює можливість використання правових механізмів захисту майнових прав вихованців інтернатів. Звернення до суду є достатньо поширеною практикою при захисті майнових прав вихованців. Переважно звернення спрямовані на вирішення проблем конкретної дитини по відновленню її майнових прав. Подібна практика заслуговує на високу оцінку, однак не дозволяє вирішити системних проблем [37].


3.2 Проблеми цивільно-правового захисту особистих немайнових прав неповнолітніх в школах-інтернатах

 

Сучасне законодавство України, державні програми декларують широкі гарантії захисту дитини. Втім, державі дуже бракує у цьому базування саме на ґрунті прав людини, прав дитини. Це підтверджують і рекомендації Комітету ООН з прав дитини щодо періодичної доповіді України: „...Комітет залишається занепокоєним тим, що державна молодіжна політика, що охоплює соціальну допомогу, охорону здоров’я....та захист дитини не базується на основі прав дитини та не охоплює всіх прав, що містить Конвенція”.

До 26 вересня 2008 року, Україною має бути подана до Комітету з прав дитини ООН друга періодична доповідь. Робота в рамках проблем, на які акцентують увагу проведені дослідження, дозволить покращити ситуацію та зробити внесок до альтернативного звіту від неурядових організацій.

Вихованці шкіл-інтернатів перебувають під особливою опікою держави. Проблемою є те, що вихованцям шкіл-інтернатів немає до кого звернутись за захистом своїх прав. В ситуації, коли немає батьків, або ж коли батьки не в змозі допомогти, дитині залишається лише тільки сподіватись на допомогу з боку персоналу школи-інтернату. У свою чергу, вихователі, вчителі, медичний персонал, адміністрація цих закладів часто самі стають порушниками прав людини по відношенню до вихованців. Нерідко проблема дитини стає предметом конфлікту на рівні процедури виконання законодавства декількох державних відомств. В більшості випадків це призводить до затягування проблеми або ж до ускладнення стану справ. Часто дії персоналу шкіл-інтернатів в інтересах дитини не призводять до бажаного результату або ж провокують порушення чинного законодавства.

Ця ситуація залишається актуальною, незважаючи на те, що сьогодні в Україні відбуваються суттєві позитивні зміни. Відбувається реформування системи опіки. Інтренатні заклади мають бути замінені альтернативними формами опіки, які максимально наближені до сімейних: будинки сімейного типу, прийомні сім’ї. На рівні чотирьох Міністерств України був прийнятий „Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 січня 2004 року за № 99 / 8698). Втім, цей документ практично не використовується. Про існування такого порядку не знають вихованці шкіл-інтернатів, а самі працівники цих закладів не виконують функцій з представлення інтересів дитини регламентованих вищеназваним документом.

Людська гідність є джерелом усіх прав людини і основних свобод. Наші почуття, як лакмусовий папірець – одразу реагують на ті випадки, коли з нами грубо поводяться, принижують, кривдять, використовуючи своє службове положення, високий ранг, нашу залежність в певній ситуації від дій чиновника, державного посадовця, того, хто є сильнішим за нас.

Однак, не завжди погане поводження чи покарання кваліфікується як заборонена дія. Певне поводження може застосовуватися з точки зору моралі – як, скажімо, давання ляпанців дитині, що провинилася, - або ж з огляду на загальні принципи кримінального права

Одна з проблем, яка існує в країні - це відсутність будь-яких загальних критеріїв оцінювання певного поводження чи покарання, а також те, що погляди в суспільстві з часом змінюються.

Громадська організація „М’Арт” (Молодіжна Альтернатива) провела моніторинг поводження з вихованцями шкіл-інтернатів. Представники групи проведення моніторингу відвідали 11 закладів у п’ятьох регіонах України: 2 школи-інтернати у Харківській області, 2 школи-інтернати у Львівській області, 3 школи-інтернати у Рівненській області, 1 дитячий будинок в Автономній республіці Крим, 3 школи-інтернати у Чернігівській області. У відвідуванні двох закладів в Автономній республіці Крим та м. Севастополь було відмовлено.

Представники організації поставили загальне запитання до вихованців, що може стосуватись будь-яких ситуацій у які потрапляє дитина в школі-інтернаті: «Чи були випадки, коли після спілкування з дорослими у школі-інтернаті Ти почував (ла) себе приниженим (ою) чи скривдженим (ою)?».

За результатами відповідей на це запитання можемо спостерігати, що 29% опитаних дітей так чи інакше, за їхніми словами, потрапляли в ситуацію, коли відчували себе приниженими або скривдженими з боку дорослих у школі-інтернаті. Серед них відповіли, що «так буває, але рідко» - 25%, відмічають, що «так, таке трапляється часто – 4%. Лише половина респондентів (49%) дали відповідь, що такого ніколи не було, 20% не пам’ятають про таке і 2% відмовились відповідати на це запитання.

Слід сказати, що за досвідом подібних досліджень, таке запитання - на рівні почуттів - дає досить об’єктивну оцінку реальному стану, втім, дитина може почувати себе «приниженою» чи «скривдженою», отримавши, наприклад, негарну оцінку. Тому результат відповідей на це запитання треба розглядати в контексті відповідей на інші запитання про які йдеться далі. У більшості із таких запитань представники організації просили респондентів наводити приклади подібних ситуацій.

Намагаючись визначити, хто саме збоку дорослих, на думку вихованців шкіл-інтернатів, може їх скривдити чи принизити, представники організації намагались не концентрувати увагу саме на школах-інтернатах, даючи можливість назвати якомога більше можливих варіантів відповідей.

Отже, на запитання «Як Ти думаєш, хто із дорослих може Тебе найчастіше скривдити, принизити?», найбільший негативний рейтинг мають представники правоохоронних органів (міліціонери) – 14% опитаних вихованців, слід за ними йдуть батьки (10%), вчителі та вихователі займають наступну позицію (7%) у цьому рейтингу, родичів (окрім батьків) називають 5% опитаних вихованців, 1% називають медичних працівників (лікарі чи медсестри). Не відповіли на це запитання 3% респондентів.

Вказуючи свій варіант, таких відповідей було 60%, більшість опитаних вихованців відповідає, що їх ніхто не скривджував і не принижував. Серед тих, хто називає інших дорослих в більшості вказують на «старших учнів», також називають «незнайомих людей», «сусідів». Є й відповіді, у яких респонденти скаржаться на своїх «однокласників», «друзів» [25].

Для того, щоб виявити, наскільки відповіді на попередні два запитання дійсно пов’язані з поганим поводженням, представники організації попросили дітей навести приклади таких ситуацій. Отриманий від цього результат показує можливі приклади поганого поводження щодо дітей, які брали участь в опитуванні: «…до мене ставляться, як до якоїсь людини, яка не має своєї думки…»; «…постійно кричать, обзивають за будь-який неправильний вчинок…»; «…починають обзивати мене перед усім класом…»; «…приниження словами, побиття…» (2 подібних відповіді); «…безпідставні звинувачення, побиття…» (4 подібні відповіді); «…обзивають негарними словами..» (6 подібних відповідей); «…сказали про мене неправду…» (6 подібних відповідей); «…обзивались…» (6 подібних відповідей); «…б’ють…» (5 подібних відповідей); «…зробив якесь порушення, все владнали, та потім хтось інший робить злочин і на тебе все звалюють…»; «…якщо щось не встигну сказати я з уроку, то кричать на мене…»; «… підійшли одного разу до нас з однокласниками, коли ми гуляли два міліціонери. Почали питати, що ми тут робимо, звідки ми. Я їм усе розповів, а один із них відвів мене вбік і почав бити. Я впав, а вони сміялися…».

Важливо зауважити, що приклади респондентів, які дійсно можна сприймати, як сигнал про порушення прав людини, як правило надходили від вихованців одного і того самого інтернатного закладу. Таких закладів декілька із тих, що відвідували представники групи моніторингу. На думку представників організації, це свідчить про те, що багато залежить від керівництва, педагогічних працівників кожної школи-інтернату.

Представники організації отримали й розповіді, судження, що допомагають змалювати картину життя дитини, яка у даний час перебуває в інтернаті (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…у кожної людині є конфлікти з іншою, і я думаю, що це не оголошується…»; «…буває, що не те скажу про себе чи інших...»; «…били батьки…»; «…не хочу писати…» (3 подібні відповіді); «…батьки мають право на це, якщо я їх не слухаю…» (2 подібні відповіді); «…мене ніхто не ображав, а якщо трішки, то в цьому винна сама…»; «…сваряться зі мною усі вдома…»; «…наприклад, я щось вкрала або напилась і потрапила до міліції…»; «…випадково вдарила дверима по руці виховательки, вона накричала нецензурними словами…».

Про те, хто саме кривдив чи принижував у школі-інтернаті, якщо такі випадки мали місце, представники організації поставили наступне запитання: «Якщо тебе кривдили чи принижували в школі-інтернаті, то хто найчастіше робив це?».

Більшість дітей, які брали участь в опитувані обирають варіант відповіді «інші вихованці» (37%), 6% відповіли, що відчували скривдження чи приниження збоку вихователів, 1% - від медичних працівників (лікар, медсестра).

Учасники опитувань мали можливість вказати свій варіант відповіді. Такою можливістю скористались 51% респондентів (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…О.І. О.О. – заступн. Директора…»; «…вчителі…»; «…била вихователька за те, що курив…»; «…старші…»; «…тільки по заслузі..»; «…однокласники…» (4 подібні відповіді); «не пам’ятаю». Більшість вихованців, які брали участь в опитуванні відповіли, що їх ніхто не кривдив і не принижував. Цікавою є перша наведена відповідь по цій категорії: «…О.І. О.О. – заступн. Директора…». Дитина вказує на конкретного педагогічного працівника або працівницю, але вказує лише ініціали, побоюючись назвати ім’я повністю. В одному із інтернатів представники організації отримали анкети де, відповіді на це запитання затерті маркером, але придивившись можна побачити ім’я та по батькові однієї із виховательок. Після розмови з інтерв’юерами вони дізнались, що в цьому інтернаті діти змушені були залишити анкети вихователям, які «взяли під контроль» проведення опитувань. Відчутно, що вихователями проводилась відповідна робота з дітьми [25].

У педагогіці існують різні концепції виховання, навчання жити по правилах. Певною мірою школа закладає грунт поваги до закону, таким чином створюючи умови для соціалізації дитини. Питання застосування покарань у вихованні дитини є одним із найбільш спірних питань у педагогіці. Відмінність вказаного підходу у тому, що «…права дитини не витікають із будь-яких виховних концепцій або теорій. Поняття «права дитини» не слід ототожнювати з антипедагогікою, «партнерським» або «безстресовим» вихованням». Тому представники організації не ставили перед собою завдання писати настанови щодо можливості застосування того чи іншого покарання. Втім, вони мають позицію неприпустимості застосування до дітей тілесних (фізичних) покарань. Одним із важливих аргументів на користь такої позиції є існування в міжнародному праві принципу незастосування до неповнолітніх, так званих, «статусних» покарань. Просто кажучи, це означає, що неповнолітні не можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання.

За матеріалами видання «Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст: «Розглядаючи справу, Суд часто враховує вік потерпілого, особливо коли він зовсім юний. Так, у справі «Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства» (Costello-Roberts v. The United Kingdom, 1993) заявником був семирічний хлопчик, що вчився у приватній школі, в якій за непослух практикувалося тілесне покарання. Суд із занепокоєнням відзначив той факт, що заявникові було тільки сім років, коли директор школи тричі надавав йому «ляпанців» кросівкою на гумовій підошві по сідниці, прикритій лише шортами. Суд також із занепокоєнням зауважив, що покарання накладалося автоматично і що заявник три дні перебував у його очікуванні. Незважаючи на ці обставини, Суд визнав, що жорстокість поводження в цій справі не досягла відповідного мінімального рівня».

«В дитячому будинку б’ють вихованців», - так починається повідомлення, що було розміщено на інформаційному Інтернет порталі Української Гельсінської Спілки з Прав Людини 6 грудня 2005 року у розділі «Катування та нелюдське поводження», і яке наводиться далі: «Вихователі славутського дитячого будинку "Затишок" закривали дітей у льох, били їх, а також сідали вихованцям на голову, якщо вони не хотіли спати в денний час. У побиттях брав участь черговий міліціонер. Про це повідомили члени об'єднання «Борці за справедливість».

(…) Директор дитбудинку Лариса Рачунь карала грошовими штрафами педагогів, які розголошували випадки катування малолітніх. Зараз її звільнили з роботи, а вихователям оголосили догани. Славутська міжрайонна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом перевищення педагогами службових повноважень».

Україна – одна з небагатьох держав, законодавство яких має норму, яка прямо забороняє тілесні (фізичні) покарання.

Подібні норми існують ще у п’ятьох європейських країнах. Вперше така норма була прийнята у Швеції (1979 р.), потім у Фінляндії (1984 р.), Данії (1986 р.), Норвегії (1987 р.), Австрії (1989 р.). Відповідне положення шведського Сімейного кодексу проголошує: «Діти мають право на піклування, безпеку і відповідне виховання. У відносинах з дітьми необхідно проявляти повагу до особистості й індивідуальності. Дітей не можна піддавати фізичним покаранням або іншим видам жорстокого поводження». Важко сказати, як така норма діє на практиці. Однак, слід відмітити, що у Швеції більшість проблем вирішується на рівні соціального і психологічного втручання. Суд вирішує лише спірні справи, і такі, що є виключенням.

Шведи вважають, що такий правовий припис допоміг у навчанні суспільства. У 1965 році 53% дорослих, з якими проводили дослідження, вважали, що фізичні покарання необхідні і покликані допомогти правильно виховати дитину. У 1994 році 89% опитаних були проти всіляких фізичних покарань. Потрібно, однак, відмітити, що у Швеції проводилась широка просвітницька кампанія, і не тільки у засобах масової інформації, що у значно більшій мірі, ніж правова норма мало можливість вплинути на зміну соціальних установок і свідомість, що побиття дітей є поведінкою, що не має суспільного схвалення.

В Україні такої широкої просвітницької кампанії не проводилось і ця норма залишається важко виконуваною, адже «…переслідування батьків, які застосовують фізичні покарання, за умови, зрозуміло, що вони не є катуваннями …. було б важко здійснюваним, а можливі санкції повинні були б стосуватися також дітей … і можливість такого втручання у сімейне життя могла б в результаті спричинити більше шкоди, ніж декілька ляпанців…» [34, с.23]. Інша річ, коли мова йде про жорстоке поводження і катування, що є злочином у світлі кримінального права.

Якщо зробити проекцію усього сказаного на школи-інтернати, то при наявності у дитини батьків або інших законних опікунів (окрім адміністрації школи-інтернату), вони (батьки або законі представники дитини) можуть оскаржити будь-яке тілесне покарання, у тому числі оцінюючи його, як жорстоке поводження з дитиною. У свою чергу, більшість вихованців шкіл-інтернатів не мають інших опікунів (законних представників) окрім адміністрації школи-інтернату. Педагогічні працівники, які працюють з дітьми у таких закладах, фактично у багатьох ситуаціях виконують роль батьків. З одного боку, так і має бути у такому закладі, якщо дитина в силу певних причин позбавлена можливості виховуватись у сім’ї, але, з іншого боку, такі обставини суттєво звужують можливості захисту дитини.

Одне і те саме питання представники „М’Арту” поставили до вихованців шкіл-інтернатів і до випускників: «У разі порушення порядку чи режиму, як тебе може бути покарано?». Відповіді на подібне запитання («За що і як можуть бути покарані вихованці? Наведіть приклади») представники „М’Арту” отримали й від педагогічних представників шкіл-інтернатів. Таким чином, проведені дослідження дають можливість порівняти відповіді вихованців, випускників і педагогічних працівників.

Більшість відповідей педагогічних працівників говорять про те, що фізичні покарання у школі-інтернаті не застосовуються. Переважно повідомляється про проведення бесід педагогів з учнями, роз’яснень, переконань, попереджень.

Про проведення бесід, лекцій, роз’яснень, розмов з вихователями, усні зауваження згадують й багато вихованців і випускників шкіл-інтернатів. Є й така відповідь, хоча це й рідкість: «нагадують про статут школи де все написано».

Лише в одному випадку ми зустрілись з такою відповіддю педагога: «…фізичні покарання є, але є й заохочення - відпустити до дому». Слід зазначити, що якщо, як приклад заохочення «поїздка до дому» може існувати, то покарання обмеженням можливості відвідати дім, батьків або родичів є неприпустимим.

Позицію одного із вихователів щодо питання застосування покарань у школах-інтернатах демонструє його (або її) відверта відповідь: «якби можна було карати, то карали б».

На відміну від відповідей педагогічних працівників, вихованці повідомляють про факти застосування тілесних (фізичних) покарань частіше: «Стояла на колінах» (2 подібні відповіді); «фізично» (2 подібні відповіді); «розкажуть, щоб більше так не робив, за вухо потягають»; «поб’ють» (2 подібні відповіді). Про подібні факти повідомляють й випускники шкіл-інтернатів, які брали участь в опитувані: «Били» (2 подібні відповіді); «роздягали до трусів, забирали одяг і не віддавали, щоб не міг вийти»; «Ременем по …».

Є такі відповіді педагогічних працівників, з яких важко зробити висновок, наприклад: «покарання тільки в моральному плані (моральні методи покарання)», «словесні методи», - адже жорстоке поводження може мати й психологічні форми.

Досить велику кількість подібних відповідей ми почули й від вихованців і випускників шкіл-інтернатів: «такими словами, щоб таке більше не траплялося»; «словами»; «розмова з директором»; «сварять (посварять)»; «виховують морально»; «морально (моральне виховання)»; «попросять повторити правила техніки безпеки».

Говорячи, можливо, з певною підозрою щодо наведених прикладів відповідей представники „М’Арту” роблять це лише виходячи із тої позиції, що дитина, особливо, яка з перших днів виховувалась в атмосфері поганого поводження іноді може сприймати, як нормальне явище ті ситуації, які для інших дітей спричинили б психічні страждання. До того ж, деякі педагогічні працівники, маючи усталену «традицію» впливу на дітей через постійне підвищення голосу під час таких «розмов», приниженням можуть називати такі міри «моральним» вихованням. Не можна дати чітку оцінку й, наприклад, таким відповідям: «за домашніми принципами». Саме тому не можна зробити висновків із наведених прикладів на відміну від тих про які йде мова далі.

Як реакцію педагогічних працівників школи-інтернату на порушення порядку чи режиму, вихованці і випускники наводять, зокрема наступні приклади: «сильно кричать (можуть накричати)»); «поганими словами»; «приниженням».

Створення почуття остраху (не плутати з почуттям відповідальності) є також досить поширеною формою виховання, про що свідчить наведений приклад відповіді педагога: «крик, оцінок не бояться…».

Наступна категорія відповідей педагогічних працівників, претендує на залучення дітей до процесу прийняття рішень, регламентацію таких процедур у статуті школи-інтернату («розглядається стан справ на класних учнівських зборах»; «винесення питання на лінійку, на засіданні учкому, коли розглядаються питання в центрі дисципліни і порядку»; «розглядається на лінійці, виноситься рішення, узгоджується з дитиною і впроваджується»; «школярі самі вирішують»; «Записуємо в особові справи зауваження, догани, повідомляємо опікунів, розглядаємо поведінку на загальношкільних зборах»), але названі методи також мають вагомий рівень небезпеки, оскільки саме поширення інформації про проступок, його загальне обговорення у деяких випадках може також вчинити шкоду дитині і погіршити ситуацію.

Відповідь: «обговорення на профілактичній раді» є досить традиційною і для будь-якої загальноосвітньої школи. «Ради профілактики» - досить поширений спосіб «впливу» на дитину, яка порушує правила. Але, знаючи на практиці, як проходить така «рада профілактики», експертна група моніторингу вважає цю процедуру такою, що є порушенням прав людини. Процедура фактично полягає у тому, що кілька дорослих (вчителі, директор, заступник директора з виховної роботи, міліціонер, можуть бути представники інших служб) «відчитують» дитину за її проступок. Аналогічним методом є й такий (відповідь педагога): «при всьому пед. колективі розповідають…», - при цьому зазначено: «…рукоприкладства немає». Подібний психологічний тиск на дитину у більшості випадків дає більше негативних результатів ніж користі [24].

Правоохоронці відзначають, що в окремих інтернатах, де навчаються діти-інваліди, не забезпечуються навіть елементарні санітарні норми: відсутнє холодильне обладнання, діти змушені користуватись старим столовим посудом, котрий давно потребує заміни, немає умов для додержання особистої гігієни дітей. У Меджибізькому будинку-інтернаті для дітей-інвалідів не відкрили рахунок для учениці, через що дівчинка не отримувала пенсію. В іншій школі-інтернаті не подбали про те, щоб стягнути в примусовому порядку аліменти на шістьох дітей з батьків, позбавлених батьківських прав [23].

У доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005» (розділ «Права дитини») уже наголошувалось на існуванні тенденції відправлення вихованців шкіл-інтернатів до психіатричної лікарні. У 2006 році можна було спостерігати появу додаткових фактів щодо існування проблеми й уже певні кроки реагування державних органів [37].

Так, наприклад, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальні справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар» [28].

На жаль, на сьогоднішній день слід констатувати, що немайнові права неповнолітніх в школах-інтернатах не мають достатнього правового захисту.

3.3 Шляхи вирішення проблем цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах з урахуванням міжнародно-правового досвіду

Розглянувши вищевказані проблеми, слід вказати такі можливі шляхи вирішення проблем цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах з урахуванням міжнародно-правового досвіду:

1) Органам державної влади та іншим державним установам, що працюють в інтересах дітей, запровадити постійний механізм оцінки щодо дотримання прав дитини в Україні. Принаймні, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту повинні щорічно звітувати про стан дотримання прав дитини в Україні. Відповідь громадських організацій та ЗМІ на ці звіти, їх широке громадське обговорення могли би створити ґрунт для конструктивного демократичного діалогу, спрямованого на покращення ситуації з дотриманням прав дитини. Нажаль, сьогодні такого конструктивного діалогу не існує за відсутності як політичної волі відповідальних органів державної влади, так і зазвичай за відсутності прямого невиконання ними власних повноважень.

2) Базові знання з прав дитини повинні мати всі спеціалісти, які працюють з дітьми. Система підготовки та підвищення кваліфікації професійних груп, які працюють з дітьми і в інтересах дітей, повинна орієнтуватися на цей принцип. Зокрема, працівники дитячих медичних закладів повинні проходити спеціальну підготовку стосовно правових стандартів надання медичної допомоги й особливостей роботи з пацієнтами – дітьми.

3) Необхідно негайно припинити практику незаконного поміщення дітей зі шкіл-інтернатів та дитячих будинків у психіатричні лікарні та забезпечити ефективний механізм реагування на подібні випадки з боку правоохоронних органів.

4) Окрім загальних принципів щодо рівності прав та заборони дискримінації повинні існувати спеціальні механізми, передбачені законодавством стосовно захисту від дискримінації окремих найбільш уразливих груп серед дітей.

5) Негайно зробити доступними (здійснити офіційний переклад і опублікувати в офіційних виданнях) існуючі державні доповіді до Комітету ООН з прав дитини, існуючі рекомендації Комітету ООН з прав дитини.

6) Необхідним є розширення й удосконалення процесуальних можливостей для дітей брати участь у процесі прийняття рішень у справах, що торкаються їх інтересів.

7) Уведення в дію нормативних актів стосовно заборони тілесних (фізичних) покарань необхідно супроводжувати широкими просвітницькими та інформаційними заходами, тренінгами серед професійних груп, які працюють з дітьми та в інтересах дітей, батьків або осіб, які їх замінюють.

8) Вирішення конфліктних ситуацій та методи виховання в закладах системи освіти мають відповідати стандартам дотримання прав дитини.

9) «Статусні» покарання, тобто такі, за яких неповнолітні можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання, не повинні існувати, як на рівні законодавчо закріплених норм, так і в практиці превентивного виконання.

10) Документація навчальних закладів, яка не є індивідуальною, не повинна містити інформацію про стан здоров’я та медичні діагнози особи.

11) Дітям, які можуть орієнтуватись у своїй ситуації, необхідно гарантувати доступ до інформації, що їх стосується, в школі, виховному закладі, у лікаря, у разі судового провадження.

12) Більше уваги потрібно приділяти навчанню дітей правам людини та дитини. Навчання правам людини є важливою складовою дисциплін громадянської освіти. Необхідними є розробка програм для різного віку дітей, підготовка підручників та можливість їх вибору.

13) Держава повинна звернути особливу увагу на доступність освіти для дітей з вадами розвитку, максимальну можливість соціалізації таких дітей в умовах загальноосвітньої школи, забезпеченню індивідуального навчання для дітей, які цього потребують.

14) Повинні здійснюватись належне фінансування навчальних закладів, оплата праці педагогічних працівників, забезпечення шкіл необхідною матеріальною базою.

15) Органи державної влади повинні розробити та впровадити окрему програму щодо дітей, котрі власноруч залишили школу та не бажають продовжувати навчання.

Відносно документального підтвердження статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, слід вжити таких заходів:

1) Впровадити дієвий механізм контролю та відповідальності за неналежне чи недобросовісне оформлення документів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У цьому контексті було би доречним, проаналізувавши подібну практику інших країн, запровадити процедуру адміністративної відповідальності посадової особи.

2) Щодо упорядкування майнових документів кожної дитини та підвищення рівня поінформованості про своє майно, пропонується підтримати практику заповнення реєстраційних карток (або обліково-статистичних карток) вихованців та передбачити можливість для кожного вихованця ознайомитись зі змістом своєї реєстраційної карти.

Слід негайно вжити таких заходів щодо забезпечення дітей-сиріт житлом:

1) Переглянути чинне законодавство щодо контролю за схоронністю житла дітей-сиріт, збільшити повноваження контролюючих органів, запровадити постійно діючі депутатські комісії по контролю за збереженням житла сиріт з відкритим поіменним списком осіб, відповідальних за збереження майна вихованців, увести відповідальність за неналежне зберігання житла дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вирішити питання з оплатою за житло дітей, які перебувають в інтернаті

2) Розробити порядок надання дітям-сиротам упорядкованого соціального житла, визначити відповідальних за оцінку житлових умов випускників, створити базу даних вихованців інтернатів із зазначенням необхідності надання житла. Це допоможе ще під час перебування вихованця в закладі почати вирішення питання забезпечення житлом та дозволить здійснювати систематичний контроль за житлом тих вихованців, у яких воно є.

3) Створити єдиний реєстр житла, яке перебуває у власності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і не підлягає відчуженню та продажу. Запровадити дієві механізми контролю за діяльністю нотаріальних контор у частині здійснення операцій з житлом вихованців інтернатних закладів.

4) Посилити відповідальність посадових осіб за неналежне зберігання житла вихованців інтернатів.

5) Внести зміни до законодавства в частині виділення коштів з місцевих бюджетів на оплату боргів за комунальні послуги.

6) Доповнити Житловий кодекс статтями про постановку на квартирний облік за поданням інтернатного закладу, органу опіки та піклування та опікуна на першочергове отримання житла для дитини. Передбачити механізм першочергового надання житлових кредитів дітям-сиротам по лінії молодіжного житлового кредитування.

7) Внести зміни до Сімейного кодексу щодо визначення судом відповідальних за збереження житла та майна вихованців інтернатних закладів.

8) Визначити порядок постановки на квартирний облік дітей, які не мали житла до направлення в інтернатний заклад, та відпрацювати механізм отримання житла із місцевого фонду.

9) Удосконалити механізм здавання житла вихованців інтернатів в оренду під контролем державних органів.

10) Запровадити механізм періодичної оцінки можливості повернення дитини до закріпленого за нею житла.

Відносно коштів вихованців шкіл-інтернатів, слід вжити таких заходів:

1) Установити мінімальний розмір пенсії по втраті годувальника, незалежно від наявності трудового стажу батьків та кількості дітей у сім’ї. Розробити та запровадити механізм соціальних виплат не лише для дітей-сиріт, а для всіх вихованців інтернату.

2) Унести зміни в Сімейний кодекс України, в частині доповнення положенням про обов’язковість розгляду судом у випадку позбавлення батьківських прав питання про призначення аліментів і встановлення опікуна над майном, щоб в ході судового розгляду суд встановив, чи є в дитини майно і призначив опікуна над майном, та вирішив питання про призначення аліментів, оскільки в позовах не завжди позивачі вказують про призначення аліментів на дитину.

3) Передбачити на законодавчому рівні механізм накопичення на рахунку дитини-сироти певної „неспалимої суми”, мінімальний накопичувальний варіант соціального забезпечення (наприклад, депозит).

4) Започаткувати програму безкоштовного відкриття накопичувальних рахунків для вихованців інтернатів у державних чи приватних банківських установах або запровадити практику виділення коштів для відкриття рахунків вихованцям інтернатів та чітко визначити джерела отримання цих коштів

5) Узгодити підвищення рівня виплат по виходу з інтернату і кишенькових грошей (забезпечити щорічний перегляд суми виплат згідно з нормами інфляції). Визначити на державному рівні однакові суми.

6) Створити єдиний всеукраїнський реєстр щодо отримання грошової та матеріальної допомоги випускниками інтернатних закладів.

Загальні пропозиції щодо покращення дотримання прав дітей-сиріт, які виховуються в інтернатних закладах:

1) Створити єдину структуру, яка б займалася проблемами дітей-сиріт, визначити на рівні закону один орган опіки та піклування. Чітко розмежувати повноваження органів, котрі займаються дітьми-сиротами, а також передбачити належний контроль за їх діяльністю.

2) Норма щодо звітування про дотримання прав і інтересів по кожній дитині обов’язково має поширюватись на адміністрації інтернатів, хоча процедура подачі звітів може бути спрощеною у порівнянні з процедурою для опікунів та піклувальників, які є фізичними особами.

3) Створити єдину соціальну службу для соціалізації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

4) Впровадити систему соціального супроводу дитини впродовж певного часу після випуску з інтернату. Запровадити державну просвітницьку програму в рамках соціалізації випускників інтернатів.

5) Активно залучати громадськість до обговорення та пошуку шляхів розв’язання проблем, пов’язаних із перебуванням дітей в інтернатних закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

6) Прискорити процес поетапного реформування інтернатних закладів відповідно до Закону України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.

Розглянувши різні варіанти створення і діяльності відомств омбудсменів у вказаних країнах, на думку автора роботи, для України найбільш вдалою була б модель створення такого інституту в рамках законодавства про охорону дитинства. Це пов'язано з тим, що: по-перше, в Україні існує величезна кількість нормативно-правових актів у сфері захисту особистих, соціальних, економічних, культурних та інших прав дітей, виконання яких покладено на різні державні органи; по-друге, відсутня система, яка надала б можливість у особі одного органу або посадової особи звітувати про стан дотримання прав дитини в усіх сферах; по-трете, оскільки Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини і прийняла Закон "Про охорону дитинства", вкрай необхідним с створення органу, діяльність якого буде спрямована, головним чином, на виконання даного Закону і завдань, взятих державою у зв'язку з ратифікацією Конвенції, а також на розроблення правової політики щодо цього шляхом внесення відповідних пропозицій; по-четверте, такий орган буде відносно незалежним від політичного втручання, адже функції омбудсмена з прав дитини будуть пов'язані з виконанням і контролем відповідного Закону; по-п'яте, заснування відомства омбудсмена з прав дитини за даною моделлю передбачає можливість створення системи представництв омбудсменів на місцях, яким будуть делеговані відповідні повноваження щодо надання необхідної допомоги неповнолітнім. Саме така служба, організована на місцевому рівні, на мій погляд, буде більш доступною і дієвою щодо конкретних потреб дітей. Функціонування в Україні інституту омбудсмена з прав дитини, вважаю, сприятиме доступності та реальності втілення прав дітей у життя. Окрім того, це також викликає необхідність розбудови соціальних служб, які підтримували б дітей та молодь, а також займалися профілактичною діяльністю.

Протягом останнього десятиріччя соціальна робота у нашій державі досягла певних успіхів, створюються не тільки державні, а й недержавні організації соціальної сфери. Проте їх діяльність не достатньо ефективна, бракує досвіду та кваліфікованих працівників. Немає спеціалізованих соціальних служб, які займалися б превенцією, дослідженнями та допомогою молодим людям.


ВИСНОВКИ

Проаналізувавши вищенаведене, слід дійти таких висновків:

1. Цивільно-правовий захист неповнолітніх, які перебувають у школах-інтернатах – це система цивільно-правових заходів, які здійснюють самі неповнолітні або їх законні представники (адміністрація школи-інтернату, органи опіки та піклування, прокурор) з захисту майнових та немайнових прав неповнолітніх, встановлених Конституцією України та діючим законодавством України (включаючи міжнародні нормативно-правові акти, до яких приєдналася Україна).

2. Цивільно-правовий захист неповнолітніх у школах-інтернатах здійснюється у тих самих формах, які встановлені у ст.16 ЦК України, а саме:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Згідно із ст.245 Сімейного кодексу України (далі – СК), функції законних представників дитини, яка постійно мешкає у школі-інтернаті та позбавлена батьківського піклування, виконує адміністрація шкіл-інтернатів. Це саме правило закріплене у Правилах опіки та піклування, затверджених Наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88.

4. У нинішній час спостерігається низка проблем щодо цивільно-правового захисту прав неповнолітніх, які навчаються та виховуються у школах-інтернатах. Ці проблеми стосуються як захисту майнових прав, так і захисту прав немайнових. Сучасне законодавство України, державні програми декларують широкі гарантії захисту дитини. Втім, державі дуже бракує у цьому базування саме на ґрунті прав людини, прав дитини. На сьогоднішній день слід констатувати, що сама система функціонування таких закладів, як школи-інтернати, сприяє численним порушенням прав людини в них. Як результат - випускники шкіл-інтернатів важко адаптуються до дорослого життя в соціумі.

Відносно майнових прав, перш за все, спостерігається проблема забезпечення вихованців шкіл-інтернатів житлом. Внаслідок несвоєчасного оформлення документів, помилок в документах, дій опікунів не на користь інтересів дітей, недбалого ставлення відповідальних осіб за збереженням майна дітей, відсутності процедури відповідальності, недосконалості нормативно-правових механізмів державного контролю за дотримання прав власності дітей-сиріт, значна кількість вихованців інтернатів втрачає правові підстави власності на майно або ж саме майно.

Ситуація ускладнюється низькою правовою грамотністю випускників інтернатних закладів для дітей-сиріт і їх неспроможністю здійснювати самостійні дії по захисту власних майнових прав.

Щодо захисту особистих немайнових прав, то в цій сфері спостерігається низка проблем, які стосуються захисту честі, гідності вихованця школи-інтернату, ставлення до нього з боку адміністрації інтернату.

5. Задля вирішення вказаних проблем, у роботі вказані деякі пропозиції до діючого законодавства, а саме:

- внесення змін та доповнень до Сімейного, Житлового кодексів України;

- прийняття низки нових нормативно-правових актів з охорони майнових та немайнових прав вихованців шкіл-інтернатів;

- здійснення заходів моніторингу шкіл-інтернатів;

- реформування системи звітування адміністраціями шкіл-інтернатів;

- створення в Україні інституту омбудсмена з прав дитини з одночасним забезпеченням можливості для дітей звернутися до цього інституту за захистом своїх прав.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.           Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 30. - ст. 141

2.           Модельний закон про додаткові гарантії соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки від 08.12.1998р.

3.           Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2002. - № 21-22. – Ст.135

4.           Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради, 2003, №№40-44, ст.356

5.           Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13.01.2005р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 6. – Ст.147

6.           Постанова Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995р. № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"

7.           Правила опіки та піклування, затверджені Наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88

8.           Рішення Апеляційного суду Донецької області у справі № 7086-2006 від 10 жовтня 2006 року // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - <http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:2:1012183139840259::NO::P2_DC_ID:10000302177>

9.           Рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 7 лютого 2007 року у справі №2-65/07 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - <http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:2:1012183139840259::NO::P2_DC_ID:10000685220>

10.         Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 15 лютого 2007 року у справі №2-210/07// Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - <http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:2:1012183139840259::NO::P2_DC_ID:10000744142>

11.         Рішення Коломийського міськрайонного суду від 9 лютого 2007 року у справі № 2-277/2007 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - <http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:2:1012183139840259::NO::P2_DC_ID:10000794090>

12.         Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим від 11 грудня 2006 р. у справі № 22-ц-7478/2006.

13.         Рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 19 січня 2007 року у справі № 2-475/2007 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - <http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:2:1012183139840259::NO::P2_DC_ID:10000440950>

14.         Рішення Петровського районного суду м. Донецька від 23 січня 2007 р. у справі № 2-0-29/2007 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - < Єдиний державний реєстр судових рішень України. – 2007. - <http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:2:1012183139840259::NO::P2_DC_ID:10000440950>>

15.         Типове положення про соціальний гуртожиток для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 р. № 878

16.         Бобрик В.І., Мироненко В.П., Павловська Н.В., Пилипенко С.А. Сімейне право України у схемах: Навч. посібник. — К. : Атіка, 2005. — 160с.

17.         Карпюк Г. Сумні мотиви усиновлення // Демократична Україна. – 2006. – 11 лютого. – С.7

18.         Коталейчук С. Удосконалення діяльності правоохоронних та інших державних органів щодо забезпечення реалізації правового статусу неповнолітніх: порівняльний аналіз // Право України. – 2006. - № 4. – С.95-99

19.         Мазур О.С. Сімейне право України: Навч. посіб. для дистанц, навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2005. — 116с.

20.         Моррісон Д. Проблеми прав дитини в Україні: законодавча база // Молодь України. – 2006. – 3 квітня. – С.45-48

21.         Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – 976с.

22.         Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины. / Под ред.Ю.С.Червоного. – К.: Истина, 2003. – 520с.

23.         Пєша І.В. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування (проблеми реформування) - К.: Логос, 2000-87 с.

24.         Права дітей – в руках директора // Голос України. – 2007. – 1 вересня. – С.2

25.         Права людини в школах-інтернатах України. Свобода від жорстокого поводження та приниження людської гідності. Звіт за результатами моніторингу. Чернігів, 2006. - 44 с.

26.         Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К.: видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 532с.

27.         Силенко Л.М. Цивільне право України: Ч.1. Навчальний посібник. – К.: Алерта, 2004. – 328с.

28.         У Севастополі 60 сиріт місяць протримали у псих лікарні // Вісник Причорномор’я. – 2007. – 2 лютого. – С.3

29.         Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2-х т. / А.Ю. Бабаскін, Т.В. Боднар, Ю.Л. Бошицький та ін. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 520с.

30.         Цивільне право України: Підручник / С.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776с.

31.         Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – 480с.

32.         Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн./О.В.Дзера (керівник авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред.О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – 2-ге вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн.1. – 736с.

33.         Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004р. – Х.: ТОВ "Одіссей", 2004. – 856с.

34.         Чиж Е. Гельсінська Фундація Прав Людини (Варшава, Польща), - Надхи, Варшава, 2003 р. – 312с.

35.         Ювенальное право: Учебник для вузов / Под ред. А.В. Заряева, В.Д. Малкова. - М. :Юстицинформ, 2005. - 320 с.

36.         Алексеев И. Спецобразование в США // <http://www.ialexeev.ru/moi-statqi/spetcobrazodc7f5.html>

37.         Права людини в Україні-2006: Окремі проблеми дотримання прав дитини // Гельсінська спілка з прав людини. – 2007. - <http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1187868652>


Информация о работе «Регулювання цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 144387
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
171694
0
0

... винним, поки не доведе, що діяла невинно. Оскільки встановлена презумпція невинності правопорушника, то позивач у заподіянні шкоди. І, навпаки, на відповідача поденний тягар доказування того, що його вина з завданні шкоди відсутня. У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов’язок відшкодування, як виняток із загального правила може бути покладений на заподіювача шкоди незалежно від ...

Скачать
100905
4
0

... ів, негідної поведінки окремих дорослих, яка ніким не осуджується. Говорити про формування правопослушної особистості в таких умовах важко. Про недостатню участь батьків у правовому вихованні дітей молодшого шкільного віку свідчать відповіді опитаних класоводів на запитання "Яка роль батьків у правовому вихованні учнів?" З опитаних нами 28 класоводів відповіли що батьки не підготовлені ...

Скачать
55531
0
0

... отримання ними належної освіти, набуття професії є важливим як для сьогодення, так і для майбутнього нашої держави, однією з умов безконфліктності міжнаціональних і соціальних стосунків. Соціально-правовий захист дітей-біженців, які знайшли притулок в Україні, відповідає не лише їхнім інтересам, а й національним інтересам нашої держави. 1.3 Основні напрямки соціально – правового захисту дітей ...

Скачать
204194
0
0

... , працівник відмовляється йти у щорічну відпустку, передбачену для нього графіком надання щорічних відпусток) право на щорічну відпустку може трансформуватися у обов’язок. Правове регулювання робочого часу та часу відпочинку здійснюється на основі великої кількості законодавчих та підзаконних нормативних актів. Показовим при цьому є той факт, що до сьогодні в Україні діє велика кількість ...

0 комментариев


Наверх