2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії

В Україні політичні та національні звичаї і традиції були надзвичайно розповсюджені, починаючи з давніх часів, особливо в період козацької республіки на Запоріжжі, в період козацько-гетьманської держави – Гетьманщини і до 20-х років ХХ ст. В роки Радянської влади звичаї і традиції були замінені системою писаного права – нормативно-правовими актами. В цей період роль звичаїв і традицій повністю заперечувалась, вони офіційно не визнавалась як форма права. В останні роки знову з’являється інтерес до цієї форми права, яка, по суті, зв’язана з природними правами людини і обумовлена системою місцевого самоврядування. Це пов’язано із тим, що не всі відносини у політиці можна врегулювати за допомогою лише нормативно-правових актів. Про це свідчать останні події в державі, пов’язані із суперечностями між гілками влади та політичною кризою.

За часів відродження української культури необхідним є знання тих звичаїв, традицій і культурних досягнень, що мали місце протягом минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України. Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перехресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

За багатовікову історію українського народу склалися певні звичаї і традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі і поведінки в побуті. Групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи інших відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки. Більшість українських політичних звичаїв і традицій мали по суті демократичний характер. Звичаями і традиціями, що носили політичний характер в Україні врегульовувались відносини, пов’язані із здійсненням місцевого самоврядування, судочинства, народовладдя тощо. Розглянемо деякі найважливіші із них. Одним із найдавніших політичних звичаїв українського народу був звичай обрання на вищі державні чи громадські посади. Він походить з ментальності українського народу, який по своїй суті характеризується волелюбністю та схильністю до демократичних традицій. Цей звичай був розповсюджений ще за часів зародження ранньофеодальної Давньоруської держави, коли князя обирали на віче. Це була так звана «військова демократія». Особливого значення цей звичай набув з виникненням демократичної республіки – Запорізької Січі. Там посада кошового отамана, а згодом і гетьмана та всі інші посади були виборними. Вибори здійснювались на Військовій Раді на якій були присутні всі січовики. Під час утворення Козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького в результаті Національно-визвольної війни українського народу цей звичай як і багато інших набули поширення у новоствореній державі. Посада гетьмана була виборною. Гетьмана обирали на Генеральній (“Чорній”) раді Війська Запорозького. Згодом цей політичний звичай виборності державних посад, як і інші демократичні звичаї та традиції був закріплений у «Пактах і конституціях законів і вольностей Війська Запорізького» - у так званій Конституції Пилипа Орлика 1710 р. З втратою Україною незалежності і поширенням на неї впливу Російської та Австро-Угорської імперій цей звичай фактично втратив своє застосування, проте існував у свідомості народу. Із спробою відновлення соборності та самостійності України у 1917 році цей звичай поновив свою дію і був офіційно закріплений у «Статуті про державний устрій, права і вольності УНР» від 29 квітня 1918 року, який також незаперечно вважається Конституцією УНР. В Радянський період цей звичай мав спотворений характер та втратив своє демократичне значення, але з після здобуття незалежності України був остаточно закріплений у Конституції України 1996 року. Безумовно принцип виборності вищих органів державної влади та посадових осіб був значною мірою запозичений у демократичних європейських держав, але в Україні він має свої специфічні особливості, обумовлені історичним розвитком та національними політичними традиціями і звичаями. Сьогодні цей звичай хоч і закріплений в законодавстві та реалізується але не в повній мірі. Зокрема його треба більш широко використовувати у місцевому самоврядуванні. Обирати необхідно не лише міського чи сільського голову, а як за стародавнім звичаєм і всіх інших посадових осіб. Взагалі в Україні було надзвичайно розвинуте місцеве самоврядування у вигляді сільської громади. Всі відносини в громадах регулювались народними звичаями і традиціями. На чолі сільської громади стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту і громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців. Головною рисою української громади на відміну від російської «общини» було те, що селянин в ній був власником своєї землі, тобто господарем – самостійно вів своє господарство. Тому це стало традицією для всього українського народу – бути господарями на своїй землі. Звідси бере свій початок право приватної власності, що зближує Україну з європейськими державами. Головним органом громадського самоврядування був громадський сход, який виступав посередником між селянською громадою й офіційними органами влади. В сучасний період при реформуванні місцевого самоврядування слід враховувати цей звичай. Так за цим звичаєм міські, сільські та селищні ради необхідно ліквідувати, а мешканці населених пунктів мають бути об’єднані в громади, які самостійно вирішують свої питання. Вони мають обирати голову та секретаря управління громади, керівника правоохоронного органу, податкової, санітарної служби тощо. Що стосується судової системи, то суддів теж необхідно обирати віком не менше 40 років та на строк 5 років. Важливе значення для сучасності мають традиції українського конституціоналізму. У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права. Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси конституції. До них можна віднести договори Б. Хмельницького та І. Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною і Москвою. 5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади), але з урахуванням національних звичаїв і традицій. Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад: законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків»; виконавча – Гетьману, а судова – Генеральному Суду. На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період відродження національної Української держави (1917-1920) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій та Четвертий універсали Української Центральної Ради, Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. та ін. Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України, проголосила, що вся влада В УНР належить народові України, за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади є Всенародні Збори, за формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, взаємовідносини людини з Українською державою базуються відповідно до принципів ліберальної концепції прав людини, організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад: орган законодавчої влади – Всенародні Збори, виконавча влада належить Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду. У зв’язку із державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна назвати «квазіконституціями» Вони носили формальний характер, фактично не були втілені вжиття, заперечували принцип поділу влади, конституції України радянського періоду повністю відтворювали структуру та положення Конституції СРСР, не враховували міжнародні стандарти в галузі прав людини. Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина. Багатовікові прагнення і традиції українського конституціоналізму було втілено в новій Конституції України від 28 червня 1996 р. Традиція полягає в тому, що при розробці нової української конституції та внесенні змін до діючої враховується позитивний досвід та прогресивні ідеї попередніх конституцій, традиції їх створення та прийняття. Що стосується таких політичних традицій як багатопартійність та наявність політичної опозиції, то вони почали формуватися в Україні лише в кінці XIX – на поч. XX ст. Це було пов’язано із перебуванням українських земель у складі іноземних держав, які стримували розвиток національної ідеї та політичної думки. Підґрунтям для створення політичних партій стало виникнення у другій половині XIX ст. різноманітних національно-культурних громадських організації, які ще не ставили перед собою політичні цілі, але відмова урядів іноземних держав йти на поступки українському народу призвело до радикалізації національно-визвольного руху та утворенню справжніх політичних партій. Спільним у програмних документах політичних партій було прагнення звільнитись від іноземного панування, але шляхи досягнення цієї мети у них були різні. Всі українські політичні партії становили опозицію до існуючих режимів в Австро-Угорщині та в Російській імперії. Відродження незалежності Української держави та проголошення УНР призвело до консолідації більшості політичних сил, проте були й такі, що були в опозиції до партій, які входили до складу Української Центральної Ради. Проте через відсутність традицій та досвіду міжпартійної боротьби одні політичні сили змінювали інших шляхом державних переворотів, що негативно позначалося на політичному житті і стало однією із причин поразки Української революції. У Радянські часи наявність багатопартійності та опозиції було неможливим. Склався режим однопартійності – диктатура комуністичної партії. Проте в кінці 80-х років ХХ ст. із запровадженням курсу на перебудову всіх сфер суспільного життя, проголошенням гласності, відміною положення Конституції УРСР 1978 р. про керівну роль комуністичної партії в Україну почали повертатися традиції багатопартійності та почала легально створюватись опозиція до існуючого режиму. Цьому сприяли вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р. на альтернативній основі. Була створена низка політичних партій з різними програмними документами – Народний Рух України, УРП, Партія зелених, СДПУ(о), УНП тощо. Традиція багатопартійності була юридично закріплена в Конституції України у вигляді свободи політичної діяльності, яка не суперечить Конституції і законам України, а що стосується традиції про наявність політичної опозиції, то останнім часом необхідно прийняти закон про опозицію, який би чітко закріплював її правовий статус. Через відсутність такого закону, опозиція в сучасний період переважно керується Конституцією, політичними звичаями та традиціями.


Информация о работе «Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 40517
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
263986
0
0

... ї, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського ...

Скачать
172220
0
0

... було покладено найбільш прогресивне й досконале світове законодавство, яке формувалось протягом тривалого часу і відображає досвід багатьох країн. Гармонізація національного законодавства з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглиблення співробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав (набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що має ...

Скачать
167248
0
0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

Скачать
220397
1
0

... ї соціалізація розглядається у взаємозв'язку з розвитком, вихованням і самовихованням особистості як суб'єкта соціальних відносин. Одним з перших у вітчизняній педагогіці порушив питання про соціалізацію як передумову виховання особистості В. Сухомлинський. Ще тоді, коли проблема соціалізації особистості вважалась „закритою" галуззю радянської педагогічної науки, він писав: „Суспільна сутність ...

0 комментариев


Наверх