Международное право

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ

ОДЕССКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ИМ. И.И. МЕЧНИКОВА

Контрольная по курсу: «Международное публичное право»

Студентки 3-го курса отделения международных отношений

Митинской Ирины

Одесса-2004

11. Международное право и международные отношения.

На каждом этапе развития международных отношений междуна­родное право отражает их особенности, является производным от международных отношений во всем их разнообразии. Являясь над­строечной категорией, оно как бы вырастает над экономическими, политическими, военными и другими международными отношения­ми и затем активно воздействует на все эти отношения, способствуя развитию одних и тормозя другие.

Под предметом международного права понимают как раз международные отношения, которые включают отношения между странами, между странами и межправительственными организациями, между странами и образованиями подобными государствам, между международными межгосударственными организациями.

40. Природа обязательной силы международного права.

Юридически обязательная сила — необходимое качество международного права, которое регулирует международные отношения присущим праву методом. Источник этой силы всег­да был предметом разногласий.

При создании нормы имеются как бы два соглашения. Одно — относительно содержания нормы, второе — о придании ей юридически обязательной силы. Это, в общем, теоретическое положение имеет практическое значение. Зачастую согласив­шись о содержании нормы, государства договариваются о при­дании ей не юридической, а политической обязательной силы и, следовательно, это уже не международно-правовая норма. И таких норм сегодня очень много.

Соглашение государств придает юридически обязательную силу не только отдельному договору, отдельной норме, но и международному праву в целом. Это находит выражение в принципе добросовестного выполнения обязательств по меж­дународному праву — в принципе pacta sunt servanda (догово­ры должны соблюдаться), который юридически обязывает со­блюдать международно-правовые нормы. Юридическая сила общепризнанных норм международного права порождается общим согласием государств. Эти положения не раз находили выражение в международной практике.

Свобода воли, соглашения государств не означает произво­ла. Они детерминированы условиями существования государств. Признание за международным правом обязательной силы оп­ределяется потребностями жизни международного сообщест­ва и коренными интересами государств. Правовое регулирова­ние международных отношений — абсолютная необходимость, и, следовательно, придание международному праву юридичес­кой и обязательной силы неизбежно.

98. Закон Украины «Про действие международных договоров на территории Украины» от 10 декабря 1991 года.

Закон України "Про дію міжнародних договорів па території Ук­раїни" від 10 грудня 1991 р. передбачає, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. В цьому випадку міжнародний договір, учасником якого є Україна, має таку ж юридичну силу, як і її національний закон.

„Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, праг­нучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і де­мократичних засад міжнародного співробітництва, Вер­ховна Рада України постановляє:

Встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід ємну частину національного законодавства Ук­раїни і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.”

127. Особенности международной правосубъектности международных организаций.

Правосуб'єктність міжнародних організацій вторинна. Міжна­родні організації беруть участь у міжнародних правовідно­синах: володіють правосуб'єктністю в межах, установле­них міжнародними угодами — установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації володіють спеціальною міжна­родною правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність міжнародних організацій визначається їхніми функціями. Тому її інколи ще називають функціональною. Саме че­рез функції ООН Міжнародний Суд вивів у Консульта­тивному висновку її правосуб'єктність. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові міжнародної пра­восуб'єктності. Це: а) право укладати договори з дер­жавами та міжнародними організаціями; б) право виз­нання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.

Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обо­в'язками як юридичної особи; а) право укладати контрак­ти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укла­дати договори про оренду; г) право бути стороною в су­довому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні за­пити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, ско­єних на території розташування організації. Це — функ­ція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації про­водити обшуки, арешти тощо в межах розташування ор­ганізації.

Для міжнародних організацій характерне односторон­нє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить прак­тика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших орга­нізацій).

Формально маючи право укладати міжнародні догово­ри, фактично (і юридично) міжнародні організації обме­жені щодо сфери реалізації цього права. В основному ус­тановчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру органі­зації, з адміністративних та фінансових питань, про надання технічної допомоги і з питань правонаступництва, і хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює універсальне правило: «Пра­воздатність міжнародної організації укладати договори ре­гулюється правилами цієї організації», кількість таких до­говорів ще досить незначна.

Право на правонаступництво міжнародної організації має свої особливості порівняно з таким правом у державі. Воно не завжди пов'язане з припиненням існування дер­жави. Відомо, що право на майно Ліги Націй передавало­ся за угодою між цією організацією та ООН — останній. Випадки реалізації права правонаступництва відомі в практиці Ліги Націй, ООН, Всесвітньої метеорологічної організації та ін.

В Консультативному висновку від 11 квітня 1999 р. Міжнародний Суд ООН з'ясовував питання: чи володіє ООН міжнародною правосуб'єктністю? Позитив­на відповідь базувалася на Статуті ООН.

У цьому рішенні Суд торкнувся ще одного питання, відповідь на яке була підхоплена вченими: чи впливає кількість членів міжнародної організації на її правосу б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаю­чи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права створювати організацію, що володіє об'єктивною міжнарод­ною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Підтвердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.