ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1 Однобічність або неповнота дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному процесі України

1.1 Поняття „всебічності”, „повноти” та „об’єктивності” у кримінальному процесі

1.2 Всебічність, повнота та об’єктивність як засіб встановлення об’єктивної істини по справі

1.3 Співвідношення всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи та предмету і межі доказування при проведенні дізнання і досудового слідства

Розділ 2 Однобічність або неповнота дізнання досудового чи судового слідства, як підстава для скасування вироку

2.1 Загальна характеристика однобічності або неповноти дізнання досудового чи судового слідства як підстави для скасування вироку

2.2 Фактори, що призводять до неповноти та однобічності під час розгляду кримінальних справ у суді

Розділ 3 Процесуальний порядок скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства

3.1 Порядок апеляційного скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства

3.2 Порядок касаційного скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства

СУДОВА ПРАКТИКА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 


ВСТУП

Актуальність теми обумовлена реформуванням судової та правоохоронної системи в Україні, необхідністю здійснення якісного переходу на більш високий рівень ефективності правосуддя, що, безперечно, потребує нових підходів у питанні забезпечення всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві. Дана проблема є вкрай важливою. Якщо за результатами розгляду кримінальної справи не буде допущено помилки, всі обставини будуть встановлені вірно, то понесуть покарання дійсно винні у вчиненні злочину особи, і, одночасно, отримають законний захист інтереси потерпілих та не постраждають непричетні до злочину особи.

Проблема забезпечення всебічного, повного і об’єктивного дослідження справи наскрізь пронизує напрямок адаптації кримінально-процесуального законодавства України до законодавства Європейського Союзу та забезпечення неухильного дотримання вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), зокрема, закріпленого у ст.6 права на справедливий суд, а також положень інших міжнародно-правових актів в галузі правосуддя та захисту прав людини в сфері кримінальної юстиції.

Актуалізація проблематики реалізації принципу всебічного, повного і об’єктивного дослідження справи зумовлена також і необхідністю приведення порядку доказування та системи кримінально-процесуальних доказів до вимог змагальності з метою неухильного виконання конституційної вимоги щодо забезпечення сторонам свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Шлях до всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному суді - це шлях від ймовірних знань до достовірних висновків, він пов'язаний зі складними психологічними механізмами формування внутрішнього переконання судді, що потребують невідкладного осмислення з огляду на нові політико-правові та соціально-економічні умови соціального розвитку, на розбудову нової системи цінностей в суспільстві.

Питання дослідження правових проблем всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи розглядались у наукових працях Л.Є.Владімирова, С.І.Вікторського, Й.В.Михайловського, Д.Г.Тальберга, В.К.Случевського, І.Я.Фойницького, В.Д.Бринцева, Ю.М.Грошевого, М.М.Михеєнка, І.Л.Пєтрухіна, М.М.Полянського, М.С.Строговича, Г.І.Чангулі, В.П.Шибіки, та інших.

Мета і задачі дослідження. Метою дипломної роботи є комплексний теоретичний аналіз проблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному судочинстві як підстави для скасування вироку.

Для досягнення вказаної мети необхідно вирішити такі задачі:

-   дати визначення поняттям „всебічності”, „повноти” і „об’єктивності” у кримінальному процесі;

-   встановити співвідношення принципу всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи та межі доказування в кримінальному процесі;

-   визначити місце принципу всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи серед інших принципів та його співвідношення з іншими ключовими принципами кримінального судочинства;

-   визначити наслідки скасування рішення на підставі однобічності та неповноти дізнання, досудового і судового слідства;

-   встановити фактори, що призводять до неповноти і однобічності під час розгляду кримінальних справ у суді.

Об’єктом дослідження є проблема однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства, що є підставою для скасування вироку.

Предмет дослідження – юридичні норми судочинства України, законодавство зарубіжних країн, практика правозастосування й доктринальні положення, що стосуються всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві.

Методологічною основою дипломної роботи є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу правового явища, яким є проблема всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві. Для досягнення поставленої мети дослідження застосовано методи: діалектичний, формально-логічний, історичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, системного аналізу. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в роботі, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Історичний метод застосовується при дослідженні найголовніших елементів всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин у кримінальному судочинстві. Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати здійснення правосуддя України з огляду на його завдання у порівнянні з іноземними правовими аналогами. Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності й обґрунтованості суджень були дотримані при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до мети дослідження.

Мета та завдання дипломної роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, трьох взаємопов’язаних розділів, висновків, судової практики та списку використаних джерел.

Наприкінці дипломної роботи будуть підведені узагальнюючі підсумки проведеного дослідження.


Розділ 1 Однобічність або неповнота дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному процесі України 1.1      Поняття „всебічності”, „повноти” та „об’єктивності” у кримінальному процесі

Принцип всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи відноситься до спеціальних (міжгалузевих) принципів, що закріплені в КПК України, тобто має на меті регулювати процесуальну діяльність при розкритті, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ. На думку деяких вчених, зокрема Коваленко Є.Г. цей принцип є найважливіший серед спеціальних принципів. Адже, всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямом, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування, Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об'єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства, Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів виходячи з цієї вимоги закону[1].

Слід зазначити, що цей принцип не є новим у кримінальному процесі України. Вимоги, що до забезпечення всебічності, повноти й об’єктивності дослідження обставин кримінальної справи знаходимо вже у роботах відомих правників ХІХ століття. Зокрема Д.М. Стефановський виступав за необхідність всебічності, глибини і повноти дослідження, висвітлення предмету з усіх точок зору, у його зв’язку з оточуючим, органічно притаманним йому світом явищ. Подібних поглядів дотримувались Д.Г.Тальберг, І.Я.Фойницький, В.П.Данєвський, Л.Є.Володимиров, М.І.Стояновський, В.К.Случевський, А.Ф.Коні[2].

У подальшому вимога повноти, всебічності й об’єктивності була прийнята радянським кримінальним процесом. Теоретичне обґрунтування необхідності застосування цієї вимоги зустрічається у роботах радянських процесуалістів того часу, зокрема М.О.Чельцова, А.Я.Вишинського, М.С.Строговича, А.Л.Ривліна, І.Л.Петрухіна, Л.М.Карнєєвої, П.А.Лупинської, І.В.Тирічева та інших[3].

Кримінально-процесуальний закон вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, начальника слідчого відділу при проведенні досудового слідства вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ч.1 ст.22, ч.2 ст. 26, ч.1 ст.1141 КПК України). Суд, у свою чергу, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч.3 ст.323 КПК України). Вирок суду вважається законним і обґрунтованим тільки тоді, коли дотримані вищевказані вимоги (ч.1 ст.323 КПК України).

Суворе виконання органами дізнання, досудового слідства, прокурором і судом вимог цього Закону є важливою передумовою для встановлення по кожній справі об'єктивної істини, виконання загальних завдань кримінального судочинства: швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був справедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений (ст. 2 КПК України).

Для виконання цих вимог закону необхідно слідчому та суду суворо додержуватися принципу всебічного, повного та об'єктивного дослідження справи, що передбачає встановлення всіх обставин, які підлягають дослідженню при розслідуванні кримінальної справи; обставин, які характеризують подію злочину, винність обвинуваченого, коло співучасників, мотив та мету злочинної діяльності; межі дослідження особи обвинуваченого; обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; обсягу заподіяної злочином шкоди та дослідження і встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.

Якщо ж вимоги повноти, всебічності й об’єктивності не були дотримані судом, то такий вирок підлягає скасуванню як незаконний.

Вимоги, щодо повного, всебічного й об’єктивного розгляду кримінальних справ та необхідність встановлення істини містяться й у постановах Пленуму Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду України пропонує: „звернути увагу судів на необхідність суворого додержання кримінально-процесуального законодавства при здійсненні правосуддя у кримінальних справах незалежно від характеру і тяжкості вчиненого злочину, недопустимість будь-яких відхилень від вимог закону, маючи на увазі, що неухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінною умовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і прийняття по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення”[4].

У процесуальній літературі можна зустріти й інші погляди на дотримання процесуальної вимоги, щодо повноти, всебічності та об’єктивності під час розгляду кримінальних справ.

Зокрема, Ф.Н.Фаткуллін вважає, що повнота, всебічність та об’єктивність це принцип і засіб оцінки доказів[5]. М.П.Шаламов повноту і об’єктивність називає умовами розслідування[6]. А.І.Трусов всебічний аналіз доказів пов’язує з достовірністю відомостей про факти, які містять докази, і не дає визначення цьому поняттю[7]. Г.М.Миньковський у спеціальній роботі, присвяченій межам доказування, розглядає забезпечення повноти дослідження суттєвих обставин кримінальної справи, яку він пов’язує з кількістю слідчих дій, необхідних для встановлення певної обставини[8].

М.І.Миколайчик, Є.А.Матвієнко прирівнюють всебічність до предмету доказування, повноту - до допустимості, відносності і достовірності доказів, а об’єктивність розглядають як неупередженість, відсутність інтересу у розслідувані на основі всіх можливих версій[9].

О.Д.Соловйов оцінює всебічність, повноту та об’єктивність розслідування як необхідну умову встановлення істини у кримінальній справі, зокрема: всебічність - як необхідність дослідження всіх об’єктивно можливих у справі версій, повноту – як дослідження всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і об’єктивність - як неупереджене дослідження обвинувальних і виправдувальних, обтяжуючих і пом’якшуючих відповідальність обвинуваченого обставин[10].

В.С.Бурданова вважає, що: „поняття повноти, об’єктивності та всебічності у сукупності є і метою доказування, і методом дослідження того, за допомогою чого це доказування здійснюється.

Таким чином, якщо всебічність, повноту й об’єктивність розглядати як мету доказування, то вони повинні відповідати наступним вимогам: всебічність повинна включати всі сторони елементів складу злочину й інші юридично значимі обставини, тобто предмет доказування; повнота – достатня кількість доказів по кожному факту (обставині), щоб з упевненістю можна було вважати, що факт який намагаються встановити і всі необхідні факти доказані з достовірністю; об’єктивність - прийняття рішень на основі фактів, встановлених у відповідності з законом, з об’єктивною дійсністю, без особистого ставлення слідчого до обвинуваченого і потерпілого. Об’єктивність як мета доказування начебто пронизує весь процес доказування, всі факти, що забезпечують всебічність і повноту, так як всі вони спрямовані на встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі.

Як метод дослідження всебічність вимагає від слідчого і суду перевірити всі можливі версії з кожної обставини, що підлягає доказуванню, у тому числі версії про самообмову, обмову, вимагає перевірки обставин явки з повинною, можливих незаконних методів слідства. Повнота вимагає вирішити, які і скільки доказів необхідно зібрати по кожному факту, обставині. Зокрема: допитати всіх осіб, показання яких мають суттєве значення для справи, провести експертизи, які за законом є обов’язковими, витребувати документи і речові докази, що мають суттєве значення для прийняття рішення у кримінальній справі. Об’єктивність вимагає зібрати всі докази „за” і „проти” конкретного обвинуваченого, перевірити всі можливі версії захисту, встановити всі пом’якшуючі й обтяжуючі відповідальність обвинуваченого обставини, виключити психологічні, емоційні моменти в оцінці слідчим і судом даних, що характеризують особу обвинуваченого і підсудного”[11].

З огляду на вищезазначене, поняття „повноти, всебічності та об’єктивності” необхідно розглядати як узагальнене позначення процесуальних і криміналістичних засобів та методів, правильне застосування яких може призводити до встановлення істини у кримінальній справі.

Вимога всебічності, об’єктивності та повноти, проведення дізнання, досудового та судового слідства правильно ставиться перед органами дізнання, досудового слідства і судом. І хоча ці поняття тісно пов’язані між собою не варто їх ототожнювати.

Вимога всебічності полягає в тому, щоб орган дізнання, досудового слідства й суд досліджували справу з позиції принципу змагальності. Дослідженню, процесуальному закріпленню й розгляду повинні піддаватися не тільки докази обвинувального характеру, але й ті, що виправдовують обвинуваченого (підсудного), або вказують на його меншу вину в інкримінованому злочині. Крім цього, кримінальна справа вважається всебічно розслідуваною тоді, коли проведено як загальне дослідження, так і дослідження за окремими версіями.

Як слідчий, так і суд повинні досліджувати всі об'єктивно можливі слідчі версії, що виникають у процесі досудового і судового слідства, а не тільки ті, що підтверджують одержані достовірні дані. Якщо всі об'єктивно можливі версії, висунеш слідчим або судом по кримінальній справі, не досліджені (не перевірені), розслідування не може вважатися закінченим.

Дуже важливо, щоб у процесі перевірки версії слідчий і суд критично ставились до отриманої ними інформації, що підтверджує або заперечує ту чи іншу версію. Недопустимо «притягувати» ті чи інші дані до версії, яка, на думку слідчого чи суду, є найбільш правдоподібною. Така однобічність досудового чи судового слідства є причиною серйозних слідчих та судових помилок, а інколи може призвести до притягнення до відповідальності невинної особи і навпаки — безкарності щодо винного у вчиненні злочину.

Вимога об’єктивності пред’являється до органів дізнання, досудового слідства і суду з метою усунення з розслідування і розгляду кримінальної справи суб’єктивізму дізнавача, слідчого, судді. Ці особи повинні керуватись не своєю суб’єктивною думкою, почуттями чи особистим ставленням до справи, а процесуальною функцією, якою їх наділила держава.

Вимога повноти дізнання, досудового і судового слідства полягає в тому, щоб органи дізнання, досудового слідства й суд з'ясували усі обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всі факти злочинної діяльності обвинуваченого, а також залучили до справи таку кількість доказів, яка дозволить виконати це завдання. Повнота дослідження характеризує обсяг та межі доказування, вимагає дослідження і використання такої кількості доказів, що необхідна для прийняття законного й обґрунтованого рішення.

Отже, відмінність між всебічністю і повнотою полягає в якісно-кількісній характеристиці дослідження, оскільки поняття всебічності охоплює тільки з'ясування обставин, які підлягають доказуванню, а поняття повноти — дослідження доказів, необхідних і достатніх для встановлення цих обставин[12]. Тому всебічно повинні досліджуватися як обставини, так і докази.

Отже, принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об'єктивної істини по кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства.

1.2 Всебічність, повнота та об’єктивність як засіб встановлення об’єктивної істини по справі

З’ясування істини більшістю вітчизняних процесуалістів розглядається як принцип кримінального судочинства, що має важливе практичне значення. Такої думки, зокрема, дотримуються М.Михеєнко, В.Нор, В.Шибіко, В.Маляренко, В.Тертишник, П.Репешко, Г.Чангулі, М.Костін[13] та ін. Однак, у наукових працях з кримінального процесу досі залишаються невирішеними важливі для теорії і практики питання щодо виду та змісту зазначеного принципу, форми його реалізації, місця у системі інших принципів кримінального судочинства.

У радянській юридичній літературі довгий час дискусійним було питання про те, чи є встановлення об’єктивної істини принципом кримінального процесу, чи лише метою доказування у кримінальній справі, або ж одночасно першим і другим, а також співвідношення її з вимогою повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин справи[14].

Думка про те, що встановлення об’єктивної істини є принципом радянського кримінального процесу закріпилась у процесуальній літературі радянської доби. Такої думки дотримувалися, зокрема, М.С.Строгович, В.Є.Чугунок, О.Д.Соловйов, А.Л.Ривлін, С.А.Альперт, Т.М.Добровольська, Я.О.Мотовиловкер та інші.

Деякі процесуалісти вважали, що встановлення об’єктивної істини є принципом і метою радянського кримінального процесу. Так, М.С.Строгович підкреслює: „Це мета, коли йдеться про встановлення фактів у відповідності з дійсністю, до чого прагнуть слідство і суд у кожній справі, і це принцип у тому розумінні, що це є виражене у законі керівне положення, яке спрямовує і визначає діяльність слідства і суду”[15].

Я.О.Мотовиловкер зазначає: „Істина - мета... відноситься до істини - принципу процесу так, як результат відноситься до шляху, який приводить до нього...”. Він вважає, однак, що принцип всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи і принцип об’єктивної істини - поняття однозначні, і що: „з точки зору термінологічної точності „перше найменування краще другого, оскільки воно „більш виразно... передає ту думку, що у статті 14 Основ... йдеться про принцип дослідження злочинної події, яка мала в минулому місце, і що сама ця подія минулого повинна бути при допомозі доказів встановлена у повній відповідності з дійсністю”[16].

Щодо вимоги всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи М.С.Строгович зазначає, що ця вимога „зовсім не рівнозначна принципу об’єктивної істини, а є лише однією з умов, необхідних для досягнення істини”[17]. М.Л.Шифман, І.В.Тирічев, М.О.Чельцов, Н.І.Ніколайчик, Є.О.Матвієнко та деякі інші автори вважали, що встановлення об’єктивної істини є лише метою доказування у кримінальній справі, а не принципом кримінального процесу, оскільки, на їх думку, принцип і мету не можна ототожнювати.

В залежності від поглядів на істину (матеріальну чи об’єктивну) науковці давали відповідне визначення її принципу.

Принцип матеріальної істини є принцип безсумнівної доведеності обвинувачення: обвинувачення може вважатися доведеним лише тоді, коли воно повністю ґрунтується на обставинах справи і ними підтверджується, коли винність обвинуваченого є безсумнівною. Обвинувальний вирок може бути винесено тільки відносно особи, що дійсно вчинила злочин, а кримінальному покаранню може бути піддано ту особу, вина якої встановлена з повною достовірністю, тобто дійсний злочинець[18].

Принцип встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі - це вимога закону, який зобов’язує особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора і суд повно, всебічно і об’єктивно дослідити обставини справи, для того, щоб у відповідності з дійсністю встановити всі суттєві, юридично значимі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи[19].

Незважаючи на те, що дискусія з цього питання триває більш ніж півтора століття - ця проблема залишається відкритою. Невирішеним залишається питання співвідношення категорій „повноти, об’єктивності й всебічності” з вимогою встановлення істини у кримінальному судочинстві.

Як бачимо з вищенаведеного, порушення вимог кримінально-процесуального закону про повноту, всебічність та об’єктивність дізнання, досудового та судового слідства призводить до того, що істина у справі може бути і не встановлена, а кримінально-правовий конфлікт – неправильно вирішено. Судова практика йде шляхом скасування вироків у випадку порушення вимоги всебічності, повноти та об’єктивності розгляду справи (див. наприклад, ухвали судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду України від 6.03.1997, 31.08.1999, 2.11.1999, 27.01.2000, 25.07.2002[20]).

Як видно із наведеного Верховний Суд України розрізняв окремо вимоги щодо повноти, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи і щодо встановлення істини.

Зокрема категорія „істина” у різному контексті зустрічається у ст.ст. 48, 61, 142, 148, 177, 184 КПК України та ст.ст. 10, 45, 49, 56, 57, 63, 68, 70, 73, 112, 113, 115, 121, 213, 214, 281, 319, 320 проекту КПК України. Однак, законодавець не дає визначення цій категорії, а також не вказує, як вона співвідноситься з вимогою всебічності, повноти та об’єктивності дізнання, досудового та судового слідства.

Як результат, у кримінально-процесуальній науці склалась широка дискусія з цього приводу. Так, при тлумаченні змісту ст. 22 КПК України інколи ставлять знак рівності між категоріями „істина” та „повнота, об’єктивність і всебічність”. Зокрема, деякі автори вказують на „принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи для дослідження істини у справі (принцип “об’єктивної істини”). Вони акцентують увагу на тому, що з метою встановлення істини у справі КПК зобов’язує суд, прокурора, слідчого і особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, вивчити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність”[21].

Інші вважають, що всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи є необхідною передумовою для встановлення істини, виконання завдань кримінального судочинства[22]. Подібні погляди виказувались деякими науковцями і раніше[23].

Окрема група науковців відстоює позицію, що повнота, всебічність і об’єктивність дослідження обставин справи є окремим принципом, або навіть окремими принципами кримінального судочинства[24].

Є.Г.Коваленко, М.М.Гончар вважають, що всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямком, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об’єктивної істини, як наслідок - унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства. Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів, виходячи з цієї вимоги закону[25]. Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об’єктивної істини у кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства[26].

Слід відзначити, що вимоги повноти, об’єктивності і всебічності розгляду й встановлення істини у справі виділяються окремо й у проекті КПК України. Зокрема у ст. 281 проекту КПК України вказано, що: „Головуючий у судовому засіданні керує судовим засіданням, спрямовуючи судове слідство на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного встановлення обставин, що підлягають доказуванню, і встановлення істини, усуває з судового слідства все те, що не стосується предмету судового розгляду”.

Таким чином, у кримінально-процесуальній науці, законодавстві і судовій практиці склались наступні погляди на співвідношення категорій „повноти, всебічності та об’єктивності” та „встановлення істини” під час розгляду кримінальної справи:

1. Одні вчені і практики ототожнюють поняття „повноти, всебічності й об’єктивності” з поняттям „істина”, тобто фактично ставить знак рівності між цими категоріями.

2. Другі – говорить про те, що повнота, всебічність та об’єктивність є передумовою встановлення істини у справі.

3. Треті – виділяють окремо принцип (або навіть принципи) повноти, всебічності й об’єктивності та принцип встановлення істини. Знак рівності між цими принципами та поняттями відсутній.

4. Четверті – вважають, що повнота, об’єктивність та всебічність є метою доказування, методом і засобом встановлення об’єктивної істини.

Таким чином, не можна ототожнювати категорії „повноти, всебічності та об’єктивності” з поняттям „істина”. Ці категорії є різними за змістом. Дотримання вимог повноти, всебічності та об’єктивності може лише сприяти встановленню істини у кримінальній справі. Однак, це не є гарантією того, що істина буде встановлена.

Розглядаючи це питання, хотілося б звернути особливу увагу на те, що наразі в кримінальному судочинстві України докорінно змінено роль суду в судовому розгляді справи шляхом позбавлення його власної ініціативи й активності у з’ясуванні обставин, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, а, по суті, з нього знято обов’язок з’ясування істини у кожній кримінальній справі. Це дістало вияв у тому, що в ст. 22 КПК суд виключено з числа органів, які зобов’язані всебічно, повно і об’єктивно досліджувати обставини справи, ст. 260 КПК, відповідно, з головуючого знято обов’язок спрямовувати судове слідство на всебічне, повне і об’єктивне дослідження всіх обставин справи, а із ст. 296 КПК виключено частини 5 і 6, за якими суду надавалося право з власної ініціативи винести ухвалу про виклик у судове засідання нових свідків, про призначення експертизи і витребування документів та інших доказів.

Таким чином, зміни, внесені Законом України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р., свідчать про прагнення законодавця до «чистоти» змагальності судового процесу за умови пасивності суду і головуючого під час розгляду справи.

Така лінія у реформуванні кримінального процесу в цілому і стадії судового розгляду зокрема вважається Прилуцьким П.В. неприйнятною з точки зору закріплених в Конституції України принципів незалежності суддів і підкорення їх лише закону (ч. 1 ст. 129), з’ясування істини у справі (ст. 31, п. 3 ч. 3 ст. 129)[27]. На його думку, змагальність сторін у кримінальному процесі - не самоціль, вона має сприяти з’ясуванню істини у кожній кримінальній справі і забезпеченню реалізації цих принципів. І у судовому розгляді активна роль має належати суду як органу, відповідальному за правильне вирішення справи.

Таку ж позицію займають й інші українські процесуалісти, які вважають, що аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи для дослідження істини у справі (принцип “об’єктивної істини”). Вони зазначають, що під об’єктивною істиною у кримінальному процесі належить розуміти повну і точну відповідність висновків органів розслідування і суду обставинам конкретної кримінальної справи в їх соціально-значущій і юридичній оцінці[28]. Розвиваючи свою думку, вони вказують, що стадійність кримінального процесу обумовлює такого роду пізнання, коли підсумкове знання на попередній стадії є достовірним для даної стадії і ймовірним для наступної.

Істина в кримінальному процесі має деяку специфіку, яка, не роблячи її якимось особливим видом істини, відрізняє її від будь-якої в іншій сфері суспільного життя. Встановлення істини у кримінальній справі пов’язується ними з всебічністю, повнотою та об’єктивністю дослідження обставин справи судом, прокурором, слідчим і особою, яка провадить дізнання[29].

Є.Г.Коваленко, окремо виділяє принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи[30].

Всебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи є основним напрямком, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідною умовою, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об’єктивної істини, як наслідок – унеможливлює здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства[31].

Однак, ця точка зору підлягає критиці з огляду на те, що інколи справа може бути з формальної точки зору розслідувана всебічно, повно й об’єктивно, але істина так і не буде встановлена. Тому ставити знак тотожності між поняттями „істини” в кримінальному судочинстві і поняттями „всебічності”, „повноти”, „об’єктивності” при розслідуванні кримінальної справи є недоречним. Категорія „істина” визначає зміст кримінально-процесуального принципу, мету і завдання кримінального судочинства і вона досягається далеко не в кожній справі. Всебічність, повнота та об’єктивність – це лише узагальнюючі терміни для позначення процесуальних засобів, методів, підходів за допомогою яких повинна встановлюватись істина в кримінальній справі.

Усі учасники кримінального процесу мають низку прав і обов’язків, а їх процесуальні функції спрямовані на встановлення істини у кримінальній справі. Однак, ступінь і характер участі в процесі встановлення істини у кримінальній справі у цих процесуальних фігур є різним.

Умовно всіх учасників кримінального судочинства можна поділити на декілька груп. Критерієм такого поділу буде роль і характер, яку відіграє такий учасник у процесі встановлення істини у кримінальній справі та його процесуальна функція.

До першої групи пропоную віднести учасників судового процесу, які мають активну процесуальну роль, спрямовану на виявлення і закріплення, з дотриманням процесуального закону, доказів, необхідних для встановлення істини у справі. До цієї групи відносимо: орган дізнання (дізнавача), начальника слідчого підрозділу, слідчі органи (слідчого), прокурора, який бере участь у розслідуванні кримінальної справи (органи досудового слідства)[32]. Для з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи у відповідності до ч.1 ст. 22 КПК України прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ч.1 ст.22 КПК України згідно з редакцією Закону України N 2533-III від 21.06.2001). Слід відзначити, що попередня редакція цієї статті передбачала, що і суд повинен з’ясовувати істину у кримінальній справі.

Певна позиція на цю проблему намітилася і в проекті КПК України.

Зокрема, стаття 19 проекту КПК України (в початковій редакції), яка так і називалась “Встановлення істини в справі”, зазначала, що суд, прокурор, слідчий, дізнавач зобов’язані встановити, чи було вчинено злочин, який саме, хто винен у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для прийняття по справі законного і обґрунтованого рішення і захисту прав та законних інтересів учасників процесу. Однак, на жаль, зазначена стаття проекту КПК України не давала відповіді на питання, хто із названих суб’єктів повинен встановлювати істину в кримінальній справі. Вказана стаття проекту КПК України говорила лише про те, що суд, прокурор, слідчий, дізнавач зобов’язані встановити факт вчинення злочину (тобто наявність складу злочину в діянні), суб’єкт вчинення злочину і будь-які інші дані, що можуть мати відношення до справи. У подальшій редакції ця стаття проекту КПК України взагалі була виключена. Така непослідовність розробників свідчить про невизначеність, щодо вимоги встановлення істини при розгляді кримінальної справи. А також те, що законодавець не зміг правильно визначитись у питанні про те, хто із суб’єктів судочинства повинен встановлювати істину.

Однак така ситуація характерна не тільки для українського кримінально-процесуального законодавства. У кримінально-процесуальному законодавстві інших країн СНД спостерігаємо щось подібне.

У статті 24 КПК Республіки Казахстан зазначено:

„Статья 24. Всестороннее, полное и объективное исследование обстоятельств дела

1. Суд, прокурор, следователь, дознаватель обязаны принять все предусмотренные законом меры для всестороннего, полного и объективного исследования обстоятельств, необходимых и достаточных для правильного разрешения дела.

2. Органы уголовного преследования выявляют фактические данные, на основе которых устанавливаются обстоятельства, имеющие значение для дела.

3. Рассматривающий уголовное дело суд, сохраняя объективность и беспристрастность, создает сторонам обвинения и защиты необходимые условия для реализации их прав на всестороннее и полное исследование обстоятельств дела. Суд не связан мнением сторон и вправе по собственной инициативе принимать необходимые меры для установления истины по уголовному делу.

4. Выяснению по делу подлежат обстоятельства как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность и наказание. Органом, ведущим уголовный процесс, должны быть проверены все заявления о невиновности или меньшей степени виновности, а также о наличии доказательств, оправдывающих подозреваемого, обвиняемого либо смягчающих их ответственность”[33].

Ст. 22 КПК Республіки Узбекистан встановлено:

„Статья 22. Установление истины

Дознаватель, следователь, прокурор и суд обязаны выяснить, имело ли место событие преступления, кто виновен в его совершении, а также все другие, связанные с ним обстоятельства.

Для установления по делу истины могут быть использованы только те сведения, которые обнаружены, пpовеpены и оценены в порядке, пpедусмотpенном настоящим Кодексом. Запрещается домогаться показаний подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, потерпевшего, свидетеля и других участвующих в деле лиц путем насилия, угроз, ущемления их прав и иных незаконных меp.

Все подлежащие доказыванию обстоятельства дела должны быть исследованы тщательно, всесторонне, полно и объективно. При решении любых возникающих в деле вопросов должны быть выяснены и учтены обстоятельства, как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого или подсудимого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность”[34].

В юридичній літературі, особливо радянської доби, часто можна зустрітися з позицією, що орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані встановити істину в кримінальній справі.

Зокрема, група авторів Ф.А.Лопушанський, Г.І.Чангулі, М.М.Михеєнко, І.Л.Петрухін у своїй спільній праці[35] зазначають, що принципова вимога про встановлення об’єктивної істини в справі діє у всіх стадіях радянського кримінального процесу і відносно всіх державних органів і посадових осіб, які ведуть процес. При закінченні провадження у даній кримінальній справі і приймаючи у ній рішення, орган розслідування, прокурор і суд повинні бути переконані в тому, що вони встановили істину. Визнання особи винною у вчиненні злочину і застосування до неї кримінального покарання чи інших заходів впливу допустимо при умові, що у справі встановлена об’єктивна істина. Подібної точки зору дотримувалися й інші науковці, зокрема А.А.Піонтковський, М.М.Полянський, А.Трусов, А.Л.Ривлін, С.А.Альперт[36].

Однак, з такою позицією не можна погодитись. Органи досудового слідства зобов’язані лише повно, об’єктивно і всебічно, у строки визначені законом, дослідити по можливості всі (тобто такі, що відносяться до справи) обставини події злочину для подальшого їх розгляду за суттю у кримінальному суді.

При цьому неприйнятною є постановка перед органами досудового слідства вимоги встановлення абсолютної (об’єктивної) істини у кримінальній справі. Встановити істину в кримінальній справі на стадії досудового слідства або при проведенні дізнання – значить вирішити справу за суттю, тобто визнати обвинуваченого винним у скоєнні злочину. Однак, такий підхід суперечить вимогам ст.62 Конституції України, яка зазначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таким чином, можна зробити попередній висновок, що метою діяльності органів дізнання і досудового слідства є збирання і процесуальне закріплення доказового (фактичного) матеріалу до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи в своїх процесуальних актах, є нічим іншим, як підбиттям підсумків процесуальної діяльності на певному етапі розслідування кримінальної справи, побудові переконання в тому, що зібрано і закріплено достатньо доказів належної якості для направлення справи для розгляду у суді. Однак, звичайно органи досудового слідства повинні будувати свою процесуальну діяльність ґрунтуючись на принципі встановлення істини. Безперечно, вони мають прагнути до встановлення істини у справі. Так як це прагнення є тим критерієм оцінки достовірності висновків, які ними робляться у кримінальній справі.

Як правильно зазначає І.Я.Фойницький, мета попереднього слідства полягає у підготовці справи до судового розгляду, а не у збиранні всіх наявних у справі доказів[37].

Такого ж висновку дійшов і Конституційний Суд України, який зазначив, що: „притягнення обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого – остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (стаття 223 КПК України), переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України)”[38].

Правильно зазначає відомий український правник дореволюційної доби В.П.Данєвський, що „задача предварительного следствия, поставленного в точные границы, заключается в том, чтоб оценить доказательный материал, собранный и представленный сторонами судье-следователю, и дать судебное определение, разрешающее, на основании добытых вероятностей, вопрос о дальнейшем движении уголовного обвинения”[39].

Також, є спірною позиція ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України, яка вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. З цього приводу В.П.Данєвський правильно зазначав, що „едва ли мыслимо для одного лица быть в деле и обвинителем, и защитником. Эти функции принципиально противоположны и не согласуемы, особенно в том случае, когда они сосредоточены в лице, принимавшем активное участие в собирании доказательств, обличающих и оправдывающих. Созданное законом положение следователя - психологически фальшиво: очень трудно в деле, исследуемом по отношению к определённому лицу одновременно сосредоточить внимание, равномерно напряженное, на двух различных сторонах дела; не легко составить себе две противоположных точки зрения, которые находились бы в состоянии равновесия и проверялись бы следователем с одинаковою ревностью, убеждённостью и силой логического мышления. Равновесие неизбежно должно нарушится, преимущественное внимание и энергия исследователя должны постепенно обратится в ту или другую сторону...”[40].

З метою усунення діалектичного протиріччя, що ставиться ст. 22 КПК України перед органами досудового слідства виявити обставини, що викривають, і виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність, Прилуцьким П.В. запропоновано змінити категоричність цієї вимоги. На його думку органи досудового слідства зобов’язані сприяти стороні захисту виявленню обставин, що виправдовують обвинуваченого та пом’якшують його вину. А для реального забезпечення цієї вимоги необхідно посилити змагальні начала досудового слідства[41].

На думку Прилуцького П.В., статтю 22 КПК України необхідно викласти у наступній редакції:

„Стаття 22 Встановлення істини

1. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи.

Під час розслідування кримінальної справи прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання зобов’язані виявляти обставини, що викривають обвинуваченого, а також сприяти стороні захисту у встановленні обставин, що пом’якшують або звільняють обвинуваченого від відповідальності.


Информация о работе «Комплексний теоретичний аналіз проблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному судочинстві»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 201238
Количество таблиц: 3
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
179399
0
0

... мір примусу. Досвід Франції можна використати для організації судового контролю за досудовим слідством України. 3.2. Вдосконалення прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства Кримінально-процесуальний Кодекс України наділяє прокурора владно-розпорядчими кримінально-процесуальними повноваженнями. Так, відповідно ...

Скачать
111425
3
0

... проведеної слідчої й оперативної роботи. Тому питання про передачу справи іншому слідчому потрібно вирішувати з урахуванням всіх зазначених обставин. При організації розслідування злочинів минулих років повинні братися до уваги особливості процесуальної регламентації діяльності слідчого по зупинених справах про нерозкриті злочини, оскільки провадження слідчих дій в цьому випадку КПК України не ...

0 комментариев


Наверх