Комплекс законодавства про протидію злочинності

Законодавство про протидію злочинності: галузі та їх взаємозв’язок

 

Політика як сфера суспільного життя (в перекладі з грецької) означає мистецтво управління державою; діяльність, ядром якої є завоювання, утримання і використання державної влади.

Напрямки політики різноманітні, зокрема зовнішня і внутрішня, а в останній — соціальна. Внутрішня соціальна політика відображає принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальної мети, яку ставить перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.

Політика знаходиться в основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків його діяльності.

Загальна мета соціальної політики визначена в Конституції України, де вказано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

Мета такої політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави і її органів по її реалізації.

Один з її напрямків — політика у сфері боротьби зі злочинністю — концентрований вираз завдань, принципів, стратегій, основних напрямків, форм і методів контролю держави за злочинністю.

Ця багатопланова політика держави умовно може бути поділена на:

-      кримінологічну політику як політику у сфері профілактики злочинів (з внутрішніми підструктурами, наприклад, постпенітенціарна політика направлена на попередження рецидивної злочинності);

-      кримінальну (кримінально-правову) політику;

-      політику у сфері виконання покарання (тобто кримінально-виконавчу політику);

-      правоохоронну і судову політику;

-      кримінально-процесуальну політику;

-      криміналістичну політику.

Кримінальна політика виявляє собою сукупність принципів, мети, напрямків і методів діяльності держави в сфері кримінально-правового захисту особи і правопорядку від суспільно небезпечних посягань.

Її мета полягає у визначенні:

-      видів суспільних відносин, які підлягають кримінально-правовому захисту;

-      кола суспільно небезпечних діянь, які створюють кримінальні правопорушення (злочини), тобто підстави і межі криміналізації (декриміналізації);

-      характеру й обсягу заходів боротьби зі злочинами, змісту покарань і меж санкцій, а також заходів звільнення від відповідальності і покарання (пеналізації і депеналізації);

-      шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових норм, у тому числі на правосвідомість громадян;

-      способів досягнення мети кримінального покарання і напрямки взаємозв'язку кримінального права з іншими галузями права у сфері боротьби зі злочинністю.

Сучасна вітчизняна кримінальна політика розвивається із врахуванням наступних тенденцій.

1.    Вона повинна задовольняти нові соціальні і економічні реалії (і умови) України.

2.    Політика повинна будуватися на основі гуманізації законодавства про боротьбу зі злочинністю і практики його застосування, враховувати світові стандарти (економія репресії, базовість класичної школи з врахуванням останніх теорій, наприклад, нового соціального захисту) і втілення в життя принципу невідворотності відповідальності.

3.    Кримінальна політика повинна враховувати взаємозв'язок всіх галузей права у сфері боротьби зі злочинністю і необхідність їх одночасного, комплексного, взаємообумовленого реформування.

4.    В процесі реалізації кримінальної політики необхідно подолати об'єктивні труднощі її проведення, а саме:

-      недостатнє матеріально-технічне і фінансове забезпечення правоохоронної діяльності;

-      наявність психологічних стереотипів, які склалися у більшості населення про можливість зменшення злочинності шляхом посилення кримінальної репресії;

-      складності законодавця, який здійснює законотворчість у перехідний соціально-економічний період, і вимушений знаходити компромісні рішення;

-      труднощі застосування права, пов'язані з прогалинами в тлумаченні закону, практиці його застосування, з проблемами здійснення правосуддя, підготовки кадрів, підвищення їх професійної кваліфікації;

-      проблеми політичної, державно-правової властивості (відсутність меж, прогалини законодавства про громадянство, міграцію тощо).

5. Необхідність забезпечення справжньої міжнародно-правової, конституційної, кримінологічної, прогностичної обґрунтованості кримінальної політики.

6. Об'єктивне врахування нинішньої соціально-кримінологічної реальності в техніко-юридичній (формально-логічній) законотворчості (зокрема, суперечностей між соціологічними і догматичними підходами, впливу соціальних змін і злочинності). При цьому потрібно брати до уваги наступні обставини:

-      консенсус нових економічних і політичних інтересів вимагає нового адекватного захисту;

-      зростання організованої, умисної, професійної, тяжкої злочинності, збільшення незаконного обігу зброї, наркотиків, злочинності неповнолітніх;

-      приховане і явне лобіювання на законодавчому рівні різних, у тому числі протиправних економічних і прямо кримінальних інтересів;

-      практика застосування ряду норм свідчить про значне ослаблення державності в 90-х роках XX ст.;

-      недостатньо ефективна діяльність правоохоронної (зокрема кримінально-виконавчої) системи і вплив цього чинника на сучасну злочинність в Україні.

З врахуванням викладених положень науково-обгрунтована система заходів боротьби зі злочинністю може включати:

1. Забезпечення загальної організації цієї роботи (програмування, коректування, ресурсне й інше забезпечення, зокрема правотворчість у сфері законодавства про боротьбу зі злочинністю, включаючи кримінальне).

2. Загальне попередження злочинності (як вплив на її детермінанти, причинні комплекси при вирішенні загальних соціальних, економічних, політичних, духовних і інших проблем).

3. Спеціальне попередження як усунення причин і умов злочинності.

4. Правоохоронна діяльність (правозастосування), яка включає всі стадії кримінального процесу від оперативно-розшукової діяльності до виконання вироку і відновлення порушених прав особи, суспільства і держави.

 

Правове регулювання боротьби зі злочинністю

1. В основі справедливої законотворчої і правозастосовної діяльності державних органів (включаючи кодифікацію і кваліфікацію) лежать уявлення про правову державу: про її суть, характерні риси і завдання, проблеми формування в Україні на сучасному етапі.

Правова держава — багатогранне явище, яке розвивається. В ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. В його основі знаходяться економічні, історико-культурні, соціальні, політичні і етичні детермінанти: «Суспільство ставить собі завжди тільки таке завдання, які воно може вирішити, оскільки при його найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови його вирішення вже є чи, принаймні, знаходиться в процесі становлення».

До характерних рис правової держави належать:

а) верховенство закону, що виражає правові принципи у всіх сферах суспільного життя;

б) зв'язаність законом самої держави, її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян;

в) непорушність свободи особи, її прав і законних інтересів, честі і гідності, їх охорони і гарантованість;

г) рівність громадян перед законом;

д) взаємна відповідальність держави і особи;

е) функціонування механізму поділу влади на всіх рівнях державного управління як системи стримань і противаг, як бази для забезпечення ефективного контролю і нагляду за здійсненням законів;

ж) перебування державного апарату і системи правозастосування поза політикою;

з) наявність механізмів контролю за державою з боку «громадянського суспільства», відповідність права моралі цього суспільства;

и) свобода діяльності індивідів і їх об'єднань за принципом: все, що не заборонено законом - дозволено;

к) не тільки підпорядкування меншини більшості, але і система правових гарантій і способів захисту законних інтересів меншини;

л) пряма юридична дія конституційних норм;

м) забезпечення мінімального рівня правового насильства (економія і раціональність репресій, включаючи кримінально-правову);

н) підвідомчість суду будь-яких суперечок про право, між ким би вони не виникали.

З врахуванням викладеного звичайно дається наступне визначення правової держави. Це така демократична держава, у якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність всіх перед законом і незалежним судом, де визнаються і гарантуються права і свободи людини, а в основу організації влади покладений принцип поділу влади.

Соціальними завданнями правової держави по відношенню до громадянського суспільства є:

-      забезпечення рівних і справедливих можливостей для розвитку особи, досягнення добробуту людини і суспільства;

-      охорона праці і здоров'я людей, забезпечення підтримки сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів, людей похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення державних пенсій, допомог і інших гарантій соціального захисту;

-      проведення гуманної демографічної політики;

-      створення необхідних умов для культурного розвитку людини і суспільства;

-      забезпечення екологічної безпеки і раціонального природокористування тощо.

2. Використовуючи науковий арсенал минулого і сьогодення, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство намітило реальні контури правової держави в нашому суспільстві і визначило наступні основні проблеми його формування в Україні.

По-перше, визначити, по яких напрямах проходитиме подальше реформування всієї системи державної влади. В основі цих перетворень повинен лежати принцип поділу влади. Потрібно чимало зробити для вироблення ефективних процедур, формування певних традицій і правил взаємодії структур державної влади.

По-друге, неодмінна умова функціонування України як демократичної правової держави полягає у здійсненні судової реформи: затвердження судової влади в державному механізмі як дійсно впливової сили, незалежної у своїй діяльності від влади законодавчої і виконавчої.

По-третє, у правовій державі людина, її права і свободи повинні бути поставлені як юридично, так і фактично (реально) у ряд вищих цінностей. Хід історії показує, що особа так і не стала самоцінністю в нашій країні. Забезпечення прав і свобод людини як і раніше залишається на другому плані. Процес формування правової держави припускає створення такої дієвої системи політичних, юридичних і інших гарантій, які забезпечували б реальність дотримання і захисту прав і свобод, честі і гідності людини з боку державної влади.

По-четверте, існує проблема, пов'язана з подальшим розвитком і вдосконаленням українського законодавства: його галузей і інститутів; формуванням нової правової системи.

По-п'яте, протягом десятиліть в країні діяла однопартійна система, яка виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних партій. Тому в правовій державі необхідно будувати політичне життя на основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму), багатопартійності: опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Для цього варто розвивати громадянське суспільство, що є важливою ланкою між особою і державою; у ньому реалізується велика частина прав і свобод людини.

По-шосте, необхідним чинником, що визначає успіх багатьох перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства є рівень політичної і правової культури. Слід позбавлятися від того правового нігілізму, який особливо чітко проявився останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного апарату. Повага і дотримання Конституції, законів всіма членами суспільства, всіма службовими особами — невід'ємна риса демократичної правової держави, основа боротьби з правопорушеннями.

Таким чином, у правовій державі концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно-організованого суспільства. Природний життєвий прогрес продовжуватиме вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави як основи ефективного здійснення професійної юридичної діяльності.

3. У контексті викладених положень сучасний період державного будівництва в Україні характеризується активним і об'єктивно необхідним процесом удосконалення законодавства і практики його застосування, у тому числі в сфері боротьби з правопорушеннями. Єдність і взаємозв'язок галузей законодавства про боротьбу зі злочинністю засновані на відповідних політичних переконаннях, пануючих ідеях і установках у цій області як частині внутрішньої соціальної політики сучасної української держави.

Вироблення і реалізація політики у сфері боротьби зі злочинністю як один з актуальних сучасних напрямків діяльності держави включає формулювання завдань, обґрунтування принципів, стратегії, основних напрямків і форм впливу на злочинність і контроль над нею на соціально допустимому рівні.

Всі напрямки цієї політики єдині з погляду цілей, принципів і стратегії і тісно пов'язані між собою. Проте лідируюча роль кримінально-правової політики в комплексі напрямків боротьби зі злочинністю полягає в тому, що саме вона визначає, а потім на законодавчому рівні відображає кримінально-правові заходи впливу на злочинність: кримінальну відповідальність, її підстави і диференціацію, криміналізацію і декриміналізацію суспільно небезпечних діянь, мету, систему, види покарань, їх зміст і індивідуалізацію, а також звільнення від відповідальності і покарання.

Вітчизняна кримінально-правова політика в даний час достатньо стабільна, оскільки базується на вироблених світовим співтовариством загальновизнаних стандартах в цій області, закріплених у відповідних міжнародних і конституційних актах, положеннях нового кримінального законодавства і висновках сучасної науки.

На стратегію діяльності будь-якої держави в сфері боротьби зі злочинністю і її стан впливають комплекс соціально-політичних факторів, економічне і моральне положення суспільства. Корінні перетворення в економіці, політиці, ідеології і праві української держави останніх років зумовили адекватні зазначеним детермінантам стан кримінальної політики і напрямки її законодавчої і правозастосовчої практики.

Мета, принципи і зміст кримінальної політики реалізуються в кримінальному законодавстві, праві і його конкретних інститутах.

Кримінальне законодавство (як і все законодавство про боротьбу зі злочинністю) перебуває у віданні держави. Відповідно до розмежування предметів відання це означає, що постанови й інші рішення органівмісцевого самоврядування можуть розглядатися лише як акти про застосування норм права.

У якості керівних і основних ідей, вироблених внутрішньою соціальною політикою держави і реалізованих у законодавстві, виступають визначені кримінально-правові принципи.

Принципи кримінального права базуються на загальних положеннях про право і стійкі ідеї галузей законодавства в сфері боротьби зі злочинністю. Особливу значимість вони набувають у період судово-правової реформи, оскільки, володіючи нормативними властивостями, вони стають обов’язковими при формуванні нових інститутів і норм.

Принципи об'єктивні за своїм характером. Це визначається тим, що основні ідеї відображають об'єктивну потребу в сфері боротьби зі злочинністю і підлягають обов'язковому втіленню як у конкретних нормах права, так і при їх реалізації в правозастосовній діяльності. Система принципів кримінального права (загальправових, міжгалузевих, спеціально-правових) тісно пов'язана з принципами інших галузей права, покликаних забезпечувати проведення боротьби зі злочинністю, виявляти єдність і взаємозв'язок з ними, а з деякими з них навіть співпадати по назві і змісту.

Принципи права ґрунтуються на Конституції України, яка має, як відомо, пряму дію; на міжнародних актах і стандартах у даній області; на основоположних інститутах кримінального права. Кримінальний кодекс України до кримінально-правових принципів відносить законність, рівність громадян перед законом, винність, справедливість, гуманізм.

Таким чином, принципи кримінального права покликані визначити стратегію і напрямки розвитку конкретних інститутів, норм і практики їх застосування, забезпечити системність правового регулювання відносин в області впливу на злочинність. Усі вони взаємопов’язані між собою, доповнюють один одного, тому і їх реалізація в правозастосовній діяльності є комплексною.

4. Головне завдання комплексу галузей законодавства в сфері боротьби зі злочинністю полягає в тому, щоб уберегти особу, суспільство і державу від злочинів. Згідно ст. 1 КК України кримінальне законодавство має наступні завдання: правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Охорона особи і правопорядку здійснюється шляхом встановлення кримінальної відповідальності і покарання за суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність). Крім того, загроза покарання за суспільно небезпечні діяння, а також фактичне застосування покарання утримує від вчинення злочину значну частину осіб, які хотіли б їх вчинити.

Крім зазначених (охоронних і попереджувальних) завдань законодавство про боротьбу зі злочинністю виконує ряд інших функцій чи соціальних ролей. Основними з них є: регулятивна, інформаційна і виховна. Остання, зокрема пов'язана з правовою свідомістю населення. Недостатньо мати хороший закон і правильно застосовувати його, необхідно ще роз'яснювати його зміст, соціальну цінність і необхідність. Тому роз'яснювальна, виховна робота також є одним з основних завдань усіх правоохоронних органів.

 

Системність правового регулювання протидії злочинності. Взаємозв'язок галузей законодавства в сфері впливу на злочинність