Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів

3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів

Повернення України у лоно цивілізованого світу, здобуття державної незалежності, орієнтація на Захід актуалізують питання щодо ролі протестантських церков в контексті суспільних та політичних перетворень в країні. Участь протестантів в політичному житті України широко висвітлюється в працях багатьох сучасних релігієзнавців. Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються діяльності протестантських громад у політичному процесі в період незалежності України, їх місце у формуванні громадянського суспільства. Процес оновлення принципів соціального Євангелія пов'язаний з усе більшим проникненням протестантських теологів у питання політики. Те, що протестантизм сьогодні не може бути нейтральним у політичному житті, більшість церковних діячів вже не піддає сумніву.

Парадоксально, але більшість вітчизняних аналітиків у своєму оптимістичному погляді на конфесію мають на увазі саме європейський та американський протестантизм, або хрестоматійний, "вичитаний" з Мартіна Лютера, що істотно відрізняється від "нашого". Як наслідок – чимало рецептів, пов’язаних із розвитком конфесії, її місцем у сучасному бутті України, виявляються у кращому випадку поверховими. Однак і негативні оцінки протестантизму, котрих зазвичай більше, ніж позитивних, також спираються на образ, виплеканий західною історіографією, для якої Реформація в Україні все ще така собі terra incognita[49;23].

Досліджуючи український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів, важливо розрізняти два аспекти. Перший - власне політика. Другий - відносини між державою і Церквою. У першому випадку мотивація радикального протестанта знову ж таки визначається його євангельським ідеалом, за яким навіть поняття світу набуває особливої транскрипції. Під словом "світ" Євангеліє розуміє людей не відроджених, що не мають Духа Святого, [2], тобто тих, які знають про Христа, щоденно моляться Йому, але не прагнуть уподібнення Христу, не живуть за Його етикою. Тому питання політики вирішується однозначно: Богу - Богове; кесарю - кесареве. Ясно, що на практиці дотримувати цієї максими дуже складно; радикальні течії давно відійшли від "яскравих" соціо-етичних концептів (уникати державної чи військової служби, не давати клятви). Те, що Церква не може бути нейтральною у політичному житті, сьогодні тут ніхто не піддає сумніву. Під час останніх виборів до Верховної ради України балотувались 14 протестантів. І все ж, як свідчать опитування, молоді протестанти - найаполітичніші серед віруючих: "ні" на запитання про участь у політичному житті відповіли більше третини п'ятидесятників, три чверті баптистів і 90% адвентистів [30;25].

При цьому аполітизм має чітке доктринальне обґрунтування. Згадаймо Лютера, за яким кожний віруючий є священиком і служить Богу на своєму місці, своєю діяльністю. Тобто особиста політична активність віруючого не забороняється: вона - також форма служіння. Однак це визнано недоцільним для Церкви, котра має надсуспільну місію. Тому, попри все, політика оцінюється більш негативно - як така, що відволікає Церкву від її призначення. Це добре "прочитується" в офіційній заяві Українського уніону Церкви адвентистів сьомого дня з приводу ініціатив Християнсько-демократичної партії України щодо співпраці з протестантськими союзами: "Ми не можемо брати на себе зобов'язань у царині політичної діяльності, оскільки обов'язково доведеться поступатися християнськими принципами... Не можна займатися політикою і до кінця залишатись християнином". [3] .

Поступки тут можливі лише у налагодженні діалогу з державою через послідовне дотримання принципу релігійної свободи. Якраз у цьому політичному секторі протестанти завжди виявляли неабияку зацікавленість. У повоєнний період, разом з греко-католицьким підпіллям і православною "катакомбною Церквою", вони виступили єдиним табором опозиції радянському режиму. Сьогодні протестанти, з одного боку, відзначають політичні зрушення в Україні, з іншого - абстрактність багатьох її законів, які все ще є теорією, а не практикою. Отже, цей аспект життя для протестанта залишається актуальним. Чимало рядових віруючих і лідерів громад досить скептично оцінюють і "дні нашої відносної свободи", якій "загрожує постійна небезпека", і свій правовий статус, вважаючи законодавчу систему при відсутності дієвих механізмів її реалізації ненадійним гарантом свободи сумління. Особливу занепокоєність у них викликають дії місцевої влади, яка дозволяє собі порушувати законодавство, афішує приналежність до тих чи інших Церков, а також факти втручання в релігійне життя політиків і навіть урядовців, що сприяє збереженню штучного поділу віруючих на "своїх" і "чужих".

Сьогодні ідея створення протестантської партії в Україні жваво обговорюється в нових, сформованих у 90-х роках євангельських громадах. Щоправда, вона негативно оцінюється давно діючими в Україні протестантськими церквами з міцними традиціями, які дуже обережні у сприйнятті будь-яких ліберальних ідей у церковному житті [73;3]. Однак варто визнати — протестанти в Україні проявляють помітний інтерес до політики. І не тільки рядові віруючі, але й пастирі прагнуть брати участь у парламентській і державній діяльності. Згадаємо хоча б колишнього міністра юстиції, голову Всеукраїнського об'єднання християн-юристів, п'ятидесятника Василя Онопенка, або голову СБУ баптиста Олександра Турчинова, народного депутата, пастора харизматичної громади Володимира Шушкевича, народного депутата ВР України лідера Християнсько-ліберальної партії України Леоніда Черновецького,. Чимало баптистів і п'ятидесятників працює в місцевих органах влади різного рівня.

1998 р. у Верховну Раду балотувалося кілька євангельських священнослужителів. Кандидатами в депутати Рад всіх рівнів на березневих виборах 2002 р. були зареєстровані 6 лідерів ЄХБ, (обрано - 3), 5 - ХВЄ, (обрано - 2), серед яких здійснював спробу стати депутатом українського парламенту відомий проповідник, публіцист та історик церкви, пастор В.Франчук. Активними у виборах 2002 р. були харизмати. У м. Борисполі Київської обл. депутатами місцевої ради стали 5 кандидатів, які є членами харизматичної церкви "Слово віри", а до Верховної Ради балотувалася пастор жіночого служіння церкви "Посольство Боже" Софія Жукотанська.[]

Народний депутат Василь Онопенко, вказує на необхідність християнського впливу на державу і політику: "Там, де домінує християнська духовність, а при владі чесні і порядні люди, там досягають значних результатів. Мені хочеться, щоб в наступному Парламенті України було більше християн. Приємно, що молоді християни починають розуміти свою роль в суспільно політичному житті, серед них багато підготованих економістів, соціологів, політологів, вони можуть сьогодні зайняти будь-які посади в державі [141; 4].

Порушення питання щодо ставлення політичних партій і громадських рухів до релігії, церкви, віруючих відбиває нові реалії сучасного політичного життя України. Воно свідчить, що багатопартійність як одна з форм вираження реального політичного плюралізму є фактом. Поряд з цим сталися істотні зміни в соціальному статусі церкви, діяльності релігійних організацій, функціонуванні релігії у контексті духовних цінностей та моральних орієнтирів нашого часу. Обидва процеси взаємопов'язані. Водночас вони є породженням якісно нових змін у суспільстві.

Партійні програми по-різному співвідносяться у визначенні місця й ролі церкви в досягненні програмних цілей. Вона уявляється як допоміжний чинник комплексу соціально орієнтованих заходів.

Політичні партії та громадські рухи ангажують церкві широкий спектр можливостей для співпраці — від впровадження ефективних форм господарювання до розбудови державності, відродження національної культури. Більшість з них апелює при цьому до певної конфесії, а середовищу, яке є соціальною базою партії, пропонує відповідну систему релігійних цінностей.[77;306-309]

Аналізуючи ситуацію навколо релігійних організацій, об’єднань, що склалася у 2002р. слід звернути окрему увагу на звернення християн-учених до Президента, Голови Верховної Ради, Голови держкомрелігій та депутатів ВР України. Науковці висловили своє занепокоєння з приводу заяви 47 депутатів ВР України про створення депутатського об’єднання на підтримку УПЦ (МП).

"Упродовж останніх десяти років ми стали свідками неадекватного ставлення до Української Православної Церкви, яка не відповідає її ролі і значенню у житті українського народу". "Ми постійно виступаємо за мир, взаємоповагу, порозуміння, братерську любов між християнами різних конфесій. Для цього держава повинна створювати сприятливі умови і не втручатися і не прискорювати процес єднання.", - говориться у зверненні. Зокрема зазначається позитивний вклад християн-євангелістів у роботі, направленій на зміцнення ролі сім’ї, суспільної моралі, культури, у становленні оновленого прогресивного суспільства. Науковці нагадали депутатам про те, що вони порушують норми законів які самі ж приймали.[125;3]

Партія "Християнсько-демократичний союз", головою якої є В. Стретович, народний депутат України, голова комітету ВР з питань по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, кандидат юридичних наук заслужений юрист України, чітко розмежовує сфери впливу політики і церкви. Ця партія ініціює створення Комітету представників християнських церков усіх конфесій, що діють в Україні, щоб мати можливість краще співпрацювати з ВР органами державної влади, разом мати вплив на позицію держави стосовно церков, захисту прав і свобод віросповідання.

"Наша мета — об’єднати всі місцеві організації, які підтримують ідею християнської демократії не словом, а ділом, дати можливість політикам-християнам зайняти достойне місце в парламенті, а через цей крок мати вплив на життя держави. Християнсько-демократичні рухи, в тому числі і наша партія, виникли, щоб досягати за допомогою демократичної по формі та політичної за змістом діяльності — втілення і в життя християнських ідей. Ми прагнемо створити такі умови в своїй організації, які б давали б можливість християнам різних конфесій бути її членами" — сказав у своїй доповіді голова партії "ХДС"[48;10-11].

"Бог, Народ, Україна — наша мета єдина!". "Через покаяння до процвітання!". Ці гасла належать одній з християнсько-демократичних партій. Церкви натхненні, процес політизації християнства сприймається як благословення, але приходить час і спостерігаючи за перебігом подій в області політики християни починають розуміти, що в політиці не все так гладко і просто як в гаслах та програмах. "Зрозуміло, що покаяння потребує зміни способу життя та мислення, зреченням від багатьох звичок людини, крім того гасло "Наша мета єдина" – не завжди підтверджується справами, оскільки істинні мотиви і цілі деяких політиків" часто "не вписуються" в біблійний контекст.[47;82]

Визначною подією в політичному житті християн-протестантів стало заснування Всеукраїнського об'єднання християн, керівником і координатором якого є народний депутат ВР України В.Г. Бабич.

Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.

Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.

Головною метою партія визначила побудову в Україні християнської держави за духовною направленістю і мораллю, громадянської, демократичної, правової за своїм конституційним устроєм.

Ця мета, яку ініціював лідер ВОХ В. Бабич, а також практична діяльність для її втілення особливо виділяють Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) серед інших вітчизняних політичних структур. ВОХ прагне будувати християнську державу, яка відрізняється:

§  рівністю всіх перед Богом за моральними, фізичними, інтелектуальними якостями, а також перед законом, незалежно від віросповідання, раси, кольору шкіри, переконань, статі, мови, соціального стану;

§  визнання церкви як важливої частини суспільства;

§  ринковою системою економіки з обмеженим, державним регулюванням;

§  терпимістю до позицій, переконань, які відрізняються від загальноприйнятих, але не суперечать християнській моралі;

§  плюралізмом, забезпеченням рівноправного співіснування і цивілізованої конкурентної боротьби різних поглядів у політиці, культурі, економіці і різних сферах життя [71; 7];

Нове політичне обличчя й неминучий для будь-якого відкритого суспільства поліконфесіоналізм і плюралізм дійсно зміцнюватимуть шанси протестантських церков, здатних більш динамічно, порівняно з іншими християнськими конфесіями, реагувати на суспільно-політичні зміни.

За даними соціологічного опитування, яке проводилося в 2004р. в м. Рівне серед респондентів протестантських громад, з цікавістю до політичного життя в країні ставиться 76% опитаних. На запитання "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" - респонденти дали такі відповіді: 46% - національно-демократичним, 12% - провладним, 8 – лівим, 34% - взагалі не цікавляться. Більшість респондентів вважають не доцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій та громадських об`єднань та політичних партій. Вони становлять 64% від усіх опитаних:

Рис. 3. Ставлення до політичного життя

На запитання: "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" – респонденти дали такі відповіді:

Рис. 4. Політичні пріоритети

Про готовність взяти участь у виборах висловилась переважна більшість опитаних, що становить 66%, не визначились -15%, відмовились від участі у виборах -19 %.

Рис. 5. Участь у виборах

Слід зазначити, що більшість опитаних членів протестантських громад, вважають недоцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій, політичних партій:

Рис. 6. Ставлення до участі у роботі громадських організацій

Події, що відбулися останнім часом в Україні на тлі політичних процесів з липня 2004р.- січень 2005рр., свідчать про "вибух" національної свідомості, яка роками цілеспрямовано пригнічувалася владою. Жодна людина не може залишатися байдужою до відчайдушного спротиву українського народу, що розірвав кайдани пригноблення і показав силу єдності та непоборності.

В липні 2004р. в Україні стартувала передвиборча кампанія. Вибори нового Глави української держави являлися ключовою подією останніх років. Президентські перегони в Україні були максимально "гарячими". "Країна знову знаходиться на перепутті", - пише газета "Християнський світ". "Багато хто розуміє, що цього року до певної міри обирається майбутнє нашої держави. Церква визнає Боже становлення держави, її роль у підтримці порядку та справедливості. Небачене, неочікуване навіть для мрійників піднесення Помаранчевої революції має, без сумніву, зокрема, й духовні важелі. Справжнім дивом називають ініціативність, мужність, витривалість, терпимість, доброзичливість, навіть жертовність "помаранчевих" Церковні провідники та чимало пересічних громадян. "Співавторство" такого дива - Боже, Церков, самих звичайних громадян, їх вклад в особливу духовну атмосферу Київського та інших "майданів" вже почали досліджувати соціологи й психологи, теологи й релігієзнавці. [161] Останніх, звичайно, найбільше цікавить місце й роль Церков у епохальному періоді виборів Президента України 2004 року та у феномені Помаранчевої революції. Вивчення цієї проблематики надзвичайно важливе й актуальне, адже у дзеркалі виборчої компанії яскраво проявили потенції (і їх практична реалізація) усіх діючих в Україні Церков щодо їх участі в духовному, культурному, цивілізаційному розвиткові українського суспільства.

Відповіддю на питання, що саме зробили Церкви для небувалого піднесення Помаранчевій революції, є насамперед думки їх представників. Вони підкреслювали по-перше, збережену глибоке в душі віру, яку виховували Церкви у багатьох поколіннях предків теперішніх українців та яку не вдалося зовсім вбити безбожницькому режимові; по-друге, вплив Церков у незалежній Україні, коли вони вже відроджувалися й вільно діяли (а отже, певною мірою вплинули на нинішній духовний порив у Помаранчевій революції й -по-третє, звернення та інша діяльність Церков вже у період виборчої компанії [60;51].

Серед 26 кандидатів на пост Президента України (шляхом самовисування) був і народний депутат ВР України Л.Черновецький, лідер Християнсько-ліберальної партії України член харизматичної церкви "Посольство Боже" м. Київ. [138;3]

В одному з своїх виступів перед депутатами ВР Л.Черновецький наголошує: "Як політик і глибоко віруюча людина я впевнений, що демократичний вибір управління країною, вибір ринкової економіки безпосередньо пов’язаний з християнською ідеологією, що сприяє тому, щоб прості люди жили в достатку, а політики діяли згідно моральних норм. Я почав серйозно займатися створенням нової для України політичної сили — Християнсько-ліберальної партії, яка орієнтується на християнські цінності, принципи економічного лібералізму, західноєвропейської демократії, ідеї і програмні цілі партії розділяють і підтримують все більше моральних людей не залежно від віросповідання."[158;4] Л. Черновецький є автором законопроекту "Про захист суспільної моралі." "Дякуючи Богу я подаю дуже багато демократичних законопроектів мені здається, що вони угодні Богу, тому що вони мають християнську і ліберальну складову. Я впевнений в тому, що Бог хоче бачити всіх людей вільними і морально та матеріально забезпеченими. А це означає: підтримуй справедливих і моральних політиків і будь активним в суспільному житті, тому що ніхто із нас не може розраховувати на щось хороше в Україні, якщо тільки ми разом, узявшись за руки, не станемо боротися з бідністю, корупцією, неповагою влади до кожного з нас, боротися з неправдою, брехнею, порнографією і багатьма іншими тяжкими гріхами, які завжди притаманні владі." [99;9]

У своїй передвиборній програмі Л. Чернавецький наголошує, що християнство та християнські цінності повинні бути головними в нашому житті, і стати посібником до дії будь-кого чиновника незалежно від його віросповідання. "Не віриш у Бога — тобі нема що робити у вищому законодавчому органі, в Кабінеті Міністрів на вищих посадах, в Адміністрації Президента", — одна з його головних тез. [157;1] Результат першого туру -120567 голосів або 0,45% виборців – 8 місце в загальному рейтингу кандидатів. У другому турі Л. Черновецький підтримав В. Ющенка.

Активну участь у підтримці В. Ющенка взяли члени відомої київської харизматичної церкви "Посольство Боже", пастором якої є нігерієць Сандей Аделаджа. Було організувано 01.12.2004р. марш "Правди і Єдності", в якому взяли участь понад 2 тис. чол. Під час маршу віруючі скандували: "Бог прийшов на Україну", "З нами Бог і нас не перемогти", "Ющенко — народний президент!". [174] Ця "церква" випустила "помаранчеву" газету "Разом нас багато, нас не подолати!", у якій було засвідчено незгоду з брехнею, фальсифікаціями і корупцією.

На засіданні Верховного суду України, який був присвячений розгляду скарги В. Януковича на рішення ЦВК з вимогою визнати вибори такими, в результаті яких не можливо встановити волевиявлення виборців, як "доказ" надано газету "Посольство Боже". Позивачі намагалися подати "Помаранчеву революцію", як "сектантський рух" і "незаконну акцію", а події на Майдані — зібранням зазомбованих людей.

Своє бачення у розбудові нової відродженої України, яка живе за Божими принципами справедливості, праведності, чесності та любові харизматична церква "Посольство Боже" виразила в "Семи принципах національного відродження", котрі допоможуть подолати кризу, яка на разі склалася в Україні. Цими принципами мають керуватися, як державні діячі так і пересічні громадяни:

Ø  Перший принцип полягає у відродженні поваги до землі, на якій ми з вами живемо, та до людей, які нас оточують.

Нещодавні маніпуляції влади під час виборів Президента України - це підтвердження непорушності Божих законів, які діють незалежно від того, чи віримо ми в них. Повага до землі, по якій ми ходимо, та до людей, які живуть на цій землі, має бути в центрі уваги влади, що складає закони цієї країни, і в центрі уваги кожного громадянина. Взаємостосунки у нашому суспільстві мають базуватися на принципах Божої любові - люби Бога, люби Україну та кожного українця.

Ø  Другий принцип національного відродження полягає в необхідності ліквідації причин усіх проблем суспільства.

Доки наша країна не буде дивитися правді у вічі, доки не буде називати все своїми іменами і не протистане безчестю та беззаконню - нам немає чого сподіватися на краще життя.

Ø  Третій принцип відродження нації - неможливо змінити суспільство, не змінивши перш за все серця людей.

Саме тому влада в країні має дбати про свободу віросповідання. Держава повинна заохочувати церкви, релігійні та громадські організації, котрі спрямовані на досягнення духовної просвіти. Для цього необхідно ввести в систему освіти християнську мораль та етику, Божі заповіді, праведність і справедливі стосунки та повагу до кожної особистості.

Ø  Четвертий принцип національного відродження - єдність. Сила й могутність країни полягає в її єдності. Протистояння і роз'єднання завжди призводять до поразки. Єдність церкви, єдність народу, єдність країни - ось що звеличує народ, додає йому гідності.

Ø  П'ятий принцип національного відродження - вміння передбачати. Країною можуть керувати тільки ті люди, які бачать майбутнє цієї країни. Саме тому дуже важливою складовою частиною загальної державної політики є перспективна політика, яка передбачає високий рівень освіти молоді, що потребує реформи всієї освітньої системи. Маємо опікуватися обдарованими дітьми, бо саме від них залежить, чи будемо ми спокійні за долю України через десять-двадцять років.

Ø  Шостий принцип відродження нації - взірець керівництва. Країна, яка бажає стати великою, повинна мати лідера, що є прикладом для кожного громадянина. Україна матиме велике майбутнє з лідером, який боїться Бога, любить людей і ставить інтереси суспільства - кожної людини - вище своїх, який відповідає нормам високої моралі, є людиною совісті та вміє тримати своє слово. В керівництві країною мають посісти" чільне місце християни з кристально чистим сумлінням, для яких найважливішим є процвітання свого народу.

Ø  Сьомий принцип відродження нації це правління Ісуса Христа, втілення в життя суспільства Божих стандартів. Саме тому, всяка влада, Всяка держава, яка хоче просуватися вперед, має стати на коліна перед Христом - Спасителем наших душ. Немає майбутнього у тих, хто не визнає свого Творця і Спасителя, Який подарував нам нове життя. Нехай Бог допоможе кожному з нас виконати Його волю і ствердити Його зміни в нашому суспільстві. Нехай це і Слово, з яким Він звертається до кожного з нас, торкнеться наших сердець, щоб піднялася з колін красуня - Україна - благословенна земля Божа. [183]

Водночас Церква, як голос совісті нації залишає за собою право давати моральну оцінку діям держави та її окремих представників, в першу чергу виходячи із наслідків таких дій для блага суспільства. "Ми, як християни, виступаємо проти будь-яких так званих "брудних технологій" ведення передвиборної боротьби, поширення наклепів і компроматів. Ми виступаємо проти будь-якого тиску на вільну волю виборців, проти будь-яких намагань змусити їх голосувати на користь того чи іншого кандидата." [146;2]

Президентські вибори 2004 р. внесли серйозні зрушення в політичну свідомість та ставлення протестантів до політики. Протестанти не просто досить активно віддавали свої голоси, але й стали учасниками забезпечення виборчого процесу. Так, церква "Посольство Боже" надала 1500 чоловік для виборчих комісій і 4000 спостерігачів-добровольців для забезпечення чесних виборів [168].

Вірні протестантських громад надзвичайно сміливо відстоювали свій вибір після другого туру голосування. Цілком можна згодитися з пастором В.Котовським, який політичну свідомість сучасного протестанта визначив у такий спосіб: "...Здається, відходять в минуле часи, коли віруючі різні політичні події у своїй рідній країні сприймали, як життя на другій планеті. Місце нашої битви - піднебесна, і зброя наша -молитва - але! Воля Божа полягає в тому, щоб ми запровадили її на виборчих дільницях. Бог дав нам можливість "знищити" богоненависницьку ідеологію за допомогою виборчих бюлетенів..."[28;2].

До виборів Президента протестантські священнослужителі поставилися дуже серйозно. Активно брати участь у виборах, послідовно закликали проповідники абсолютно всіх протестантських конфесій. На такій позиції стояли й християнські ЗМІ. "Бог дозволив нам жити в цій державі, люблячи яку, варто максимально високо цінувати свій голос за майбутнього Президента України", - писала газета одного з харизматичних об'єднань "Камень краеугольный" [180;3] ..

Проте, одними лише закликами у передвиборчому процесі - 2004 протестантські лідери не обмежилися. У багатьох громадах пастори прагли навчити людей "правильному підходу" до виконання свого громадянського обов'язку. Пояснюючи, що голосуючи за "войовничих безбожників, ми проголосуємо фактично проти Бога, що обирати треба не ідеальну людину, ідеальних навряд чи знайдеш навіть серед щиро віруючих, але кращого з реальних кандидатів", виявивши при цьому "єдність вибору".

Як продемонстрували численні міжконфесійні молитовні зібрання, на початок XXI ст. протестантські християни певною мірою навчилися відрізняти другорядне від головного. П'ятидесятницькі, та харизматичні громади м. Переяслав-Хмельницького що п'ятниці підносили свої голоси за те "щоб воля Божа в Україні була виявлена і через обрання нового Президента". З 26 по 30 липня в Пущі-Водиці, що під Києвом, в одному з санаторіїв проходила п'ятиденна молитва і піст протестантських християн. Півтори тисячі віруючих зібрались разом напередодні президентських виборів, щоб молитися за майбутнє народу. Основною темою молитви стали наступні президентські вибори. В останній тиждень перед виборами проходив молитовний марафон в помісних церквах Української Місіонерської Церкви. Темами молитовних служінь були: 1) виявлення волі Господом через вибір народу; 2) єдність вибору; 3) запобігання фальсифікації виборів.

Напередодні виборів проходили тижневі молитви за Президента, "який буде поставлений Богом", за "чесні та демократичні вибори". Передвиборча компанія з'єднала різні конфесії у спільних молитвах за майбутнього Президента. Цим самим продемонструвала високу громадську свідомість та вболівання за долю свого народу. У передвиборний час протестантський світ України як ніколи зрозумів силу єдності Церкви.

Представники протестантських громад стали учасниками "молитовного сніданку" - загальнонаціональної ранкової молитви, що відбулась 27 вересня в Київському Президент-готелі. Темою молитов було "пробудження громадянського сумління нашого народу" та духовне оздоровлення країни. []

Слід зазначити, що до молитовного марафону приєднались і протестанти Херсонщини, які здійснювали молитву за "законну владу, законного Президента якого вибере народ". Висловили своє ставлення до подій, що відбувалися не тільки молитвами, але і участю у мітингових процесах, благодійництвом та численними Зверненнями і Заявами лідерів громад.

У зверненні керівників християнських Церков України до українського народу з приводу виборів Глави Української держави читаємо: "Дана Богом і законами свобода вибору накладає на кожного з нас відповідальність за наше волевиявлення..."

Масові громадянські акції, які проходили в Києві після другого туру президентських виборів об’єднала під своїми знаменами людей різних конфесій та віросповідань. Керівники шести християнських Церков України у відкритому листі чинному президенту України закликали Л. Кучму "притягнути до відповідальності тих посадовців, які винні у фальсифікації виборів шляхом зловживання владою, а також тих хто виношував плани розколу країни". Серед керівників християнських конфесій: Єпископ Церкви християн віри євангельської України М. Паночок, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Л. Падуном, голова Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів Г. Комендант. [168] Голова Всеукраїнського союзу об’єднання євангельських християн-баптистів Г. Комендант заявив, що "в Україні вже настав новий час".[5]

Своє ставлення висловили і пастори Центру Благовістя Об'єднання Євангельських Християн України. В заяві, під якою і підписалися пастори Валуєв Г.М.(Київський християнського центр "Благовістя"), Коробка А. І. (Християнський Центр Євангелії м. Кременчук), Сабінін Ю.В. ( церква "Царя Царів" м. Сімферополь), Керасиди В. (церква "Слово благодаті" м. Київ) пролунав заклик відстояти справедливість. "Ґрунтуючись на принципах, закладених у Священному Писанні, на нашому розумінні законів демократичного суспільства і на совісті, йшлося у Заяві, - ми не вважаємо можливим визнати справедливим результати виборів і, відповідно, відмовляємося визнати Януковича В.Ф. законним Президентом України. Ми не віримо, що Бог може затвердити владу, яка була отримана подібним чином". Бажаючи зберегти мир в церквах і в суспільстві, лідери закликали громадян України і особливо християн, незалежно від їхніх уподобань, під час виборів "активно заявити про своє неприйняття подібних дій влади і результатів виборів" [171].

Із Зверненнями до українського народу виступила й УМР (Українська Міжцерковна Рада): "Церква України сьогодні разом з народом. Ми молимося за благословіння нового Президента. Ми молимося за благословіння народу України". Під Зверненням підписалися: координатор УМР, заступник голови Собору НЕЦ України єпископ В.Гарбар, голова духовного управління церков ЄХ єпископ А.Білоножко, голова української місіонерської церкви єпископ В.Решетинський, голова Об'єднання Божої церкви ХВЄ єпископ В. Вознюк, голова Ради Собору НЕЦ України єпископ А. Калюжний, голова церкви Живого Бога єпископ С. Балюк, голова месіанських церков єпископ Б. Грисенко, голова Собору церков Відкритої Біблії єпископ В. Дегтяренко [172].

УМР звернулося і до всієї світової християнської спільноти піднестися в молитві і клопотанні перед Богом за Україну. І хоча конкретних прізвищ не називалося, та із закликів, газетних статей кращим з кандидатів протестантам бачився В. Ющенко, оскільки протестанти ототожнювали саме цю особу з демократією.

Молитовні служіння після другого туру виборів набули ще більшої організованості і потужності. 29 листопада, в день, коли почалось засідання Верховного Суду України, на Майдані незалежності була організована міжконфесійна молитва. Нічну молитву з 26 на 27 листопада проводила церква "Посольство Боже", молитву розпочинали більше 300 осіб. Пізніше, до молитви приєдналися близько 1500 осіб [166].

Протестантські громади Києва і Київської області брали активну участь, разом з багатьма світськими підприємствами та організаціями у наданні допомоги для жителів наметового містечка (теплого одягу, продуктів харчування тощо), що розкинулося на Майдані Незалежності. Також було розбито намет місії "Світло на Сході" та церков Асоціації Місіонерських церков євангельських християн України при сприянні Союзу студентів християн (ССХ) був який також молитовним центром і місцем підтримки людей, які "відстоюють свої законні права в усьому наметовому містечку" [185;3].

Один з чинників, що вплинув на вибір особи В.Ющенка Президентом стало те, що він для протестантів асоціюється як гарант свободи і демократії в країні, і з свободою віросповідання. [92;149]

Серйозний чинник у визначенні з вибором є небажання повертатися під крило так званого "старшого" брата - Росії. А, отже, В.Янукович, всіляко заграючи з УПЦ МП, (навіть напередодні виборів мав зустріч в Москві з патріархом Московським і всія Русі Олексієм) [175], не отримав підтримки в протестантському середовищі. Пастор однієї з найбільших протестантських громад "Перемога" Генрі Модава своє бачення висловлював таким чином: "Якщо Янукович все ж стане Президентом країни, він посилити тиск на протестантські церкви України..., буде намагатися приборкати Україну Православній Церкві і, швидше за все, він зробить її домінуючою церквою в країні. В такому випадку в Україні буде все проходить за російським сценарієм. Це, звичайно, не кращий варіант для протестантських церков. Якщо ж до влади прийде Ющенко, він звичайно, не носитиме нас на руках, але при ньому в країні буде вільніше і демократичніше". В свою чергу Сандей Аделаджа лідер церкви харизматичного напряму "Посольство Боже" характеризував ситуацію в Україні як "дуже складну": "Ющенко є більш демократичним політиком, але в той же час він - націоналіст. Янукович є вихідцем із Донецького регіону, який уславився своїми мафіозними структурами" [172].

Таку позицію разом з протестантами розділила переважна більшість релігійних громад України.

Варто зазначити, що ставлення до виборчого процесу в Україні серед протестантських громад неоднозначне і носить достатньо виважений характер. Так президент Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України повного Євангелія (ОНХХЦУ ПЄ) А. Гаврилюк зазначає: - "Наше Об’єднання принципово не приймає участі у поєднанні релігійної та політичної діяльності, та в роботі жодного з штабів кандидатів на пост Президента України. Однак ми заохочуємо членів церкви до активної, відповідальної громадянської позиції, в т.ч. під час виборів. "[120;2]

17-18.02.2005р. в Києві відбувся круглий стіл "Церква і політика: від президентських виборів 2004 року до парламентських виборів 2006 року", організований Українською асоціацією релігієзнавців, Центром релігійної інформації і свободи, Міжнародною академією свободи релігії та переконань, Міжнародним центром права і вивчення релігії Школи права ім. Р.Кларка при Університеті Б.Янга, Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Інститутом релігійної свободи за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

Учасники круглого столу обговорили питання, пов'язані з участю Церков (релігійних організацій) у політиці (характер, місце, форми участі), проаналізували участь Церков і релігійних організацій у минулорічних президентських виборах, торкнулися питання державного регулювання діяльності релігійних організацій (зокрема й суспільно-політичної). Гострота останнього питання була викликана оприлюдненим напередодні круглого столу рішенням Кабінету Міністрів про скасування Державного комітету України у справах релігій.

Безумовно, що надзвичайна актуальність теми була викликана як ще свіжими спогадами про осінні події минулого року, так й вже розпочатою підготовкою до наступних (парламентських) виборів. Це, а також склад учасників, які презентували як практично всі релігійні традиції України, в тому числі усі найбільш чисельні українські Церкви, так і журналістське, право- та релігієзнавче середовище, обумовили динамічність та цікавість заходу. На думку багатьох учасників, даний круглий стіл за цими параметрами явно вигравав порівняно з багатьма іншими релігієзнавчими конференціями останнього часу. Показовою була присутність протягом усіх двох днів роботи депутатів Верховної Ради, хоча, як правило, їхня присутність на минулих конференціях обмежувалася хіба що протокольним привітанням. Інтерес самих учасників до обговорення був з значній мірі обумовлений тим, що вони отримали можливість дискутувати на справді злободенні теми, а не лише стосовно теоретичних матерій. З іншого боку, дана конференція стала першою за останній час, проведення якої відбулося без участі Державного комітету у справах релігій, хоча його представники й були присутніми у залі.

Учасники круглого столу були одностайні в тому, що Майдан засвідчив духовну єдність людей, які вірять в Бога, оскільки на Майдані не спостерігалося якесь поділення за конфесіями. Більше того, він наочно продемонстрував те, що українці є єдиним народом незалежно від національності, місця проживання чи конфесійної належності. Тобто у релігійному вимірі Майдан засвідчив справжню поліконфесійність українського суспільства. Вихід християн на Майдан був пов'язаний не стільки з політикою, скільки з мораллю, з відстоюванням свободи, яку кожній людині дарує Сам Господь Бог, а отже яка є невід'ємним правом особистості.

Практично усіма учасниками круглого столу наголошувалося на тому, що Церква не є відокремленою від суспільства, а є його частиною. Отже вона не може не реагувати на інтереси своїх вірних, зокрема й щодо земного буття. Водночас вона є відокремленою від Держави, що пов'язано з її специфічною місією на землі – дбати про духовне, про спасіння, про збереження духовності та моральності у суспільному, зокрема політичному, житті. Також Церква як Тіло Христове об'єднує людей незалежно від їхніх політичних переконань, а отже повинна залишатися понад політикою, проголошуючи істину, зокрема й щодо моральних принципів політичного життя, закликаючи суспільство до справедливості і добра, своєю проповіддю сприяючи більш спокійному проходженню виборів, долаючи агресивні тенденції, закликаючи вірних до активної і свідомої громадянської позиції. Стоячи на захисті духовності та моральності, у політичному житті Церква має апелювати до цінностей, а не до особистостей чи політичних партій. Будучи політично нейтральною, вона не має права мовчати, коли порушується істина, бо інакше вона б перекреслювала самий сенс свого існування. У зв’язку з цим слушною є думка про те, що якщо влада прийматиме закони, що зневажають Божий Закон, то Церква завжди буде до такої влади в опозиції. Політична ж кон'юнктура, зв'язок Церкви з певною політичною силою буде безумовно шкодити моральному та духовному авторитету Церкви, що в свою чергу спричинить падіння духовності та моральності усього народу. З іншого боку, це буде створювати додаткові складнощі в розбудові державно-церковних відносин, зокрема щодо забезпечення конституційного принципу рівності Церков і релігійних організацій.

Учасниками було відзначено, що під час усіх попередніх виборів Церква ніколи не мала великого впливу на їхній перебіг, що заклики з боку тих чи інших релігійних організацій чи священиків до своїх вірних щодо того, за кого треба голосувати, насправді не мали визначального впливу на позицію громадян, а в деяких випадках навіть призводили до втрати даною релігійною організацією чи священиками авторитету в очах парафіян. Простіше кажучи, люди "ногами" висловлювали свою згоду чи незгоду з політичною позицією священика чи церкви. Разом з тим відзначалось, що навіть незгода вірних із священиком у політичних питаннях не завжди означає негативне ставлення до нього в цілому, спричиняє розірвання духовної єдності з ним або з відповідною церквою, оскільки цей зв'язок будується на більш глибоких, порівняно з політичними, підвалинах.

Причиною втягування релігійних організацій у політичну боротьбу, на думку учасників круглого столу, стало надання Державою переваг однієї з Церков (УПЦ), що призвело до певної "заборгованості" останньої перед владою і дало можливість владі звернутися до неї для використання її авторитету. З іншого боку, до церковного авторитету звертаються практично усі політичні сили, навіть комуністи. Отже на майбутнє звучала думка про те, що Церква не повинна приймати від Держави якихось особливих послуг, за які потім їй прийдеться відпрацьовувати, підтримуючи навіть тих, кого не хоче підтримувати більша частина суспільства (як це трапилось на останніх виборах).

У зв'язку з цим представники Церков закликали не поширювати недоліки окремих священнослужителів на усю Церкву, не судити усю Церкву за помилками окремих її вірних, враховуючи загальну суспільну атмосферу минулого року, не зводити помилки окремих релігійних організацій, зроблені ними під час виборів, у ранг абсолютного зла. Оскільки Церква повинна працювати на консолідацію суспільства, представники Церков висловилися проти будь-якого переслідування тих релігійних організацій, які на останніх виборах підтримували провладного кандидата, до чого закликають окремі нецерковні діячі.

Що стосується можливості священнослужителям займатися активною політичною діяльністю чи претендувати на місце у представницьких органах влади, то представники більшості традиційних, а отже й більш впливових, Церков (в тому числі протестантських) зайняли доволі стриману позицію з даного приводу. Водночас представники неопротестантських утворень продемонстрували більший радикалізм у цьому відношенні, практично заявивши про те, що вважають за доцільне прихід своїх представників, зокрема священнослужителів, до Верховної Ради наступного року. Зазначимо, що представники сталих протестантських течій наголосили на небезпеці симбіозу Церкви і Держави, що наочно видно з історії. Скажімо, панівний статус Православної церкви в Російській імперії не тільки не сприяв духовному, моральному чи соціальному піднесенню імперії, не зберіг останню від знищення у вогні революції, але й вів до практичної відсутності в імперії свободи совісті, масовому переслідуванню різновірців, зокрема й попередників сучасних українських неопротестантів. Мабуть, все ж таки бажано керуватися не лише певною ейфорією, але хоч трохи вчити уроки історії, щоб бодай не стати на ті ж самі граблі.

Певним підсумком обговорення зазначених питань можна вважати згоду більшості учасників щодо доцільності збереження в законодавстві змісту статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо заборони участі релігійних організацій у політичній діяльності. Разом з тим відзначалась необхідність більш чіткої правової регламентації питання участі Церков у політичному житті. Скажімо, закон не допускає участі релігійних організацій у політичному процесі, водночас надаючи таке право священнослужителям як громадянам країни. Але постає цілком закономірне питання: яким чином відокремити священнослужителя як громадянина від нього як представника тієї чи іншої Церкви чи релігійної організації? Адже християнин не може бути християнином лише у храмі і позарелігійною особою поза храмом, так само й священик не може бути священиком лише у храмі і світською особою поза ним. Поки він залишається священиком, він є представником Церкви.

Аналізуючи досвід участі не лише суто релігійних організацій у суспільно-політичних процесах, але й громадських організацій, створених за релігійним принципом (скажімо, Союз православних братств), робилося зауваження, що Церква об'єднує не лише клір, але й мирян, а отже керівники Церкви мають відповідати й за діяльність мирянських громадських організацій. Зазначимо, що це стосується не лише політики, але й, скажімо, питань свободи совісті, оскільки нетолерантні по відношенню до інших релігійних організацій прояви часто допускаються саме відповідними громадськими організаціями, які формально не входять до церковної структури, але є створеними вірними відповідної церкви (згадаємо "антисектантську" діяльність запорізького "Діалогу", активність православних громадських організацій напередодні візиту до України Папи Римського тощо).

Більшість виступаючих висловилися за необхідність певної державної інституції з релігійних питань, яка мала б виконувати ряд функцій сучасного Державного комітету у справах релігій у випадку ліквідації останнього. Відзначалося, що в умовах складної релігійної ситуації в Україні, відсутність державного контролю може призвести до релігійних конфліктів, порушення рівності релігійних організацій, регіональних особливостей правозастосування. Звучала пропозиція, що питання Держкому повинно було б попередньо обговорено на засіданні Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Правда, не зовсім зрозуміло, як це пов'язувалося б із відокремленням Церкви від Держави, а з іншого боку, здається це було б не зовсім коректно з огляду на існування самої ВРЦ саме при Держкомі. Зазначимо, що на думку окремих представників Церков достатньо обмежитись консультативно-дорадчим органом з представників Церков при Президенті України, уряді тощо. Але враховуючи неоднозначні відносини Церков між собою, а тим більш їхнє ставлення до представників інших релігійних традицій навряд чи це буде сприяти консолідації українського суспільства. Скажімо, представники іудейських і мусульманських організацій зауважили відсутність іудеїв і мусульман під час урочистого заходу в Софії Київській 24 січня, де були присутні представники виключно християнських Церков.

На круглому столі звучало багато цікавих думок, які було б корисно почути державним діячам і не тільки. Наприклад, "якщо партія декларує підтримку конфесії, це не означає, що конфесія підтримає партію" або "між політичними партіями, які декларують своє ставлення до релігії, існують більші протиріччя, чим між релігійними організаціями до яких вони апелюють". І насамкінець хочеться процитувати єпископа В.Широкорадюка.[176]

2 серпня 2005 р. у приміщенні центрального офісу Церкви Християн Віри Євангельської України відбулася зустріч керівників євангельських протестантських Церков України, у якій взяли участь лідери понад 20-ти протестантських об’єднань, що репрезентують практично 90% українських протестантських громад 2 серпня 2005 р. у приміщенні центрального офісу Церкви Християн Віри Євангельської України відбулася зустріч керівників євангельських протестантських Церков. Рада, як консультативно-дорадчий орган, утворена з метою об’єднання зусиль протестантських Церков задля утвердження та захисту принципів свободи совісті та віросповідання, рівності всіх релігійних організацій у своїх правах, координації та узгодження спільної позиції Євангельських Протестантських Церков України на міжконфесійному, державному та міжнародному рівнях, поширення християнських цінностей і моралі.

Рада репрезентувала свій об’єднаний голос і спільну позицію Євангельських Протестантських Церков України, які підписали Декларацію. Утворення Ради стало результатом усвідомлення керівниками Церков необхідності та важливості діалогу між ними, налагодження братерських стосунків і співпраці у поширенні християнських євангельських істин, а з іншого боку, прагнення до встановлення партнерських відносин між державою та Церквою задля духовного відродження українського суспільства.

Декларацію підписали Голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань Євангельських християн-баптистів Г.І. Комендант, Єпископ Церкви ХВЄ України М.С. Паночко, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Л.М. Падун, Старший пресвітер Союзу вільних церков християн євангельської віри України В.Ф. Райчинець, Голова Братства незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів С.М. Дебелинський, Голова Асоціації місіонерських церков євангельських християн України В.І. Давидюк, Єпископ Української Лютеранської Церкви В. Горпинчук, Президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня В.А. Крупський.

Відбулася жвава дискусія щодо завдань, які стоять перед Радою, а також щодо питання політичної активності віруючих. Усі виступаючі висловили усвідомлення своєї відповідальності за майбутнє протестантського руху в Україні. Зокрема В.А. Крупський висловив занепокоєність ситуацією у протестантському русі, захопленістю окремих Церков політикою, нагадав про те, що відбувалось, коли Церква зливалася з державою, наприклад, хрестові походи, наголосив на тому, що ми можемо змінювати світ тільки одним шляхом, який дав нам Христос. В. Горпинчук зауважив, що мова може йти не лише про хрестові походи, але й про трагічні сторінки протестантської історії часів Реформації, зокрема про діяльність Мюнцера, Карлштадта, про селянську війну в Німеччині, хоча всі вони починали з доброї цілі – перетворення суспільства. Він наголосив на тому, що винятковою функцією Церкви є проповідь Євангелії, на необхідності визначення чіткого вододілу між Церквою і політичною партією. М.С. Паночко підкреслив, що свободу не можна використовувати для задоволення власних амбіцій.

Водночас виступаючі зазначили, що Церква не може повністю відсторонитися від суспільного життя, адже це може відкрити шлях для деструктивних сил, тому вона має стояти за правду, піднімати свій голос проти суспільних вад, бути совістю суспільства. Вірні за наявності відповідного покликання можуть брати участь у політичній діяльності, але цим не мають займатися керівники церковних об’єднань. Зазначалося, що політикою є не лише якісь публічні акції, але й отримання певної допомоги від тих чи інших політичних сил в обмін на лояльність щодо них. Для подальшого обговорення даних питань Єпископ Об’єднаної Християнської Євангельської Церкви Живого Бога С.В. Балюк запропонував провести богословську конференцію на тему "Церква, суспільство, держава".

Л.М. Падун зазначив, що створення Ради має дві сторони: любов до тих, хто бажає служити Богу і людям, нести Христову Євангелію, а з іншого боку, усвідомлення необхідності встановлення певного порядку у діяльності протестантських Церков. Багато виступаючих наголошували, що люди дивляться на діяльність протестантських Церков, не розрізняючи їх, а навпаки сприймаючи як щось спільне. Це покладає на кожну Церкву велику відповідальність, адже вона, таким чином, представляє увесь протестантський рух в Україні.

Виступаючі висловили розуміння наявності богословських та обрядових розбіжностей у служінні протестантських Церков, водночас було підкреслено, що між різними Церквами набагато більше спільного, ніж відмінного. Тому Рада у своїй діяльності не буде торкатися доктринальних питань чи втручатися у внутрішні справи Церков. [176]

Після перемоги опозиційних сил та формування нового Кабінету міністрів головою служби безпеки України призначено баптиста О. Турчинова. До призначення на цю посаду О. Турчинов був народним депутатом фракції "Блок Юлії Тимошенко". На запитання одного кореспондента про політичну кар’єру він сказав: "Мені цікаво писати книги, займатися науковою діяльністю. Мене менш за все цікавить кар’єра чиновника. Я євангельський християнин, баптист, я проповідую в церкві, і для мене пастирське служіння було б більш цікавим..." Голова СБУ О. Турчинов є доктором економічних наук. В різний час був головним редактором Українського відділу інформагентства АПН, радником Президента з економічних питань, головою Бюджетного комітету ВР, в.о. віце-прем’єра, лідером партії "Батьківщина". Він — автор статті "Апокаліпсис потребує бюджетного фінансування", та книги "Ілюзія страху". На третьому Всеукраїнському конгресі євангельських християн-баптистів Турчинов сказав, "церква не повинна політизуватися, однак своїм авторитетом повинна впливати на політику держави". [119;7]

В програмі дій уряду України, представленої прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко у Верховній Раді під назвою "Назустріч людям" перший розділ має назву "Віра". Перш за все, за словами Тимошенко, потрібно відродити віру в Бога, переглянути статус духовної освіти. "Україна ніколи не підніметься з колін доки не стане на коліна перед Богом підкреслює прем’єр-міністр – сказано в документі. "Кабмін буде налагоджувати конструктивну співпрацю держави та релігійних організацій неухильного збереження принципу відокремлення держави від церкви", — сказано в документі. Президент місії "Добрий Самарянин" і секретар Духовної ради християн в Одеській області О. Чернега поздоровив Ю. Тимошенко з призначенням на посаду прем’єр-міністра України. "Почувши Вашу програму, ми ще раз впевнилися, що в нашому суспільстві закладено початок реалізації християнських та загальнолюдських цінностей, таких, як повага до ближнього, турбота і підтримка тих кому потрібна допомога..." – говориться в привітанні.[160;2]

Підводячи підсумок, потрібно сказати, що український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів має досить виважений характер. Основна маса віруючих все ще негативно сприймає активне звернення до політики, маючи у своєму арсеналі протилежну систему аргументів. На тлі тенденції політизації, що виявляється у деяких інших християнських церквах, орієнтація більшості протестантських осередків на політичний нейтралітет, як висхідний ідеал християнської етики виглядає досить зваженою.