Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна

З М І С Т

Вступ

1. Предмет психології релігії.

Психологія релігії і релігійна психологія

2. Структура психології релігії та її методи

3. Тенденції психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки

Висновки

Література

Вступ

Тема курсової роботи «Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна».

Психологія релігії сформувалась завдяки зусиллям представників філософії, релігієзнавства, психології, соціології, теології, богослов'я: кожна із цих наук по-своєму вимальовує психологічне поле релігії. Без урахування останнього навряд чи можна зрозуміти особливості психології релігії. Спроби багатьох учених зарахувати психологію релігії до будь-якої галузі знань відображають радше професійну орієнтацію автора, аніж пошук істини. Американський психолог В. Кларк вказував, що психологія релігії належить частково релігії, частково психології і «часто провалювалась між цими двома стільцями».

Мета роботи – розглянути психологію релігії і релігійну психологію, структуру психології релігії та її методи, тенденції психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки та ін.

1.         Предмет психології релігії. Психологія релігії і релігійна психологія

Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна зосереджується на феномені релігії та її виявах як об'єкті вивчення. Визначення предмета психології релігії ускладнюється тим, що вчені використовують різноманітні підходи, які відображають не тільки авторську позицію, а й вплив культурно-історичних традицій, менталітету тощо.

Український релігієзнавець О. Сарапін вважає, що психологія релігії вивчає афективний, емоційний виміри релігії, намагається зрозуміти і виявити релігійні феномени з їх іманентного афективного боку. Однак психологія релігії вивчає не лише емоційний вимір релігії, який є її прерогативою, а й раціональне її осмислення. Ця наука досліджує релігійні феномени не лише з іманентного боку, а й з трансцендентного, оскільки прагне відшукати їх особливості як у глибинах буття людини, так і світу.

Спроби зводити предмет психології релігії до вивчення окремих релігійних феноменів (релігійних почуттів, релігійних уявлень, релігійного досвіду чи до їх комплексного розглядання) не мають сенсу, оскільки не дають змоги зрозуміти власне специфіку предмета психології релігії і поза увагою залишаються як субстанціональний, так і функціональний її зрізи.

На думку Д. Угриновича, предметом психології релігії може бути вивчення психологічних особливостей релігійних людей, які відрізняють їх від нерелігійних та реалізуються в їхній поведінці. Це визначення ґрунтується на особливостях дихотомічної моделі психіки «релігійний — нерелігійний». Однак теоретичний аналіз поняття психологічних особливостей зумовлює такі проблеми: сутність поняття «психологічні особливості релігійної людини» потребує пояснення і визначення; не існує критерію, який розмежовував би дихотомію «релігійний — нерелігійний».

О. Карагодіна наголошує, що психологія релігії вивчає переживання надприродного, його психологічні корені та значення для суб'єкта. Однак слід з'ясувати, чи переживання надприродного може бути сутнісною характеристикою будь-якої релігії.

Поняття надприродного безпосередньо пов'язане з трансцендентним, з тим, що лежить поза межами свідомості та пізнання, тобто надприродне є трансцендентним, потойбічним.

Однак якщо ретроспективно звернутися до ранніх форм релігії, політеїстичних релігій Близького Сходу, релігійних систем античних Греції і Риму, то у них неможливо віднайти ідею надприродного. Обмеженість визначення предмета психології релігії стає ще очевиднішою саме при поглибленому розгляді таких розвинутих релігій, як буддизм, джайнізм, даосизм. У цих релігіях божественні істоти розглядаються в межах природного, чуттєво-конкретного.

Отже, питання розв'язання специфіки психології релігії є проблематичним. Розмаїття поглядів на проблему спонукає до більш детального аналізу предметного поля психології релігії. З різноманітних спроб осмислення специфіки психології релігії можна виділити принаймні чотири підходи, що демонструють радше ескізи становлення побудови цього особливого дисциплінарного утворення в історичному контексті.

Суто психологічний підхід, відповідно до якого психологія релігії є переважно галуззю загальної психології, а її предметом є релігійність як психологічний факт, суть свідомості й релігійна поведінка людини як втілення її внутрішніх переживань, неоднорідний, поле його досліджень надзвичайно широке — від обґрунтування теорії релігійного інстинкту (Дж. Коу, Й. Пастушко та ін.) до розуміння релігії як глибинного пласта людської психіки (В. Джеме, К. Юнг та ін.). Психологи досліджують релігію не лише у функціональному значенні, а й з точки зору її об'єктивації в теологічних, канонічних, культових утвореннях. Згодом під впливом ідей біхевіоризму до кола проблем, які вивчала психологія релігії, були включені й проблеми релігійної поведінки, але основою розгляду залишався релігійний досвід, особливо ті моменти осяяння, коли розкривається нове релігійне розуміння сутнісного.

Учені дискутують з приводу того, чи входять до предмета психології релігії проблеми вивчення аномальних явищ релігійної свідомості. В. Джеме перший включив до предмета психології релігії патологічні явища релігійної свідомості.

Інтенсивний розвиток соціології та соціальної психології вніс корективи в розуміння предмета психології релігії, спричинив виникнення підходу, який можна ідентифікувати як соціально-психологічний. Але багато вчених, досліджуючи психологію віруючого у цьому напрямі, надають пріоритет або соціологічним, або психологічним аспектам. Французький психолог Р. Грассері наголошував, що будь-яка релігія — злиток із людського духу і несе в собі відтінок всіх його особливостей, виникаючи як психічне явище в своєму безпосередньому прояві, а в подальшому розвитку стає явищем соціальним. Німецький філософ і соціолог Зіммель підкреслював однаковість структур як у релігійних, так і в соціальних формах існування людини. Деякі психологи вважають, що в межах психології релігії потрібно відмовитися від питання'істинності надприродної дійсності (Т. Флурнуа, А. Годен, Р. Тулес, Г. Кжистечко, Ю. Макселон), але можна досліджувати створені людьми відображення, образи, поняття надприродної дійсності.

Після Другої світової війни в багатьох країнах посилився процес теологізації психології релігії, саме існування релігійних вірувань пояснювалося як результат впливу «святого», «Абсолюту», «трансцендентного» на людську психіку, як результат зустрічі людини з Богом. Предметом психології релігії стає вічний зв'язок людини з трансцендентним, Абсолютом, тобто констатується богословсько-теологічний підхід до предмета психології релігії. Однак він уже натепер далеко не однорідний. Це особливо стосується католицької та протестантської теологій, в яких теїстична думка все частіше звертається до проблеми людини, до її самовизначення у світі.

Найбільш повно репрезентує всі названі вище аспекти вияву специфіки психології релігії релігієзнавчий підхід. Академічне релігієзнавство дотримується світоглядного нейтралітету щодо релігії, неупереджено ставиться до представників різних релігій і конфесій, торує шлях до нової парадигми розуміння релігії. Психологія релігії як релігієзнавчої дисципліни поєднує всі надбання, напрацьовані різноманітними представниками філософії, психології, соціології, богослов'я, теології і водночас виходить на більш широкий теоретично-методологічний простір, не обмежений світоглядними орієнтаціями.

Одним із найважливіших аспектів концептуально-категоріального аналізу релігійного феномену є поняття «релігійність» як сутнісна характеристика психічного стану особистості. Саме релігійність як форма буття релігії і як її суб'єктивний вияв дає змогу чіткіше окреслити предметне поле релігії. Найбільш значущими її компонентами є релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійне світоставлення. Таке трактування доречне лише в плані розуміння релігійності як відповідного способу життя. Якщо в релігійному світогляді переважно відображається спосіб життя людини (а він може проявлятися досить різноманітно — у бісоодержимості, крикливстві, фанатизмі, святості тощо), то релігійна духовність «самоконструює» свій власний образ відповідно до образу Божого. Людина «шукає» в образі Бога насамперед власний сенс і відповідь на свої почуття та водночас заражається всім домінуючим емоційним настроєм божественної реальності. Через співпереживання вона осягає всезагальну духовність, основи своєї екзистенційної буттєвості.

Релігійність можна визначити, використовуючи певні якісні й кількісні емпіричні показники, зокрема її ступінь, рівень, стан, динаміку та характер. Ступінь релігійності характеризує її з точки зору інтенсивності релігійних ознак. Цей показник визначає силу релігійної віри,

глибину релігійних почуттів, активність культових дій. Ступінь релігійності найчастіше використовують при дослідженні індивідуальної релігійності. Рівень релігійності є кількісним показником, індикатором екстенсивності релігійних ознак, у якому відображаються територіальні та соціально-демографічні особливості поширення релігій. Стан релігійності є інтегральною характеристикою процесу змін і розвитку релігійних явищ як на рівні індивідуальної свідомості, так і колективної. Перехід від одного стану релігійності до іншого прийнято називати динамікою релігійності. На неї впливають соціально-економічні, демографічні, екологічні та інші чинники. Характером релігійності є сукупність стійких якісних особливостей, що формуються і розвиваються в процесі релігійної діяльності. Саме цей показник дає змогу визначити значущість релігійності, її вплив на психічне здоров'я окремої особи та суспільства загалом. Ступінь, рівень, стан, динаміка, характер релігійності визначаються за допомогою критеріїв, щодо яких в науковій літературі немає однозначної думки. На думку одних дослідників, для фіксації релігійності достатньо вивчення релігійної поведінки, інші основну увагу зосереджують на ставленні людини до релігії. Очевидно, що дослідження релігійності повинно бути цілісним системним комплексом, де б ураховувалися як психологічні, так і соціальні чинники.

Отже, предметом вивчення психології релігії є релігійність як психічний стан людини та його вияви. Релігійність як людський акт завжди пов'язана з екзистенційними проблемами, з проблемами вибору.

Психологія релігії безпосередньо пов'язана з релігійною психологією — сукупністю релігійних образів, містерій, ілюзій, настроїв і почуттів, у яких безпосередньо відображаються умови життя людей, а також всі порухи людської душі (раціональний, емоційний, вольовий). Домінуюча роль у релігійній психології все-таки належить емоційно-вольовому аспекту.

У розвинутих формах релігії спостерігається взаємодія і взаємовплив між релігійною ідеологією та релігійною психологією. Релігійна психологія збагачує ідеологію емоційним відтінком, посилюючи або послаблюючи її сприйнятливість у суспільстві, а релігійна ідеологія надає релігійній психології спрямованості та тенденційності.

Отже, термін «релігійна психологія» вживають для виокремлення психологічного зрізу релігійної свідомості.

Однак нерідко ним позначають ті напрями психології релігії, які так чи інакше ведуть до психологічного «обґрунтування» віри у надприродне, Абсолют. При цьому феномен віри сприймається як даність, аксіоматична істина, інструмент осягнення. У цьому розумінні релігійна психологія не виходить за межі Слова про Бога, про Боже слово; вона має конфесійну зорієнтованість. Натомість психологія релігії як релігієзнавча дисципліна вивчає релігійну психологію поза її конфесійною спрямованістю, орієнтується на світоглядний плюралізм, не обов'язково ґрунтується на інтуїтиві віри.

Виокремлення в структурі релігійної свідомості релігійної ідеології та психології є більш доцільним при розгляді їх історичної генези, становлення. їх історичний зв'язок був неоднозначним, тому ідентифікувати релігійну психологію як щось меншовартісне порівняно з релігійною ідеологією є науково невиправданим.

Релігійна свідомість фіксує спосіб ставлення людини до світу через релігійну психологію як комплекс психологічних явищ, станів і процесів індивіда чи певної групи. У цьому плані релігійна свідомість переплітається з релігійним світоглядом.

Деякі священнослужителі розмежовують наукову і християнську психологію, наголошуючи, що перша не звертає уваги на неповторність людських душ, вишукує серед них загальне і закономірне. Наукова психологія не вимагає покаяння, смирення, подвигу очищення серця, натомість християнська психологія основним завданням вважає турботу про душу. У цьому сенсі християнська психологія постає як вид релігійної психології і має яскраво виражену конфесійну спрямованість.

О. Смирнова також розмежовує психологію релігії і релігійну психологію. Тоді як джерелом пізнавального пориву в психології релігії виступає «голова» — свідомість, інтелектуальна здатність і понятійна пізнавальна незадоволеність людства, в релігійній психології це джерело «виходить з серця» — моральнісного русла, зав'язаного більше на чуттєво-емоційному, ніж розумовому началі. У першому разі переважає інтелектуальний аспект, у другому — етичний. Іншу відмінність релігійної психології від традиційно наукової дослідниця вбачає у підході до об'єкта дослідження. О. Смирнова висловлює навіть думку про наукові перспективи релігійної психології, яка включатиме існування двох світів: повсякденного і священного, рівність учасників дослідницької царини перед цариною священного; різне переживання релігійного досвіду як містичне злиття зі священним чи як опосередковане релігійною традицією, де засобом для дослідження виступатиме свідомість (надсвідомість); використання термінології тієї традиції, релігійне переживання якої досліджуватиметься. У такому ракурсі невідомими залишаються проблеми взаємозв'язку психології релігії та релігійної психології, по суті, вони нівелюються.

Релігійна психологія насамперед є реакцією на релігійні догми, віроповчальні принципи тощо. У свою чергу, психологія релігії вивчає ці «відповіді» як психічний факт — релігійність — на індивідуальному і колективному рівнях. Відтак психологія релігії вивчає психологічні особливості релігійності як на рівні індивідуальної, так і колективної свідомості та з'ясовує при цьому її вияв як на рівні світорозуміння, так і світовідчуття та світоставлення.