1. Основи журналістикознавчих досліджень

Соціальна значущість і суспільна роль журналістики як соціального інституту, що постійно перебуває в атмосфері суспільного контролю та впливу, потребує високоосвічених фахівців.

Спілкування як середовище, що опосередковує різні впливи, саме по собі є сферою впливу й перетворюється в комунікаційну діяльність, де окремі люди виконують владну роль, пов’язану з інформуванням у системі суспільної діяльності, тобто забезпечують функціонування інформаційного простору держави. Відтак поряд із постійною творчою практикою студенти мають виконувати наукові дослідження. Підготовка фахівця сфери професіонального масового спілкування неможлива без засвоєння основ журналістикознавства.

Журналістикознавство – наука, яка вивчає журналістику, тобто історію, теорію, практику ЗМІ, дає історико-теоретичну оцінку, визначає місце й значення наукової спадщини українських учених. Потужне силове поле журналістики як явища незмінно сучасного й потрібного для повноцінного життя суспільства стимулює розвиток науки про журналістику.

Конспект лекцій покликаний дати загальне уявлення про систему українського журналістикознавства, процеси його формування та шляхи розвитку, сприяти оптимальній організації наукової діяльності студентів, познайомити з методологією й технологією наукової діяльності, основними прийомами викладу наукових досліджень.

Пропонований конспект лекцій має додаток у вигляді практичного завдання.


2. Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації

1 Журналістикознавство – наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики ЗМІ, тобто є онтологією журналістики як суспільного явища. Ця наука має свою історію, філософію й методологію.

Журналістикознавство поділяється на історичне (історія журналістики), теоретичне (теорія журналістики) та експериментальне (емпіричне) журналістикознавство (дослідження, моніторинг).

Історичне – розглядає процеси зародження й формування науки про журналістику, наукові праці з історії ЗМІ, визначає періоди розвитку журналістикознавства.

Теоретичне – досліджує теорію журналістики, наукові праці з теорії журналістики, формує термінологію журналістики.

Експериментальне – проводить емпіричні дослідження, моніторинг ЗМІ.

2 Школа журналістикознавства та теорії масової комунікації була затверджена і занесена до переліку наукових шкіл у 2000 році. Її завдання – розроблення єдиної поняттєво-термінологічної системи та стандартів на її функціонування; планування наукових досліджень, видання наукових праць, а також розроблення історії української науки про журналістику (її зародження й формування, дослідження наукових праць з історії, теорії, практики ЗМІ, наукового доробку вчених журналістикознавців, визначення періодів розвитку журналістикознавства).

3 Основні напрями сучасних наукових досліджень.

У сучасному журналістикознавстві можна виділити декілька напрямів, які об’єднують такі групи досліджень:

розвідки історичного характеру, дослідження типології та специфіки ЗМК, а також вивчення форм і жанрів журналістської діяльності;

дослідження публіцистичної спадщини;

аналіз соціальної комунікативної ролі ЗМІ й дослідження впливу на аудиторію;

різні аспекти вивчення мови ЗМІ;

дослідження проблематики ЗМІ, професійної етики, внутрішніх проблем журналістської діяльності.

Слід зазначити, що маловивченими залишаються такі аспекти сучасної журналістики, як свобода слова, взаємодія ЗМІ з владою й суспільством, процеси комерціалізації преси, телебачення й радіомовлення, проблеми становлення й формування сучасного фахівця ЗМІ, етичні принципи, правова й соціальна відповідальність, а також безпеки професійної діяльності журналіста. До гостро дискусійних питань в українській науці про журналістику належать проблеми жанрології.

Як відомо, жанр у журналістиці – це історично сформований стійкий тип медіатвору з відповідною структурою, способом засвоєння фактичного матеріалу та функціями. Журналістському жанру властиві суспільно-політичний зміст, різний рівень узагальнення фактичного матеріалу та різна конкретна роль у системі ЗМІ. Система жанрів радянської журналістики була сформована за єдиним критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні. Сучасні дослідники таку систему вважають недосконалою, і загалом поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи, на їх думку, є досить умовним. Останнім часом спостерігається розмивання кордонів жанрової організації журналістських текстів.

Проблемам жанрології присвячені праці таких вчених, як Д. Прилюк, В. Рубан, Г. Вартанов, Д. Григораш, І. Валько, В. Здоровега та ін.


3. Основні етапи розвитку української науки про журналістику. Журналістикознавчі засади Івана Франка

1 Українська наука про журналістику пройшла складний, важкий і дещо суперечливий шлях розвитку. Застосувавши хронологічно-тематичний та проблемно-регіональний принципи, можна виокремити шість періодів її розвитку.

Перший період (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) –зародження українського журналістикознавства.

На цей час припадає журналістикознавча діяльність Івана Франка, розвиток його ідей М. Грушевським та С. Єфремовим щодо принципу міжпартійності преси та демократизму. Перша спроба періодизації історії преси Західної України запропонована О.Маковеєм, дослідження М.Возняка та М. Щурата процесу формування української преси.

Другий період (20-ті роки ХХ ст.).

Цей період характеризується інтенсивністю розвитку історико-журналістської науки та майже повною відсутністю досліджень з теорії журналістики в Україні. Фактично журналістикознавчі праці І. Брика, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, які характеризуються науковим підходом до визначення самого предмета вивчення, історико-хронологічною систематизацією явищ ЗМІ, залученням багатого фактологічного матеріалу, засвідчили появу нової сфери знань – науки про журналістику.

Третій період (30-ті роки ХХ ст.).

Складний період, позначений комуністично-партійним та марксистсько-ленінським догматизмом. Дав окремі публікації, передусім харківських науковців, які так чи інакше сприяли еволюції українського журналістикознавства.

Четвертий період (40-ві роки ХХ ст.) – так званий емігрантський.

Характерною ознакою його було дослідження з історії української преси й теорії журналістики в контексті національно-визвольної боротьби.

П’ятий період (50-60-ті роки ХХ ст.) вважається становленням «української школи» теорії журналістики. У цей час закладалися основи та принципи українського журналістикознавства, які стали визначальними в науковому розвитку. Дослідження велися з питань теорії та історії журналістики, зокрема теорії публіцистики такими вченими, як Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк та ін.

Шостий період (70-80-ті роки ХХ ст.). Відбувається процес поглиблення наукових досліджень з історії, теорії та практики журналістики, вивчаються проблеми радіо і тележурналістики та особливості функціонування ЗМІ.

2 Зачинателями української науки про журналістику є Іван Франко та Осип Маковей. Їх ідеї розвинули М. Возняк, В. Щурат, І. Кревецький, В. Ігнатієнко, М. Грушевський.

Українську періодику досліджували М. Бернштейн, О. Дей, П. Федченко, В. Дмитрук, М. Шестопал, І. Дорошенко, В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, М. Нечиталюк, О. Мукомела, І. Крупський.

Проблемам теорії масової комунікації й практики журналістської діяльності присвячені наукові доробки Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Є. Бондаря, І. Дем’янчука, А. Москаленка, В. Качкана, В. Шкляра, Б. Чернякова, В. Демченка, І. Михайлина, О. Олександрова, В. Лизанчука, В. Іванова, В. Різуна та багатьох інших.

Серед основних праць із різних проблем слід назвати дослідження історико-журналістського процесу такими вченими, як І. Франко «Симптоми розкладу в галицькій суспільності» (1878), «Українська альманахова література» (1887), «З останніх десятиліть ХІХ ст.» (1901), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), О. Маковей «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики» (1898), Б. Грінченко «Тяжким шляхом: Про українську пресу» (1906), В. Щурат «Львівський тижневик з 1749 р.» (1907), «Початки української публіцистики (В соті роковини «Украинского вестника»)» (1916), М. Возняк «З зарання української преси в Галичині» (1912), «З-за редакційних куліс віденського Вісника та Зорі Галицької» (1912).

Теоретичним питанням журналістики присвячені праці: І. Франко «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої літератури» (1907), «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)» (1914), М. Грушевський «До наших читачів в Галичині» (1906), «Наша газета» (1907), «До наших читачів в Росії» (1907), «До наших читачів» (1907, 1908), «На українські теми. Видавнича криза» (1909), цикл статей «Відгуки з життя та письменства» С. Єфремова, написаних протягом 1906–1907 років.

Зародження української періодики в основі таких досліджень: І. Брик «Початки української преси в Галичині і львівська Ставропигія» (1921), М. Ясинський «До питання про початок української преси» (1923), В. Ігнатенко «Історія української преси та її вивчення» (1923), «Українська преса (1816–1923 рр.): Історико-бібліографічний етюд» (1926), І. Кревецький «Перша газета на Україні (Gazette de Leopol із 1776 р.)», «Початки преси на Україні, 1776–1850» (1927).

Українська преса, яка виходила протягом ста років, склала «Бібліографію української преси (1816-1916)» (1930) В. Ігнатенка.

Питання формування історії української преси покладені в основу таких досліджень: П. Федченко «Матеріали історії української журналістики: Випуск І. Перша половина ХІХ століття» (1959), О. Дей «Українська революційно-демократична журналістика. Проблеми виникнення і становлення» (1959), М. Бернштейн «Журнал «Основа» і літературний процес кінця 50-х – початку 60-х років ХІХ століття» (1959), В. Дмитрук «Нарис з історії української журналістики ХІХ століття» (1969), колективна «Історія української дожовтневої журналістики» (1983) та «Історія партійно-радянської преси в Україні» (1989).

Проблемам публіцистики присвячені такі праці: Ю. Лазебник «Проблеми літературної майстерності в журналістиці» (1963), «Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження» (1971), В. Здоровега «Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис» (1966), «У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності» (1969), «Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики» (1975), «Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики» (1979), «Питання психології публіцистичної творчості» (1982).

Загальних питань журналістської творчості торкаються праці: Д. Прилюк «Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми» (1973), «Теорія і практика журналістської творчості. Проблеми майстерності» (1983), довідник Д. Григораша «Журналістика у термінах і виразах» (1974).

3 Іван Франко, будучи журналістом європейського рівня, став одним із перших в Україні теоретиком журналістики. Він не залишив окремої теоретичної праці про журналістику, разом з тим в багатьох працях торкається журналістикознавчих проблем. Статті: «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої літератури» (1907), «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)» (1914), «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва « (1895) та монографія «Іван Вишенський і його твори» (1895) – складають чітку систему поглядів на журналістику як важливий чинник суспільного і культурного життя. Франко теоретично обґрунтував принципи і функції публіцистики, визначив її властивості й внутрішні закономірності. Він створив свою концепцію історії української журналістики, змалював цілі етапи розвитку української преси, дав характеристику багатьох періодичних видань від «Русалки Дністрової» (1837) до періодики початку ХХ століття, вказавши на їхню роль у політичному та культурному житті. Це такі праці, як «Симптоми розкладу в галицькій суспільності» (1878), «Українська альманахова література» (1887), «З останніх десятиліть ХІХ століття» (1901), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910).

Визначаючи шляхи розвитку української журналістики, Франко використав науковий метод історико-літературних досліджень, який передбачає розгляд культурних явищ залежно від національної свідомості народу, насиченості політичного життя та інших чинників.

Роздуми Франка – це ціла система наукових поглядів на журналістику (яку він вважав «вчителем і просвітителем суспільства») як соціальний інститут.

Одним із головних положень журналістикознавчої спадщини Франка є осмислення публіцистики, з’ясування її природи. Основне для публіциста – підтримка постійного контакту з життям суспільства, тобто критерієм будь-якого журналістського матеріалу є суспільно-політична функція опублікованого тексту. Головною функцією Франко вважав формування громадської думки, а основним завданням публіциста – «показати, крім моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі» [Т.39, 262].

Від журналіста він вимагав глибокого розуміння конкретної соціальної ситуації. Актуальність (основна ознака публіцистики), за Франком, – це відгук на ту чи іншу суспільно-політичну подію. Завдання автора – побачити в ній значне соціальне явище і проникнути у саму її суть.

У гостропубліцистичній статті «Наша публіка» він розкриває своє бачення взаємозв’язків: видання – журналіст – публіка та відстоює право читача отримувати різноманітну і правдиву інформацію, яка б задовольняла «економічні, громадські чи духовні» потреби [Т.18, 89 – 98].

Завдання публіцистики – впливати на громадськість, торкатися життєвих проблем читача, цікавити його. Вчений був переконаний: найголовніше знаряддя журналіста – слово.

Франко вважав, що цінність видання визначається не кількістю передплатників, а його якістю: змістом, тематикою, актуальністю, те, яке «не нехтуючи високими вселюдськими і народними ідеалами, вміє промовляти до широкої громади зрозумілою для неї мовою, вміє зацікавити, зігріти її до тих ідеалів».

Франко першим визначив принцип міжпартійності преси. Характеризуючи «Літературно-науковий вісник», який редагував з 1898-1906 рр., він писав, що це видання не могло бути органом «ані жодної політичної партії, ані жодної літературної школи: навпаки, задля свойого становища як одинокий літературно-науковий орган українсько-руської нації мусив давати місце різним поглядам» [Т.34, 494-495].

Значне місце у журналістикознавчому доробку вченого відведене ролі редактора, який повинен цінувати різні погляди та різні літературно-естетичні уподобання: «Всякий літературний твір, у кому видно іскру таланту та працю автора, всякий публіцистичний чи критичний голос, продиктований любов’ю до рідного слова й його поваги та щирим змаганням, автора до вияснення речі, а не якихось особистих, побічних цілей знаходив і знайде й на ділі місце на сторінках нашого видання (Л.-н. в.). Редакція, шануючи права своїх співробітників на свобідний вислів думки, особливо коли вони підписані і власною особою відповідають за неї» [Т.34, 495].

Торкався Франко й проблеми добору та вивчення фактів. Про їх важливість йдеться у повісті «Лель і Полель» [Т.17, 283 – 473].

Серед важливих чинників журналістської діяльності дослідник називає особистість журналіста, його моральні і людські цінності: чесність, порядність, відповідальність тих, у чиїх руках знаходиться друкований орган. Питання журналістської етики Франко порушує у статті «Дещо про нашу пресу» [Т.31, 62 – 68, 174 - 188]. Вказував він і на необхідність існування «пресового закону», про що йдеться в статті «Наша публіка» [Т.18, 89 – 98].

Отже, Франко одним із перших в Україні визначив завдання журналістики:

інформувати читачів про поточні події. Інформація має бути оперативною, систематичною, об’єктивною, правдивою. Від якості інформації залежать успіх і популярність газети;

формувати громадську думку шляхом загострення уваги до актуальних суспільних проблем та ведення публічної дискусії;

головний і визначальний принцип журналістики – принцип міжпартійності, що є запорукою об’єктивності та правдивості преси;

мати тісний контакт з політичним життям. Журналіст – літописець суспільних подій, активний їх учасник, аналітик соціальних явищ;

дотримуватися морально-етичних норм суспільного життя.


Информация о работе «Основи журналістикознавчих досліджень. Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації»
Раздел: Журналистика
Количество знаков с пробелами: 59395
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

0 комментариев


Наверх