6. Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.

 

Політологія як наука виникла в другій половині XIX cm. Відтоді вона розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямів, досвід національних політоло-гічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона досліджує, тісно пов'язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом. До них насамперед належать політична теорія, політичні інститути, політичні партії, громадська думка, міжнародні відносини. На сучасному етапі розвитку людства політологія виступає важливою складовою загальногуманітарного знання.

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Деякі вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична наука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 p. було створено Американську асоціацію політичних наук, а в 1949 p. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки.

Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, революційні процеси й формування тоталітарних режимів її розвиток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією причиною цього стала еміграція європейських учених до США, де політологію стали розглядати як одну з пріоритетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинилася на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психології, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур.

У Європі політологія формувалася на основі традиційних дисциплін: у Франції — конституційного права, в Німеччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерству американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на початку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і взаємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Другої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європейському континенті. Це призвело до знеособлення й уодноманітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але масштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах американізму.

Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльно-історичних методів для аналізу традиційних політичних проблем (державний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-правових і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розуміючи під політичною еволюцією розвиток держави, права, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямовувати поступальний суспільний розвиток.

У першій чверті XX ст. було сформовано інтелектуальну основу політології, розроблено концепції, покладені згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало інтерес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді домінували радикальні революційні течії, що стрімко ідеологізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбувався перехід від історичного аналізу до вивчення особливостей функціонування державного апарату.

Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрунтовано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропоновано напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кризою тогочасного суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації загалом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспективний, із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інструментом забезпечення офіційної політики. США віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капіталістичного суспільства на основі ліберально-демократичних принципів, утвердженню соціальної ролі держави, поєднанню приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту. «Новий курс» тодішнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю.

Усе це радикально вплинуло і на особливості політичного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної поведінки спиралося на аналіз результатів опитувань громадської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіористського (англ. behaviourism, від behaviour — поведінка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб'єктивне ставлення до політики.

Згодом на передній план вийшла проблема верифікації (перевірки достовірності) політологічного знання взагалі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу емпіричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв'язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запозичила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію соціологічною політичною наукою.

Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, політичних партій, виборів, політичних

Орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації, політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб'єктів політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату політичної науки.

3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включеності» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіорист-сько-функціоналістської орієнтації.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.

Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної політології

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.

Використовуючи американську політологічну традицію, у 50—80 роках XX ст. активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська політологія. Її особливе місце в європейській політичній думці забезпечили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію політичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних досліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Ро-бертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впливу на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологічних праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано підручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління.

Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяльності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), громадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, політичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки — конституційне право і функціонування державних інститутів.

У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні дослідження, в розвитку яких окреслилися три головні напрями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія; «практично-критична наука», зосереджена на проблемах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші німецькі політологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіп-гіель, К. Лудс.

Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 p. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.

Здебільшого європейські політологічні концепції містять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок і контроль — як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільства, ухвалення відповідних політичних рішень; пов'язують «політичне» управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політології — «приватна політика», «політика малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших об'єднаннях. Експериментальне, їх досліджують як політичні.

Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і примирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через надання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності». Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння політології як науки. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні аспекти політекономії та політології, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище — відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують діяльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяльності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі політологи схильні вважати політекономію політичною наукою. За усталеною традицією до політології часто відносять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, — політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.

Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналізові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослідженнях спираються передусім на власний досвід людини та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний метод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить вироблення оптимальних рішень. Політологи марксистського «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення». Попри наявність різних підходів і шкіл, основні методологічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними.

Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейській політології поведінково-соціологічного підходу (політична поведінка, мотивація, політичне рекрутування). Поряд з цим політологія активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична психологія, політична соціологія). Були різні спроби класифікації цієї системи понять. Найраціональнішою виявилася та, що за критерій взяла основні структурні елементи предмета дослідження: загальносистемні (політична організація, політична партія, політичний процес), інституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична мобілізація); особистісні (політична свідомість, масова політика, громадська політична думка).

Про загальні закони розвитку суспільства західна політологія майже не веде мови, позаяк не переслідує мету тотальної раціоналізації суспільства. До того ж, як зауважив польський політолог Єжи Вятр, такого знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можливо, й не буде.

Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку демократії, вияву реалізації громадської думки — чинників, які свідчать про рівень зрілості суспільства, культуру суб'єктів політики. Така увага в Основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського життя країн капіталу і ринкових віднови. Постіндустріальний капіталізм вимагає мобільного активного типу особистості. Стимульований різноманітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо способів здійснення демократії, народовладдя, механізмів взаємозв'язків між владою і народом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в політичному житті.

У будь-якій політичній системі завжди існує стрижнева незаперечна аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі — суверенітет громадської думки. Уявлення щодо природи громадської думки до Першої світової війни розвивалися в річищі класичної конституційної теорії, тобто у зв'язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки найповніше дослідив А.-О. Доуелл у праці «Громадська думка і народний уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом домінуючого суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної спільноти. Думку можна вважати громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і неохоча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість представляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство поділяє загалом, не погоджуючись в окремих аспектах. За таких умов меншість може Прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості трансформується в тиранію. Отже, за Доуеллом, у суспільствах, де існують гострі розбіжності думок із життєво важливих суспільних проблем, не може бути ні громадської думки, ні народного уряду.

Після Першої світової війни почався етап власне соціологічного дослідження громадської думки і формування суспільних інститутів, пов'язаних із становленням і функціонуванням її як політичної сили. Якщо раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверенності й суспільної цінності, то тепер політологія зосередилася на її формуванні, техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом особливих зацікавлень стала технологія формування громадської думки, управління як процесом формування, так і реалізації.

З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в суспільстві. Найважливішою щодо цього стала праця У. Ліппмана «Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних образів і стереотипів, у межах яких люди діють у групах.

Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923 p. E.-Л. Бернейс (племінник З. Фрейда) у праці «Кристалізуючи громадську думку» розробив засоби функціонування професійного інституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні стереотипи громадської думки відносно стійкими проти маніпулювання, рекомендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами громадськості. При цьому можливі гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпечити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Результатом функціонування такого інституту стало не маніпулювання громадською думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості повсякденного життя. У суспільстві з'явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що вони лише маніпулюють наявними думками.

У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької демократії. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових, політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він отримав назву «четверта влада»

Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних галузей політики — внутрішньої, зовнішньої, воєнної тощо. Реагуючи на певні внутрі- та зовнішньополітичні обставини, політична наука відстежувала, наприклад, реакцію американської та французької громадської думки на міжнародні події (Г. Алмонд, П. Фогейроль). Виявляла вона небайдужість і до ідеологічних питань, зокрема, до ставлення до комунізму, антикомунізму (О. Строуффер, П. Лазерсфельд), громадських свобод. Ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу (К. Дойч, Р. Патием), особливості вияву політичної культури (Г. Алмонд) — це теж елементи проблематики політологічних студій другої половини минулого століття.

Непересічним є вклад західної політології в дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Засновником концепції політичного плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заговорив про нього 1787 p. Серед фундаторів-теоретиків — американський філософ Дж. Дьюї, англійсьі вчені Дж.-С. Мілль і Г<. Ласкі, німецькі учені О. фон Гірке, Е. Френкель.

Основна функція плюралізму — легітимізація різноманітності, спрямована на утвердження свободи всіх соціальних і політичних груп виявляти й захищати свої законні інтереси. Політичний плюралізм західна наука тлумачить не просто як принцип, а й як певний механізм здійснення влади в державі. Тому він передбачає і процес легітимізації різних інтересів, і механізм регулювання конфліктів між цими інтересами, стабілізації соціального організму, можливість доступу до державної влади всіх заінтересованих груп незалежно від соціальної значущості й сили.

Проблемою політичного плюралізму в різні часи займались А. Бентлі, представники чиказької школи (Ч. Меррі-ам, Г. Лассуелл), школа плюралістичного індустріалізму (К. Керр, Дж. Данлор, Ф. Харбісон, Ч. Маерс та ін.), послідовники ідей Дж. Мілля (Р. Нісберг, В. Паккард) та ін.

Своєрідним відгалуженням теорії плюралістичного суспільства, пов'язаним із вивченням окремих груп тиску в межах політичного процесу, стала концепція «корпоративної держави» й корпоративізму загалом (Г. Кремендаль, Ж. Лембрух). Особливо популярна вона в Англії. Згідно з нею — в державі, заснованій на «ліберальному корпоративізмі», наявні специфічні корпоративні інститути. До них належать представники заінтересованих груп, уряд, які несуть делеговану відповідальність за його діяльність.

Загалом політичний плюралізм у сучасному суспільстві є основою для досягнення таких демократичних цінностей, як свобода, рівність, справедливість. Поставши й розвиваючись в контексті ідеалів буржуазно-демократичних революцій, він безпосередньо пов'язаний із парламентською демократією, загальним виборчим правом, діяльністю профспілок. За сучасних умов плюралізм означає розвиток найширших можливостей участі громадян в управлінні суспільством, в ухваленні політичних рішень за участю союзів, партій, рухів і громадських ініціатив. Саме це дає підставу ототожнювати плюралістичне суспільство з гуманістичним, демократичним.

Це, однак, не означає, що плюралістична система є наскрізь ідеальною. У сучасному ліберально-демократичному суспільстві побутують і партикуляризм, і відчуженість від влади, і аномія, і сурогати колективізму, що дало підставу для різкої критики плюралізму (Г. Маркузе і К. Вольф). Проте більшість у політиці, науці, масовій свідомості орієнтується на плюралізм як чинник демократії, пов'язує розвиток політичної системи з удосконаленням його форм для унеможливлення диспропорцій.

Сучасна західна політологія опікується й проблемами пріоритету прав людини й громадянина як основоположних засад свободи. Забезпечення прав людини в ліберально-демократичному суспільстві передбачає відповіді на питання, наскільки соціальний контроль і планування (доцільність яких не викликає сумніву) можна поєднати з демократією, головними ознаками якої є свобода діяльності й волевиявлення. Соціалістичний варіант суспільного устрою нищив свободи, використовуючи планування для управління суспільством тоталітарними методами. Крім того, не слід перебільшувати ролі соціалістичних держав щодо використання планування в управлінні суспільними процесами, поза як цю проблему успішно розв'язували значно раніше в капіталістичному суспільстві. Концептуальною основою використання планування стала теорія соціального контролю. Один з її авторів — американський теоретик Е.-А. Росе — в книзі «Соціальний контроль» (1901) довів, що найефективнішим для демократичного суспільства є не формальний (політико-правовий), а неформальний (соціальний) контроль, здійснюваний через соціалізацію, громадську думку, неформальну групову діяльність, примус засобами неформальних інститутів. Стосовно економіки ці думки розвинув американський економіст Дж.-М. Кларк у праці «Соціальний контроль бізнесу» (1926 p.), який, простеживши становлення форм соціального контролю від XVIII ст., основними причинами породження його назвав становлення демократичних інститутів на основі політичного самоврядування, саморозвитку особи. Водночас він створив концепцію економізації соціального примусу завдяки умілому використанню стимулів і мотивів діяльності. Усе це послужило передумовами виникнення школи демократичного планування, кейнсіанської моделі державного регулювання економічними процесами. Ефективне планування розглядалося як досягнення результату за мінімумом детального регулювання, як втілення у свідомість людей ідеї, що спонукала б їхнє прагнення досягти мети, яка відповідала б планові.

Ще одне питання, яким переймається західна політологія, — співвідношення між громадянськими свободами і національною та державною лояльністю. Конституція, закони визначають основні обов'язки та відповідальність аа державну зраду, саботаж, шпіонаж тощо. Відчутними ще е намагання підкорити громадянські свободи патріотичній лояльності, проте вони домінували в епоху маккартизму. Маккартизм — політична течія у США в 50-х роках XX ст., спрямована на придушення демократичних рухів у країні. Пов'язана з діяльністю сенатора Дж. Маккарті. Ототожнення соціально-політичних ідеалів з державним патріотизмом завжди посилювалося за міжнародної конфронтації. Лібералізм виходить з того, що громадянські свободи є стрижнем демократичного ідеалу, домінують над державними інтересами, не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки, а особа вільна у своїх переконаннях щодо державної ідеології. Такі принципи є засадничими в сучасній західній політології, хоч це не вберегло її від дискусій, наприклад, щодо взаємодії прав людини і прав нації в контексті сучасних інтеграційних процесів в усьому світі.


7. Політична думка Київської Русі.

Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.

Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція “князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К.Смолятич).

Автори першої концепції сформулювали:

ü    ідею "духовного проводу над світською владою ";

ü    ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;

ü    ідею божественної природи влади.

Автори другої концепції вважали, що:

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина ". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.


8. Українська політична думка від періоду феодальної роздробленості та козацько-гетьманської доби.

Політична думка України в XIV - першій половині XVI століть.

Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450-1492 pp.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513-1566 pp.)

У праці Ю. Дрогобича ''Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету" висловлено думки:

1) про зміцнення сильної королівської влади;

2) про зверхність світської влади над церковною.

Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С. Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т. зв. "піраміди влади", де на вершині перебуває духовна влада, а забезпечувати її повинні священнослужителі та король.

С. Оріховський:

ü      виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблем політичної влади;

ü      зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології;

ü      розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.

Однак, погляди С. Оріховського пройшли складну трансформацію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці “Польські діалоги політичні” він висловлювався за зверхність папської влади над королівською.

Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави

У цей період розвитку українська політична думка була, насамперед, представлена полемічною літературою (М. Смотрицький, X. Філалет, І. Вишенський, 3. Копистенський та ін.). Її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали появу тенденцій до церковної унії. Крім полемічної, розвивалася культурно-освітня, наукова література (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець. К.-Т. Ставровецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом.

У полемічній літературі виділялися два напрямки:

1) був орієнтований на унію православної та католицької церков (П. Скарга);

2) виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (X. Філалет).

Головною тезою книги "Про єдність церкви Божої", автором якої є Петро Скарга, була критика православної церкви через пихатість константинопольських патріархів, тиранію візантійських імператорів, шлюби духовенства, за втручання світської влади в церковні справи тощо. На його думку, все це впливає на рівень християнської науки, розхитує моральні основи східного духовенства.

Виступаючи за унію церков, П. Скарга вважав, що для цього необхідно:

1) визнання влади папи православною церквою;

2) єдність віри;

3) послух перед папою.

Х. Філалет на противагу П.Скарзі:

ü   відстоював ідею демократизації церкви;

ü   захищав право світських людей на участь в духовних справах;

ü   виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість;

ü   вважав незаконним втручання Папи Римського в світські справи.

А видатний український полеміст І. Вишенський (1550-1620 рр.):

ü   виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти;

ü   висував концепцію колективної соборності правління християнською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом;

ü   заперечував як абсолютизм духовної влади (Папи Римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Політична думка України у козацько-гетьманську добу

Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який:

-       розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;

-       виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;

-       був проти втручання держави у церковні справи;

-       в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.

Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.



Информация о работе «Історія світової політичної думки»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 146981
Количество таблиц: 1
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
17173
0
0

... Нового часу Розпад феодального і формування буржуазного ладу, що супроводжувалися кризою абсолютизму та буржуазними революціями, створили нові потреби, сприяли виникненню буржуазної ідеології, яка намагалася звільнитись від теології, реально пояснити природу політичних явищ. Політична думка Нового часу найвищого злету сягнула творчості Т. Гоббса (1588-1679), Дж. Локка (1632-1764). Ш. Монтеск'є ...

Скачать
40001
0
0

... зації з їхніми особливими інтересами. Фракційність це й наслідок і умова демократії). Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках ХІХ ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркхеймом. Основні положення соціологічного ...

Скачать
43684
0
0

... (релігійна опозиція). Поняття «дисиденти» фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору [4]. За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за і ...

Скачать
19662
0
0

... "Статей про устрій Війська Запорозького", Зборівського договору 1649 р. Характерною ознакою суспільного життя козацтва був демократизм, що не могло не позначитися на формуванні тогочасної української політичної думки. Це знайшло своє яскраве підтвердження у "Пактах і конституціях прав і вольностей Війська Запорозького", які нині іменуються Конституцією П.Орлика (1710 р.). Тут уперше прозвучала ...

0 комментариев


Наверх