Соціально-економічне стимулювання народжуваності. Виконання цього завдання мають взяти на себе такі соціальні

9. Соціально-економічне стимулювання народжуваності. Виконання цього завдання мають взяти на себе такі соціальні

інститути, як: держава, сім'я, інститут економіки та соціального захисту, благодійні організації, інститути захисту матері та дитини, інститути права і передусім, міністерство охорони здоров'я.

10. Відпрацьовування системи збору й обробки інформації про реалізацію програм щодо здорового способу життя та їх ефективності.

Не виключено, що така система повинна функціонувати при Міністерстві охорони здоров'я або при будь-якій соціальній структурі, що доцільно створити для реалізації тої чи іншої Програми.

Отже, для реалізації заходів щодо створення системи взаємодії соціальних інститутів у процесі формування здорового способу життя передбачається науковий і науково-технічний супровід, законодавче й нормативно-правове забезпечення, розробка проблем фінансування і самофінансування.

Соціальні інститути як вираження норм та правил будь-якого суспільства водночас існують на засадах, що склалися в глибоку давнину. Тому, будуючи систему пропаганди та поширення здоро­вого способу життя, треба не тільки моделювати схеми відносин між самими інститутами в цьому напрямку, але й ураховувати той великий досвід, який мали наші пращури і який сьогодні часто називають «народною медициною». Як зазначає у своїх роботах С. Мезенцев: «Необхідність перетворювання інституту здоров'я з відомства, що спеціалізовано на боротьбі з хворобами та стражданням, у соціально-економічну інфраструктуру покращення здо­ров'я людини і суспільства, є абсолютно очевидною. У зв'язку з цим основну ставку треба робити на «живу творчість народних мас у питаннях удосконалення способу життя, збереження та покра­щення здоров'я, а також на новий тип відносин між суспільними та професійними інститутами охорони здоров'я» [227].

Отже, учені ґрунтовно стверджують, що за умов функціонування соціально-педагогічної системи можна вирішити будь-які завдання стосовно формування, розвитку; соціалізації особистості, органічний взаємозв'язок державних та соціально-виховних інститутів дасть більш позитивні результати формування здорового способу життя, ніж вирішення проблеми окремими соціальними інститутами.

У зв'язку з цим, підкреслимо, що здоровий спосіб життя може взагалі стати потужним соціальним інститутом, який би регулював норми та правила здорового життя громадян нашої країни. Але це дійсно стане можливим тоді, коли зміняться самі засади життя суспільства, коли суспільство стане більш гуманістичним, а держава поставить соціальні пріоритети як найважливіші.

Перетворення населення України у найздоровіший та найзаможніший народ цілком може стати основою національної ідеї та державної політики.

2.2. Науково-практичні засади створення та функціонування відкритої соціально-педагогічної системи взаємодії соціальних інститутів суспільства

Оскільки наша експериментальна робота передбачає створення відкритої соціально-педагогічної системи, у цьому параграфі ми вважаємо за доцільне охарактеризувати науково-практичні засади розробки цієї проблеми, показати механізми функціонування, окреслити межі взаємодії соціальних інститутів з питань соціалізації особистості та формування здорового способу життя підростаючого п-коління.

Детальне вивчення наукових доробок стосовно ключових по­нять (соціалізація, соціальні інститути, інституалізація, система, соціальна система, педагогічна система, структурні елементи та механізми функціонування) було необхідним.

Поняття «система» є предметом широких теоретичних досліджень багатьох наук: філософії, політології, педагогіки, психології, соціології. Історія розвитку системи та системних підходів Має свій особистий шлях у кожній науці. Надзвичайно глибоко була розроблена проблема соціальних систем американським соціологом-теоретиком Т. Парсонсом (1902—1979 рр.) у роботі «Соціальна систе­ма» [403]. На його думку, існує три види проблем: інтеграція соціальної й особистої систем; інтеграція елементів систем; інтеграція соціальної системи з культурними зразками. Концепція соціальної системи Т. Парсонсона передбачає таку інституалізацію, яка спроможна створити стійкі форми взаємодії—соціальні інститути.

Перш, ніж перейти до характеристики соціально-педагогічної системи, ми звернули увагу на визначення понять «система», «соціальна система», педагогічна система»:

—система—це сукупність господарських одиниць, установ, споріднених за своїми завданнями й організаційно об'єднаних в одне ціле[342,с.336];

—соціальна система—безліч елементів, що знаходяться у взаємодії і відносинах, створюють єдине ціле. Внутрішня впорядкованість системи — це її структура. Соціальна структура є продуктом і видом взаємодії людей, їх почуттів, емоцій, настрою [403, с. 148];

—педагогічна система — певна сукупність взаємопов'язаних засобів, методів і процесів, необхідних для створення організованого, цілеспрямованого, навмисного педагогічного впливу на формування особистості [342, с. 341].

Саме ці визначення беремо за основу у своєму формулюванні поняття відкритої соціально-педагогічної системи з формування здорового способу життя.

Для нашого дослідження надзвичайно важливу науково-практичну базу становлять роботи О. Безпалько, А. Капської, О. Кар-пенка, Л. Міщик, Р. Вайноли, О. Кузьменка, Л. Пундика, С. Толстоухової та ін. Учені аргументовано доводять думку про необхідність створення відкритої соціально-педагогічної системи для підвищення ефективності в досягненні результатів з вирішення будь-якої соціально-педагогічної проблеми. «При такому підході має бути органічний взаємозв'язок державних соціально-педагогічних інститутів з іншими соціалізуючими інститутами суспільства на основі інтеграції та повноцінної взаємодії, — зазначає О. Кузьменко, — варто наголосити на взаємодії, але не окремих факторів чи компонентів, а на взаємодії окремих інфраструктур» [355, с. 141]. Водночас, зазначимо, що внутрішня єдність усіх аспектів такої системи створює умови для формування в молоді не тільки життєвої позиції та стилю життя, а й певного способу життя. «Це по суті є результатом функціонування системи, яка розглядає особистість як мету й абсолютну цінність» [Там само, с. 142].

На думку В. Кабуша, цілісна система виховання Має розвиватися як ієрархія виховних систем, але центральне місце в ієрархії систем посідає педагогічна система. У нашому випадку, саме школа займає центральне місце. «Відкрита соціально-педагогічна система здатна підтримувати тенденції до розширення і зміцнення її взаємодії з життям, усіма соціальними інститутами — сім'єю, підприємствами, навчальними закладами, культурно-освітніми установами, громадськими та молодіжними організаціями, державними установами [Там само, с. 143] — саме така постановка питання щодо створення й функціонування відкритої соціально-педагогічної системи є для нашого експерименту базового. При чому основним принципом ефективного функціонування системи с консолідація сил для вирішення поставленої мети.

Набуття підлітком навичок здорового способу життя, знайомство в засобами досягнення гармонійного поєднання фізичного, психічного, морального здоров'я відбувається в процесі соціалізації. Тому ми зупиняємо свою увагу на характеристиці не тільки цього поняття, а й процесу соціалізації.

Сам термін «соціалізація» вперше було вжито американським соціологом Ф. Гедінгсом у 1887 р. За Ф. Гедінгсом, соціалізація — це «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя» [237, с. 8].

Українські філософи Г. Заїченко, В. Сагановський, I. Кальний розвивають діалогічну концепцію соціалізації виокремлюють такі рівні:

—відношення «я—я»—внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;

—відношення «я — ти» — царина формування морального почуття любові, ненависті, дружби;

—відношення «я — ми» — царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності,

—відношення «я — людство» — умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;

—відношення «я — друга природа» — царина оцінки світу речей, створених людиною, можливість стати «мірою всіх речей»;

—відношення «я — природа» — царина прояву найрізноманітніших інтересів — від прагматичного до естетичного, царина формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій;

—відношення «я—універсум» — царина формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо сенсу життя та смерті [199, с. 42; 392].

Сутність соціалізації є в тому, що кожна людина в процесі соціалізації формується як член того суспільства, до якого належить.

Існує багато факторів, які впливають на соціалізацію людини, деякі — ще докладно не вивчені, але всі їх можна поділити на чотири групи.

I група — мегафактори — космос, планета — тією чи іншою мірою впливають на соціалізацію всіх мешканців планети Земля.

II група — макрофактори — країна, етнос, суспільство, держава. Ці складові впливають на соціалізацію всіх членів того чи іншого окремого суспільства.

III група — мезофактори. До факторів цієї групи належать умови соціалізації великих груп людей: за ознаками місцевості, типу поселення, наприклад, регіон, місто, село, селище та ін.; за ознаками приналежності до тієї чи іншої субкультури.

IVгрупа—мікрофактори. Це трупа факторів, що безпосередньо впливає на конкретних членів суспільства, які з ними взаємодіють — це сім'я, референтні групи однолітків, гуртки, державні та релігійні організації, мікросоціум [237, с. 73—75].

Усі ці фактори не тільки одночасно впливають на об'єкт соціалізації— людину (дитину, підлітка), але і взаємодіють між собою.

Характерним для селищного способу життя с нормативність, тобто ухвалюється типова поведінка, стиль життя, людські характери. Психологічною особливістю підліткового віку, провідною діяльністю є спілкування, утворення референтних груп. Референтні групи належать до мікрофакторів. Прагнення підлітків до спілкування призводить до утворення груп за спільними інтересами, схильностями. Головне для членів груп — не виділятися, а бути «як усі». Саме такі групи, на нашу думку, доцільно використовувати для прищеплення підліткам і молоді селища здорового способу життя. Коли хоч би кілька членів усвідомлять безпечну, здорову поведінку, то вона згодом стане типовою для всієї групи. Як ми побачили, мезо-та мікрофактори дуже пов'язані між собою. Тому вважаємо за необхідне розглянути вплив таких соціальних інститутів, які становлять мікро та мезосередовище школяра.

Найважливішим фактором, безперечно, є сім'я. Початкові стадії соціалізації, за П. Парсонсом, відбуваються особливо в нуклеарній сім'ї. Батьки, брати й сестри, родичі для дитини є агентами соціалізації. Агенти соціалізації відіграють важливу роль у тому, якою виросте людина, як відбуватиметься її становлення. Стосунки між бать­ками та дітьми в сучасній сім'ї стають більш емоційно-психологічними, тобто визначаються глибиною, міцністю прив'язаності одного до іншого. Поряд з тим діти раніше отримують високий статус у сім'ї. Нерідко вони мають більш високий рівень освіти, вільний час заповнюють діяльністю, розповсюдженою серед однолітків. Батьківське ухвалення та авторитет батьківської влади вже не мають силь­ного впливу, замість нього для дітей стає важливим сприйняття батьків як особистостей [237, с. 11,86,87]. Саме в сім'ї дитина отримує від батьків перші шаблони, стереотипи поведінки.

Сім'я, яка виконує різноманітні функції: демофафічну, репродуктивну, комунікативну, дозвіллєву, виховну, — це держава в мініатюрі.

Головне призначення сім'ї—забезпечення соціальної та культурної безперервності суспільства. Дослідники виділяють низки функцій сім'ї, усі соціальні функції задовольняють й особисті потреби, наприклад, виховна функція задовольняє потребу в дітях, батьківстві. Економічна та господарча — у побутових послугах та матеріальній допомозі. Функція соціалізації надає духовне взаємозбагачення членів родини [433, с. 136].

Виховна функція сім'ї посилюється з народженням дитини. 3 одного боку, батьки стають вихователями майбутньої особистості, бажають виховати ті якості, що вважають за потрібні; з іншого

дитина є вихователем для своїх батьків, тому що, виховуючи, вони й самі вчаться бути справжніми матір'ю та батьком.

Безпосередній виховний вплив на дитину Важливим фактором успішності виконання цієї функції є ступінь відкритості сім'ї для суспільного впливу. Якщо відносини з суспільством будуть відсутні, то ефективність виховання знижується. При взаємодії з суспільством сім'я відбиває та сприймає риси суспільного життя. Отже, завдання подальшої адаптації дитини в суспільстві значно полегшується, тому що основні правила поведінки, норми вона засвоїла вже в родині.

Під час вивчення ціннісних орієнтацій української сім'ї В. Постовий дійшов висновку, що виховні орієнтації української родини базується на основі української національної ідеї, згідно з принципами етнопедагогіки [305, с. 18]. У сім'ї зберігаються традиції і звичаї минулих поколінь, разом з тим відбувається засвоєння культури інших народів.

Як окремий соціальний інститут сім'я тісно пов'язана з економікою. Історичні типи сім'ї, її особливості визначаються тими економічними відносинами, які є сталими в конкретний проміжок часу в конкретному суспільстві. Сім'я — це не тільки родинні стосунки, а й спільне співіснування, наявність домашнього господарства та пов’язаний з цим розподіл обов'язків, відповідальність[433, с. 134]. 3 розвитком ринкових відносин у суспільстві спостерігаємо таке явище, як «сімейний бізнес», тому сім'ю можна розглядати і як економічну категорію.

Сім'я як соціальне явище динамічна. Зміна та розвиток її форм, типів, структури пов'язана й залежить від розвитку потреб суспільства, соціально-історичних умов, наприклад, нерівність прав, приниження людини як особистості в суспільстві тягне за собою нерівноправність одного з членів подружжя, авторитарний, навіть тоталітарний стиль виховання дітей. Навпаки, розкутість характерів, уседозволеність і безвідповідальність одразу відбивається на особливостях спілкування дітей з батьками, стилі виховання (ліберальний), атмосфері, яка панує в родині, звичках, часто згубних, тобто всі суспільні проблеми та негаразди проявляються саме в сімейних стосунках.

Саме благополучна, щаслива родина може надати умови, сприяти повною мірою реалізації природних задатків, наприклад, за даними психологів, коефіцієнт розумового розвитку дітей, які виросли в благополучних сім'ях, на двадцять балів вищий.

Американські дослідники В. Метьюз і К. Миханович, вивчаючи щасливі й нещасливі родини, виділили такі відмінності.

Так, у нещасливих родинах:

—не думають однаково з багатьох питань;

—погано розуміють почуття іншого;

—почувають незадоволену потребу б довірі та в людині, якій можна довіритися.

У благополучних родинах присутні:

— нормальне безконфліктне спілкування дітей з батьками,
сиблінгів між собою, а також подружжя між собою;

—довірливість і емпатія; —розуміння один одного;

— наявність дому [161]. Під поняттям «дім» ми розуміємо
наявність особливої атмосфери в сім'ї, де подружжя та члени сім'ї
почувають себе фізично і психологічно комфортно.

На сьогодні, коли економічна ситуація недостатньо стабільна й багато батьків зайняті пошуками робочого місця або працюють з ранку до вечора, щоб тільки утриматися, а як наслідок—усе менше приділяють власним дітям у вагу, поширюється думка, що бла­гополучна родина — це сім'я, яка матеріально всім забезпечена. Дитина в такій матеріально забезпеченій сім'ї, де вона оточена надмірною батьківською любов'ю і турботою (часто це едина дитина), виказує протест і знаходить референтну, значущу групу в сумнівних компаніях.

Незалежно від того, чи є окрема сім'я благополучною або неблагополучною, діти в кожній з них проходять так звану стихійну соціалізацію. Результати соціалізації визначаються такими характеристиками сім'ї, як рівень освіти, соціальний статус, матеріальні умови, а також моральними цінностями — про соціальними, асоціальними, антисоціальними, стилем життя та взаємин членів сім'ї |237, с. 89]. Хоча соціалізація має місце в усіх соціальних групах (якщо ми не будемо брати до уваги сім'ю), то найвиразніше вона сконцентрована в освітніх закладах. Школа — спеціалізована суспільна установа, головна мета якої— створення основних умов і можливостей подальшої соціалізації молоді в інші соціальні групи та спільноти—її навчання, виховання, розвиток і базова соціаліза­ція. «Освіта як особлива соціальна інституція залежна у своїй організації від особливостей структури та функціонуванні інших суспільних підсистем—економічної, політичної, соціальної»[199,с. 81, 83], у той же час вона взаємодіє з ними і має вплив на інші суспільні підсистеми.

Е. Дюркгейм писав, що однією з головних цілей освіти є перенесення цінностей культури нащадками [343]. Г1ройшло кілька століть, але й зараз школа залишається, особливо в селищі, центром науки, культурного життя. скарбницею духовних цінностей, важливою частиною суспільного життя. На думку Е. Еріксона, автора егопсихології, успішне розв'язання школою її завдань щодо соціалізації формує у вихованців належний рівень рольової самоіндифікації. Якщо мета не досягнута, виникає дезоріентованість особистості, тобто соціалізація не вдається [419, с. 219—222].

Дитина, починаючи з першого класу, багато часу проводить у школі, як на уроках, так і позаурочний час. Тому вчитель — одна з ключових фігур, яка бере активну участь в її соціалізації. Між учнем та вчителем, як правило, немає такого інтимно-особистісного зв'язку, як у дитини з батьками, тому вчитель намагається бути об'єктивним щодо реального стану справ. Учнівські колективи не завжди однорідні, тому педагоги намагаються протистояти проявам расизму; сегрегації, маргіналізації. Шанобливе ставлення учня до національних традицій однокласників інших етнічних груп виховує повагу до рідних звичаїв та обрядів, гордість за збережені й набуті духовні скарби [ 199, с. 240]. На думку Ж. Делора, «роль педагогів є вирішальною. Саме вчителі середньої та початкової ланки повинні віднайти шляхи розв'язаних важливих завдань, які стоять перед освітою: сприяти прогресу, формуванню глобального способу мислення, забезпечувати соціальну злагоду» [438, с. 157].

Що стосується наших зарубіжних колег, то серед завдань, наприклад, дошкільних навчально-виховних закладів у країнах Європи найголовнішими є:

— мотиву вати дітей, починаючи з якомога молодшого віку до навчання, до нового життя, нового оточення;

— прищеплення навичок поведінки, необхідних для майбутнього школярства [440, с. 21].

Дошкільне виховання, початкова, середня школа, освіта у західноєвропейських країнах часто знаходиться під патронатом як держави, так і регіону. Взаємодія школи з робочим світом, суспільно-виробничою сферою є прикладом координації зусиль кількох рівнів[199, с. 160—161].

Відсутність тісного зв'язку між дошкільними і шкільними закладами, неузгодженість дій між батьківським впливом і спробами вчителів прищепити дитині навички здорового способу життя в школі, епізодичні зустрічі учнів-випускників з представниками різних професій, а від цього відсутність чіткого уявлення про виробничу сферу й доросле життя, е на сьогодні однією з найбільш актуальних проблем.

Освіта — один з найдавніших інститутів. Потреба суспільства у відтворенні й передачі знань, умінь, навичок, підготовці нових поколінь до дорослого життя призвела до появи цього інституту. Освіта як процес — багатозначне явище, тому що містить у собі й навчання, і виховання. У педагогічній літературі іноді зустрічаємо протиставлення цих процесів. Але в дослідженнях з історії педагогіки зазначається, що виховання завжди вважалося майже «головною місією навчання: і в епоху античності, і в століття «просвітництва», і в новітні часи» [231; 433].

Освіта як соціальний інститут виконує низку окремих функцій, серед яких соціально-економічні, пов'язані з підготовкою нового покоління спеціалістів, робітників — представників різних професій. Освіта також включає людину в соціальні відносини, тобто сприяє соціалізації. Водночас відбувається не тільки поверхневе знайомство з культурними нормами, цінностями, соціальними та тендерними ролями, а також їх засвоєння, усвідомлення та подальше створення власного способу життя.

Зазначимо, що школа виконує функцію соціальної інтеграції, об'єднуючи фізично представників різних соціальних груп, національностей, віросповідань, культур, тобто разом з тим учить толерантності й терпимості, поваги до світогляду інших людей. Соціологи зазначають., що виконання функцій освіти набуває специфічних рис. На сьогодні спостерігається зближення освіти і науки. Освіта та наука виконують функції взаємного розвитку, «... їх органічний зв'язок—порука подальшого вдосконалення освіти» [433, с. 147—148].

Виховання як у сім'ї, так і в школі має бути таким, що враховує вікові, психодинамічні, психологічні особливості, індивідуальні риси характеру, потреби та інтереси школярів, а для цього необхідна тісна співпраця, взаємодія педагогів і батьків. Це дуже важливо, тому що батьки і вчителі бачать поведінку дитини тільки в тій ситуації, у якій спілкуються, працюють, тобто батьки — тільки вдома, а педагоги —тільки в школі. Одними з безлічі форм спільної організації дозвілля є проведення туристичних походів та екскурсій, спортивних змагань та спартакіад, об’єднання в клуби.

Т. Гаврилова вважає, що вчителі й батьки повинні бути партнерами у справі виховання й доповнювати один одного, допомагати один одному у вирішенні різних педагогічних проблем.

К. Ігошев, М. Панкратова, Г. Міньковський та ін. у своїх працях розглядають різні сторони взаємодії сім'ї й школи. На їхню думку, неправильне розуміння та уява в суспільній свідомості про співвідношення сімейного та шкільного виховання, віднесення останнього в розряд не головного, а другорядного фактора педагогічного процесу е одним з недоліків, що знижує ефективність виховного процесу. У результаті маємо порушення зв'язку між школою та родиною [138, с. 134].

У вітчизняній науково-педагогічній літературі 1980—90-х років зустрічаємо таку думку щодо відносин школи та сім'ї: школа — на­ставник, контролер батьків, а сім'ї відводиться лише роль об'єкта виховного впливу. Так, наприклад, I. Гребенніков зводить стосунки батьків і педагогів, в основному, до впливу на батьків з боку школи. Завдання вчителів—допомогти батькам правильно організувати життя в сім'ї. 3 погляду педагогіки, для цього необхідно підключати роботу батьківського комітету, рад сприяння сім'ї та школи тощо [86, с. 7—8].

Ми дотримуємося тієї думки, що сім'я і школа с суб'єктами виховання, які мають цілком рівні права, оскільки батьки і вчителі мають до того ж однакові цілі і принципи виховання, а, значить, їх спільна праця та взаємозв'язок повинні підсилюватися, — зазначає Ю. Азаров [5].

На думку К. Ігошева та Г. Міньковського, у сучасній роботі сім'ї і школи значну роль відіграє батьківська громадськість [138, с. 134]. На сьогодні різень освіченості та культури батьків зростає; стосунки між батьками мають будуватися на засадах особистісної та професійної взаємоуваги, партнерства, особистої зацікавленості батьків у тому, що збагачення педагогічними знаннями й тісний контакт, співпраця із школою принесуть позитивні результати у вихованні, всебічному розвитку дитини. Батьки можуть брати участь у житті школи не тільки через те, що контролюють відвідування, допомагають у забезпеченні нормальної діяльності школи, використовуючи особисті можливості, а й беруть безпосередню участь в організації виховної роботи (підготовці екскурсій, зустрічей з цікавими людьми, тематичних бесід, круглих столів, КВК тощо).

Зазвичай у школі учні отримують інформацію про здорову поведінку від педагогів, але вдома батьки повинні контролювати, що саме дивиться їхня дитина по телебаченню. У зарубіжних сім'ях вони намагаються всіляко обмежити перебування дітей перед екранами; замість цього пропонуються спортивні гуртки, художні виставки, походи в музеї та театри, екскурсії та мандрівки [449, с. 79—87].

Школа як один з елементів системи соціалізації повинна не тільки виконувати освітньо-виховну функцію, а й формувати такий рівень, що буде в нагоді учням у дорослому житті. Про відірваність школи від звичайного життя свідчить дослідження французьких педагогів, які провели опитування за анкетою «Чого ви навчилися в школі і яких знань вам бракує?» Ось деякі висловлювання:

1.«Школа не дала нам пізнання світу, навичок гармонійного входження до нього, не озброїла знаннями наших прав, не прищепи­ла інтересу до економіки, подій повсякденного життя».

2.«Школа не навчила нас підтримувати стосунки з людьми, бути відповідальними та солідарними з ними, не надала нам навичок співжиття в колективі».

3.«Школа не навчила нас мислити, оцінювати та усвідомлювати ситуації... не дала навичок критичних суджень... Школа не навчила нас спілкуватися на публіці і бути особистостями» [199, с. 377; 447, с. 10].

Навчання дітей здорового способу життя в школі полягає в прищепленні молоді почуття відповідальності за власне здоров'я (ча Грізаром) [199, с. 396]. Навчання має носити не епізодичний характер, а відрізнятися системністю, сприянням гармонійного розвитку здібностей учнів. Це не тільки класні години або профілактичні заходи, що проводяться класним керівником і присвячені окремим питанням щодо здоров'я людини, а ціла система заходів, які спрямовані на те, щоб дитина усвідомила людське життя і здоров'я як найвищу цінність. Необхідно інформувати дітей про:

—прості і дійові заходи проти дії організму інфекціям;

—значення гігієни, дотримання чистоти, правильного раціону;

—важливість щеплення у профілактиці хвороб [199, с. 396].

Часто вчителі уникають бесід безпосередньо про ті чи інші хвороби, щоб не травмувати дитячу психіку. Але, на нашу думку, якщо це стосується тих хвороб, що стали наслідками вживання наркотичних речовин, алкоголю, сигарет, то треба роз'яснювати реальну картину, і якщо це можливо, підкріплювати слова ілюстраціями.

Лікарня та її працівники насторожують, аби не сказати лякають, дорослих, а малюків тим більше, особливо якщо з лікарнею пов'язані ранні спогади дитинства. Школа повинна навчити дітей сприймати візит до лікаря за необхідний тоді, коли це потрібно, а не тоді, коли вже пізно. Для цього бажано, щоб із шкільною медсестрою, лікарем і учнями було встановлено тісний контакт.

На сьогодні шкільні медпункти проводять профілактичну роботу, наприклад, бесіди про загрозу отруєння грибами, важливість щеплення; здійснюються медогляди стану фізичного здоров'я. Ми вважаємо, що школа спільно з лікарнею повинна тісно співпрацювати, скласти циклограму бесід і профілактичних заходів, які відповідали б віковим особливостям учнів. Що стосується підліткового віку, то необхідні бесіди щодо статевого виховання окремо для дівчат і хлопців, тому що класним керівникам діти не завжди можуть довіритися, ставити питання, що їх хвилює, особливо коли вчитель протилежної статі. Теми бесід, лекцій з лікарем повинні бути актуальними, цікавим, корисними.

Один з найбільш важливих чинників соціалізації—це правильно організоване дозвілля, тобто раціональне використовування вільного часу, оптимальне сполучення в ньому основних функцій: відновлення фізичних та психічних сил людини як запорука фізичного й психічного здоров'я.

Правильна організація вільного часу дитини — це умова для розвитку, самореалізації, розкриття закладених природою нахилів і здібностей, залучення школярів до різних видів діяльності.

У гуртку або в студії учні більш розкуті, безпосередні. Тоді як під час навчання школяр має регулювати свою діяльність, яка повинна відповідати правилам внутрішньо шкільного розпорядку, пра­вилам поведінки учнів, тендерним очікуванням.

Під час дозвілля дитина самостійно обирає той вид діяльності, який більше їй підходить. Ця діяльність здебільш добровільна (але зустрічається таке, що батьки змушують дитину відвідувати той чи інший гурток лише тому, що у своєму дитинстві не змогли реалізувати свої прагнення і бажання), опирається на інтерес, ініціативу. Якщо дитина самостійно виявила бажання обрати той чи інший гурток або досвідчений викладач, з одного боку, і батьки - з іншого, стимулюють та надають відповідну установку, настрій, то дитина отримує багато позитивних емоцій, які є астенічними, тобто гарно впливають на загальний стан здоров'я дитини. I навпаки — негативні емоції, відсутність морального заохочення ведуть до зниження самооцінки, невпевненої поведінки, звичайно, зникає інтерес до такої діяльності.

Правильно дібрати методи та форми роботи в різних групах дозволяє врахування вікових, статевих, інтелектуальних особливостей, наприклад, за даними досліджень психологів, для дітей молодшого шкільного віку характерні емоційність, прагнення до масових, колективних форм діяльності. Тоді як у підлітків перебувають протилежні переживання: з одного боку, не хочеться виділятися і «бути як всі», а з іншого — бажання бути індивідуальністю [68]. За І. Коном, для підліткового віку є характерними диспропорції в рівні та темпах розвитку. Почуття дорослості в підлітків — це новий рівень претензій на рівень, якого він ще не досяг [177]. Беручи до у ваги діяльність, що переважає в певному віці, необхідно будувати специфічні умови, застосовувати окремі засоби для роботи.

Проблемами формування та розвитку інтересів у дітей займалися такі вчені, як С. Шацький, В. Тріоді, Г. Фролова, С. Смирнова, Д Кабалевський, Л. Єрмоленко та ін. [378; 400, с. 61; 418, Т.2, с. 280].

На думку С. Рубінштейна, «інтерес — тенденція або скерованість особистості, що полягає в зосередженості и помислів на певному предметі» [328, с. 320].

Т. Сущенко вважає, що дитяче ставлення до програми виховання та методів роботи залежить від того, наскільки виховний процес відповідає їх інтересам. Виховний процес має бути для учнів цікавою, приємного та життєво важливою справою [368, с. 25].

Велике значення в організації дитячого дозвілля та в реалізації освітньо-виховних завдань відіграють позашкільні установи, зокрема будинки культури.

Основна мета позашкільних виховних заходів — це створити такі оптимальні умови, які допоможуть розвитку особистісної (фізичної і духовної), пізнавальної(у тому числі й інтелектуальної), а також креативної сфер дитини у вільний від школи час.

Під час роботи в гуртках, секціях за допомогою неформального спілкування з однолітками розвивається також комунікативна сфера дитини, збагачується словниковий запас, розширюється кругозір. Під час самоуправління в групі, навіть мінімального, відбувається також розвиток організаційних здібностей, виховується відповідальність за доручену справу. Кожен з членів групи посту­пово проходить усі щаблі від новачка, який тільки адаптується, до досвідченого гуртківця, якому можна доручити важливу справу.

Розвиток емоційної сфери дитини—дуже важлива річ. На думку Г Фролової, вплив на формування емоційної сфери дитини дошкільного та молодшого шкільного віку має принципове значення, тому що в підлітковому віці емоційна сфера розвивається значно повільніше. Для поглиблення емоційного впливу Г Фролова пропонує:

—широке впровадження театралізації;

—організація діяльності учнів на основі створення ігрової ситуації;

—широке використання видів та жанрів мистецтв — прози, поезії, кіномистецтва, музики, образотворчих засобів, танцю, які забезпечують позитивний настрій аудиторії;

—створення атмосфери неформального спілкування, яке дозволяє кожному почувати себе максимально вільним і розкутим;

—створення атмосфери особливої щирості, дбайливості, чуйності для розвитку емоційності особистості;

—розвиток сфери інтересів та потреб дитячої особистості [400, с. 61].

Школа і Будинок культури повинні співпрацювати, тобто бути партнерами. Тісний взаємозв'язок може виражатися в тому, що учні активно беруть участь у підготовці різноманітних заходів, які організовують працівники клубу. У той же час школа у своїй роботі використовує клубні форми проведення свят, зустрічей тощо.

Закон України «Про освіту» та Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.) зазначає, що позашкільне навчання й виховання — невід'ємна частина системи освіти. Необхідно їх націлювати, спрямовувати на задоволення потреб особистості дитини у творчому самовираженні, здобутті додаткових знань, умінь та навичок за інтересами, інтелектуальний та духовний розвиток, підготовку до професійної діяльності [101,с. 15].

Першою спробою наукового осмислення розвитку позашкільної освіти та виховання, реформування форм і методів роботи зі школярами, що досі використовувалися, у якісно нову систему ста­ла «Концепція позашкільної освіти та виховання», у якій викладаються завдання, принципи, основні напрямки та зміст цих видів діяльності[180,с.3].

У структуру позашкільної освіти та виховання входять дитячі та юнацькі комплекси позашкільної роботи. Це різноманітні центри, а саме:

Культурно-оздоровчі	Спортивні секції
	Тренінгові групи зі здорового способу життя
Естетичного виховання	Палаци дитячої та юнацької творчості
	Будинки народної творчості та виховання
	Колективи художньої самодіяльності (театри
	пісні й танцю)
	Об'єднання умільців (вишивання, в'язання,
	робота з деревиною, природними матеріалами
	тощо)
	Музичні школи
	Студії вокальною співу
Екологічно-натуралістичні	Станції спостереження  за тваринним та
	рослинним світом
	Екологічні (зелені) патрулі
	Патрулі із захисту тварин
Національно-культурні і	Краєзнавчо-дослідні
	Історичні гуртки
	Народознавстві гуртки
Гуртки технічної творчості	Конструювання моделей
Підліткові клуби за місцем	Клуб фанатів співаків, футбольної команди
проживання та інтересами
Дитячі та юнацькі табори	Літні та санаторного типів

У радянські часи було створено унікальну систему оздоровлення та відпочинку дітей у оздоровчих таборах. Раніше це була налагоджена система таборів, санаторіїв та пансіонатів для сімейного оздоровлення, які було розташовано за містом у мальовничих місцях. На жаль, за останні роки в Україні з економічних причин перестало працювати багато позаміських таборів. На сьогодні одним з головних завдань середовища сучасного табору є створення побутових умов сучасного рівня: достатньої кількості приміщень для творчої роботи з дітьми, як в індивідуальній, та і в груповій формах; побудова спортивних та ігрових майданчиків, а також зон, де б дитина могла побути на самоті, якщо в цьому виникне потреба.

Статистичні факти свідчать про те, що діти потребують оздоровлення. За офіційними даними, лише чверть дітей України відносно здорові, ще стільки перебувають на диспансерному обліку. На одну дитину України в середньому припадає 2,5 види хронічних захворювань.

I все ж таки сучасний табір оздоровлення та відпочинку дітей надає можливість:

—прищепити дітям навички сучасної взаємодії;

—зняти напруження після закінчення навчального року;

—отримати нові знання за допомогою гри, творчих завдань, пошукової й дослідницької діяльності;

—зміцнити й відновити фізичне здоров'я дітей;

—відпрацювати й отримати нові методики та педагогічні технології;

—створити систему фізичного, інтелектуального й психологічного оздоровлення [82].

Як видно з наведеної таблиці, характер діяльності позашкільних закладів виховання різноманітний. Це і пізнавальний, і дослідницький, і творчої спрямованості, цілі окремих гуртків і секцій багато в чому перетинаються, наприклад, колективи художньої самодіяльності основною метою бачать естетичне виховання, але це і фізичний розвиток дітей, і прищеплення почуття стилю, розвиток пластики, грації тощо.

Позашкільні заклади освіти організовують навчально-виховний процес серед різновікових та різностатевих учнівських (для молодших школярів, підлітків, юнаків) об’єднань. При цьому використовуються індивідуальні, групові, масові форми проведення та різні методи роботи.

Позашкільні заклади мають такі характерні функції педагогічного процесу:

—початкова, яка спрямована на те, щоб задовольнити інтереси учнів до окремого виду діяльності;

—основна — формування особистості дитини в процесі певної діяльності.

За статистичними даними, на сьогодні існує більш ніж дві тисячі позашкільних закладів, які охоплюють своєю діяльністю біля двох мільйонів учнів. Але привертають увагу серйозні проблеми, пов'язані з матеріальним, технічним забезпеченням, з одного боку, та недостатньою науково-методологічною та методичною забезпеченістю працівників культури, учителів, вихователів, педагогів цієї сфери, а також керівників гуртків — з іншого. Ці фактори часто стають основними причинами припинення існування позашкільних закладів.

Можна сказати, що при функціонуванні відкритої соціально-педагогічної системи утворюється механізм взаємодії єдності й наступності виховного впливу у всіх мікро соціумах, членом якого є молода людина.

Аналізуючи соціальні взаємодії, В. Харчева визначає три їх рівні [403]:

І рівень — міжособистісні; II — групові; III — соцієтальні.

На думку вченої, для ефективного функціонування системи взаємодії соціальних інститутів на всіх трьох рівнях необхідно, щоб вона вирішувала чотири фундаментальні їх завдання:

—підтримувала ціннісні зразки культурного суспільства;

—здійснювала інтеграцію всіх частин системи в цілісність;

—сприяла досягненню мети системи;

—створювала можливості інтеграції суб’єктів взаємодії в суспільство[403].

Не зменшуючи ролі жодного соціального інституту, ми говоримо про необхідність і доцільність створення відкритої соціально-педагогічної системи взаємодії різноманітних соціальних інститутів селища з метою вирішення проблем формування здорового способу життя школярів. Це складно організована, самостійна, багатофункціональна система, взаємозв'язки та взаємодія складових компонентів якої не стільки стихійно та відносно спрямовано впливають на особистість, а й забезпечують підвищення рівня та якості здоров'я підростаючого покоління.

«Зміст соціалізуючого процесу у відкритій соціально-педагогічній системі не обмежується його проявом лише в окремих видах діяльності. Соціалізуючи процес у такій системі охоплює всі сфери життєдіяльності особистості, у тому числі й особистісну, і сімейну, і трудову, і неформальну» [355].

Отже. Відкрита соціально-педагогічна система передбачає комплексний процес соціалізації, що носить інтеграційний характер як за змістом, так і за формами.

Тільки в тісній співдружності, партнерстві та співробітництві педагогічного колективу, батьків, селищної ради, громадської організації «Успіх», дільничної лікарні, Будинку природи та дозвілля, кафедри педагогіки СДПУ можна досягти успіху у вирішенні глобальних завдань щодо виховання та розвитку особистості. Освітня та виховна робота, що здійснюється різноманітними соціальними інститутами, покликана сприяти соціальній адаптації учнів, допомогти їм у самовизначенні, виборі стилю життя та формуванні здорового способу життя.

Рис. 2.2.1. Модель соціально-педагогічної системи селища

2.3. Традиції селища та школи як системо утворюючий компонент формування здорового способу життя відкритої соціально-педагогічної системи взаємодії соціальних інститутів

Важливим аспектом у контексті формування здорового способу життя підлітків у межах функціонування відкритої соціально педагогічної системи є визначення системо утворюючого компонента, що допоміг би виробити конкретну тактику та стратегію подальшої експериментальної роботи.

На нашу думку, таким компонентом є традиції селища та школи. Ми виходили з того, що звернення до традицій, духовно-морального виховання молодого покоління дасть можливість створити природне середовище в просторі взаємодії соціальних інститутів формування здорового способу життя.

Традицію розглядаємо як елементи соціальної та культурної спадщини; досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично й передаються з покоління в покоління, та базуються на вічних морально-духовних категоріях і поняттях. Отже, використання традицій має стати підґрунтям для розробки нових і вдосконалення відомих методологій і методик з теорії та практики формування здорового способу життя молоді.

«Концептуальне осмислення провідних проблем національної освіти і виховання переконує в тому, що демократизація, гуманізація ї гуманітаризація їх неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих виховних традицій» [280, с. 3].

Багато науковців, педагогів-практиків розглядають проблему використання українських виховних традицій у системі сучасного розвитку, формування та соціалізації особистості (О. Вишневський, В. Омеляненко, П. Щербань, Ю. Руденко, А. Кузьмінський, В. Кузь, З. Сергійчук, С. Литвин-Кіндратюк, Б. Кіндратюк, О. Кобрій, М Чепіль та ін.). Для нашого дослідження важливим є визначення ролі традицій, звичаїв та обрядів у поліпшенні самопочуття, настрою та здоров'я людини. «Традиції, звичаї та обряди, які супроводжують дати, свята та інші урочистості народного календаря, передбачають різні види діяльності, зокрема, трудової, стиль поведінки, способи харчування, що відповідають біоритмам природи і людини. Це першооснова забезпечення гармонійності між природою та людиною, об'єктивними обставинами та її діяльністю, поведінкою, відчуття нею комфортності самопочуття, настрою» [280, с. 13].

Не можна залишити поза увагою наукові погляди та практичні доробки О. Вишневського стосовно змісту національного виховання та впливу традиційно-християнської системи цінностей на формування фізично здорової та духовно багатої молоді. «Якщо хочемо зберегти себе як живий національний організм, то повернення до традиційно-християнських засад освіти і виховання мусимо визнати своїм імперативом... Український виховний ідеал спирається на нашу традицію»[374, с. 15,118].

Видатний учений наголошує на тому, що в позаурочній виховній діяльності є широкі можливості вибору змісту, форм, організації щодо вивчення народних звичаїв, традицій, обрядів і саме їх необхідно використовувати у вихованні підростаючого покоління. «Звичаї, традиції та обряди стосуються трудового, морального та естетичного життя і несуть у собі почуття гармонії особистості. Прилучаючись до них, молодь формує також почуття причетності до свого народу, утверджує історичну пам'ять...Кожне, освячене традицією дійство, — це свято життя у єдності праці, духу, життя і краси» [248, с. 27].

Дуже багато уваги О. Вишневський приділяє власному здоров’ю людини, доводить думку про першооснову здорової душі. Переживаючи процеси відродження душі й тіла, звільнення людини, культу здоров'я і краси, на його погляд, можемо досягти гармонії особистості. Надзвичайно цінним для нас є аналіз ученого безхарактерної людини, оскільки відсутність сили волі та здоровоохоронної культури значно погіршує здоров'я людини та скорочує життя. Здоров'я також тісно пов'язано з релігією та традиційно-християнськими цінностями. Релігійність в українській виховній традиції— живий чинник формування свідомості та світогляду. «Релігія в нас глибоко проникає у звичаї та обряди, поєднує чисто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. У традиції українського народу, що слугувала духовною основою виховання, завжди було прийнято дотримуватись релігійних засад і в побуті» [374, с. 235].

Релігія — значний пласт людської культури, стрижневий фактор у формуванні духовності особистості. Шкільна та сімейна педагогіка багато втратили, коли відмовились від такого вагомого чинника виховання, яким е віра в Бога. Саме релігія є носієм загальнолюдських морально-етичних цінностей, сприяє збереженню національної ідентичності. Вона забезпечує відродження й збереження віри в ідеали, без чого повноцінне життя людини неможливе. Духовність людини визначається, звичайно, не тільки релігією. Будь-який фанатизм, і насамперед, релігійний, викликає занепокоєння, неприйняття, навіть тривогу в атеїста. Так само атеїст, який визнає свободу совісті, сприймає загальнолюдські моральні цінності, розуміє їх сутність, живе за їх законами, не поступається в рівні духовності людині, яка є віруючою.

Любов до людини є головним компонентом віри в Бога. Тому релігія не може бути модою, бо вона завжди була духовною потребою людини, її моральним стрижнем. Упродовж тисячоліть у свідомості українського народу віра в Бога була живим чинником. Життя в єдності з природою навіювало людині пошану до надземних сил. Таке світосприйняття є наближеним до християнського.

Християнство принесло українцям не тільки релігійні норми, а ще й багатющий досвід морального виховання, стало природнім звершенням процесу становлення духовності. Основними темами всіх релігій і християнства зокрема є мати, дитина, виховання, любов, віра, надія, милосердя, тобто всі ці та інші цінності життя, що складають кодекс абсолютних, вічних.

Споконвіку наші пращури дбали про виховання в дітей працьовитості, набожного, шанобливого ставлення до Землі-годувальниці, до хліба, поваги до членів своєї родини, виховували чемність і правдивість, витривалість і відвагу. Українцям завжди були притаманні порядність, моральна чистота, людська гідність, ощадність і дбайливість, господарність, здоровий глузд та здоровий дух тощо.

Родинне виховання українців здійснювалось з урахуванням народних навчально-виховних традицій. Жива народна мова, традиційно-звичаєва обрядовість у сукупності із загальнолюдськими нормами, які були складовими релігійного вчення, виховували в дітей любов до ближнього, повагу до національних цінностей.

Українська педагогіка має у своєму арсеналі велику кількість різноманітних засобів, серед яких чинне місце належить виховному потенціалу народного календаря як енциклопедії знань про життя людей, їх працю, побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища. Народний календар — це система історично зумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності визначаються впродовж року. Фактично народний календар протягом тривалого часу свого існування складався в поєднанні з церковним. 3 глибини віків відомо тяжіння українського народу до Церкви. Згуртовуючись навколо неї, громада виробляла свої правила й закони співжиття, свою мораль. Нехтування церковним календарем збіднило народну культуру.

Християнські звичаї та обряди, передбачені церковним календарем, спрямовані на формування в людині загальнолюдських моральних цінностей. Вони багатогранні, складні, наповнені великим ідейно-моральним та емоційно-естетичним змістом.

Педагогіка народного календаря с природовідповідною, апробованою тисячолітнім досвідом життєдіяльності народу. Бона адекватна за суттю, спрямованістю і за характером культурно-історичних потреб української нації, відображає національний характер народу, його самобутній культурно-історичний шлях.

Традиції, звичаї, обряди становлять ґрунтовну складову духовності українського народу. Саме духовність — найголовніша мета виховної політики соціальних інститутів освіти. Це синтез високої моральності, духовної культури, потреби в пізнанні та творчості. Тому надзвичайно глибоке теоретичне та практичне значення для нашого дослідження має посібник В. Оржеховської та Т. Тарасової «Духовність — це здоров'я молодого покоління». У цій праці відведено велику роль нашій християнській культурі, звичаям і традиціям, живопису та молитвам у здійсненні благородної місії— відродженні Батьківщини. Учені розкривають духовно-моральні причини виникнення захворювань, а саме:

1.Людина не хоче бути мудрою.

2.Людина не хоче бути доброю.

3.Людина не хоче розвивати своє фізичне тіло.

4.Людина порушує духовні закони природа.

5.Розтоптується або обмежується свобода людини.

6.Зневажається людська гідність.

7.Людина їсть ті плоди, які виростила своїми поганими вчинками.

8.Людина не вміє жити лише одною миттю.

9.Людина ввела у свою психіку негативну настанову.

10.Людина не прагне до духовності.

11.Людина живе не за своєю натурою.

12.Людина веде неправильний спосіб життя.

13.Людина не має зв'язку з матір'ю-природою [275, с. 37—40]. Усе це можна взяти на озброєння в розробці методики експерименту нашого дослідження.

Погляд ученого П. Щербаня на проблему традицій та звичаїв у системі національного виховання сім'ї нас дуже зацікавив. На його думку, «традиції створюються на основі тих форм діяльності, як і не раз підтвердили свою ефективність, суспільну вагу, індивідуальну користь. Це важливий чинник регуляції життєдіяльності людини, основа її виховання» [423, с. 134].

Саме П. Щербань дуже чітко визначає, які бувають традиції та звичаї за змістом і метою, а саме родинно-сімейні, регіональні й загальнонаціональні. Серед чисельних традицій та звичаїв чільне місце належить культуротворчим і духовно творчим, політичним і державотворчим. Його класифікація має для нас велике значення, тому що у своєму дослідженні ми зробили спробу класифікувати традиції селища та школи.

Традиції, обряди, звичаї правдиво відображають не тільки зміст, а й характер подій та явищ у природі, житті, побуті, дозвіллі людей, завдяки чому мають надзвичайно велике пізнавально-виховне значення.

Саме народна мудрість, народна традиція створила «струнку систему виховних цінностей, яка спирається на такі начала індивіда, як приналежність до родини, роду, громади, народу. До того ж паремійний масив народної культури надзвичайно широкий і охоплює повсякденну практику виховної роботи у всіх вимірах і деталях» [248, с. 8].

Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини найбільш суттєво визначається менталітетом. За А. Мудриком, менталітет — це духовний склад, сукупність колективних уявлень, притаманних етносу як великій групі людей, яка сформувалася в певних природнокліматичних та історико-культурних умовах [237, с. 36]. У попередньому параграфі ми визначили характерні риси селища, і хоча не можна сказати, що селище — це окрема нація, ми візьмемо на себе сміливість зазначити той факт, що це історично-стійка сукупність людей, якій притаманні характерний менталітет та стабільні особливості культури. Цей факт дає підстави говорити про традиції як системоутворюючий компонент формування здорового способу життя в межах певного простору, а в нашому випадку селища Райгородок.

Виникнення й розвиток селища тісно пов'язаний з його заселенням та господарським освоєнням. За свідченням джерел, постійне його населення формується з початку XVI ст. У зв'язку із загрозою раптових татарських набігів, московський уряд уже на початку XVI ст. став направляти до Сіверського Дінця прикордонну службу, що повинна була вивідувати та повідомляти про наміри татар воєводам порубіжних міст. Для захисту південних кордонів Російської імперії були збудовані перші укріплення, і серед них Козача Пристань, яка потім була перейменована на Городок, пізніше Райгородок. Велику роль у вивченні історії селища відіграє монографія В. Пірка «Заселення Донеччини у XVI—ХVІІІ ст.». У цій роботі вивчається заселення Подінців'я, у тому числі Райгородка. Особливої уваги заслуговує «Історичний церковний літопис Свято-горського заповідника». Він знайомить з хронологічним розвитком селища у ХVІІ—XVIII століттях.

Давнім мешканцям поселення не раз доводилося схрещувати свою зброю з татарами. Битви були немалі. Про це свідчать могили: Жовта могила біля річки Казенний Торець, неподалік від Сорочиного, могила в районі крейдяного кар'єру.

Під час розкопок могили біля крейдяного кар'єру знайшли вершника в дубовині, біля нього був меч, ручка якого обмотана дротом із срібла.

Дуже цікавою є сторінка з історії нашого селища, присвячена священнослужителю В. Спесивцеві, який був сильний духом, любив історію та довкілля рідного краю і в 1891 р. разом з райгородцями пройшов шлях від Слов'янська до Ямполя. Ними були досліджені околиці Щурова, Старого Каравана, Бруківки, береги річок Сіверський Донець і Казенний Торець. У 1905 р. усі свої археологічні знахідки В. Спесивців передав у музей Харківського університету.

Войовничий дух козацтва, бажання жити вільно й заможно, бути здоровими душею й тілом, цінувати надзвичайно красиву природу рідного краю, яка давала їм сили та натхнення. завжди були притаманні райгороддям.

Райгородоцька загальноосвітня школа I—III ступенів є соціокультурним центром селища Райгородок. Саме школі належить провідна роль у вивченні історії селища, започаткуванні традицій селища і школи при тісній взаємодії соціальних інститутів селища (дитячого садка, виконкому, селищної ради, ради ветеранів, громадської організації «Успіх», Будинку природа та дозвілля, дільничної лікарні та ін.).

Давні традиції дали початок нестандартним формам роботи в контексті формування здорового способу життя. Особливо велику роль у цьому відіграє козацька педагогіка. У незалежній Україні дуже активно почалося відродження козацьких традицій українського народу. Особливо актуальними е вони для нашого селища Райгородок — однієї з перлин козацької слави. Козача Пристань вивчалася археологами особливо активно в 1995—2002 рр., у розкопках брали участь учні, батьки та майже всі мешканці селища Райгородок.

14 жовтня 2002 р. на історичному місці Козачої Пристані відбулося встановлення та посвячення Хреста Козацької Слави. На це урочисте свято з'їхалося козацтво всієї України. У 2003 р. відбувся на цьому священному місці Всеукраїнський фестиваль Козацької пісні.

Починаючи з 1995 р., на загальнодержавному рівні реалізуються укази Президента України «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва» (1995 р.), Про День Українського козацтва (1999 р.), «Положення про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва» (1999 р.), Програма Президента України.

У листопаді 2001 р. Президент України затвердив «Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002—2005 роки».

Одними з головних завдань козацької педагогіки є підготовка фізично загартованих, з міцним здоров'ям, мужніх воїнів — захисників рідного народу.

У книзі Ю. Руденка «Основи сучасного українського виховання» [329, с. 185] виділені ступені козацької системи виховання.

Перший ступінь — це козацьке дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської козацької педагогіки. Батько цілеспрямовано займався загартуванням своїх дітей, готував їх до подолання життєвих труднощів. Сьогодення підтверджує, що здебільшого райгородцькі родини починають загартовувати своїх дітей з раннього віку. Як приклад — це родинний відпочинок сімей на озері Маяцькому, річках Сіверський Донець, Казенний Торець. 3 ранньої весни до пізньої осені діти купаються, цього їх навчають батьки з перших кроків. Родини, які проживають біля озера Маяцького, мають човни й також учать управляти ними своїх дітей з раннього дитинства.

Українські козаки одними з перших оволоділи елементами підводного плавання з військовою метою. Козачата селища Райгородок, не тільки хлопці, а й дівчата, частенько проводять змагання: хто далі допірне на озері Маяцькому та річці Сіверський Донець.

Система козацького виховання культивувала й оберігала, як зіницю ока, фізичне й духовне здоров'я особистості.

Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати козацьким родинно-шкільним. У школах джур козаків навчали перемагати, оволодівати високим бойовим мистецтвом, бути витривалими, здоровими, сильними. Військово-спортивному вихованню приділяли найбільшу увагу [329, с. 185].

У Райгородцькій ЗОШ I—ІІІ ступенів розроблена і впроваджується в життя виховна система, що опирається на голови і засади козацької педагогіки. Ця виховна система відповідає можливостям і запитам учнівського і вчительського колективів, духу нашої селищної громади, умовам функціонування нашої школи, яка працює над проблемою: «Виховання успішного духовно та фізично здорового покоління. Створення умов для самореалізації творчої особистості в освітньому процесі школи на основі даних моніторингових досліджень».

Особлива увага приділяється напрямкам:

—збереження та продовження козацьких звичаїв, традицій, обрядів;

—психофізичний розвиток особистості на основі відродження козацьких традицій фізичного загартування.

У початкових класах проводяться родинні свята «Козацькому роду — нема переводу», спортивні свята «Козацькі забави», «Нумо, козаче», «Райгородоцька козачка», «Веселі старти козачат», мандрівки «Шляхами козацької звитяги», походи до Козачої Пристані.

Для учнів 5—6 класів традиційними стали години спілкування «Козацьке здоров'я — багатство Батьківщини», тематичні бесіди Береженого Бог береже. а козака шабля стереже», подорожі «Шля­хами козацької слави», уроки козаччини «Раз козак у похід збирався» (походи берегами Сіверського Дінця, де були найдавніші поселення козаків), козацькі ігри, спартакіади «А нумо, козаки», «Козацькі розваги», родинний конкурс на кращу козацьку справу.

У 7—8 класах проводяться бесіди «Харчування козаків», тематичний вечір «I покажемо, що ми, браття, козацького роду», козацькі збори-естафети «Гей ви, хлопці-райгородці», усний журнал «Фізичне загартування козаків», змагання «Ігри та розваги козаків».

Для старшокласників: теоретична конференція «Розвиток особистості на основі відродження козацьких традицій фізичного загартування», уроки козацького гарту та здоров'я, театралізоване свято «Секрети козацького здоров я», змагання з козацьких єдиноборств, змагання «Супер козак класу, школи».

Учні школи активно збирають рецепти козацької кухні та медицини.

У шкільному музеї створений куточок козацької слави. Головною метою при проведенні цих заходів є підготовка фізично загартованих, з міцним здоров'ям майбутніх громадян нашої країни.

Виховна система традиційної козацької педагогіки Райгородцької ЗОШ передбачає як результат її впровадження впродовж 11 років навчання в школі такі результати:

—озброєння школярів знаннями про роль фізичної культури в житті людини, системи фізичного та психологічного загартування украі'нського козацтва;

— розвиток природних задатків, удосконалення душі, тіла в іграх, танцях, різних видах змагань;

—вироблення шляхетного й відповідального ставлення до себе;

—опанування військово-прикладними видами спорту, туризму, відповідними знаннями й навичками;

—вивчення особливостей свого організму;

—уміння надавати першу допомогу при нещасних випадках.

Авторським колективом представників різних соціальних інститутів селища Райгородок створено Програму школи сприяння здоров’ю, у її основу покладена педагогічна спадщина В. Сухомлинського, над вивченням якої довгий час працював педагогічний колектив школи з подальшим інформуванням батьків та громадськості.

Саме за право носити ім'я видатного вченого — В. Сухомлинського — бореться Райгородоцька ЗОШ I—III ступенів. Детальне вивчення та аналіз педагогічних праць Василя Олександровича [367] сприяло вдосконаленню навчально-виховного процесу, поліпшенню взаємодії педагогічного колективу з батьками, організації співпраці адміністрації школи, учителів, учнів, батьків з соціальними інститутами селища. Своєю багаторічною педагогічною діяльністю відомий педагог довів реальність існування школи радості, у якій навчається фізично й морально здорова дитина, енергійна, щаслива, повна життєвих сил. Під час вивчення спадщини В. Сухомлинського ми брали до уваги погляди, що стосувалися вирішення проблем здоров'я дітей, профілактики захворювань, режиму праці й відпочинку. Важливою для нас стала думка науковця про тісний взаємозв'язок здоров'я учнів і рівня їхньої успішності.

Тому кожним класним керівником школи ведеться паспорт здоров'я учнів класу. Це допомагає вчителям-предметникам здійснювати особистісне орієнтований підхід навчанні школярів.

Дирекція Райгородцької ЗОШ, передусім, створює здоровий мікроклімат у стосунках учителів — дітей, учителів — батьків, батьків — дітей.

Медичними працівниками Райгородцької дільничної лікарні та педагогічним колективом проводяться спільні наряди, розроблені пам’ятки та рекомендації для учнів та батьків з профілактики різноманітних захворювань.

Традиційними в Райгородцькій школі стали рейди «Зайди в кожен дім! Зазирни в душу дитини» з наступним обговоренням на семінарах.

У школі створений і працює педагогічний всеобуч для батьків, на заняттях якого розглядаються психологічні, педагогічні, фізіологічні проблеми розвитку та виховання дітей і підлітків. На батьківських конференціях обговорюються питання зміцнення та охорони здоров'я учнів, режим праці та відпочинку, перспектива розвитку фізичної культури та виховання.

Після закінчення навчального року Міністерством освіти і науки введено вимоги до проведення навчальних екскурсій для учнів 1-8, 10 класів. Усі екскурсії для учнів нашої школи відбуваються на околицях селища, де школярі пізнають рідний край і зміцнюють своє здоров'я. Учителі рекомендують учням і батькам частіше влітку бувати в полі, у лісі, біля річки, тому що Василь Олександрович своїм досвідом довів, що дитина, яка ціле літо буде спілкуватися з природою, ніколи не захворіє застудними захворюваннями. Методи народної медицини в спадщині видатного вченого завжди були в основі системи роботи щодо зміцнення здоров'я школярів.

Педагогічний колектив школи, проводячи оздоровчий моніторинг, також зробив такі висновки: у сім'ях, де батьки прислухаються до порад учителів, відвідують педагогічний лекторій, відповідально ставляться до свого здоров'я та здоров'я своїх дітей, значно зменшилося число захворювань.

Василь Олександрович завжди відмічав, що праця вчителя потребує великих затрат розумової енергії, є дуже відповідальною і психічно перевантаженою. Здоровий спосіб життя вчителя повинен стати основою його життєдіяльності. У Райгородцькій ЗОШ стало доброю традицією заняття спортом серед учителів, оволодіння різноманітними оздоровчими системами, навчання їх колег, заняття в тренажерному залі, проведення тренінгів «Як покращити здоров'я», «Умій володіти собою», адже тільки здоровий учитель зможе виховати здорового учня.

Не можна не погодитися з думкою про те, що здоров'я дітей — найголовніша цінність за будь-яких умов життя. I саме тому питання здоров'я дитини потребує особливої уваги, оскільки від ста­ну здоров'я малюка багато чого залежить: успіх у навчанні, фізичний розвиток та психічний стан дитини, ситуація в класному колективі, взаємини з товаришами.

Отже, треба з дитинства вчити малюка цінувати, берегти та зміцнювати своє здоров'я. Дуже важливо, щоб навчання здорового способу життя було традиційним, послідовним, тобто передбачало комплекс систематичних заходів, спрямованих на формування н учнів розуміння важливості піклування про своє здоров'я, фізичний розвиток.

Ураховуючи цей факт, педколектив нашої школи працює в напрямку створення оздоровчої системи, головними завданнями якої є:

—виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших як найголовнішої соціальної цінності;

—створення умов для збереження та зміцнення фізичного й психічного здоров'я учнів.

3 яких же елементів навчальної та позаурочної діяльності складається робота, спрямована на досягнення вищезазначених завдань?

По-перше, це уроки валеології, на яких учителі озброюють учнів необхідними вміннями, формують бажання й прагнення залишатися здоровим на довгі роки. А щоб цей процес був ефективнішим, докладається чимало зусиль для активізації уваги, мислення, уяви дітей, а саме: проведення уроків у нестандартній формі (уроки подорожі, уроки-ігри, уроки-вікторини тощо), використання різноманітного та цікавого для дітей навчального матеріалу та художньо-ігрових методів.

Зазначимо, що збагачення школярів знаннями з питань особистої гігієни, фізичної культури, спорту, формування навичок здоро­вого способу життя здійснюється на уроках з ОБЖ та інших загальноосвітніх дисциплін: це фізкультхвилинки, тести, завдання, бесіди, ігри валеологічного змісту.

Безумовно, одним з основних чинників рухової активності є уроки фізичної культури. I чим цікавіші вони, тим більше користі приносять дітям. Тому вчителі фізкультури нашої школи організовують заняття так, щоб вони були для учнів джерелом радості, натхнення, емоційного задоволення. 3 цією метою на уроках широко застосовуються ігровий та змагальний методи, самостійні заняття за інтересами.

Крім уроків фізичної культури, валеології, ОБЖ, у школі організовано фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі навчального дня: гімнастика до занять, ігрові перерви, спортивні години в групах подовженого дня.

Великого значення у справі зміцнення здоров'я дітей набувають спортивно-оздоровчі позакласні заходи. Дні здоров'я, екскурсії на природу, дні колективного відпочинку батьків та дітей, спортивно-родинні свята, змагання «Козацькі розваги» (8—11 клас), «Веселі козачата» (3—7 клас). Активну участь беруть учні школи в районних та міських змаганнях з різних видів спорту: волейболу, футболу, баскетболу; із захопленням проходять шкільні змагання з баскетболу між учнівською командою та командою вчителів!

Значна роль у процесі зміцнення здоров'я дітей належить факультативам, клубам, виховним годинам.

Для учнів старших класів організовано роботу факультативу «Пізнай себе», на практичних заняттях якого діти дізнаються про те, що через пізнання себе, своїх можливостей і прагнень відбувається пізнання навколишнього світу, про те, що самопізнання веде людину до розуміння свого місця у світі, сенсу життя, формує її характер і волю. Особливу увагу учнів привертають такі теми факультативу, як «Емоції. Фізіологічна природа емоцій», «Етика спілкування», «Психофізіологічний вплив кольору на організм людини».

3 минулого навчального року в початкових класах проводяться виховні години за програмою «Корисні звички». Учителі вважають, що методи роботи за цією програмою гармонійно доповнюють навчання після уроків. Рекомендовані програмою теми спрямовані не тільки на профілактику шкідливих звичок, а й на розвиток дитини як особистості, на виховання в дітей самоповаги та взаємоповаги, гуманності та доброти. Достатня увага приділяється те­мам оздоровлення організму (засоби загартовування, пропаганда різних видів спорту).

Позитивно впливають на учнів заняття в клубі «Здоровий спосіб життя». А від виступів агітбригади «Здоровенькі були», до складу якої входять члени клубу, отримують задоволення не тільки глядач, а ще більшою мірою самі артиста.