Розвиток освіти в період Київської Русі і доби козаччини

УКООПСПІЛКА

ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ

кафедра філософії і культури Реферат

на тему:

“Розвиток освіти в період Київської Русі і доби козаччини”

 

Виконала:

студентка 381 групи

факультету МЕВ

Данкова Н.О.

Перевірила:

Руда Н.Я.

ЛЬВІВ - 2003
1. Доба Великокняжої України-Руси

Україна має давні традиції освіти. Ще Князь Київський Володимир Великий, за словами літописця “почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку”. Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма[1].

Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-Волинського з метою “смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів”[2].

Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латині та німецької мови. Київський митрополит (1147-54) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою[1]. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. В “Повісті минулих літ” говориться: “Любив Ярослав книги... Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості... Велика користь від навчання книжного. Книги - мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах - бездонна глибина... В книгах - світло мудрості...”[3]. В 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека - Бібліотека Софійського Собору або за іншою назвою - Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг[4]. Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були засновані й в інших містах Київської Русі - Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Власне, на нашу думку, можна говорити про елементи просвіченої монархії часів Ярослава Мудрого.

Які книги часів Київської держави були особливо відомими і популярними? По-перше, це книги Святого Письма: Євангелії, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлена в 1056-57 рр. в Києві. З писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Івана Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день - “Прологи”, помісячні життєписи “Минеї” та збірники життєписів святих якоїсь одної країни - “Патерики”. Світський характер мали Збірники Святослава та збірки “золотих думок”, запозичених з різних джерел - так звані “Бджоли”, а також, почасти перекладні повісті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське царство”, “Троянська війна” та ін.[5]. Їх читали церковнослужителі, світські люди при дворі, княжі сім’ї, їх освічене оточення тощо.

Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників “Фізіолог” та “Шестиднев” - з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких, римських та ін. філософів тоді в Україні ще не було. Окремі виїмки зустрічаються з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії за Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов’ян шукати знання “на чужому полі”, вбирати його з чужих джерел. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають, що краще” [1].

Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків науки та мистецтва - такі характерні риси освіти в Україні того часу.

В історії, літописанні, описовій географії спроби і успіхи вітчизняних вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим, постав уже 1039 р., на думку І.Крип’якевича[1], при дворі київського митрополита. Він дає глибоку ретроспективу версії історії людства починаючи від розселення народів після зруйнування Вавілонської вежі. Історія Київської держави тут виписана в роках 862-1117. Літописання продовжують ченці Печерського монастиря, Никон Великий близько 1069-1073 рр, Нестор-Літописець, який біля 1112 р. впорядкував “Повість минулих літ”, ченці Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр біля 1116 р., а також інших монастирів [1]. Київський літопис доводить опис історичних подій до 1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який обіймає період 1205-1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу досягла “Повість про похід Ігоря” історична поема про похід князя Ігоря проти половців у 1185 р. Популярною була “Хроніка Даніїла Мніха до Святої Землі” - путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність, потяг до знань. Згадаймо хоча б “Поученіє дітям” Володимира Мономаха, або “слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Паломник” ігумена Данила і т.д.

Значного успіху було досягнуто в галузі права. З ІХ ст. діє “Закон руський”[4]. За Володимира Великого укладено зведення законів усного звичаєвого права “Устав землений”. У 1016 р. з’являється звід законів “Правда Ярослава”.

Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець(друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Анна опрацьовує і видає першу книгу рецептів з фітотерапії[6].

Отже, резюмуючи ці короткі тези про вітчизняну освіту і науку розглядуваного періоду, треба виділити такі принципи, характерні риси освіти доби Великокняжої України-Руси. По-перше, це відкритість до світу, активне вбирання, запозичення і використання для освіти набутків та знань інших народів. Елементами, фактами, які ілюструють цю відкритість є орієнтація в освіті на її полімовність при грецькій домінанті, широка перекладацька діяльність освітніх центрів. По-друге, у вітчизняній освіті і науці того часу чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей. По-третє, попри домінанту церковного освітнього середовища простежуються і сильні компоненти світської освіти. По-четверте, слід відзначити високий рівень історико-літописної, правничої, книговидавничої справи, науки і освіти в Україні-Русі. Разом з тим, сфера природничих наук, природничого вектора освіти ще не розвинена.