1 Цю проблему вирішили Фінляндія та Швеція, на яких поки що не поширюється дія Соціальної хартії ЄС


26 березня 195 року набула чинності Шенгенська угода (підписана ще у 1985 році). Спочатку її підписали 5 країн: ФРН, Франція та країни Бенілюксу, і саме ці країни у 1995 році були в складі Шенгенської зони. До них протягом 1995 – 1996 років приєдналися ще 5 країн: Австрія, Греція, Португалія, Іспанія, Італія.

2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що після створення ЄС повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути те, що вже було досягнуто, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. Вона розглядала три основні блоки питань:

1) Питання економічного та валютного союзу ЄС (неофіційна назва – “зона євро”).

Ідея про введення єдиної валюти висувалося ще на початку 80-х років, але на той час це навряд чи було можливим. Для входження в зону євро кожна країна мала б досягти певних економічних показників: спочатку говорилося про те, що всі країни зони мають досягнути однакового рівня розвитку. Але в 1996 році Міністри фінансів країн ЄС, розглядаючи вимоги до входження в зону євро, прийшли до висновку що жодна з країн не віповідає жодному з критеріїв1. Було представлено такі пропозиції:

а) зниження критеріїв до реального стану справ;

б) не знижувати критерії, а ввести поняття “умовної відповідності” всіх тодішніх членів ЄС;

в) Німеччина та Франція говорили про те, що нову валюту слід вводити в країнах “твердого ядра” ЄС, а інших країн приймати відповідно з критеріями.

Перша пропозиція була відхилена, а дві інші – схвалені.

Проти концепції “твердого ядра” виступала Великобританія. В принципі, Великобританія взагалі була проти введення євро, і сучасний стан справ, коли євро поступово втрачає свою вартість відносно американського долара, лише доводить це. Проти введення євро виступала також Данія та Швеція. Але противники євро опинилися у меншості.

До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину, Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію, Австрію, Фінляндію та Ірландію. Таким чином лише 50% членів ЄС мали право на введення євро. Це підштовхнуло членів МК ЄС заплющити очі на декотрі недоліки. Врешті решт лише три країни ЄС опинилися поза зоною євро: Великобританія, Данія (ці країни не захотіли увійти) та Греція.

Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року введення євро у безготівкові розрахунки, а з 1 січня 2002 року євро повинно бути введено в готівковий обіг. Зараз іде мова про відкладення початку другого етапу.


2) Питання розширення ЄС.

Дискусії на МК ЄС зводилися до того, що на членство у відносно недалекій перспективі можуть претендувати 13 країн: 10 Південно-східної Європи, а також Кіпр, Мальта та Туреччина. Питання з Туреччиною, яка намагається здобути членство в європейських інтеграційних структурах вже 35 років, було відкинуто тому, незважаючи на її значні успіхи в економічному розвиткові. В якості негативних причин було названо:

невідповідність економічної та фінансової системи;

відсутність належної демократії;

наявність внутрішнього політичного конфлікту (курдська проблема).

Туреччина, коли їй у черговий раз відмовили, спробувала шантажувати ЄС і заявила, що не дасть НАТО розширюватись на Схід: при вступі нових членів до НАТО, всі країни-члени блоку повинні ратифікувати це рішення, і Туреччина погрожувала заблокувати таке рішення. Проте ніяких результатів це не дало.

Питання щодо Кіпру та Мальти було вирішено на користь їх вступу, оскільки навіть незважаючи на існуючі проблеми поглинання цих невеликих за площею та населенням територій, не буде болісним для ЄС.

У 1995 році було підписано Пакт стабільності в Європі, однією із складових якого були двосторонні договори між ЄС та країнами Центральної Європи, які потенційно можуть стати членами ЄС. В цьому ж Пакті було запроваджено формулу розширення ЄС за формулою 6+3: 6 центральноєвропейських країн (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія та Румунія) і 3 балтійські країни (Естонія, Латвія та Литва). Україна висунула доповнення до цієї формули у вигляді “6+3+1”, маючи на увазі себе. В результаті цю формулу було прийнято, але замість України під “1” було включено Словенію (єдину з республік Югославії, де практично не було війни).

Однак конференція тривала і в результаті було вирішено, що з цих 10 країн необхідно все ж таки виділити меншу кількість, а саме 5: Чехія, Угорщина та Польща, Естонія та Словенія. Однак прийняття всіх країн відразу є практично неможливим. Справа в тому, що в ЄС діє сільськогосподарська політика. В усіх країнах ЄС сільське господарство є збитковим і для його нормального функціонування йому необхідно надавати дотації. Саме тому ще в 60-х роках було запроваджено таку політику. На сьогодні найбільшими споживачами дотацій є Греція, Франція, Іспанія, Португалія та невеликою мірою Італія. Але вступ країн Центральної Європи, в яких частка сільського господарства є досить великою, відразу потребуватиме значного збільшення обсягів дотацій на сільське господарство.


3) Надання ЄС військового виміру.

З 1954 року у ЄС окрім НАТО, існувала така військова структура як Західноєвропейський Союз (договір ратифіковано у 1955 році). Але жодної самостійної ролі він не відігравав.

У 90-ті роки почали висувати пропозиції про включення ЗЄС до складу ЄС у якості військового блоку. Однак спільних позицій з цієї точки зору не було. Проти категорично виступали: Великобританія, Данія та Португалія. Такі країни як Франція, Німеччина та певною мірою Голландія так само категорично виступали за. Не обійшлося і без тиску США, які не були зацікавлені у створенні такої структури в Європі без їх участі. В ході МК ЄС це питання було відхилено.

В документі, який підбивав підсумки МК ЄС було записано досить нейтральне формулювання: надання ЄС військового виміру не є питанням сьогоднішнього дня, але це не означає відмови від цієї ідеї у стратегічній перспективі

МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договір, який став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.

1 Єдиною країною, яка майже на 100% підійшла до критеріїв зони євро, був Люксембург.


НАТО у повоєнній системі міжнародних відносин.

Організація Північно-Атлантичного договору НАТО було засновано 4 квітня 1949 року із підписанням Північно-Атлантичного договору. Первісними засновниками-членами НАТО були:

(2 північно-американські країни) США, Канада,

(3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

(3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

(3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

(1 країна Південної Європи) Португалія.

Сам по собі договір нічого особливого не представляв, він містив 14 доволі загальних статей. Найбільш відомою є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”). Згідно з договором утворювалася Північно-атланична рада, яка і створювала структуру організації та

До кінця 80-х років до НАТО увійшли ще 4 країни. В 1952 році до НАТО було прийнято Грецію та Туреччину, у 1955 – ФРН, у 1982 році – Іспанію.

До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується.

Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав час конструктивного діалогу із колишніми противниками.

У листопаді 1991 року на самміті НАТО у Римі приймається розширений документ під назвою “Нова стратегічна концепція НАТО”. Його основними принципами є:

1) посилення політичного компоненту НАТО: з військово-політичного блоку організація має перетворитися на політично-військовий;

2) підсилення європейського компоненту у складі НАТО;

3) скорочення збройних сил НАТО на 30-40% (всі види збройних сил: сухопутні, морські, повітряні та протиповітряні), скорочення ядерних арсеналів на 80%;

4) спрощення системи військового командування;

5) налагодження прямих контактів партнерства із колишніми соціалістичними країнами (у 1991 році на відміну від 1990 мова йде вже не про “діалог”, а про “партнерство”).

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Головна мета – взаємні консультації в разі потреби (кризи). Майже всі країни Східної Європи відразу відгукнулися на ініціативу НАТО. Оскільки 20 грудня 1991 року формально ще існував СРСР, документи про вступ Ради північно-атлантичного співробітництва підписував саме він. Після його формального зникнення 1 січня 1992 року лише Росія унаслідувала членство у цій організації. Інші республіки СРСР були прийняті лише у березні 1992 року.

Однак через деякий час більшість країн, які прагнули отримати повноправне членство в НАТО, дещо розчарувалися у Раді північно-атлантичного співробітництва. Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994року

10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо. Передбачалося, що участь у цій програмі також не забезпечує вступу до НАТО, але цей крок все ж таки був набагато сміливішим.

Україна першою з країн СНД приєдналася до цієї програми (4 лютого 1994 року), підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 – 24.

Цікавою є позиція Росії. До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року внаслідок декількох причин (першою з яких була секретна доповідь Примакова), Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.

Росія заявила про те, що не можна ставити її, велику державу, поряд із якоюсь там Македонією чи Литвою. Вона відмовилася підписувати презентаційний договір і вимагала створити спеціальну програму типу “16+1” – країни НАТО + Росія. Відповідь НАТО була негативною.

НАТО опинилося у глухому куту. Запланувавши охопити програмою “Партнерство заради миру” весь Євроатлантичний регіон, вони постали перед відмовою Росії – найбільшою і найпотужнішою державою регіону. Тому претензії Росії вирішили задовольнити. У травні 1995 року НАТО погодилось, що Росія є великою державою і підписало з нею окрему програму “16+1”. А щоб зняти ейфорію російських дипломатів, у вересні 1995 року НАТО підписало аналогічну програму з Україною, поставивши її поряд з Росією у ранг “особливих партнерів”. Щоправда ця індивідуальна програма практичного значення майже не має, торкаючись лише питання престижу країни.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)1.

5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.

В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.

На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.


1 Зараз уряд у Словаччині змінився і вона може потенційно увійти до НАТО.


Информация о работе «Лекции по международным отношениям и внешней политике»
Раздел: Международное публичное право
Количество знаков с пробелами: 106832
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
29298
0
0

... , пожалуй, впервые в истории человечество начинает по-настоящему осознавать свою родовую общность, важность общечеловеческих ценностей. Этот процесс оказывает влияние и на сферу международных отношений, на разработку и реализацию внешней политики. В связи с этим знаменательно, что в последнее время в сфере международных отношений все шире применяется метод консенсуса. (Consensuc (лат.) – согласие, ...

Скачать
709004
35
0

... М., 1976; Система, структура и процесс развития международных отношений / Отв. ред. В.И. Ганпман. — М., 1984. 17. См., например: Антюхчна-Московченко В.И., Злобин А.А., Хруста-лев М.А. Основы теории международных отношений. — М., 1988, с. 68. 18. Возе К. 5осю1ое1е (1е 1а ра1х. — Рапа, 1965, р. 47—48. 19. ВгаШаг<1 РН., Д/аИН М.-К. Ьех ге1аиоп5 т1етайопа1е&. — Рапа, 1988, р. 65-71. 20. ...

Скачать
64465
0
0

... отношений с этической точки зрения еще сложнее, чем с юридической. Несмотря на эту разницу в понятиях, авторы используют их для обозначения одного и того же процесса – становление нормативной системы международных отношений, некоторые употребляют словосочетания «примат права» и «верховенство права в МО», выяснив, что все-таки авторы подразумевают одни и те же явления, для некоторых цитат условно ...

Скачать
114230
0
0

... является международный правопорядок, а на самой вершине находится "основная норма"- pacta sunt servanda. 5. Роль дипломатии в проблеме соотношения внешней политики и международного права. Рассматривая проблему соотношения внешней политики и международного права , необходимо обращать внимание на роль дипломатии в этом соотношении. В действительности международное права и дипломатия - это две ...

0 комментариев


Наверх