Реферат

Курсова робота включає: 32 стор., 11 джерел.

Об'єкт дослідження – Технології адміністративного політичного управління.

Предмет роботи – система адміністративного політичного управління.

Мета роботи полягає в проведенні аналізу літератури що пов'язана з питанням системи державного управління та державною політикою взагалі.

Методи дослідження - порівняльний, описовий, історичний.

Ключові слова: Державна політика, влада, АДМІНІСТРАЦІЯ, ПОЛІТИКА, президент, конституція, управління, бюрократія, реформування, впровадження, система


Зміст

Вступ….......................................................................................................... 3

1. Принципи державного управління. 5

1.1 Основні поняття системи державного управління України. 5

1.2 Управлінські процеси. 8

1.3 Класифікація та функції системи державного управління. 14

2. Адміністративне управління в політичному житті держави. 17

2.1 Технології впровадження політики. 17

2.2 Методи державного управління. 21

2.3 Практика реформування сучасного державного управління в Україні 24

Висновки. 29

Список літератури. 32


Вступ

Актуальність теми роботи обумовлена тим, що державна політика та політика управління відіграє надзвичайно важливу роль у суспільному житті. Саме вона покликана своєчасно виявляти назрілі проблеми розвитку суспільства, аналізувати їх, установлювати причини виникнення, складнощі, суперечливість та знаходити шляхи вирішення цих проблем. У сфері державної політики приймаються відповідні державно-політичні рішення, розробляється відповідний інструментарій, створюється механізм їх реалізації. Прагматика актуальності та необхідності реформування системи державного управління як чинника суспільної життєдіяльності зумовлена ще й тим, що вона й дотепер не знайшла свого адекватного висвітлення у вітчизняній науковій літературі, не стала об'єктом наукового аналізу українських учених. Між тим не викликає сумніву той факт, що повільні темпи й труднощі реформування українського суспільства багато в чому пов'язані з відсутністю науково-аналітичного забезпечення державної політики України. Наслідком цього, зокрема, є те, що проблеми суспільства визнаються і стають предметом теоретичного дослідження й практичного вирішення вже після того, як вони загострилися. В епоху радикальних політичних трансформацій людей дедалі більше турбує той факт, що здатність органів державного управління до розробки політики знизилася до небезпечно низького рівня... Аналіз політики в нашому бурхливо змінному світі потрібний як ніколи.

Реформування суспільного життя України, становлення демократичної, соціальної, правової держави, багатопартійності та інших демократичних інститутів у процесі трансформації українського суспільства вимагають підготовки нового покоління аналітиків, консультантів, експертів, викладачів, організаторів для системи державного управління, партій і рухів, засобів масової інформації, центрів, фондів та інших структур, систематичного підвищення їхньої кваліфікації. Нині в Україні практично не вироблено кваліфікованого аналізу державної політики та механізмів політики впровадження у зв'язку з відсутністю як методик, наукової та навчально-методичної літератури, так і спеціально підготовлених фахівців. Це складне й відповідальне завдання, від вирішення якого безпосередньо будуть залежати наші успіхи в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства. Отже, цим продиктована необхідність докладного аналізу державної політики, особливо в умовах того перехідного стану, в якому зараз перебуває Україна, а також потреба дослідження історичного й міжнародного досвіду її розробки та впровадження, вивчення відповідних науково-теоретичних надбань, що насамперед сприятиме з'ясуванню особливостей складної динаміки державної стратегії й тактики, допоможе зрозуміти основні закономірності й механізми її впровадження в Україні.


1. Принципи державного управління 1.1 Основні поняття системи державного управління України

Державна політика — це набір цінностей, цілей та знарядь, пов'язаних з визначенням суспільних проблем

Державна політика — це не випадкова, безсистемна поведінка учасників процесу політики, а цілеспрямована дія/бездія, що розробляється для досягнення поставленої мети.

Державне управління — це своєрідна форма і засіб практичного втілення в життя державної політики. Політика й управління тісно взаємопов'язані, внаслідок чого політика стає управлінням, а управління становить найбільшу політику. Управлінські питання не є політичними, але при цьому політика нічого не варта без підтримки управління, тому що управління не є політикою.

Управління — це система органів та установ, призначених здійснювати рішення політичної влади. Соціальне управління вирізняється з-поміж інших керованих систем тим, що в його рамках діють не лише стихійні механізми, а відразу дві взаємопов'язані детермінанти: і свідомий, і спонтанний способи регулювання. Відомо, що в більшості випадків у людини не виникає потреби в спеціальному науковому обґрунтуванні своїх дій, тобто апеляції до науки. Така потреба з'являється тільки тоді, коли рішення має багато варіантів і людині складно оцінити наслідки своїх дій, коли колектив, яким управляють, є досить великим, і від того, як він буде організований, значно залежить результат його діяльності. Державне управління в людському суспільстві організовує, регулює, спрямовує та контролює діяння суб'єкта державного управління, спрямоване на об'єкт державного управління.

Характеризуючи державне управління, необхідно передусім відзначити, що це — підзаконна діяльність органів виконавчої влади спрямована на практичну організацію суспільного життя і забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов для їхнього матеріального, культурного та духовного розвитку.

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом. Серед названих організацій є органи державного управління, наділені державно-владними повноваженнями. Систему таких органів по-іншому називають апаратом держави.

Основними принципами системи державного управління України є:

Ø  принцип демократизму (державний апарат виражає і виконую волю більшості населення);

Ø  принцип гуманізму (державний апарат визнає, допомагає здійснювати, охороняє і захищає основні права людини);

Ø  принцип соціальної справедливості (апарат держави забезпечує згоду, консенсус між різними частинами суспільства, баланс різноманітних інтересів);

Ø  принцип законності (організація і діяльність державного апарату здійснюється на підставі законів, на виконання законів і порядку передбаченому законом);

Ø  принцип суверенності державної влади (апарат держави будується на принципі єдності влади як єдиного виразника і носія суверенітету народу);

Ø  основні функціональні напрямки діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) чітко розподіляються між відповідно спеціалізованими системами органів – різновидами влади;

Ø  у роботі державного апарату основна роль належить організаційними та виховними методами, методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення;

Ø  свої функції апарат виконує із залученням різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ними;

Ø  принцип гласності, відкритості і врахування громадської думки;

Ø  принцип національної рівності.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об’єднаннями і рахунками, вивчає громадську думку і враховує її і організації й здійсненні покладених на нього завдань.

Таким чином, державний апарат (обраний чи призначений) є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.

Первинною клітиною державного апарату є орган держави. “Орган держави це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців (або депутатів Рад), який (орган) наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення.

Наявність владних повноважень означає, що орган держави здатний встановлювати обов’язкові правила поведінки, тобто юридичні норми і індивідуальні акти і домагатись за допомогою встановлених законами засобів їх здійснення. Від кожного державного органу, взято окремо чи спільно з іншими, значною мірою залежить рівень розвитку і ефективність діяльності державного апарату в цілому. Тому держава повинна піклуватись про те, щоб по відношенню до державних органів чітко визначались сфера їх діяльності і компетенція, були упорядковані їхні взаємовідносини з недержавними органами і організаціями, насамперед, органами місцевого самоврядування, щоб державні органи являли собою відносно самостійні, професійні та відповідальні рамки державного апарату.

Органи держави мають загальні і специфічні ознаки. До загальних ознак можна віднести: всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції; діють у встановленому порядку; взаємопов’язані відношеннями субординації; всі разом створюють одну цілісну систему, що називається апаратом держави.

Специфічними рисами, тобто такими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слід вважати:

Ø  формування їх безпосереднього державою чи населенням (виборцями) і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

Ø  виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у законодавчому порядку повноважень, видів і форм діяльності;

Ø  наявність у кожного державного органу юридично закріпленої організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті, а також порядок його взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;

Ø  надання державним органом повноважень державно-владного характеру.

Наявність державно-владного характеру є найбільш важливою ознакою державного органу, за якою існує можливість досить чіткого розмежування державних органів і державних організацій (підприємств, установ) від недержавних органів та організацій.

  1.2 Управлінські процеси

Методологічно істотним для дослідження державної політики як управлінського процесу, а також ефективності цього процесу є з'ясування того, в якому режимі він працює. У праці А. С. Васильєва для етапу аналізу впровадження рішень у життя рекомендовано застосовувати теорію ризику та мережеве планування й управління.

Загалом державне управління та державна політика асоціюються переважно з усвідомленим регулюванням суспільних справ і колективних ресурсів з боку офіційних державних інститутів, що контролюють основні важелі влади груп інтересів. Управління суспільством, як відзначав американський дослідник Ч. Ліндблом, може бути змальоване як механізм з вищими бюрократами «нагорі», простими громадянами «внизу» та рештою ланок, які субординовані відповідно до Їхніх проміжних рангів. Цей великий за обсягом і складний механізм є багаторівневою системою функціональних фаз і рангових ланок, що перебувають у стосунках координації й субординації. Кожен вищий рівень і ранг, з одного боку, більш інформований, ресурсне та функціонально забезпечений, ніж нижчий, а з іншого — більше відповідальний за підтримку режиму оптимального функціонування підпорядкованих йому ієрархічних рівнів.

У широкому розумінні категорія управління досить часто визначається як функція органічних систем різноманітної природи та складності, що забезпечує збереження їхньої структури, підтримку внутрішнього режиму функціонування й реалізації програми. Управління — це система органів та установ, призначених здійснювати рішення політичної влади. Соціальне управління вирізняється з-поміж інших керованих систем тим, що в його рамках діють не лише стихійні механізми, а відразу дві взаємопов'язані детермінанти: і свідомий, і спонтанний способи регулювання. Відомо, що в більшості випадків у людини не виникає потреби в спеціальному науковому обґрунтуванні своїх дій, тобто апеляції до науки. Така потреба з'являється тільки тоді, коли рішення має багато варіантів і людині складно оцінити наслідки своїх дій, коли колектив, яким управляють, є досить великим, і від того, як він буде організований, значно залежить результат його діяльності. Державне управління в людському суспільстві організовує, регулює, спрямовує та контролює діяння суб'єкта державного управління, спрямоване на об'єкт державного управління. Характеризуючи державне управління, необхідно передусім відзначити, що це — підзаконна діяльність органів виконавчої влади спрямована на практичну організацію суспільного життя і забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов для їхнього матеріального, культурного та духовного розвитку.

Щодо єдиних принципів державного управління для держав — членів Європейського Союзу, то вони ґрунтуються на Європейському адміністративному просторі (ЄАП). ЄАП складається зі спільних стандартів для здійснення державного управління, які визначаються законом і запроваджуються через систему заходів, процедур та механізмів звітності.

Узгодження та гармонізація стандартів державного управління не означає уніфікації систем і засад державного управління в країнах ЄС. Варто наголосити, що національні системи державного управління, незалежно від свого устрою, повинні визнавати й дотримуватися стандартів, однакових для держав — членів ЄС. Спільними принципами державного управління для країн Західної Європи є:

Ø  надійність і можливість прогнозування (правова впевненість);

Ø  відкритість і прозорість;

Ø  звітність;

Ø  ефективність і результативність.

Відмінність державного управління від керівництва приватною фірмою полягає передусім в універсальності характеру державного управління, яка зумовлена всезагальним охопленням владних повноважень і функцій, потребами в регулюванні практично всіх видів суспільних ресурсів і сфер суспільного життя.

При аналізі специфіки державного управління слід враховувати і загальну роль конституційного, державного права як системи базових норм, що від імені народу регламентують (більшою чи меншою мірою, залежно від виду політичного режиму) всі головні сфери активності людей і визначають фундаментальні принципи взаємовідносин між громадянами і суспільними інститутами. Також окремі ланки та елементи механізму державного управління наділені легітимними повноваженнями і владними функціями; універсальною формою з жорсткими регламентами і санкціями; адміністративними засобами й інструментами; комплексом колективних ресурсів, що використовуються від імені та в інтересах народу.

Розглядаючи управлінські засади формування і впровадження державної політики, зазначимо, що державне управління є особливим типом соціального управління, за якого державна організація як ієрархізований суб'єкт політики:

Ø  наділена універсальним комплексом державно-владних повноважень;

Ø  офіційно застосовує адміністративні методи керівництва та примусові санкції;

Ø  використовує легітимні форми соціального спілкування й легальні засоби взаємодії з групами й індивідами;

Ø  цілеспрямовано регулює колективні ресурси соціуму.

Загалом державна політика пов'язана з виробленням стратегічного курсу, основних напрямів розвитку держави й засобів досягнення цілей і завдань. В основу механізму сучасної державної політики покладено такі концептуальні положення:

Ø  формування легітимного суб'єкта й інституціональної ієрархії державної політики;

Ø  розробку стратегічного курсу та прийняття державно-політичних рішень;

Ø  адміністративні й інші засоби реалізації рішень;

Ø  блок державного контролю й арбітражу, забезпечення самокорекції політичного режиму та зворотного зв'язку з об'єктами державного керівництва.

Характеризуючи засоби представництва й моделі формування самих суб'єктів державної політики, виділимо їх базові типи: елітаристський, корпоративістський, плюралістський, партисипаторний,— які практично охоплюють увесь системотворчий спектр управління, починаючи з гіперконцентрації державної волі в руках однієї чи декількох осіб і до плебісцитаторних механізмів чи партисипаторних засобів формування суб'єктів суспільного волевиявлення.

Прихильники концепції елітаризму вважають, що концептуальні напрями державної політики визначають, розробляють та впроваджують вибрані чи призначені професіонали. Вони добре підготовлені, поінформовані й через те є компетентними, а надмірне розширення соціального представництва і кордонів участі у політиці призводить до кризи та зниження ефективності дії всієї системи державного управління. Суб'єктом державної політики є еліта, якій делегуються основні повноваження з прийняття стратегічних для країни державно-політичних рішень і яка акумулює колективну волю нації.

Корпоративісти виходять з інших передумов: із моделі узгодження в рамках державної політики різнорідних групових, корпоративних інтересів як через парламентські механізми, так і засобом спеціальних функціональних структур, які складаються з роботодавців і профспілок («тристоронні комісії»), і де державні органи, що виробляють стратегію та керують державою, формуються на підставі вільного, рівного і пропорційного представництва.

Прихильники партисипаторної системи управління виступають за кардинальне розширення сфери впливу народних мас на процес формування державної стратегії, а також за здійснення децентралізації владних повноважень державних суб'єктів, зміщення центру ваги в бік регіонального рівня прийняття рішень і порядку самоуправління локальних товариств громадян.

Спосіб формування носіїв суспільної волі, порядок представництва та участі мас у державному управлінні єднає це з макрополітичним процесом через його складника — виборчий процес. У зв'язку з виборами та зміною вищих посадових осіб чи правлячих партій може змінюватися або виникати зовсім нова державна стратегія. В демократичному суспільстві вибори вищих посадових осіб і представницьких органів влади (від президента і парламенту до муніципалітетів) і є за суттю тим самим легітимним засобом формування інтегральної ролі вираження суспільних інтересів. На референдумах і плебісцитах усі виборці на короткий термін безпосередньо презентуються як колективний суб'єкт державної політики.

Наступною ланкою в механізмі державної політики є розробка державної стратегії та прийняття рішень, пов'язаних із законодавчим процесом і оперативним управлінням з боку органів виконавчої влади. Активну участь у виробленні державної політики беруть і законодавчі та виконавчі інститути влади. Залежно від співвідношення владних повноважень між ними, вирізняють дві основні моделі розробки державної стратегії та прийняття рішень: активна і представницька. Для активної моделі не характерне формування законодавчими інститутами визначальних принципів і конституційних норм, вироблення стратегії загальнодержавної політики. Водночас практична реалізація стратегічних рішень і сама технологія оперативного управління закріплена за виконавчими органами.

Згідно з іншою, представницькою моделлю, законодавчі парламентські органи обмежуються лише формуванням найзагальніших орієнтирів і правил гри, а прийняття багатьох важливих оперативно-стратегічних рішень делеґовано в структури виконавчої влади.

Третім складником механізму здійснення державної політики є процес застосування технологічних прийомів і методів оперативного управління, зумовлених необхідністю реалізації стратегічних цілей і рішень та орієнтованих у першу чергу на практичний управлінський вплив. Цей етап управлінського циклу безпосередньо пов'язаний з політичними режимами, що відображають особливості інституціональної взаємодії державних органів з громадянами, так само як і методи політико-правового управління (співвідношення примусу й переконання, насилля й закону тощо).

Останній блок у механізмі державної політики забезпечує контроль управлінського процесу й самокорекцію його режиму, тобто вирішення конфліктів, робота системи нагляду й арбітражу, забезпечення дії зворотного зв'язку, пов'язаного передусім з судово-конституційним процесом, та функціонування контрольно-наглядових інститутів (прокуратура, омбудсмен тощо).

У зв'язку з аналізом управлінських засад формування і здійснення державної політики та характеристикою ієрархії функціональних блоків постає проблема субординації між носіями державних повноважень, координації між суб'єктами й об'єктами державного управління. Розглядаючи державу як систему субінститутів, зазначимо, що вони розмежовуються за своїми повноваженнями та функціями на горизонтальні (галузі влади) й вертикальні (рівні влади) ряди. Процес державного управління (за А. Бентлі) поділяється на групову активність людей, що діють у межах трьох гілок влади на три горизонтальних субпроцеси: законодавчий, адміністративний і судовий. Подібну ієрархізовану структуру має і сам об'єкт державної політики та управлінської взаємодії — суспільство. Структурування громадянського суспільства як сфери державної взаємодії розглядається за такими підходами.

Як об'єкт державного реґулювання, вирізняють сфери суспільного життя, окремі види наявних у суспільстві ресурсів і відповідні їм напрями державної політики: економічна, соціальна, культурна, освітня, інформаційна та інші.

1.3 Класифікація та функції системи державного управління

Підставою для класифікації об'єктів державного управління є поділ на різноманітні соціально-демографічні, професіонально-кваліфікаційні чи етнічні групи людей. На зміну соціального стану цих груп спрямований управлінський вплив, відповідно до якого здійснюється специфічна жіноча, молодіжна чи етнонаціональна політика (політика прибутків і зайнятості з диференційованим вираженням для окремих соціально-професійних верств населення).

Характеристика управлінських засад формування і впровадження державної політики складається з таких елементів:

Ø  сукупності субпідпорядкованих дій людей;

Ø  взаємодії управлінських ланок і блоків інституціонального механізму, спрямованих на вироблення й реалізацію стратегічних цілей і рішень;

Ø  управлінського циклу, в якому немає жорсткої послідовності функціональних фаз, оскільки вони можуть іти паралельно, що призводить до нівелювання чіткості їхнього початку й кінця.

Ч. Ліндблом і Е. Вудгауз зазначають: «Будь-яка державна політика є комплексним феноменом, який складається із дій багатьох обраних, призначених чи найнятих чиновників. У той же час до публічної політики залучено й чимало окремих громадян та їхні вчинки». Центральною ланкою в загальному механізмі державної політики є фаза прийняття стратегічних і оперативно-тактичних рішень.

Аналізуючи управлінські засади формування і впровадження державної політики, розглянемо методи державного управління щодо структури політичного режиму. Ці методи поділяються на: засоби здійснення державних цілей і управлінських рішень; засоби підтримання стабільності політичної системи та відтворення інституціонального порядку в суспільстві; інструменти мобілізації ресурсів і керівництва людьми.

Загалом історичний досвід розвитку суспільств викристалізував два визначальних типи методів державного управління:

Ø  переконання, що в основному спирається на маніпулювання механізмами свідомості й установками поведінки громадян;

Ø  примус, що спирається на використання сили й навіть крайніх форм насилля.

Ці два «ідеальних типи» створюють двополюсну шкалу «примус-переконання», на якій розміщені всі проміжні інструменти, що застосовуються для керівництва людьми з боку державної адміністрації. Окрім того, на базі цих двох архетипів, залежно від політичного режиму країни, можлива велика кількість комбінацій різних прийомів і методів у державному управлінні. Згідно зі шкалою, можемо охарактеризувати деякі методи державного управління, які застосовуються при впровадженні державної політики. Найрадикальнішим прийомом управління є відкрите насилля й застосування карально-силових засобів (за словами М. Фуко,— «впливу на тіло»). Поєднання насилля з переконанням у необхідності цього насилля діє як своєрідний феномен управління. Переконання у чистому вигляді не дає бажаного результату, так само як і виключно насилля. Ось чому застосування шкали в повному обсязі сприяє підвищенню ефективності державного управління як владного механізму впровадження державної політики.

Процес формування і впровадження державної політики ділиться на дві фази: прийняття рішень і втілення їх у життя. Загалом прийняття починається з формулювання пропозицій політики і закінчується (якщо взагалі має кінець) офіційним ухваленням певного закону, нормативного акта, адміністративної директиви чи іншої постанови, затвердженої згідно з правилами конкретного політичного рівня. Втілення рішень починається з прийняття певної політики і триває, доки ця політика є чинною.

адміністративний політичний управління держава


2. Адміністративне управління в політичному житті держави 2.1 Технології впровадження політики

Теоретичні підходи не висвітлюють повною мірою різницю між прийняттям рішення і впровадженням його в життя, а також характерні складнощі процесу вироблення державної політики. (Проблема полягає в нечіткості, неконкретності завдань з одночасною вимогою ухвалення рішень на інших щаблях влади.)

До цього слід додати, що до уваги не беруться закономірні дії опозиції. Зважаючи на те, що фаза впровадження в життя — це низка прийнятих рішень, та використовуючи інтереси й цінності тих, хто зацікавлений у співпраці в потрібному напрямі, розробники державної політики можуть упевнено сподіватися на конкретний, бажаний вплив на спільноту цієї політики.

Ще одним показником правильності аналізу політики є вимірювання відповідності очікуваних чи фактичних результатів політики її цілям та адекватність пропозицій, адже дотримування керівниками своїх зобов'язань під час вироблення і впровадження політики є нагальною необхідністю її ефективності. Такий аналіз необхідний для визначення наявності ресурсів (фінансових, людських, управлінських тощо) для здійснення курсу політики.

Завершальним моментом є аналіз залежності сприйняття окремими особами й групами співробітництва щодо впровадження курсу політики. Визначення впливів (офіційних і неофіційних) на впроваджувальний механізм сприятиме прискоренню її здійснення.

Визначають два провідних підходи впровадження політики.

Ø  Орієнтоване вперед відображення — визначення специфічного ланцюга поведінки (конкретизація діяльності для досягнення бажаного напряму), який зв'язує політику з бажаними наслідками. Для цього слід налаштуватися на негатив: що не відбудеться, не вийде, не вдасться, і хто в цьому зацікавлений. Такий підхід сприяє визначенню «найпрохідніших» альтернатив.

Ø  Орієнтоване назад відображення — радикальний підхід, спрямований на теперішній інтерес клієнта. За основу взято напрям на ефективне надання послуг, а потім структура організації, яка впроваджуватиме напрям політики з метою визначення оптимальності успішності надання послуг. Радикальність підходу виявляється в можливості перевизначення напряму політики.

Успішність впровадження політики переважно залежить від обставин і необхідності постійного коригування відповідності результатів і сподівань. Суттєвим аспектом успішного впровадження політики є потреба неперервного підтримання курсу політики всім комплексом заходів та передбачуваність негараздів і перешкод.

В. Бакуменко в аналізі державного управління як комплексної системної діяльності вирізняє три основні напрями.

1.  Державне будівництво — охоплює визначення та правове закріплення форми і типу державного управління; державного (адміністративно-територіального) устрою; основних цілей і функцій держави, їх пріоритетності; розподілу повноважень між гілками та вищими органами державної влади; стратегії розвитку держави; структури органів державної влади відповідно до функцій держави та її стратегічних цілей.

2.  Формування державної політики — охоплює розроблення державної політики з основних напрямів діяльності держави (загальні орієнтири для дій та прийняття рішень); визначення або корекція цілей та функцій органів державної влади, необхідного кадрового забезпечення; програмування (формування плану дій); розробка сценаріїв і графіків досягнення цілей органів державної влади (складу й послідовності завдань, програм, проектів, інших заходів); складання бюджету (розрахунок обсягу витрат і розподіл ресурсів стосовно робіт, що заплановані для досягнення цілей).


Информация о работе «Технології адміністративного політичного управління»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 50275
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
253231
0
0

... і та відносні, громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) та ін. 3. Обов’язки громадян Відповідно до Концепції реформи адміністративного права України оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян потребує вжиття ряду конкретних заходів щодо вдосконалення адміністративного законодавства, а саме: - приведення у відповідність з вимогами ...

Скачать
93875
0
0

... різноплановими способами: 1) кодифікацією права та 2) інкорпорацією чинних нормативно-правових актів. Кодифікація - це вид правотворчості, предметом упорядкування якого є не нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Кодифікацію як напрям систематизації адміністративного права здійснюють шляхом: а) об'єднання в єдиному акті адміністративно-правових норм, що містяться в різних ...

Скачать
88291
0
1

... та вплив цих інструментів управління персоналом на ефективність, результативність і якість роботи керівників; –    сформулювати конкретні рекомендації та напрями вдосконалення управління керівним персоналом у сфері державної служби України. Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які складаються в процесі управління керівним персоналом у сфері державної служби України. Предмет дослідження – ...

Скачать
68139
0
0

... іння підтримувати результативність і ефективність, з одного боку, гнучкість і адаптивність до цілей, що змінюються, – з іншого. З метою забезпечення результативності й ефективності функціональної структури державного управління, в основу її формування слід покласти системно-функціональний аспект системного підходу [18]. Це надасть змогу посилити об'єктивізацію функцій управління, тобто прив'язку ...

0 комментариев

Наверх