4. Захисник за угодою або за призначенням органів розслідування і суду залучається до участі в справі для допомоги обвинуваченому[11].

Ці аксіоми відповідають конституційному принципу забезпечення обвинуваченому права на захист від обвинувачення, на захист своїх законних прав, майнових і немайнових інтересів.

Важливою гарантією дотримання прав людини в стадії досудового розслідування є правильний вибір моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого та пред'явлення обвинувачення.

Правовий статус обвинуваченого складається із значно більшого обсягу прав і обов'язків, ніж, наприклад, статус свідка. Однак на практиці бувають випадки, коли особу залучають у сферу кримінально-процесуальних відносин як свідка, незважаючи на те, що її слід було б залучити як обвинуваченого. Обвинувачений знає, в чому він обвинувачується, і може захищатися від пред'явленого обвинувачення. Свідок же, якому ставлять питання, що викривають його, не знає, в чому конкретно він обвинувачується, і захищатися не може. У нього лише залишається конституційне право не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63 Конституції). Проте замовчування мети допиту призводить до можливості отримання таких відомостей (викривальних і обвинувальних щодо даної особи) майже від кожного з допитуваних. Врешті-решт, ніхто не позбавляє слідчого (особу, що провадить дізнання) права попередити про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і відмову від дачі показань[12].

Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість або меншу вину, ніж йому інкримінується. Більше того, він вправі взагалі відмовитися від дачі показань. А вищезгаданий «свідок» фактично вимушений, під загрозою кримінальної відповідальності, давати показання, спрямовані проти нього самого, тобто повинен або брати участь у доведенні своєї винуватості, або давати неправдиві показання. Така практика обмежує права особи і суперечить діючим у державі кримінально-процесуальним і моральним принципам[13].

Вітчизняна практика здійснення кримінального судочинства виявила немало проблем, пов'язаних з необхідністю дотримання захисту конституційних прав особи. В такій ситуації, безперечно, необхідно врахувати позитивні здобутки організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалося в зарубіжних країнах зі сталими демократичними традиціями, а також потреб у розробці, на основі вивченого матеріалу, цілої низки пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального права та практики його застосування.

Державою, яка небезпідставно має право пишатися сформованою в ній правовою системою, яка постійно розвивається, є Сполучені Штати Америки, де особливої уваги в кримінальному процесі заслуговує правове положення здійснення функції захисту в досудовій стадії. Наприклад, право заарештованого на захист у кримінальному процесі США створює вся сукупність прав, що йому належать, здійснення яких дає можливість оскаржувати підозру чи обвинувачення в здійсненні злочину, які висуваються проти цього, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість, захищати інші законні інтереси у справі (моральні, майнові та ін.).

Право заарештованого на захист включає в себе й право мати захисника, а також право користуватися встановленими законом правовими нормами, спрямованими на захист прав особи в кримінальному процесі[14].

У США основні положення, що визначають права громадян при арешті та права, що визначають процесуальний статус підозрюваного та обвинуваченого, зведені в ранг конституційних принципів. Вони сформульовані в Білі про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США 1787 р.). Передусім ці положення, що випливають зі змісту IV поправки, мають відношення до арешту, а саме:

1. Такий засіб процесуального примусу, як арешт, має здійснюватися під контролем судової влади і тим самим запобігати утриманню в руках представників виконавчої влади (поліції) безконтрольних повноважень відносно особи та майна громадян. Формою здійснення такого контролю є процедура видачі судового ордера.

2. Ніхто не повинен примушувати в кримінальній справі бути свідком проти самого себе. Це положення передбачає важливу гарантію забезпечення права заарештованого на захист - привілею проти самообвинувачення. За цим правом заарештований може відмовитися відповідати на будь-яке запитання, якщо його відповідь може бути використана як доказ проти нього. Саме «привілей проти самообвинувачення» багато в чому визначає змагальний характер кримінальної процедури. (Це поняття, на нашу думку, є синонімом «презумпції невинуватості», яка є основою українського кримінального процесу).

3. Обвинувачений (заарештований) має право знати, за що він заарештований, вимагати проведення процесуальних дій, які можуть його реабілітувати (право на очну ставку зі свідками, які свідчать проти нього). Правила Міріанди, встановлені Верховним Судом США, спрямовані на усунення незаконних методів у проведенні допиту затриманого, який визначається як «опитування співробітниками правозастосувальних органів, що проводиться після того, як особа взята під варту або її свобода іншим чином обмежена»[15].

У загальному вигляді правила Міріанди полягають у тому, що перш ніж поставити будь-яке перше запитання, співробітник поліції зобов'язаний попередити затриманого про те, що: він має право зберігати мовчання; все, що він скаже, може бути використано як доказ проти нього; у нього є право на присутність адвоката при допиті. У будь-який момент, коли заарештований у ході допиту відмовиться далі відповідати на запитання або вирішить, що йому потрібна консультація адвоката, допит має бути зупинено.

Співробітники поліції при допиті будь-якої затриманої особи зобов'язані дотримуватись правил Міріанди, які були встановлені для того, щоб не порушувався привілей проти самообвинувачення. Тільки при дотриманні цих правил отримане зізнання у скоєному може бути отримано у суді.

Верховний Суд встановив також, то під терміном «поліцейське опитування» відповідно до застосування правил Міріанди розуміються не тільки прямо поставлені запитання, а також будь-які слова або дії співробітників поліції (крім тих, що природно асоціюються з арештом і взяттям під варту), які, з їх точки зору, можуть призвести до витягування самоінкрімінуючої заяви з арештованого[16].

Підсумовуючи викладене, слід зауважити, що реформа кримінально-процесуального законодавства України, яка провадиться в наш час, значно підвищила зацікавленість до врахування позитивних надбань організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалися в зарубіжних країнах з демократичними устоями. Однак слід мати на увазі, що запозичення правових надбань має бути творчим, враховуючи тільки позитивне, тобто те, що органічно вписується в систему кримінального процесу, яка склалася в Україні і яка в своїй основі де в чому відрізняється від моделей кримінального процесу в інших країнах.

Так, незважаючи на всі позитивні риси інституту арешту в кримінальному процесі України, порівняльний аналіз його з аналогічним інститутом у кримінальному процесі США дає змогу виявити упущення, які можна усунути, використовуючи досвід США.

Як і в США, затримання та арешт в Україні часто використовується не за своїм прямим призначенням, а з метою зламати волю підозрюваного, справити на нього психічний вплив, змусити його визнати свою вину у скоєному злочині. Такий засіб небезпечний не тільки тому, що можуть бути засуджені невинуваті, а й тому, що це є проявом грубого порушення прав і свобод особи.

Хоча в кримінальному процесі України діє правило, закріплене в ст. 63 Конституції, про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, вбачається доцільним прямо закріпити в КПК норми, що складають суть правила Міріанди.

Важливо не тільки декларувати ці права, а й забезпечити їх реалізацію на практиці. У зв'язку з цим пропонуємо внести доповнення до ст. 53 КПК України наведеним переліком прав, з яким працівники органів дізнання та досудового слідства будуть зобов'язані ознайомити кожного затриманого через окремий процесуальний документ. Це б стало важливим кроком на шляху забезпечення реалізації функції захисту в кримінальному процесі України.


Информация о работе «Підозрюваний і обвинувачений – суб’єкти права на захист в кримінальному судочинстві»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 44015
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
162185
0
0

... заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян. ВИСНОВКИ Магістерська робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного кримінального процесу України – роль прокурора у вирішенні судом цивільного позову у кримінальній справі. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення. Поняття «шкода» та «збитки» ...

Скачать
352354
0
0

... має найбільш питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (вчення про докази). ...

Скачать
90343
0
0

... засіданні. Нез’явлення цивільного відповіда­ча або його представника в судове засідання не зупиняє розг­ляду цивільного позову.  особи, ЯКІ ВІДСТОЮЮТЬ ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ Захисник – це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобо­в’язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і спо­соби з метою з’ясування обставин, що виправдовують підза ...

Скачать
179399
0
0

... мір примусу. Досвід Франції можна використати для організації судового контролю за досудовим слідством України. 3.2. Вдосконалення прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства Кримінально-процесуальний Кодекс України наділяє прокурора владно-розпорядчими кримінально-процесуальними повноваженнями. Так, відповідно ...

0 комментариев


Наверх