1. Загальні зауваги
Питання місця "жіночої літератури", її ролі в історико-культурному контексті належить до доволі неоднозначних та дискусійних. Особливо це стосується творчості сучасних мисткинь пера, оскільки постмодерн як літературний напрям відзначається своєю оригінальністю. А, як відомо, все незвичайне і нове з великими потугами переварюється сучасниками. Тому не дивно, що творчість Ірен Роздобудько як однієї з найцікавіших представниць сучасної української "жіночої прози" неоднобоко сприймається громадськістю, а надто укладачами програми з української літератури для загальноосвітніх шкіл.
Насамперед через це, на наш погляд, урок з даної тематики потрібно робити нестандартним, адже і суть проблеми не лежить в рамках банального. Виходячи з цього, ми вирішили, що чи не найліпше потрібно застосувати урок-конференцію з елементами гри.
Конференція, як форма організації навчально-виховного процесу, передбачає присутність в одному класі учнів, які об’єднані однією метою – вирішення певної теоретичної або практичної проблеми.
Творче обговорення і розв’язання вибраної проблеми детермінує зміст конференції, характерною ознакою якої є дискусія, а її результатом – осмислення цієї проблеми.
Учнівська конференція – це важлива форма навчання, яка допомагає формувати знання, уміння і навички учнів, їх закріпленню і удосконаленню, поглибленню й систематизації. Це комплексна форма узагальнення результатів самостійної пізнавальної діяльності учнів під керівництвом учителя. Реалізація цього можлива лише завдяки загальним зусиллям учителя і учнів [12, с.153].
Метою конференції є поглиблення, закріплення і розширення діапазону знань учнів; формування позитивного ставлення до самостійної роботи; створення передумов самовиховання, самовдосконалення, самовизначення.
Разом з тим, ефект гри створює невимушену атмосферу, котра дозволяє дітям максимально креативно підійти до вирішення поставлених завдань, обговорення і розкриття теми. Крім того, необтяжлива обстановка педалює в старшокласників народження власної думки, обґрунтування своєї позиції.
2. План-конспект уроку
12 клас
Тема: Особливості "жіночої прози" на прикладі творчості Ірен Роздобудько.
Мета:
- навчити учнів орієнтуватися в літературному процесі, самостійно аналізувати художні твори, шукати шляхи вирішення дискусійних питань;
- розвивати здатність до ґрунтовного аналізу, вміння робити логічні висновки; формувати власне бачення проблемних питань;
- виховувати в учнів любов до художньої літератури, естетичні смаки, духовність.
Тип уроку: урок-конференція з елементами гри.
Методи і прийоми: бесіда, робота з текстом, слово вчителя, самостійна робота, формування переконань, евристичний метод.
Міжпредметні зв’язки: історія, культурологія, соціологія.
Обладнання: портрет письменниці, картини.
Література:
1. Джугастрянська Ю. Ірен Роздобудько: коли жінка – поет… // Дивослово. – 2009. – №. – С. 59-61.
2. Роздобудько І. Ґудзик. – Харків, 2006. – 296с.
3. Роздобудько І. Дванадцять, або Виховання жінки в умовах не придатних до життя. – Харків: Фоліо, 2008. – 287 с.
4. Роздобудько І. Зів’ялі квіти викидають. – К.: Нора-Друк, 2006. – 208 с.
5. Роздобудько І. Останній діамант міледі. – Харків: Фоліо, 2007. – 222 с.
Хід уроку:
І. Організаційний момент. На дошці висить портрет Ірен Роздобудько (див. додаток №1); картини із зображенням жінки-письменниці та чоловіка-письменника (див. додаток №2) – між ними знак питання. Парти розставлені таким чином, щоб імітувати аудиторію, в якій відбуватиметься конференція.
ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Учитель повідомляє про своєрідність уроку та умови його проведення (знання творів Ірен Роздобудько та достатня підготовленість, щоб їх аналізувати). Оголошується тема уроку та завдання, які потрібно розв’язати протягом заняття.
Учитель звертає увагу учнів на ролі літературознавців та журналістів, які будуть виконувати деякі школярі. Наголошує, що до персоніфікованої гри варто підійти достатньо серйозно.
ІІІ. Вступне слово вчителя. Дорогі дванадцятикласники! З давніх-давен жінка завжди була берегинею сімейного вогнища, ставала надійним тилом для свого чоловіка. Вона смиренно грала роль другого номера, аби лише догоджати чоловіку. Пізніше жінка почала доводити, що деякі справи може робити не гірше, ніж чоловік, а подекуди навіть краще. Поступово її вплив відчувався все більше і більше, при чому в усіх суспільних прошарках. Незважаючи на всепоглинаючу важливість жіночої статі, її значення, як не дивно, на протязі усієї історії завжди применшувалось. Не стала винятком у такій дискримінації і література. З часів Лесі Українки, Кобилянської, Кобринської і до нашого часу важко не помітити певної несправедливості в оцінці критиків щодо масштабності набутків жінок-письменниць. Про це лише зараз заговорили деякі літературознавці та літературні оглядачі, але все ж таки не в повний голос.
Кінець ХХ – початок ХХІ століть стали доленосними в світовій літературі. Модернізм та постмодернізм вустами "письменниць-амазонок" сказали відверто про абсурдність, по-суті, замовчувань великої ролі жінки в розбудові практично всіх суспільних нашарувань на усіх щаблях.
Одначе і сьогодні "жіноча література", незважаючи на відверті "месиджі" громадськості, доволі тяжко конкурує з літературою "чоловічою". Попри визнання, що твори мисткинь все частіше більш естетично тонко передають бачення світу, – все-таки про них менше пишуть, вони менш представлені у програмі з вивчення української літератури в загальноосвітній школі. На творчості яскравої представниці сучасної української літератури Ірен Роздобудько ми з вами сьогодні й намагатимемося проаналізувати місце "жіночої літератури" в історико-культурному процесі України.
ІV. Проведення конференції.
Слово бере літературознавець Юлія Джугастрянська.
Юлія Джугастрянська. Твір, написаний жінкою, має репрезентувати концептуальну картину світу, що базується на жіночому естетичному досвіді, системі жіночих культурних цінностей. Інтелектуальна література формує смаки аудиторії, масова – відображає їх. Постмодерн намагався поєднати ці два напрями. Слова О. де Бальзака "Роман – це дзеркало, з яким письменник іде по життю, відбиваючи все, що бачить довкола" знайшли нове потрактування в устах його співвітчизника, Ф. Бегбедера: "Роман – це дзеркало без амальгами: я ховаюся за ним, щоб бачити все, а мене щоб не бачив ніхто. Дзеркало, в яке я дивлюся, я врешті-решт простягаю іншим". Таким чином, текст із авторського світобачення перетворюється на авторське самопізнання [4, с.59].
Віра Балдинюк. Сьогодні ми намагатимемося проаналізувати "жіночий" доробок талановитої української письменниці Ірен Роздобудько і спробуємо зробити висновки стосовно потрібності/непотрібності залучення творів сучукрліт, котрі представляють суто жіночий погляд на ВСЕ, – життя, творчість, любов – до програми загальноосвітніх закладів.
Юлія Джугастрянська. Жіноча сутність у романах Ірен Роздобудько – доволі складна та неоднозначна. Спробуємо в цьому розібратися у творах "Ґудзик" та "Останній діамант міледі". В обох творах постать жінки-персонажа, який рухає сюжет, – подвійна. Єлизавета та Ліка у "Гудзику", Влада і Жанна в "Останньому діаманті міледі" – це ніби два боки однієї медалі, дві іпостасі однієї жіночої сутності. Сильна – і ніжна. Єлизавета, Влада – творчі, неординарні особистості, які розкривають свій потенціал, долаючи життєві труднощі. Під час "штилю бутя" (Єлизавета після повернення чоловіка з таборів, Влада до зникнення Жанни) вони губляться на тлі життєвої рутини, злегенька депресують, змирюючись із обставинами, жертвують своїм щастям задля щастя близьких. Натомість Ліка, Жанна постають дещо химерними, епатажно-чудними, яскравими, але дещо непристосованими до повсякденного життя. Ліка, головний персонаж "Гудзика", з дитинства дивує інших специфічним світосприйняттям, а її, у свою чергу, лякає реакція інших на його вияви. "У сім років вона намалювала плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: "Люди – ви вільні!", і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни" [16, с.84]. Жанна просто видається рідній сестрі Владі трохи "не від світу сього". Їх, здається, слабких та непередбачуваних, захищають та опікуються ними "сильні" жінки – Влада, Єлизавета.
І недаремно – стикаючись із життєвими трагедіями, "ніжні" творчі натури ламаються (Ліка отримує нервовий зрив, відчайдушна місія Жанни провалюється, і саму її доводиться рятувати Владі) [4, с.160].
Канон жанру авантюрного роману вимагає яскравих сюжетних перипетій, тож ефектний фінал із хепі-ендом закономірно має місце. Однак, попри те, протягом усього твору в обох випадках не полишає ілюзія єдности таких несхожих на перший погляд двох головних героїнь. Одна з них з’являється напочатку. Її вчинки стають головним рушієм сюжету, і враз непомітно провідну роль перехоплює інша, виявляючи в нових обставинах риси, яких від неї не чекали, радше, сподівалися б від її антиподу. Після зникнення сестри, яка хотіла помститися за коханого, Влада з тихенької непомітної жіночки невідомого віку, яка все ще шукає себе й постійне місце роботи, перетворюється на сильну і сміливу даму-вамп, яка веде не тільки нарацію тексту, увагу читача, а й увесь сюжет. Однак бінарна опозиція "сильна жінка – слабка жінка" залишається сталою попри всі градації в характерах персонажів. Щастя однієї неможливе без щастя іншої, біда однієї тягне за собою нещастя в її "відповідника". Це обумовлено лінією сюжету і, водночас, – духовною сутністю обох персонажів. Така нерозривна єдність витворює надсюжетно амбівалентний образ жінки – сильної і слабкої водночас, самодостатньої, здатної на блискучу самореалізацію, і заразом – хисткої, такої, що потребує опіки й опори.
Можемо зауважити, що така двозначність обумовлена глибоким зануренням у внутрішній світ персонажів, притаманним жіночому типу письма. Оригінально представлений і концепт материнства: продовження жінки в жінці. Воно відбувається на двох рівнях: надсюжетному, коли динамічне навантаження переходить від одного персонажа до іншого, і власне сюжетному (родинні зв’язки, почуття тощо).
Кореспондент газети "Друг читача". Чи можете Ви конкретними репліками персонажів пані Ірен підтвердити той внутрішній чисто жіночий світ, про який зараз говорите?
Я. Козачок. Безперечно. Тільки сьогодні це будуть робити учні 12 класу звичайної загальноосвітньої школи, котрі вивчали творчість Ірен Роздобудько. Таким чином, ми пропагуємо залучення до програми з вивчення української літератури більш широкого кола сучасних постмодерних письменників, зокрема такої цікавої їх частини СУЧ як власне "жіноча проза".
Кореспондент журналу "Сучасність". Якщо вже мова зайшла власне про "жіночу літературу", то, цікаво, яким постає чоловік у романах Ірен Роздобудько?
Г.-П. Рижкова. Узагалі чоловіки в "жіночій прозі" поділяються на дві нерівнозначні групи – "свої", "наближені до героїні", та, відповідно, "чужі", причому "чужі" слід розуміти як в екзистенціалістичному, так і в феміністичному дискурсі. Існують також типи "своїх"/"чужих" чоловіків, що покинули героїню чи покинуті нею.
Я. Козачок. Якщо ж ми говоримо конкретно про прозу донецької письменниці, то практично в кожному її творі знаходимо своєрідний, я б навіть сказав, феміністичний погляд на Чоловіка, Жінку, стосунки між ними, на сім’ю. Я думаю, учні 12 класу підтвердять мої слова.
Учень 1. "Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони – нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда – в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину?
Ні, поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, – вона перетворюється на потвору, чудовисько або… автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе" [18, с. 167].
Учень 2. "Вони [авт. люди] перетворилися на безстатевих істот, на механізми для пустопорожніх балачок, на шлунки, на мозок. На все, що завгодно, крім своєї істинної природи. Природа створена з любов’ю і для любові. Втрачаючи почуття статі, ми втрачаємо обличчя…" [18, с. 29].
Учень 3. "Вона уявляла себе в колі чоловіків – різних, але єдиних в одному: в бажанні заволодіти Стефкою, принаймні її увагою чи хоча б одним приязним поглядом. Бідолашна Стефка, вона не знала, що сутність людини ніколи не міняється. Стервом треба народитися, собакою – також. Але ми не можемо знати, яка місія краща. І не нам про це судити…"[18, с. 35].
Учень 4. "Щось не так у тому соціальному явищі, яке так нудно називається інститутом сім’ї. У такому викривленому суспільстві, як наше, цей так званий інститут давно вже перетворився на механізм поневолювання обох статей. З тією різницею, що одні відчувають це одразу після того, як зійдуть із весільного рушника, а інші – набагато пізніше, коли з жахом розуміють, що їм більше не хочеться спішити додому. Чому так відбувається? На якій стадії ця запрограмована система дає збій? Можливо, вже тоді, коли молодятам розповідають про терпіння, почуття обов’язку, самопожертву та самозречення. І зовсім нічого про те, що… життя коротке і в нього немає нічого важливішого, ніж гармонія між собою і світом. Скільки я зустрічала зацькованих, зашорених, нереалізованих жінок, єдиною вечірньою мрією яких було, аби він скоріше захропів. Або ж чоловіків, що зранку до вечора скупчуються біля горілчаних кіосків. Аби лише не йти додому, не піддаватися обшуку чи обструкції. Навіщо вони – разом? Хіба про таке мріяв кожен із них, вішаючи на стіну перед шлюбним ліжком весільне фото?"[18, с. 109]
Юлія Джугастрянська. Отже, Чоловік у письменниці – це або "фемінізований" слабкий тип колоса на глиняних ногах, якого веде по життю жінка, яка опиняється поруч із ним (Макс, Самич із "Останнього діаманта міледі"). Або – чоловік-власник, який несвідомо ставиться до жінки як до витвору мистецтва – вишуканого, тендітного, може, дещо примхливого, але такого, що викликає жагу оволодіння ним.
Кореспондент "Кур’єру Кривбаса". Шановні літературознавці, чи не видається вам надто песимістичним і агресивним пафос Ірен Роздобудько?
Я. Козачок. Справа в тому, що протягом усієї своєї історії жінка в суспільстві, в тому числі жінка-митець, завжди виконувала другорядні ролі. Сильна стать постійно трималася на Олімпі практично усіх суспільних розгалужень. І навіть тоді, коли жінка була на рівних або взагалі переважала у своїх здобутках чоловіків, – і тоді до неї не ставилися серйозно. Дійсно, в літературі попри часто високі оцінки адресовані письменницям і приязне ставлення до творчості "на рівних", усе ж можна зауважити, що критика значно менше звертала увагу на твори українських жінок-письменниць(за винятком Івана Франка, який дуже турботливо ставився до кожного найменшого прояву хисту жінок-мисткинь і намагався його розвинути та заохотити).
Модернізм, а ще дужче постмодернізм, стали тим живильним середовищем, в якому слабка стать змогла на весь голос сказати про свою самодостатність, ба навіть довести, що "жіноча література" інколи (якщо не часто) перевершує за психологічною тонкістю та естетичною довершеністю доробки чоловічої частини письменства.
Тому, на наш погляд, вбитий століттями в свідомість суспільства стереотип меншовартості жінки, другорядність її становища просто досягнув у мисткинь своєї точки кипіння, і сьогодні часто-густо виливається неприємним укропом в бік Чоловіка. Я думаю, це нормальна природна реакція, яку громадськість мусить прийняти, аби надалі не допустити непаритетності не лише в літературі, а й в усіх культурних та суспільних прошарках.
Кореспондент "Книжник-ревю". Скажіть, будь ласка, чи не постраждала, на фоні фемінізованої складової, притаманна лише жінці виключна емоційність на передачу внутрішнього світу людини в творчості Ірен Роздобудько?
Г.-П. Рижкова. Притаманне тільки жінці домінуюче ставлення до внутрішнього світу героїв, його емоцій, почуттів є першоосновою в творчості Ірен Роздобудько. Я думаю, учні 12 класу підтвердять нам це.
Учень 5. "Ми живемо, як мушлі на дні моря, думала я. Ми гадаємо, що шари води – невідворотні, а наші щільні стулки зачинено назавжди. Коли накочується буря, ми б’ємося одна об одну, перетасовуємося, ранимо тих, хто поруч. І забуваємо, що всередині кожної найменшої, найнепоказнішої мушлі мертвим вантажем лежить перлина! Треба лише розкритися і не соромлячись показати її. І тоді назустріч тобі так само розкриються інші" [18, c.31].
Учень 6. "Кохання – це те, що не повинно виходити з голови, воно існує на рівні грудей (але поза серцем, десь посередині, де, як кажуть, міститься 21 грам душі) й трохи нижче від шлунка. Тобто там, де завжди болить найбільше. Голова – ворог кохання. Ми занадто багато думаємо, аналізуємо. А звірі знаходять одне одного за запахом. Якби ми жили, як звірі, – на світі не було б нещасних людей" [18, с.16].
Учень 7. "Люблю – означає: йди, куди заманеться, роби, що хочеш. Не люблю: йди ось туди, принеси те-то й те-то, завтра буде ось так, у наступному році – інакше. Люблю – означає завтра я помру" [19, с.35].
Учень 8. "Вона не визнавала любові, що надходить поволі, як потяг: один їде у ньому, інший – стоїть із букетом квітів на пероні. Потім ці двоє ідуть у кав’ярню, розмовляють "про кіно", призначають одне одному побачення, знайомляться з батьками, переживають із десяток дощів, хвороб, маленьких свят, аж поки вирішать, що треба жити разом. Для Влади усе це було неприйнятне" [19 с. 118].
Учень 9. "Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі і важливі речі?"[17, с. 40].
Учень 10. "… любов – дар. Його отримують із народженням разом із іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні… І якщо божевільний митець або просто – божевільний здатен відрубати собі руку, виколоти око чи відтяти вухо – то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце…"[17, с. 263].
Юлія Джугастрянська. У творчості Ірен Роздобудько, поряд із підвищеною увагою до почуттів, до любові, простежується, я б сказала, песимістично-романтичне ставлення до світу, до життя.
Учень 11. "… Я хочу жити у світі справжніх чоловіків і жінок! Швидше за все, це означає – "у снігах Кіліманджаро, де лежить мертвий леопард", тобто – ніде. У белетристиці, серед героїв Хемінгуея, які здатні вільно спілкуватися про все на світі, дивлячись один одному в очі. Не зацькованих, не закомплексованих, здатних на вчинки – не заради ефектного жесту, захвату публіки чи винагороди – а тільки тому, що їм принизливо жити інакше. У такому світі не було б зраджених і скривджених, озлоблених, брехливих, розчарованих. Тому, що їхні думки й бажання збігалися б зі словами і вчинками, а не лягали в потаємні закутки душі важким камінням. Це був би світ справжньої свободи…"[18, с. 70].
Учень 12. "Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене лише сум або сміх"[17, с. 241].
Учень.13. "…життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають" [18, с. 166].
Учень 14. "… я думаю, що море – як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не відстати, не загубитися, не уславитися невдахою… А варто лише якому-небудь стихійному лиху зруйнувати тиху затоку – й усі , як один, виляють уверх денцями. І вже не суттєво, хто плив першим, а хто пас задніх. Різниця лише в тому, що ти бачив перед собою в останню мить і що відчував…" [17, с. 152].
Кореспондент газети "День". Цікаво, чи простежується у прозі Ірен Роздобудько думка про творчість як таку?
Учень 15. Ставлення письменниці до власне творчості знаходимо відразу у декількох її творах.
"Той, хто береться за перо, свідомо чи несвідомо вступає в діалог зі своїми кумирами. І різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками та опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших – автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки – протиставлення світові себе і собі подібних" [19, с. 166].
Учень 16. "Я думаю, що все у світі – фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі – Шекспір, у музиці – Моцарт, у малярстві – Леонардо, у науці – Паскаль. Решту, ЯКЩО ДОБРЕ ПОДУМАТИ, можна розгадати" [17, с. 136].
Учень 17. "… з тою насолодою, котру отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень і речень, яких раніше не чув… кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на сторінках. З кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а різнобарвні закам’янілості – червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі – лишаються позаду, ніби щойно прочитані слова…" [17, с. 150].
Кореспондент журналу "Дивослово". Хотілося б почути вашу правдиву думку стосовно доречності залучення творів Ірен Роздобудько до програми з вивчення української літератури в загальноосвітній школі.
Віра Балдинюк. Творчість Лесі Українки, безумовно, вершина в поєднанні фемінізму по-європейськи з його імпліцитно національним началом, як і з началом загально естетичним без поділу на "жіноче" і "чоловіче". Суспільні проблеми – більше того – поставлені й трактуються письменницею вище, ніж загалом у тогочасній і навіть сучасній літературі.
Нині ми маємо справу переважно з масовою культурою, де "жіноча проза" обросла специфічними рисами і функціями. Багато залежить від того, чи авторка експлуатує ці риси, чи намагається залишатися поза ними і якісно працювати зі словом і сюжетом. В першому випадку в літературному тексті ми маємо мотив Попелюшки, наслідування глянцевих статей про біографії видатних жінок типу Коко Шанель, високий рівень інфантильності жіночих образів, низький рівень узагальнень й обертання довкола приватного світу, який обмежується любовними стосунками. Ми знайдемо спекулятивний характер у сюжеті і мелодраматизм, або ж будуарну іронію.
У другому випадку можна очікувати більш складний художній світ, у якому відчутне соціальне тло, побачене очима жінки. Варто сказати, що обидва випадки мають право на життя.
Ми чудово розуміємо, що є проза Ірен Роздобудько і Лариси Денисенко, є молодіжні книжки Ірини Цілик, Ірени Карпи, а є проза Оксани Забужко. В Росії є книжки Ірини Дєнєжкіної, а є твори Людмили Петрушевської. Втім, усе вищесказане стосується повною мірою і авторів-чоловіків, які можуть на диво по-жіночому писати романи. Скажімо, Януш Вішнєвський добре розуміє, як вичавити сльозу з читачки її ж методами [1, с.3].
Разом з тим, я переконана, що і та й інша група мають право бути почутими в школі.
V. Заключне слово вчителя. Закріплення матеріалу.
Очевидно, що сучасний світ розкриває нові можливості для відвертої розмови на гендерну тематику. Процес відновлення паритетності в площині Чоловік/Жінка поступово, але впевнено встановлюється.
Діти, висловте своє ставлення: чи варто, все-таки, більш розлого вивчати творчість Ірен Роздобудько? Чому?
Учні. Так, звісно. Адже підростаюче покоління має право почути власне жіночу світоглядну позицію. А художня творчість пані Ірен, відзначена низкою нагород, гідна, щоб бути представленою в школі.
VI. Підсумки уроку.
0 комментариев