2.1 Сюжетна структура оповідань Е. По

Чудовий письменник, талановитий теоретик Едгар Алан По був блудним сином Америки. При житті його називали невдахою гостро засуджували. Він поєднував у собі хист художника, математика, дослідника природи. Його творчість не вкладалася в рамки своєї епохи й не була представником певного напрямку чи течії в літературі. Він був очевидцем різних соціальних конфліктів, вирісши на Півдні Америки, у рабовласницькому штаті Вірджинія.

Едгар По був сином свого часу й жваво цікавився його проблемами.

В історію американської літератури Едгар Аллан По увійшов як поет, новеліст і критик. Він є класиком “короткого оповідання”. Його вважають родоначальником детективного жанру.

Образи По лякають своєю природністю і буденністю. Це жах, який давно став звичним, жах, в якому постійно існує людина, що є повністю відірваною від суспільства “нормальних людей”[10;c.365].

Едгара По по праву вважають родоначальником літературного жанру короткої розповіді, у змісті якого органічно перепліталися елементи детектива, фантастики, містики й жаху.

Едгар По належить до тих письменників XIX в., у чиї заслуги входить створення американської національної літератури. Сучасникам він був відомий насамперед як літературний критик і журналіст, хоча в історії американської літератури він у першу чергу поет і новеліст.

Саме Едгару По критики віддають право винаходу детективної літератури, при цьому мають на увазі його новели "Убивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" і "Викрадений лист".

На думку Г.К. Честертона, "головна заслуга По як родоначальника детективної літератури - у тому, що він побачив можливість використовувати кримінальне розслідування як предмет белетристичного оповідання, у центрі якого стояв би герой - детектив"[3;c.89].

Саме Едгар По зробив у детективній літературі установку на розгадку таємниці як атрибута злочину, а н на розгадку самого злочину, причин його здійснення. Ця установка стала характерною для всього класичного детектива, і лише сучасний детектив став більш соціальним, став орієнтуватися на сам злочин. Це трапилося тому, що в сучасному світі злочину перетворилися в злочинність.

Тепер не так важливо, хто вчинив злочин (тому що це часто відомо), а як воно зроблене важливо знайти докази, щоб використовувати їх у суді й покарати злочинця.

У найбільш концентрованому виді він виявлений у так званих "логічних" його розповідях. Їх усього чотири: "Убивство на вулиці Морг", "Викрадений лист", "Таємниця Марі Роже" і "Золотий жук". Саме на цих чотирьох творах базується слава Едгара По як зачинателя детективної літератури.

Поняття логічної розповіді ширше, чим поняття розповіді детективного. З логічної розповіді в детективний перейшов основний сюжетний мотив: розкриття таємниці або злочини. Зберігся тин оповідання: розповідь - завдання, що підлягає логічному розв'язку [7;c.62].

Перейшла в детективну розповідь і стійка пара характерів: герой - оповідач. Герой – людина, що тонко мислить, ексцентрична, наділена потужної логічної здатності. Оповідач персонаж симпатичний, енергійний, простуватий, хоча й шляхетний. Функція героя розкривати таємницю, знаходити злочинця; функція оповідача - робити невірні припущення, на тлі яких проникливість героя видасться геніальною.

Сюжетна структура цих розповідей стереотипна. Вона має дна шару: поверхневий і глибинний. На поверхні - учинки героя, у глибині - робота його думки. Поверхневий шар бідний, але бідність фізичної динаміки компенсується напруженою внутрішньою, інтелектуальною дією.

Герой аналізує, зіставляє факти, бере під сумнів усяку деталь і всяке припущення. У хід ідуть його величезна ерудиція й потужна здатність до логічного міркування. Його інтелект руйнує помилкові побудови й на їхньому місці зводить невразливу концепцію, що містить розв'язок завдання. При цьому По розкриває сан процес мислення, та його принципи. Пафос детективних розповідей не тільки в розкритті таємниці, але, насамперед у демонстрації краси й величезних можливостей розуму, що тріумфує над анархічним світом "непоясненого". Логічні новели - дослідження роботи інтелекту й одночасно гімн йому [13;c.74].

У логічних розповідях письменник розглядає два типи свідомості, які умовно можна означити як тривіальне й нетривіальне. Тривіальна свідомість представлена всіма персонажами, крім Дюпена й Леграна. Воно більш-менш рівнозначно розсудливості й відповідно не визнає ніякого інакомислення. Його основні ознаки - прихильність до прагматичної логіки й прагнення відзначити все, що не укладається в рамки примітивного раціоналізму, відносячи його в області "дивного", "непоясненого", "загадкового".

Аналітичні здатності Леграна й Дюпена - це продукт нетривіальної свідомості, якому доступні інтуїтивні прозріння й, яке здатне поставити їх під залізний контроль логічного аналізу. По глибоко цінував цей тип свідомості, уважаючись, що йому доступне вирішення будь-яких проблем і завдань, не тільки кримінальних, але й наукових, соціальних, філософських. У його ієрархії интеллектів, він уступає лише свідомості творчому.

Специфіка оповідання в логічних розповідях По полягає почасти в тому, що момент інтуїтивного осяяння - усього лише вихідна точка "аналітичних" міркувань героя.

Вона губиться посередині безлічі фактів, газетної інформації, поліцейських повідомлень, міркувань оповідача, посередині докладного опису "дивних" звичок Дюпена, його способу життя, посередині роз'яснень самого Дюпена, насичених дедуктивними й індуктивними конструкціями. Її легко не помітити. Це трапилося з багатьма наслідувачами й послідовниками По, що не побачили в "методу Дюпена" нічого, крім дедукції.

Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю так, що, здається, важко знайти для них якийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні, цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним "жанрам, так багато представленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, все ж стилістичний знаменник у неї — це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітрою прийомів, формальних засобів тощо [9;c.96].

Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях — від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби і форми, шалені пристрасті — все це плине у По в річищі романтизму. Контрасти, як і гіперболи, — важлива складова частина образного світу письменника: вони надають особливої яскравості його палітрі, викликають стильову напругу.

Ця схильність підкреслювати контрасти призводить і до об'єднання в одній прозовій збірці творів з абсолютно відмінним звучанням. Уже в першій задуманій По книзі "Оповідання Фоліо-клубу" мали стояти поряд похмурий "Метценгерштайн" і гумористичний "Герцог де л'Омлет", анекдотичне "На мурах єрусалимських" і гостро сатиричне "Без дихання", жартівливий "Бон-Бон" і страхітливий "Рукопис, знайдений у пляшці", вдавано трагічне "Побачення", огидно-жахлива "Береніка" і фарсові "Сторінки з життя знаменитості" тощо. Згодом ці оповідання, а також багато інших, увійшли у прижиттєві видання прози По і розміщені за тим же контрастним принципом.

Ще один із характерних для романтизму прийомів, улюблених По, — нагромадження образів і тропів, їх наростання аж до надмірності. Кольорові екзотичні описи стають ніби самодостатніми, гальмують дію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет (як у Ірвінга або Готорна) [10;c.226].

Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По — найприкметніша риса його таланту. Та Ф. Достоєвський відзначив у ній ще одну оригінальну особливість: "У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого, — це сила подробиць...

У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтесь в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася в світі".

Образи і картини конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Саме це надає пластичної і навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному.

Цьому ж прийому в По підпорядковане і широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників серед справжніх імен, часті посилання на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце вигаданих автором подій. Все це взяли на озброєння послідовники По у царині "сайєнс фікшен" — Жуль Берн, Герберт Уеллс і сотні інших письменників-фантастів уже нашого часу. З іншого боку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів, створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду і фарс, іноді навіть грубий. Це трапляється у гумористичних, сатиричних творах, пародіях, яких у По багато.

Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстра новелістики — іронія, така типова для романтиків [8;c.321].

У портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як і в подробицях опису, звучить іронічний тон — відкрито чи у підтексті, весело чи в'їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна і ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може бути у нього всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати, як один із засобів гумору.

Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість

Він уміє випарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього увесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх всемогутніх ворогів.[10;c.147].

З'являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, — це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна.

Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу "чортик суперечності", примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою збирається незбагненний страх, розв'язується вельми матеріалістично, хоча й не просто.

Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у "Довгастому ящику", "Сфінксі", "Чорному коті", таке розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у "Похованих живцем".

Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд з такими складними філософсько-містичними творами, як "Месмеричне одкровення", "Повість скелястих гір", "Ангел дивовижного", де матеріалістичного пояснення немає або, як здається, і не може бути. Це типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з іншого—логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.

Слово містифікація згадувалося вже не раз. І не випадково. В Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій, зухвалих "розіграшів". Один з них увійшов в аннали нью-йоркської преси. Оповідання "Історія з повітряною кулею" було надруковане в газеті "Сан" там, де друкувалися повідомлення про реальні сенсації. Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (а відбувалося це на світанку повітроплавання) важко собі навіть уявити. Аж поки вийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував газету, жадаючи нових звісток. [6;c.98-103].

В іншій містифікації — оповіданні "Фон Кемпелен та його відкриття" серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото.

Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. "Американські романтики... відчували безмежну схильність надавати життєподібність своїм найфантастичнішим вигадкам... Едгар По був першим, кому спало на думку "досягти цього, використовуючи наукові принципи" (Ю. Ковальов).

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з'являється в автора "Історії з повітряною кулею" на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменник вигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні "Як писати Блеквудську статтю" або в його продовженні "Трагічне становище". Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж' дусі. Так що твір "геніальної письменниці" Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора "Блеквуда", підозріло нагадує (звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як "Лігейя", "Чорт на дзвіниці" або "Провалля і маятник".

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів ніби підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи, яким науковим, суворо логічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іронічній містифікації.

Талант По такий щедрий, що він розкидав безтурботно зерна нових ідей і художніх форм, ніби не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчився у нього, можна назвати Бодлера, Брюсова, Бальмонта, Блока, в одному ряду, а в іншому — Марка Твена, Стівенсона, Анатоля Франса, Герберта Уеллса, а ще Оскара Уайльда, Артура Конан Дойля і багатьох інших.

З роками і десятиліттями скарбниця творчості американського генія не вичерпується, вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненнями у таємниці світу і людської душі, художніми відкриттями.


Информация о работе «Едгар По як родоначальник жанру детективного оповідання у світовій літературі»
Раздел: Зарубежная литература
Количество знаков с пробелами: 64958
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
80178
0
0

... переживаннях персонажа. Це шлях переходу від уявлень про людину як іграшку в руках долі до розуміння відносної самостійності, і звідси – цінності індивіда. Розділ 2. Естетика готики в новелах Едгара Аллана По   2.1      Роль творчості Е. А. По в історії розвитку готичної літератури В той час, коли в Великобританії виходить останній готичний роман Ч. Метьюріна «Мельмот-блукач» (1820), вступа ...

Скачать
62007
0
0

... . Отсюда особые требования, которые писатель предъявлял к ее сюжету и композиции. Эти два понятия существовали в его сознании нераздельно, как единое целое. ІІ. «Золотой жук» – литературный шедевр творчества Э. По Детективный рассказ, роман, повесть относятся к числу наиболее популярных жанров XX столетия. Современные детективные жанры, взятые купно, подобны кроне раскидистого дерева со ...

Скачать
482216
0
0

... Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с. 5.  Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6.  Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7.  Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8.  Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції ...

0 комментариев


Наверх