Богословська концепція розвитку культури

2. Богословська концепція розвитку культури

Однією з перших філософських концепцій розвитку культури стала богословська концепція, що виникла у середньовічній Європі. Саме в цей період утверджується християнство – монотеїстична релігія (як ми вже відмічали “монотеїзм” – віра в одного бога). Воно об’єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі освіту, науку, мистецтво.

Відтак однією з самих поширених середньовічних концепцій культури стала богословська концепція культури. Деякі вчені називають її ще релігійною концепцією. Вона закладена отцями християнської церкви, зокрема Аврелієм Августином (354-430 рр.) – єпископом із м. Гіппон, що знаходилося в Північній Африці.

При її розгляді слід підкреслити, що в ній термін “культура” вживається у значенні культу (латинською cultus – “вшанування”, “поклоніння”). У даному випадку етимологічний (словесний) смисл культури не випадково збігається з понятійним.

Звідси суть богословської концепції: поклоніння вищій надприродній силі (Богу), яка керує долею світу та людей, і є основним завданням культурної діяльності людства. Тут головне – через пізнання Бога підготуватися до справжнього життя. В свою чергу це життя лежить за межами соціального буття з його повсякденними турботами і хвилюваннями.

Спробу поєднати аристотелізм і християнство здійснив знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Аристотелізм – наукове вчення грецького філософа Аристотеля, в якому поєднані вчення грецьких філософів Демокрита і Платона. В свою чергу Демокрит проповідував матеріалізм: в світі первинна матерія, а Платон – ідеалізм: первинний дух, тобто ідея.

Основний принцип філософії Фоми Аквінського – гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний довести існування Бога. У розробленій ним системі сполучалися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність. Богословська концепція знайшла подальший розвиток наприкінці Х1Х - початку ХХ ст., зокрема, в працях Пауля Тілліха (1886-1965) і Миколи Бердяєва (1874-1948).

Німецько-американський теолог і філософ Пауль Тілліх (після приходу Гітлера до влади виїхав до США) – представник діалектичної теології. У філософському розумінні діалектика – це вчення про найзагальніші закони руху і розвитку, а діалектичний метод розглядає дійсність в її русі, розвитку. Теологія (перекладається з грецької як “слово про бога”) є наукою про релігію. Тобто представники діалектичної теології прагнули показати і обґрунтувати розвиток релігійного вчення. Зокрема, Пауль Тілліх намагався створити універсальну “теологію культури”. Її основна ідея – примирення розуму й божественного прозріння.

Російський релігійний філософ Микола Бердяєв (висланий у 1922 р. більшовицькою владою за кордон) – представник так званої теорії “пошуку Бога”. За Бердяєвим культура є результатом розгортання змісту (розвитку) релігійного культу. Філософ твердить, що культура сформувалася із перших культів. Першим культом стало захоронення предків. Воно ж було наслідком усвідомлення смерті й бажання її перемогти.

Але у людини не має фізичної можливості досягти цього. Відтак вона шукає шляхи духовні, тобто шукає Бога. Звідси йде вислів “пошук Бога”. Згідно теорії Бердяєва за таких умов з’явилася духовна культура. З самого початку вона сконцентрована на проблемі безсмертя. Як приклад наводиться “Єгипетська книга мертвих” – уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ.

Філософська думка, наукове пізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мораль – усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч ще не в розгорнутій формі. Однак у самій культурі, на думку філософа, закладена тенденція до розкладу своїх релігійних і духовних основ.

У наш час значне поширення набуває ісламська культурологія. Згідно неї культура розвивається завдяки ідеям Корану. Її ідеологи, проголосивши у 1980 р. іслам “цивілізаторською релігією”, пророчать йому вирішальну роль у розвитку світової культури. Вони підкреслюють, що в мусульманському світі саме завдяки ісламу виникли міста як осередки поклоніння Богу. В свою чергу останні стали центрами розвитку освіти, науки, мистецтва.

Теологічні концепції ґрунтуються на протиставленні духовної й матеріальної культури. Їхні автори дотримуються думки, що духовна культура може розвиватися лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму. За твердженнями теологів матеріальній культурі притаманні секуляризація (вилучення культури із церковного відання й передача її у світське, цивільне відання) та атеїзм (невіра в Бога), що гальмують розвиток культурного прогресу.

3. Еволюційна і циклічна концепції розвитку культури

У середині Х1Х ст. виникла еволюційна концепція розвитку культури. В її становленні важливу роль відіграли попередня колонізація Європою Африки, Америки, Австралії, відкриття німецьким археологом Генріхом Шліманом (1822-1890) Трої, про яку йшлося в грецькій міфології, знахідки вченими-мандрівниками так званих “загублених світів”. Вони уможливили проаналізувати важливі види первісної культури.

Відтак це дало змогу підтвердити певними фактами висновок про поступальний розвиток людського суспільства, тобто його перехід від дикого стану до культурного.

Нові підходи в поглибленні еволюційної (або її ще називають історичною чи лінійною) концепції розвитку культури були започатковані завдяки працям американського вченого Льюіса Моргана (1818-1881) і англійського вченого Едуарда Тайлора (1832-1917).

Зокрема, праця Тайлора “Первісна культура” стала великою подією у світовій історико-культурологічній думці. Зважуючи на результати дослідження культури первісних народів, ці вчені стверджували, що її розвиток має прямолінійний характер і йде від простого до складного через універсальні для всіх народів стадії. Тому названі еволюціоністи наголошували на культурній єдності та однорідності людства.

До того ж Морган першим розкрив значення роду як основного осередку первісного суспільства. Заслуга ж Тайлора в тому, що він розробив анімістичну теорію походження релігії (анімізм – душа: віра в існування душі).

На позиції еволюційного розвитку людства, а отже і його культури, стояли представники марксистської школи. В її основу було покладене вчення основоположника наукового комунізму Карла Маркса (1818-1883).

На відміну від Гегеля, який рушійною силою розвитку людства вважав духовну основу, К.Маркс бачив основним у розвитку людського суспільства матеріальний принцип.

Його послідовники, особливо в СРСР, намагалися довести, що культура – надбудова над матеріальною базою суспільства. А остання залежить від способів виробництва. В свою чергу зміна способів виробництва призвела до зміни суспільно-економічних формацій. Кожна така формація породжує особливий тип культури зі своєю системою матеріальних і духовних цінностей та способів діяльності для їх створення.

В цій концепції загальну схему історичних типів культур можна уявили наступним способом. Це – первісна культура, культура рабовласницького ладу, культура азіатського деспотичного суспільства, культура феодального суспільства, культура капіталістичного суспільства, соціалістична й комуністична культури.

Кожна суспільно-економічна формація є якісно своєрідним етапом в процесі поступального розвитку суспільства й створює свій тип культури.

“Друге дихання” еволюційна концепція здобула завдяки працям Леслі Уайта (1900-1975), який збагатив її завдяки новим підходам щодо рушійної сили культурного прогресу та його критеріїв. В основі неоеволюційної концепції Уайта закладене поняття про “кількість енергії”, що є критерієм розвитку рівня культури. “Кількість енергії” відповідає певним етапам цього розвитку. Вчений приходить до висновку, що на шляху опанування енергією людство пройшло кілька великих етапів (за визначенням самого автора – “революцій”).

Першим джерелом енергії був сам людський організм. Другим етапом стала так звана неолітична революція, внаслідок якої людство перейшло від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання. Таким чином значно зросло енергозабезпечення людини, його наслідком стало виникнення перших цивілізацій.

Суттєво прискорили розвиток культури дві наступні революції – паливна (індустріальна) і термоядерна (використання атомної енергії), що практично усунули залежність людства від циклів органічного розвитку. Проте остання революція поставила людство на межу світової катастрофи внаслідок можливого застосування зброї масового знищення. Виходом з цього загрозливого становища може бути підпорядкування класових й національних інтересів загальнолюдським, створення єдиної сприятливої всепланетарної соціальної системи.

Проте за визначенням опонентів неоеволюціонізму в умовах переходу до енергозберігаючих технологій сам критерій “енергозатратності” не може бути показником рівня господарчої культури.

Поряд з еволюційною концепцією розвитку культури дістала поширення циклічна концепція. Циклічна теорія обґрунтовує замкнутий характер розвитку культури за принципом коловороту.

Предтеча цього напрямку в культурології італійський філософ Джамбаттисто Віко (1668-1774), який діяв в епоху Просвітництва. На думку Віко історія людства знаходиться в постійному круговороті. Народи то піднімаються до вершин цивілізації, то знову повертаються до минулого варварського стану.

В основі його історичної схеми вчення єгипетських жерців про три віки людства. Згідно цієї схеми людство проходить у своєму розвитку три етапи. Це – епоха богів, епоха героїв, епоха людей.

За Віко головну роль у розвитку людства, як і його культури, відіграє релігія. Вона є основа людського суспільства. Релігія виникла внаслідок потопу. Останній викликав у людей страх і навіяв уявлення про божественні сили.

У першу епоху люди обожнювали світ і лише почали виходити із варварського стану. Життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія (влада належить представникам релігії).

В епоху героїв виділяються окремі сім’ї, формою правління стає аристократична республіка.

Епоха людей характеризується зрілістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов’язком, форма правління – демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, досягнувши вищого розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Звідси середньовіччя Віко трактує як “друге варварство”.

Наукові відкриття, що відбулися в середині Х1Х ст. в галузі археології, етнографії, антропології і особливо в біології, дали можливість збагатити й поглибити циклічну концепцію розвитку культури.

Вони дозволили уявити соціальні процеси в історії й культурі по типу біологічних. Припускалося, що суспільство – це організм з його природними процесами народження, розвитку й смерті.

Ідея існування в історії паралельних, замкнутих культур була сформульована німецьким професором Г.Рюккертом в його “Підручнику з світової історії в органічному викладі” (1857).

У себе на батьківщині цей твір залишився непоміченим. Однак він став відомий в Росії завдяки програмній книзі Миколи Данилевського (1822-1885) “Росія та Європа” (1869). В ній автор висунув теорію відокремленості культурно-історичних типів (під ними розуміються цивілізації). За Данилевським культурно-історичні типи розвиваються подібно біологічним механізмам.

Філософ вважав якісно новим слов’янський тип. На думку вченого саме в ньому розвиваються всі сторони культурної діяльності, лише частково представлені в інших культурно-історичних типах.

Ідеї М.Данилевського знайшли подальший розвиток у працях німецького філософа та історика Освальда Шпенглера (1880-1936) і британського культоролога Арнольда Тойнбі (1889-1975).

Ім’я Шпенглера обезсмертила його основна книга “Загибель Європи”, що вперше була надрукована у 1918 р.

Ідеї Тойнбі знайшли втілення в його 12-томній праці “Збагнути історію”, над якою він працював 27 років (з 1934 по 1961). Тойнбі знаходився під впливом ідей Шпенглера, хоча в дечому й не погоджувався з ним.

Ці вчені притримувалися концепції замкненого (локального) розвитку культури. Згідно них культура кожного народу самобутня, розвивається самостійно, не передається іншим. Запозичаються лише досягнення в галузі науки і техніки. Кожна з цих культур проходить певні цикли: виникає, розквітає, старіє і гине.

Ці вчені підтверджують свої теорії прикладами розвитку і загибелі рівноцінних за досягнутою зрілістю культур. У Шпенглера їх вісім: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, антична, візантійсько-арабська, західноєвропейська, південноамериканська (майя). В цьому плані Тойнбі аналізує 13 розвинутих цивілізацій.

На відміну від Шпенглера Тойнбі визнає за людиною поряд з природною необхідністю й вільне самовизначення. Тобто, що людина теж певним чином впливає на розвиток суспільного життя.

Новим у Тойнбі є й визнання об’єднуючої ролі “світових проповідницьких релігій” (буддизму, християнства, ісламу). За Тойнбі вони є вищими цінностями й орієнтирами історичного прогресу.

Цікаву концепцію, що в якійсь мірі поєднує еволюційно-лінійну й локально-циклічну концепції, запропонував німецький філософ, психолог Карл Ясперс (1883-1969). Він погодився з багатьма теоріями локальних цивілізацій. Проте Ясперс зберіг ідею єдності світової історії й культури.

Разом з тим вчений шукав не лише в Європі, а в Китаї та Індії “вісь” світової цивілізації. Він виділив “час вісі” культури як свого роду “центр” історії. За його теорією це був час між УШ і П ст. до н.е. До цього періоду розвиток людини, суспільства і культури головно йшов локальним чином. Після нього відкрилася можливість універсального, єдиного розвитку людства.

На думку вченого ця можливість й досі не реалізувалася. Проте він стверджує, що вже в Новий час завдяки розвитку науки й техніки в Європі створилися певні умови для такої реалізації. Подальший поступальний розвиток буде залежати від самої людини. Такий висновок робить Ясперс.