Нові напрямки в архітектурі та будівництві

4. Нові напрямки в архітектурі та будівництві

У першій половині Х1Х ст. в архітектурі продовжує панувати класицизм. Його продовженням і одночасно завершенням став стиль ампір (з французької – “імперія”), що склався у Франції в період правління Наполеона. Для будівель в стилі ампір характерні велич, помпезність, урочистість. Такою, зокрема, є Тріумфальна арка, збудована на честь перемог Наполеона, яка й досі прикрашає Париж. Стиль ампір набув значної популярності в Росії, зокрема досяг своїх вершин в архітектурі петербурзьких палаців.

У другій половині Х1Х ст. звернення до архітектурних здобутків старовини обумовило запровадження еклектизму (від грецької “еклектикос” – “той, хто вибирає”). Еклектизм – архітектурна практика, основана на механічному, некритичному поєднанні елементів різних стилів. Яскравим прикладом таких споруд є паризький театр “Гранд-опера” і помпезний берлінський Рейхстаг.

Науково-технічні досягнення Х1Х ст. дали змогу значно удосконалити будівельну техніку. В будівництві застосовуються нові матеріали й конструкції (чавун, сталь, залізобетон, величні склепінно-купольні системи, навислі козирки тощо). Провісником перевороту в будівельній справі стала ажурна, зведена із сталевих частин за проектом французького інженера Олександра Гюстава Ейфеля (1832-1923) висотна вежа, відкриття якої приурочили до Всесвітньої паризької виставки 1889 р.

Інтенсивна урбанізація, промислове будівництво, зростання чисельності міського населення призвели до справжньої архітектурної й будівельної революції, що відбулася в ХХ ст. У 1920-х роках провідним напрямом став функціоналізм. Головний його зміст: “Форма іде за функцією”, тобто форма споруди повинна відповідати її утилітарному (практичному) призначенню.

Принципи функціоналізму досягли своїх вершин у творчості видатного теоретика й практика архітектури ХХ століття Ле Корбюзьє (Шарль Едуард Жаннере, 1887-1965). Він народився у Швейцарії, але жив і працював головно в Парижі. Ле Корбюзьє один із творців сучасної архітектури, в якій вся система каркасу зведена до двох елементів – опори й перекриття (за таким принципом побудовані сучасні багатоповерхові будинки). Йому належить ідея індустріалізації будівництва, введення в архітектурну практику стрічкових вікон, плоских дахів, оголених опор в нижніх поверхах, великих озеленених ділянок тощо.

5. Розвиток театрального мистецтва, музики, кінематографа

У Х1Х ст. формується якісно новий театр. У цей час набирають ваги як державні, так і приватні столичні й провінційні театри. Вони починають орієнтуватися на масового глядача. Зокрема, популярністю користувалися паризькі “театри бульварів” і “малі” театри “великого” Лондону.

Значні зрушення відбулися в репертуарі театрів. Класичну п’єсу все більше витісняє романтична, згодом набирає популярності мелодрама. Передові позиції займає французька драматургія, якій притаманні гуманізм, психологізм, соціальне звучання і разом з тим гострокритичні настрої. Такими є п’єси Віктора Гюго “Маріон Делорм”, “Король бавиться”, “Рюї Блаз”, Олександра Дюма “Катіліна”, Альфреда де Мюссе (1810-1857) “Сповідь сина віку”, “Венеціанська ніч”, “Примхи Маріанни”, “Фантазіо”, збірка п’єс Проспера Меріме (1803-1870) “Театр Клари Гасуль”.

У ХХ ст. театр, як і все мистецтво, полонив авангардизм. Він заперечував будь-які традиції і сформував “антитеатр”, який мистецтвознавці назвали “театром абсурду”. Його послідовники виводять на перший план абстрактну людину, втілюють певну ідею, а не відтворюють конкретні реальні події. Авангардистський театр найяскравіше представили французькі драматурги Альбер Камю (1913-1960), Артюр Адамов (1908-1970), Ежен Йонеско та ірландець, який жив і творив у Франції – Самюел Беккет.

Розвиток театрального мистецтва завдячує творчому доробку режисерів. Відомими реформаторами театрального мистецтва стали колеги й однодумці, росіяни Костянтин Станіславський (Алексєєв, 1863-1938) і Володимир Немирович-Данченко (1858-1943). Багатий режисерський, акторський і літературний досвід дав їм можливість розробити “систему Станіславського”. Вона являє собою сценічну теорію, метод і артистичну техніку, суть якої полягає у свідомому оволодінні підсвідомими творчими процесами, методами перевтілення актора в образ.

Активними шукачами нових сценічних форм були їхні співвітчизники, актори, режисери і театральні діячі Євген Вахтангов (1883-1922) і Всеволод Мейєрхольд (1874-1940). Пошук нових виразних засобів театрального мистецтва характерний і для творчості німецького режисера й письменника Бертольда Брехта (1898-1956).

Кардинальні зрушення в музичному мистецтві починаються на рубежі ХУШ і Х1Х ст. й пов’язані з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена, який творив на рубежі цих століть і про якого мова вже йшла раніше. Його музика вплинула на формування основних музичних течій Х1Х ст. – романтичної й реалістичної.

Романтизм представлений творчістю австрійця Франца Шуберта (1797-1828) і німця Роберта Шумана (1810-1856), француза Гектора Берліоза (1803-1869) і поляка Фредеріка Шопена (1810-1849).

В дусі реалізму творили італійці Джузеппе Верді (1813-1901) і Джакомо Пуччіні (1858-1924), росіяни Модест Мусоргський (1839-1881) і Петро Чайковський (1840-1893), французи Шарль Гуно (1818-1893) і Жорж Бізе (1838-1875).

Героїчний епос яскраво представлений в операх російського композитора Олександра Бородіна (1833-1887). Творцем нового напрямку в піанізмі, в якому поєднувалися віртуозність з поетичністю й драматизмом, став угорський композитор, піаніст і диригент Ференц Ліст (1811-1886).

Х1Х ст. дало світу не лише знаменитих композиторів, але й розвинуло музичну освіту. Саме тоді відкриваються консерваторії, з’являються музичні газети і журнали, функціонують цілі музичні видавництва.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. Опера стала улюбленим жанром любителів музики. Лаври справжнього реформатора оперного мистецтва належать німецькому композитору Ріхарду Вагнеру (1813-1883). Він започаткував оперу-драму, в якій поєднувалося філософсько-поетичне й музичне начала. До таких творів належить його опера-сага “Перстень нібелунгів”. За різновидністю опера поділяється на історично-героїчну, героїко-епічну, народно-казкову, лірико-побутову та ін.

Музичний театр перелічених композиторів ознаменував собою вершину розвитку оперного мистецтва Х1Х ст. Опери “Трубадур”, “Аїда”, “Травіата”, “Ріголетто”, “Дон Карлос” і “Отелло” Джузеппе Верді; “Фауст”, “Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно; “Кармен” Жоржа Бізе; “Чіо-Чіо-Сан”, “Богема”, і “Тоска” Джакомо Пуччіні; “Євгеній Онєгін” і “Пікова дама” Петра Чайковського; “Князь Ігор” Олександра Бородіна; “Борис Годунов” Модеста Мусоргського та інші музичні твори Х1Х ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.

З музикою нероздільно пов’язаний балет, який є синтезом музики, драматичної дії й танцю. Реформу хореографічного жанру здійснив Петро Чайковський. В нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагатила його сюжет і хореографію. “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Лускунчик”, поставлені чудовим балетмейстером петербурзької балетної трупи Маріусом Петіпа (1818-1910), є перлиною світового балетного мистецтва.

У середині Х1Х ст. в Європі, а точніше у Франції, виник новий музично-театральний жанр, головно комедійного характеру, основною рисою якого була розважальність. Такою є оперета (з італійської буквально – “маленька опера”), де вокальні та інструментальні музичні номера й танці чергуються з розмовними діалогами. Цей жанр став справжнім мистецтвом завдяки оперетам француза Жака Оффенбаха (1819-1880) (“Прекрасна Олена”, “Орфей в пеклі”, “Перікола”) й австрійця Йоганна Штрауса-сина (1825-1899) (“Летюча миша”, “Циганський барон”). Останній прославився ще і як “король вальсу”.

Їхні традиції продовжив майстер так званої “нової угорської оперети” Імре Кальман (1882-1953), твори якого (“Королева чардашу”, “Сільва”, “Баядера”, “Принцеса цирку”, “Фіалка Монмартра”) стали класикою жанру.

 Х1Х ст. дало початок й естрадному жанру, проявом якого стали різного роду ревю і шоу, музика численних ресторанів і кабаре, символом котрих був канкан.

ХХ ст. в музиці ознаменувалося виникненням нових засобів виразності. Їх яскравим проявом є так звана конкретна музика: акустичні ефекти, шуми тощо. З появою електронної техніки виникла так звана жива електроніка, за допомогою якої відтворюються максимально наближені до натурального звуку тембри людського голосу та музичних інструментів.

У цей час з’явилися видатні композитори, які стали в рівень із своїми знаменитими попередниками. На грані епох творили відомий представник національної композиторської школи норвежець Едвард Гріг (1843-1907) і основоположник музичного імпресіонізму француз Клод Дебюссі (1862-1918). Американець Джордж Гершвін (1898-1937) вперше використав в симфонічних творах афро-американський музичний фольклор (блюз, спірічуел). Російська музична школа прославилася завдяки творчості Ігоря Стравінського (1882-1971), Сергія Прокоф’єва (1891-1953), Дмитра Шостаковича (1906-1975).

У ХХ ст. започатковані нові різновидності музичного мистецтва, розраховані на масову аудиторію. В цьому напрямку законодавцем моди стали США. На початку століття набирає популярності джаз, в середині століття на зміну йому приходить рок. Як реформатор популярної музики увійшов в історію американський співак Елвіс Преслі, котрий вперше поєднав блюз, джаз, свінг та інші музичні напрямки. Епохальною в рок-музиці була творчість англійської групи “Бітлз” – квартета у складі Д.Леннона, П.Маккартні, Д.Харрісона і Р.Старра.

ХХ ст. завдячує народженню нового виду мистецтва – мистецтва кіно (від грецької – “рухаюсь”), яке зіграло не останню роль в утвердженні масової культури. Вважається, що перший крок до створення кінопроектора проклала фотографія, винайдена французьким художником і винахідником Луї Дагером (1787-1851). Її з’єднання із проекційним ліхтарем здійснили його співвітчизники брати Люм’єри (Луї Жан, 1864-1948; Огюст, 1862-1954). У 1895 р. вони продемонстрували свій кіносюжет – вихід робітника з фабрики.

Проте увійшов в історію зафіксований факт створення кінескопу на два роки раніше механіком Одеського університету Й.А.Тимошенком. Він його продемонстрував 9 січня 1894 р. на 1Х з’їзді російських природодослідників і лікарів. Глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі. Незважаючи на позитивну оцінку винаходу, який було передано до Політехнічного музею у Москві, офіційна влада не надала значення відкриттю “живої фотографії”, як її тоді назвали. Напевно не останню роль в такому підході до винаходу зіграла відома заява з цього приводу Миколи П: “Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто...”.

Перші сеанси кіно тривали кілька хвилин і демонстрували живі картинки. Як вид мистецтва кіно розвинулося в ХХ ст., яке по праву називають добою кінематографа. За це століття кінематограф пройшов шлях від німого до звукового та стереокіно, від чорно-білого до кольорового, від короткометражних до багатосерійних фільмів.

Німе кіно прославив видатний американський актор, режисер і сценарист Чарлз Спенсер Чаплін (1889-1977), який створив трагікомічний образ “маленької людини”. Його гуманістичні комедії “Малюк”, “Цирк”, “Золота лихоманка”, “Великий диктатор” увійшли до золотого фонду світового кіномистецтва.

Еру звукового кіно відкрив фільм А.Кросленда “Співак джазу” (студія “Уорнер бразерс”), продемонстрований в 1927 р. Найбільша й найвідоміша кіностудія США Голівуд випустила в 1937 р. перший кольоровий фільм “Знесені вітром”, який і зараз не залишає байдужими глядачів.

У розвитку світового кіномистецтва значну роль зіграв режисерський талант французів Рене Клера і Марселя Карне, італійців Федеріко Фелліні й Мікеланджело Антоніоні, росіян Григорія Александрова й Івана Пир’єва, поляка Анджея Вайди і японця Акіри Куросави та багатьох інших, які стали класиками світового кінематографа.

ХХ ст. ознаменувалося винайденням телебачення, яке за допомогою радіоелектронних обладнань передає на відстань зображення рухомих об’єктів. По масовості аудиторії телебачення перевершило кінематограф і дотепер стало найбільш досконалим і оперативним засобом передачі найрізноманітнішої інформації – політичної, культурної, пізнавальної, навчальної.

Отже, світова культура в 21-ше століття прийшла з певними результатами. Внаслідок науково-технічного прогресу виникли нові художні жанри і способи творчого самовираження – кінематограф, мультиплікація (анімаційне кіно), телебачення. В свою чергу вони дали можливість започаткувати процес інтернаціоналізації культурного життя. Результатом даного процесу стали уніфікація і стандартизація культури. Ці риси сприяли спрощенню явищ культури, посиленню ролі “масової культури”.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 10

1.  Баладанова О.Е. 10 гениев живописи: Гойя, Рубенс, Тициан, Микеланджело, Леонардо да Винчи, Рембрандт, Пикассо, Ван Гог, Дюрер, Босх. – Х.: Фолио, 2005. – 380 с.

2.  Бенуа А.Н. Русское искусство ХУШ – ХХ веков: (Летопись русского искусства глазами великих художников). – М.: Яуза:Эксио, 2004. – 542 с.

3.  Великие кинозвезды ХХ века. – М.: Мартин, 2001. – 495 с.

4.  Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.

5.  Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.

6.  Гордон Д.И. Звезды театра и кино. – Х.: Фолио, 2005. – 398 с.

7.  Дали Сальвадор. Тайная жизнь Сальвадора Дали, написанная им самим. О себе и обо всем прочем. М.: Сварог и К., 1999. - 456 с.

8.  Дідич Галина С. Історія західноєвропейської музики. – Кіровоград: Кіровоград. пед. у-тет, 2003. - Ч. 1. – 170 с.

9.  Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М.: Высшая школа, 2002. – 366 с.

10.  Ильина Т.В. История искусств: Отечественное искусство.– М.: Высшая школа, 2003.– 405 с.

11.  История западноевропейской литературы Х1Х в. – М.: Высш. школа, 2003.-356 с.

12.  Капельгородська Нонна М. Начерки далекої кіноісторії. – К.: АВЛІ, 2005. – 213 с.

13.  Капретти Елена. Великие мастера итальянского искусства. – М.: Слово, 2001.- 399 с.

14.  Коллинз Стефан. Классическая музыка от и до (Пространство, наполненное гармонией). – М.: Изд. Торг. дом «Гранд»:Фаир-Пресс, 2001.- 286 с.

15.  Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

16.  Перрюшо Анри. Жизнь Ван Гога. – К.: Мистецтво, 1994.- 442 с.

17.  Перрюшо Анри. Жизнь Ренуара. – К.: Мистецтво, 1994.- 318 с.

18.  Перрюшо Анри. Поль Гоген. – М.: Искусство, 1995. – 334 с.

19.  Перрюшо Анри. Сезанн. К.: Мистецтво, 1994. – 347 с.

20.  500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика,

21.  скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. – М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. – 1995. – 287 с.

22.  Ревалд Джон. Постимпрессионизм: от Ван Гога до Гогена. – М.: ТЕРРА - Кн. клуб: Республика, 2002. – 461 с.

23.  70 знаменитых композиторов: Судьба и творчество. – Донецк: БАО, 2006. – 414 с.

24.  70 знаменитых художников. – Донецк: БАО, 2006, - 447 с.

25.  Скляренко В.М. 100 знаменитых актеров. – Х.: Фолио, 2006. – 509 с.

26.  Скляренко В.М. 100 знаменитых художников Х1Х-ХХ в. - Х., Фолио, 2006. – 509 с.

27.  Сто великих режиссеров. – М.: Вече, 2004. – 468 с.

28.  Художня культура світу: Європейський культурний регіон. – К.: Вища школа, 2001.- 191 с.

29.  Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація. (Кінець Х1Х – початок ХХ1 ст.). В 2 т. – Харків: Основа, 2001.- Т.1. - 518 с.; Т.2. – 398 с.

30.  Шейко В.М. та ін. Історія художньої культури: Західна Європа Х1Х-ХХ ст. – Харків: ХДАК, 2001.- 205 с.

31.  Энциклопедия живописи. – М.: АСТ, 1999.- 799 с.

32.  Энциклопедия импрессионизма. М.: Респ., 2005. – 293 с.

ТЕСТ

Тема 10. Зарубіжна культура Х1Х-ХХ ст.

1. Перші зразки автомобілей сконструювали:

а) Г.Даймлер і К.Бенц; б) Уїлбер і Орвілл Райти; в) Генрі Форд.

2. Повноправний тип середньої школи – гімназія функціонував у:

а) Німеччині; б) Великій Британії; в) Франції.

3. ”Типовий герой діяв в типовій обстановці” – основний принцип літературного напрямку: а) реалізму; б) романтизму; в) декадансу.

4. Основоположником історичного роману є:

а) Вальтер Скотт; б) Віктор Гюго; в) Олександр Дюма.

5. Самим відомим представником живопису класицизму в роки Великої Французької революції був:

а)Жак Луї Давид; б) Ежен Делакруа; в) Густав Курбе.

6.Фотографічно-точне копіювання дійсності – характерна риса:

а) символізму; б) натуралізму; в) “чистого мистецтва”.

7. Фовізм, що проповідував “живопис без правил”, започаткував:

а) Поль Гоген; б) Каміль Піссарро; в) Анрі Матісс.

8. Архітектурна практика, основана на змішуванні різних стилів, отримала назву: а) еклектизм; б) ампір; в) бароко.

9. Картину “Враження. Схід сонця”, що дала назву напряму в живописі - імпресіонізму (з французької – враження), написав:

а) Клод Моне; б) Едуард Мане; в) П’єр Ренуа.

10. Живописна техніка, яка передбачала відмову від змішаних кольорів, писання чистими яскравими фарбами, густе нанесення їх окремими мазками (що оптично змішуючись давали потрібний тон), притаманна:

а) романтизму; б) імпресіонізму; в) символізму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андреев А.Л. Искусство, культура, сверхкультура (Философия искусства Н.А. Бердяєва). – М.: Знание, 1991. – 63 с.

2. Античний театр. – К.: Веселка, 2003. – 381 с.

3. Античность: Словарь-справочник по истории, культуре и мифологии. – Дубна: Феникс, 2003. – 295 с.

4. Баладанова О.Е. 10 гениев живописи: Гойя, Рубенс, Тициан, Микеланджело, Леонардо да Винчи, Рембрандт, Пикассо, Ван Гог, Дюрер, Босх. – Х.: Фолио, 2005. – 380 с.

5. Бенуа А.Н. Русское искусство ХУШ – ХХ веков: (Летопись русского искусства глазами великих художников). – М.: Яуза:Эксио, 2004. – 542 с.

6. Бердяєв Н.А. Философия творчества, культуры и искусства. В 2 т. – М.: Искусство: ИЧП “Лига”, 1994. - Т. 1. – 541 с.; Т. 2. – 508 с.

7.Білецький П.О. та ін. Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 2000. – 236 с.

8.Великие кинозвезды ХХ века. – М.: Мартин, 2001. – 495 с.

9. Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.

10. Веселовська Г.І. Дванадцять вистав Леся Курбаса. – К.: Держ. центр театр. мистецтва ім. Л.Курбаса, 2004. – 316 с.

11. Вінок пам’яті Олеся Гончара: Спогади, хроніка. – К.: Укр. письменник, 1997.- 452 с.

12. Герої та знаменитості в українській культурі. – К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.

13. Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.

14. Гордон Д.И. Звезды театра и кино. – Х.: Фолио, 2005. – 398 с.

15. Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.– К.: Либідь.–Т.1.– 1993.–389 с.; Т.2.–1993.–261 с.; Т.3.–1993.–282 с.; Т.4.–1994.– 232 с.; Т.5.-1995.–254 с.; Т.6.-1996.–260 с.

16. Госейко Любомир. Історія українського кінематографа. 1896-1995. – К.: KINO-КОЛО, 2005. – 461 с.

17. Гуковский М.А. Итальянское Возрождение. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1990.- 618 с.

18. Гулыга А.Б. Немецкая классическая философия.– М.:Рольф:Айрис-Пресс,2001.- 413 с.

19. Гуревич П.С. Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с.

20. Дали Сальвадор. Тайная жизнь Сальвадора Дали, написанная им самим. О себе и обо всем прочем. М.: Сварог и К., 1999. - 456 с.

21. Дідич Галина С. Історія західноєвропейської музики. – Кіровоград: Кіровоград. пед. у-тет, 2003. - Ч. 1. – 170 с.

22. Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с.

23. Доусон К.Г. Религия и культура. – СПб.: Алетейя, 2001.- 280 с.

24. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 685.

25. Жаборюк А.А. Український живопис останньої третини Х1Х – початку ХХ ст. – К., Одеса: Либідь, 1990. – 307 с.

26. Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М.: Высшая школа, 2002. – 366 с.

27. Ильина Т.В. История искусств: Отечественное искусство.– М.: Высшая школа, 2003.– 405 с.

28. История западноевропейской литературы Х1Х в. – М.: Высш. школа, 2003.-356 с.

29. История культуры стран Западной Европы в эпоху Возрождения. - М.: Высш. школа, 2001. – 478 с.

30. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХУ1-ХУШ ст. – К.: Наукова думка, 1966.- 251 с.

31. Історія української культури. В 5 т. К.: Наукова думка. - Т.1.- 2001. – 1134 с.; Т. 2. –2002. – 846 с.; Т.3.- 2004. – 1246 с.

32.Історія української літератури Х1Х ст. У 3 кн. – К.: Либідь. – Кн.1.- 1995. – 364 с.; Кн. 2.- 1995. – 381 с.; Кн. 3. – 1998. – 429 с.

33.Історія української літератури ХХ ст. В 2 кн. – К.: Либідь. – Кн. 1. – 1994. – 781 с.; Кн. – 2 . - Ч.1.- 1994. – 367 с.; Ч.2.- 1995. – 509 с.

34.Історія української художньої культури. – Харків: ХДАК.- 1999.-194 с.

35.Капельгородська Нонна М. Начерки далекої кіноісторії. – К.: АВЛІ, 2005. – 213 с.

36.Капретти Елена. Великие мастера итальянского искусства. – М.: Слово, 2001.- 399 с.

37.Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с.

38.Коллинз Стефан. Классическая музыка от и до (Пространство, наполненное гармонией). – М.: Изд. Торг. дом «Гранд»:Фаир-Пресс, 2001.- 286 с.

39 Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) – К.: Товариство “Знання” України, 2007. – 591 с.

40.Корінний М., Потапов Г., Шевченко В. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. – К.: Україна, 2000.- 182 с.

41.Коростовцев М.А. Религия Древнего Египта. – СПб.: Журн. “Нева”: Летний сад, 2000.- 462 с.