Феномен козацької культури

Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Культура і цивілізація. Взаємодія культури і суспільства, культури і природи Структура культури. Функції культури Рівні й форми культури Мистецтво – одне із основних інститутів культури Освіта як основний елемент в системі цінностей культури Богословська концепція розвитку культури Психолого-аналітична, функціональна й соціологічна концепції розвитку культури Культура держав Месопотамії: Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії Культурні здобутки Єгипту Культура Стародавньої Індії Давньокитайська культура Давньогрецька архітектура і скульптура Освіта і наука в Стародавній Греції Система виховання й освіти, наукові знання Давньоримської держави Архітектурні й будівельні досягнення римлян Культура Середньовічної Європи Здобутки арабської культури доби Середньовіччя Північний Ренесанс часів Реформізму Культура Київської Русі Освіта і наука, книгодрукування і література Х1У - першої половини ХУП ст Архітектура і образотворче мистецтво Х1У - першої половини ХУП ст Епоха просвітництва – новий погляд на суспільство Культурні досягнення епохи Просвітництва Феномен козацької культури Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби Проблеми розвитку культури суверенної України Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво” Нові напрямки в архітектурі та будівництві Костина А.В. Массовая культура как феномен постиндустриального общества. М.: КомКнига, 2006, - 350 с
482216
знаков
0
таблиц
0
изображений

4. Феномен козацької культури

Культура епохи Просвітництва певним чином вплинула на подальший поступ української культури. Через сусідні держави її надбання засвоюються на українських землях. Саме в цей період український народ вступив у знаменну пору своєї історії. Це був час визвольної війни українського народу проти польського панування та відносно самостійний період Гетьманщини, коли влада в Україні, хоча й обмежена урядом Росії, знаходилася в руках українських гетьманів.

У цей час в Україні формується й розквітає культура українського бароко. Якщо Ренесанс був притаманний лише західноукраїнським землям, то культура бароко поширюється на всю Україні, включаючи центральні та східні її частини. Тобто бароко в Україні того періоду став загальнонаціональним стилем. Проте поділ України на Правобережну й Лівобережну спричинив розвиток двох регіональних варіантів у межах одного й того ж стилю.

На Правобережній Україні більш позначилися західноєвропейські культурні впливи, передусім польські. На Лівобережжі національні особливості проявилися більш виразно. Причиною тому був козацький чинник, що суттєво позначився на формуванні культури, яка увійшла в історію під назвою козацького бароко.

В українському бароко присутні не лише його два регіональні варіанти, але й два рівні: “верхній” або аристократичний та “нижній” або демократичний, народний. Ці два рівні відповідали смакам і уподобанням відповідних верст української спільноти. “Верхній” представляли українські шляхта, козацька старшина, “нижній” – українські селяни, міщани, козаки.

Столітнє існування козацької держави – автономної Гетьманщини дало можливість збагачувати духовне й мистецьке життя українства. Демократичний козацький устрій вивів на громадсько-політичну арену нову суспільну верству – козаччину, яка зайняла провідні позиції в економічному й політичному житті Гетьманщини. Правляче становище козаччини обумовило її панування в духовній і культурній сферах. Вищі кола козацтва становили добре освічену верству українського суспільства. Вона й представляла нову національну еліту, яка у кожній країні є рушійною силою в розвитку національної культури.

У своїх вищих колах козацтво становило добре освічену культурну верству українського суспільства. Відтак воно стало основою формування нової творчої еліти.

Козацтво цього періоду випередило навіть українське духовенство, яке протягом століть охороняло й поширювало національні культурні традиції. В свою чергу це дало йому можливість не лише захищати рідну церкву, але творити національні матеріальні й духовні цінності. Таким чином формується феномен козацької культури.

5. Українське культурне піднесення часів Визвольної війни і Гетьманщини

У добу козацької держави в культурній сфері пріоритетною була освітянська справа, що формувала фундамент культурного життя. За рівнем освіти Гетьманщина часів Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Дмитра Апостола, Кирила Розумовського стала однією з передових країн Європи. Вплив української освіти й культури відчували на собі всі сусідні держави, особливо Московська метрополія. Більш-менш сприятливі умови для культурного розвитку Гетьманщини дали можливість українству досягти справжніх інтелектуальних вершин.

До середини ХУШ ст. в Україні існувала ціла мережа навчальних закладів. Освітою були охоплені майже всі верстви населення. Початкову освіту давали головно сільські церковні школи, середню – міські школи братського типу. Першою сходинкою до вищої освіти стали колегії у більшості полкових міст. Перед московською метрополією українські гетьмани ставили питання про відкриття вищих навчальних закладів у Києві й Батурині, але отримали відмову. Школи й вчителі знаходилися на утримуванні сільських і міських громад. Значні кошти їм виділяли церковні братства й меценати з числа української шляхти й козацької старшини.

Про стан тодішньої освіти говорить наступний факт. У 1740-1748 рр. на території семи полків Гетьманщини функціонувало 866 шкіл. Тобто одна школа обслуговувала 1 тисячу населення. Наприкінці Х1Х ст. одна школа вже припадала на 6 тисяч населення. Це дає підстави зробити висновок, що в часи Гетьманщини майже все населення було грамотним.

Такий стан речей ще за часів Богдана Хмельницького засвідчив сірійський мандрівник Павло Алепський, який супроводжував Антіохійського патріарха Макарія у його мандрівці по Україні. “По всій землі козаків, тобто русинів, - пише він, - ми помітили гарну рису, яка викликала наше здивування: всі вони за малим винятком, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати ... В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти”. Це здивування й захоплення пролунало з вуст людини, яка відвідала багато країн і добре знала стан тодішньої освіти. Для порівняння: в Московії на той час було грамотним лише 25 % населення.

Серед українства просвітницькі етичні ідеї поширював видатний філософ і поет Григорій Сковорода (1722-1794) – визначна постать всієї української культури другої половини ХУШ ст. Енциклопедичні знання, глибоке знайомство не лише з античною філософською спадщиною, але й здобутками сучасної йому західноєвропейської думки, володіння багатьма іноземними мовами відшліфували філософське вчення українського генія, яке він виклав у своїх численних трактатах і діалогах.

Його теоретичною основою є своєрідна форма пантеїзму, за якою ототожнювалися Бог й природа. Разом з тим філософ твердив, що в природі є два начала: духовне (“невидима натура”) й тілесне, матеріальне (“видима натура”). На цій основі він розробив концепцію існування трьох світів. Перший – макрокосм: безконечний всесвіт, що містить в собі безліч світів. Другий – мікрокосм: ним є людина. Третій –“символічний” світ Біблії.

Одне з центральних місць у філософській думці Сковороди, як й інших просвітителів ХУП-ХУШ ст., займала ідея про щастя людини. За Сковородою щастя людини в так званій “сродній праці”, тобто такій, яка б відповідала її природним нахилам. Свої ідеї серед широкого загалу філософ проповідував протягом 15 років викладацької діяльності й 25 років мандрів.

З літературних творів Григорія Сковороди найбільш відомі збірка поезій “Сад божественних пісень” і збірник байок “Басні харківські”. Жоден його твір не друкувався за життя. Більшість їх розповсюджувалася по Україні в рукописних списках. Філософські, суспільно-політичні й етичні погляди просвітника зіграли велику роль в національному пробудженні українства.

Завдяки просвітницькій діяльності Григорія Сковороди й попереднім реформаторським перетворенням Петра Могили та їхніх сподвижників вже наприкінці ХУП ст. відбулися значні зрушення в культурній сфері, зокрема, в галузі освіти. Передусім це стосувалося Києво-Могилянської колегії. В 1701 р. їй був наданий статус академії. Ціле століття (починаючи з моменту заснування в 1632 р.) по право називають її “золотою добою”. Плідне використання західноєвропейського науково-освітнього досвіду дало можливість цьому учбовому закладу стати справжнім науково-освітнім вогнищем не лише для України, але й для сусідніх держав.

Тут викладали видатні професори. Зокрема, читали поетику і риторику Феофан Прокопович (1681-1736), Симеон Полоцький (1629-1689), Лазар Баранович (бл.1620-1693), Митрофан Довгалевський; філософію і теологію – Стефан Яворський (1658-1722), Георгій Кониський (1717-1795); філософію і психологію – Інокентій Гізель (бл.1600-1683). Академія не мала станових обмежень. Більшість її студентів представляла козацьку верству.

Києво-Могилянська академія уславилася іменами своїх видатних вихованців, зокрема, вже згаданого Григорія Сковороди, відомих лікарів Івана Полетики (1726-1783) й Олександра Шумлянського (1748-1795), основоположника епідеміології Данила Самойловича (1743 або 1744-1805), культурно-освітнього й церковного діяча Манасія Максимовича (р.н.невід.-1758), архітектора Івана Григоровича-Барського (1713-1785), історика Миколи Бантиш-Каменського (1788-1850), дипломата, письменника Олександра Безбородька (1747-1799), композитора Максима Березовського (1745-1777) та ін.

Проте розвиток української культури, в т.ч. й науково-освітньої справи, не відповідав колоніальній політиці Росії. Адже чим нижчим ставав культурний потенціал поневоленого нарду, тим легше й скоріше він піддавався колоніальному гнобленню. Цю політику активно проводили російські правителі, зокрема Петро 1, в часи якого зазнають переслідування українські церква, освіта, книгодрукування.

А оскільки тодішня російська держава знаходилася на значно нижчому культурному рівні ніж Гетьманщина, то її можновладці намагалися перебрати українські інтелектуальні кадри. Останні відіграли провідну роль у розбудові науково-освітянського життя метрополії. Перш за все це стосується випускників і професорсько-викладацького складу Києво-Могилянської академії. В Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 25 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало (1651-1709) були першими, хто втілив у життя освітньо-наукові реформаторські задуми російського монарха – Петра 1.

Києво-Могилянська академія започаткувала розвиток українського театру. Теорія драми розроблялася у курсах поетики академічної професури. До того ж вона відточувалася на практиці в шкільних виставах, авторами і режисерами яких були професори академії.

Найбільшого поширення набули два види драми: релігійна і світська. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три напрями. Це були: містерія (таїнство спокутування людських гріхів Ісусом Христом), міракл (події з життя святих), мораліте (драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та інші й велися повчальні розмови).

За допомогою постановок світської драми викладачі намагалися наочно познайомити своїх вихованців з творами грецьких й римських авторів, тематикою історичних сюжетів. Зокрема, поет Дмитро Туптало створив драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький – драму “Про Навуходоносора”, Георгій Кониський – “Воскресіння мертвих”, Феофан Прокопович – “Володимир”.

Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія. Спочатку це були комедійні вставки до поважного драматичного твору. Перетворення академії від середини ХУШ ст. у суто релігійний заклад стало причиною заборони влаштування в академії шкільних вистав і як наслідок – шкільна драма занепала.

На той час користувалася популярністю вертепна драма – ляльковий театр. Вертеп (печера, в якій народився Христос) зображали у вигляді двоповерхового будиночка, де ляльки приводились у рух за допомогою ниток. На верхньому поверсі розігрувалися сюжети з релігійної тематики, а на нижньому – народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, в будинках української шляхти, заможних козаків і міщан.

За доби Гетьманщини певні зміни відбулися і в літературному процесі. Друга половина ХУП ст. ознаменувалася появою дум й історичних пісень, в яких відображалися події визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Серед широкого загалу досить популярними були сентиментальні пісні. Багато їх приписують Марусі Чурай – легендарній українській співачці, яка нібито жила у Полтаві.

Серед літературних жанрів значне місце займали агіографічні й полемічні твори, проповіді, драми, вірші, панегірики (похвали) тощо. В українській поезії цього періоду виділяється творчий доробок поетів Климентія Зіновіїва (р.н.невід.-1712), Івана Величковського (р.н.невід.-1701), Данила Братковського (р.н.невід.-1702).

Риси літературного й історичного твору поєднали літописи, які теж набувають ознак нового часу. Якщо редакції Київського літопису початку ХУ1 ст. тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні його редакції написані мовою, близькою до народної.

Наприкінці ХУ1 ст. з’явилися так звані козацькі літописи. Перший з них – “Густинський літопис” невідомого автора (в якому багато розділів присвячено козаччині) викладає історію України до 1597 р.

У літописі гадяцького полковника Григорія Граб’янки (р.н.невід.-бл.1737) висвітлюється історія України до 1709 р., причому головна увага приділяється історії козацтва, Богдану Хмельницькому як полководцеві й державному діячеві.

“Літопис Самовидця” (автором якого вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-Романовського, 1623-1703) розповідає про події 1648-1702 рр. і є цінним джерелом вивчення визвольних змагань українства тієї доби.

З аналогічних позицій написаний Самійлом Величком (бл.1670-після 1728) літопис історії українського народу в хронологічних межах 1648-1700 рр.

У своїх творах автори використовували поряд із документальними джерелами власні спогади, фольклор.

Найповніше культура українського бароко втілилася в архітектурі. Поряд з церковною архітектурою розвивається й цивільне будівництво. Світські будівлі зводяться з розкішними фронтонами, порталами, брамами, прикрашеними вигнутими деталями, буйним орнаментом. Замовниками такого будівництва виступає українська шляхта, козацька старшина, багаті міщани. Проте стиль бароко в Україні набуває національного колориту.

У розвитку архітектурного мистецтва значна заслуга належить гетьманам Івану Самойловичу та Івану Мазепі. Зокрема, Мазепа увійшов в історію як щедрий меценат української православної церкви. За його вказівкою зведено чи перебудовано більше двох десятків храмів, в тому числі шість у Києві.

Серед збудованих Іваном Мазепою культових споруд у Києві є Микільський собор, Богоявленська (братська) церква на Подолі, церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі; в числі перебудованих – Софійський собор, Успенський собор, Кирилівська церква, Михайлівська церква Видубицького монастиря та ін. Краса й монументальність перелічених споруд засвідчують не лише майстерність будівничих, але й мистецький хист та витончений смак самого гетьмана.

Саме в добу гетьмана Івана Мазепи сформувався стиль, що дістав назву українського або козацького бароко. За влучною оцінкою В.Антоновича це була “друга золота доба українського мистецтва після великокняжої доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”.

В основі козацького бароко був традиційно поширений в Україні тип дерев’яної церкви, яку нібито одягли в камінь, водночас прикрасивши її досконалими декоративними оздобленнями. Як правило в цих спорудах відсутній чітко окреслений фасад, оскільки вони однаково пишно прикрашалися з усіх чотирьох сторін. Такий архітектурний прийом став характерною рисою козацького бароко.

На західноукраїнських землях найвизначнішою пам’яткою архітектури бароко поправу вважається собор святого Юра у Львові, зведений 1745-1770 рр. за проектом архітектора Бернарда Імеретина (кін. 17 ст.-1759). В його архітектурі західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними українськими.

В українському образотворчому мистецтві другої половини ХУП - першої половини ХУШ ст. на першому плані продовжує бути іконопис. Проте з часом він все більше відходить від канонічності. Обличчя святих втрачали традиційну схематичність й набували реалістичних рис, хоча в своїй творчості митці ще не відійшли від декоративності.

Особливо відчутні ренесансно-барокові форми в іконостасному мистецтві, що відзначається особливою граціозністю й пишністю. В цьому художньому виді вершин майстерності досяг живописець Іван Руткович. Одним із самих його знаменитих іконостасів є монументальний іконостасний комплекс із Скваряви.

У зв’язку з бурхливим зведенням культових споруд на землях Гетьманщини центр іконопису, зокрема, іконостасного живопису, переміщається із Західної в Центральну Україну.

У цей період дістав поширення світський портрет, який теж став більш життєвим, хоча ще повністю не втратив зв’язок з іконописом. Західноукраїнське портретне мистецтво представлене головно портретами львівських братчиків, яких митці зображали в представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами. У Західній Україні склалася традиція замовлення посмертних портретів, які часто виставлялися в каплицях та церквах.

Особливо славилися художні полотна Луки Долинського (1750-1824), який був родом із Білої Церкви, здобув мистецьку освіту у Відні й працював у Львові. Поряд із біблійною тематикою (зокрема, написав ікони для собору Святого Юра) митець приділяв багато уваги парадному портрету.

У Центральній Україні світські портрети дали змогу донести до сучасників художні образи Богдана Хмельницького та його сподвижників, українських гетьманів та козацької старшини. Тут парадний портрет дістав назву “парсун”. На храмовому або ктиторському портреті зображалися меценати церкви. Ктиторами (народною мовою “титарями”) величали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви.

У ХУП-ХУШ ст. в Україні продовжувалося розвиватися мистецтво гравюри, яке використовувалося в книгодрукуванні. Його центрами стали друкарні Києво-Печерської лаври, Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові та Успенського братства у Львові. Відомим представником стилю бароко був Олександр Тарасевич (1640-1727), який удосконалював свою майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів й працював у друкарні при Віленській академії та очолював Києво-Печерську друкарню. Поряд з ілюстрацією біблійної літератури та інших творів він приділяв багато уваги створенню друкованих портретів відомих співвітчизників.

З Києво-Печерською друкарнею була пов’язана й творча діяльність інших відомих граверів першої половини ХУШ ст. Григорія Левицького (1698-1769) та Аверкія Козачківського.

Співучість й музичність українського народу була не останнім фактором у розвитку українського музичного мистецтва. Йому велика увага приділялася в тодішніх навчальних та духовних закладах. При православних церквах існували хори, при греко-католицьких – ще й музичний супровід. У більшості українських колегіях функціонували хорові капели, театри. Українське музичне мистецтво славилося за межами батьківщини. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги.

У середині ХУШ ст. центром культурного життя Лівобережжя стає Глухів – остання столиця гетьманської України. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. На його сцені ставилися популярні італійські опери, кращі п’єси класичної європейської драматургії, виконувалися уривки з балетів. Тут до послуг музикантів була й найбільша в Європі нотна бібліотека.

У Глухові за царським наказом для підготовки хористів відкрилася співацька школа. З неї вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артем Ведель (1767-1808) (причому перші два уродженці Глухова, третій – Києва). Їхня музика, особливо церковна, й зараз затребувана не лише в Україні, але й за її межами. Історичні реалії змусили цих українських композиторів жити й творити в Росії, відтак російські музикознавці вважають їх своїм національним надбанням.

Відносна державна самостійність періоду визвольних змагань і Гетьманщини дала можливість відродитися українській культурі. Вона не лише заявила про себе невмирущими цінностями, але й започаткувала культурне піднесення Російської імперії, яка на той час знаходилася на нижчому в порівнянні з українським культурному щаблі. Злет тогочасної української культури захистив її від повного знищення в умовах гнітючої колоніальної залежності.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 8:

1.  Бенуа А.Н. Русское искусство ХУШ – ХХ веков: (Летопись русского искусства глазами великих художников). – М.: Яуза:Эксио, 2004. – 542 с.

2.  Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.

3.  Герої та знаменитості в українській культурі. – К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.

4.  Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.

5.  Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.– К.: Либідь.–Т.1.– 1993.–389 с.; Т.2.–1993.–261 с.; Т.3.–1993.–282 с.; Т.4.–1994.– 232 с.; Т.5.-1995.–254 с.; Т.6.-1996.–260 с.

6.  Дідич Галина С. Історія західноєвропейської музики. – Кіровоград: Кіровоград. пед. у-тет, 2003. - Ч. 1. – 170 с.

7.  Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 685.

8.  Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М.: Высшая школа, 2002. – 366 с.

9.  Ильина Т.В. История искусств: Отечественное искусство.– М.: Высшая школа, 2003.– 405 с.

10.  Історія української культури. В 5 т. К.: Наукова думка. - Т.1.- 2001. – 1134 с.; Т. 2. –2002. – 846 с.; Т.3.- 2004. – 1246 с.

11.  Коллинз Стефан. Классическая музыка от и до (Пространство, наполненное гармонией). – М.: Изд. Торг. дом «Гранд»:Фаир-Пресс, 2001.- 286 с.

12.  Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) – К.: Товариство “Знання” України, 2007. – 591 с.

13.  Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

14.  Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). – К.:Знання. 2006, - 447 с.

15.  Нариси з історії українського мистецтва. – К.: Мистецтво, 1996. – 670 с.

16.  Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: МП “Абрис”, 1991.- 272 с.

17.  Попович М.В. Нарис історії культури України – К.: Артек, 2001. – 727 с.

18.  500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика, скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. – М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. – 1995. – 287 с.

19.  Руденко Ю.Д. Українська козацька педагогіка: витоки, духовні цінності, сучасність: Навч. посібник.- К.: МАУП, 2007. – 384 с.

20.  70 знаменитых композиторов: Судьба и творчество. – Донецк: БАО, 2006. – 414 с.

21.  Софронова Людмила А. Старовинний український театр. – Львів: Львів. нац. у-тет, 2004, - 331 с.

22.  Сто великих чудес света. – М.: Вече, 2000.- 527 с.

23.  100 знаменитых художников Х1У – ХУШ вв. – Харьков: Фолио, 2004.- 509 с.

24.  Художня культура світу: Європейський культурний регіон. – К.: Вища школа, 2001.- 191 с.

25.  Энциклопедия живописи. – М.: АСТ, 1999.- 799 с.

ТЕСТ

Тема 8. Зарубіжна та українська культура епохи Просвітництва.

1. Урочисто парадний, декоративно пишний стиль, для якого характерні просторовий розмах, велика кількість деталей (переважно зігнутих ліній), дуже складні композиції, отримав назву:а) класицизм; б) бароко; в) рококо.

2. Вигнуті лінії (що нагадують раковини), сплетіння різьблених і лінійних орнаментів, завитки, використання дзеркал і живописних панно, характерні для архітектурного стилю: а) рококо; б) класицизму; в) бароко.

3. Поклав початок книгодрукуванню в Європі:

а) Йоганн Гутенберг; б) Миколай Копернік; в) Йоганн Кеплер.

4. Автором одного із визначних творів класичного напрямку “Мандри Гулівера” є:

а) Джонатан Свіфт. б) Йоганн-Фрідріх Шіллер; в) Даніель Дефо.

5. У Франції в епоху Просвітництва переважав стиль:

а) класицизму; б) бароко; в) рококо.

6. Вистава епохи Просвітництва, що писалася віршами і будувалася на основі трьох єдностей: єдності часу, місця і сюжету, належала до жанру:

а) драми; б) комедії; в) опери.

7. Перші драми з музикою, тобто опери, з’явилися в:

а) Італії; б) Франції; в) Німеччині.

8. Автором збірки поезій “Сад божественних пісень” та збірки байок “Басні харківські” є:

а) Дмитро Туптало; б) Феофан Прокопович; в) Григорій Сковорода.

9. Розвиток українського театру періоду Гетьманщини пов’язаний з: а) Києво-Могилянською академією; б) Острозькою академією; в) Львівською братською школою.

10. Видатні українські композитори, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель отримали музичну освіту в: а) Глухові; б) Москві; в) Санкт-Петербурзі.


ТЕМА 9.

“УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Х1Х – ХХ СТ.”

План

1. Українська культура в лещатах Російської імперії.

2. Стан української культури в Австрійській та Австро-Угорській імперії.

3. Українська культура доби визвольних змагань 1917-1920 рр. та в умовах радянської доби.

4. Проблеми розвитку культури суверенної України.

1.Українська культура в лещатах Російської імперії

У другій половині ХУШ ст. Україна була остаточно колоніально уярмлена Російською імперією. Нагадаємо, що саме в цей період відбулися: ліквідація гетьманства (1764 р.), зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі і Слобожанщині кріпосного права (1783 р.).

Відтак були знищені всі ознаки й до того фактично відносної автономії. Наприкінці ХУШ ст. територія України була остаточно поділена між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. До першої відійшло 80 % українських земель, до другої – 20 %.

Політика російського царату ставила за мету повністю нівелювати український народ, влити його у великоросійську націю. Відтак почався фронтальний наступ на українську культуру, навіть заборонялася українська мова, яка була оголошена “малороссийским наречием”.

У важкому стані знаходилася освітянська справа, яка закладала фундамент культури народу. Початкову освіту майже нанівець звело закріпачення селян, які вже не могли навчати своїх дітей грамоті. Реформи Олександра П у сфері освіти по суті не покращили шкільництво, формально замінивши всі типи шкіл (церковно-парафіяльні, повітові) на загальностанові – “початкові народні училища”. У них мова навчання залишалася російська.

Недостатня кількість шкіл, важкий матеріальний стан родин селян і робітників не давав змоги більшості їхніх дітей здобути освіту. Зокрема, такий стан засвідчував загальноросійський перепис 1897 р. Згідно нього кількість неграмотних в Україні становила 83,6 %. Пригадаймо, що в Україні ще в середині ХУП ст. майже все населення було грамотним.

Політика асиміляції призвела до руйнування еліти української нації, яка завжди являлась основним творцем культури. Козацька старшина, отримавши від царату дворянські привілеї та маєтності, зреклася українства. Від нього відцуралася й приєднана до Московської митрополії українська православна церква, яка до цього часу обороняла українську культуру, сприяла розвиткові національної освіти.

Проте навіть в таких умовах відбувався поступовий процес відродження української культури. Його першими проявами стало виникнення посиленого інтересу до історичного минулого рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків.

Практичний інтерес лівобережної старшини до історії своїх родів (а саме права на привілеї) започаткував широкий рух за вивчення історії козацької України. Самим визначним твором цього періоду стала “Історія русів” невідомого автора. Вона просякнута тезою, що правонаступницею Київської Русі є не Росія, а Україна.

Історичні твори пробуджують інтерес освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв. У результаті в 1777 р. у Петербурзі публікується праця Григорія Калиновського “Опис весільних українських простонародних обрядів”. Він став основоположником української етнографії.

Майже через два десятиліття в 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776-1804) “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва”. Вона відіграла роль своєрідної малої енциклопедії природи, історії, народної поезії і мови України.

Отже, вже у другій половині ХУШ ст. в Україні формується нова верства, яка відрізняється своїми поглядами та інтересами від дворян. Її поповнення йшло із освітніх закладів, що засновувалися в Україні. Першим таким закладом став Харківський університет, відкритий в 1805 р. з ініціативи українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча Василя Каразіна (1773-1842).

Наступними стали Київський університет (1834), Одеський університет (1865), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899).

У Х1Х ст. продовжується вивчення народної спадщини. В 1818 р. вийшла друком “Граматика малоросійського наріччя” Олексія Павловського (1773-р.см.н.) Вона є першою друкованою граматикою живої української мови.

Грузин за походженням князь Микола Цертелєв (1790-1869), який народився на Полтавщині й працював в Україні, став основоположником української фольклористики, видавши у 1819 р. збірку “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”. В ній вперше опубліковані українські думи.

Отже, збереження українським народом в умовах кризи рубежу XVШ-XIX ст. мови, побутових традицій, історичної пам’яті, дало можливість започаткувати українське культурне відродження. Його початковим етапом були саме етнографічні, фольклористичні, лінгвістичні дослідження.

У цей же час починають з’являтися й перші узагальнюючі роботи з історії України. Такими були дослідження Дмитра Бантиш-Каменського “История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства” та “Источники малороссийской истории”.

Естафету Дмитра Бантиш-Каменського прийняли відомі українські історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1866-1934), Дмитро Яворницький (1855-1940), Микола Маркевич (1804-1860), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Михайло Драгоманов (1841-1895) та ін. З-під їхнього пера виходять узагальнюючі монографії з історії України, хоча свої твори вони починали писати російської мовою, а Україну вимушені були називати Малоросією. Щоправда, такий підхід був згодом переломлений у працях Михайла Грушевського й Пантелеймона Куліша.

Колоніальний режим позначився на стані української літератури. В умовах урядових заборон (Валуєвського циркуляру й Емського указу) процес її становлення був особливо важким.

Оформлення сучасної української літературної мови розпочалося з поеми Івана Котляревського (1769-1838) “Енеїда” – першого твору, написаного народною мовою. Вона була опублікована у Петербурзі в 1798 р.

Основоположником української художньої прози став Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Зокрема, великою популярністю користувалася його повість “Конотопська відьма”, пронизана народними віруваннями й переказами. Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є творчість Тараса Шевченка (1814-1861). Вихід у світ у Петербурзі в 1840 р. його “Кобзаря” стало знаменною подією в українському культурному житті. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.

Справу Тараса Шевченка продовжив поет, прозаїк, перекладач, журналіст, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш. Самим відомим став його роман “Чорна рада”. В ній займає центральне місце правдиве відображення визвольної війни українського народу проти польського панування.

В українській прозі реалістичний напрямок розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська, 1833-1907). Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників, як Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920).

Українську класичну сатиричну поезію увінчали твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827-1893) та сатиричні вірші (так звані співомовки) Степана Руданського (1833-1873).

Романтизм і символізм присутні у творчості поета-емігранта Олександра Олеся (Олександр Кандиба, 1878-1944). Представником української емігрантської літератури був і Богдан Лепкий (1872-1941), на поетичному доробку якого позначилися впливи декадентської західноєвропейської поезії. Його перу належить також кілька романів (серед них “Мазепа”).

Видатним явищем не лише української, але й світової літератури є творчість Лесі Українки (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913). Вершина її творчості – поетична драма “Лісова пісня ”, за мотивами якої створені балет (музика М.Скорульського) і опера (композитор В.Кирейко).

У творчості видатного українського літератора Михайла Коцюбинського (1864-1913) досягнення реалізму, поєднані з новими імпресіоністичними засобами, розвинулися у жанр соціально-психологічних новел.

Різнобічно представлена творчість класика української літератури – поета, новеліста, драматурга, публіциста, художника, філософа, політика Володимира Винниченка (1880-1951). Романи, драми, повісті Володимира Винниченка (єдиного з українських письменників) ще до революції були перекладені й видані в ряді країн Європи.

У Х1Х ст. відбулося оформлення нового українського національного мистецтва. Його важливою складовою став театр, який ніс живе українське слово у різні верстви українського суспільства і таким чином поглиблював національну самосвідомість, протидіяв російщенню.

Український світський театр виник на початку Х1Х ст. у формі кріпацького та аматорського. Серед них був Полтавський любительський театр, який першим здійснив українські постановки “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника” Івана Котляревського. В Єлисаветграді силами “Артистичного товариства” вперше поставлено п’єсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля” і оперу Семена Гулака-Артемовського (1813-1873) “Запорожець за Дунаєм”.

Заборона Емським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. У її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький (1840-1904) і Марко Кропивницький (1840-1910), останній до того ж був ще режисером і актором.

Популярності трупі надавала гра талановитих акторів Марії Заньковецької, братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський) та ін. Великим успіхом користувалися п’єси фундаторів театру: комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, драми “Ой, не ходи, Грицю...”, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький”, драми Марка Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть” та ін. Творче обличчя першої професійної театральної трупи формувалося на народній традиції, що забезпечувало їй успіх. Згодом вона розділилася на чотири пересувні театральні трупи.

Але творцем української соціальної драми вважається Іван Карпенко-Карий (1845-1907), оскільки Михайло Старицький і Марко Кропивницький в своїй творчості не виходили за межі так званої “етнографічної драматургії”. Його комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”, драми “Безталанна”, “Мартин Боруля” та інші проникнуті гострим соціальним змістом, відзначаються глибокими психологічними конфліктами.

Музично-пісенна обдарованість українства захистила його музичне мистецтво від занепаду в сутінках колоніального ярма. Музична культура продовжувала розвивати в світських та духовних закладах, де вивчалася нотна грамота і теорія музики та існували музичні й хорові капели. Українська музика популяризувалася завдяки концертній діяльності хорів та оркестрів. З них самими відомими були київські хори: під керівництвом Миколи Лисенка (1842-1912) та Олександра Кошиця (1875-1944). До речі, хор останнього вже після поразки УНР виїхав за кордон і там популяризував українську пісенну творчість.

У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі, серед яких самими талановитими були Остап Вересай (1803-1890), Гнат Гончаренко (1835-бл. 1917), Іван Кравченко-Крюковський (1820-1885), Терентій Пархоменко (1872-1910) та ін.

Народна й церковна музика стали основою для започаткування у Х1Х ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” створив Семен Гулак-Артемовський. Свій внесок у започаткування світської професійної музики зробили українські композитори Петро Ніщинський (1832-1896) й Микола Аркас (1852-1909). Найвизначнішим твором Петра Ніщинського стала музична картина з народного життя “Вечорниці”, створена в 1875 р. на власний текст як вставна сцена до 2-ої дії драми “Назар Стодоля” Тараса Шевченка і яка пізніше набула самостійного значення. Славнозвісний чоловічий хор з “Вечорниць” – “Закувала та сива зозуля” популярний і в наші дні. А поема Тараса Шевченка “Катерина” надихнула Миколу Аркаса на створення відомої однойменної опери.

Однак основоположником української класичної музики по праву вважається талановитий український композитор, піаніст, диригент, педагог, музикознавець Микола Лисенко. Його яскрава й розмаїта спадщина представлена знаменитими операми “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Енеїда” та іншими творами, пройнятими духом народної пісні. В 1904 р. композитор відкрив у Києві Музично-драматичну школу, в якій здобули освіту багато українських музикантів й акторів.

Початок ХХ ст. ознаменувався появою цілої плеяди талановитих композиторів. Серед них були Микола Леонтович (1877-1921), Яків Степовий (1883-1921), Кирило Стеценко (1882-1922) та ін.

Популяризацію української музики здійснював перший в Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований у Києві в 1907 р. Миколою Садовським (1856-1933). Поряд з драматичними виставами в його репертуар входили опери й оперети.

Х1Х- початок ХХ ст. стали плідними в українському образотворчому мистецтві. Заслуга становлення українського реалістичного малярства належить Тарасу Шевченку. Традиції класицизму, засвоєні ним в Петербурзькій академії мистецтв, поступово витісняються реалізмом. У своїх роботах він перший відтворює побут українського селянства (“Циганка-ворожка”, “Катерина”, “Селянська родина” та ін.).

Проте головну увагу художник приділяв портретному жанру. Він написав близько 130 портретів. Серед них самими цінними, безперечно, є його автопортрети. Значну майстерність проявив митець у художній графіці. В 1860 р. за знамениту серію “Живописна Україна” він отримав звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

Тарас Шевченко фактично випередив свій час, оскільки утвердження реалістичного напрямку почалося через два роки після його смерті, тобто у 1863 р. Саме тоді у стінах Петербурзької академії мистецтв, де навчалися й українські художники, започаткувався рух “ідейного реалізму”. Суть його відобразило гасло: “Мистецтво – на службу громадським ідеям”.

Ця ідея практично втілилася у діяльності Товариства пересувних художніх виставок, яке до кінця Х1Х ст. активно популяризувало реалістичне мистецтво. Багато художників-передвижників були родом з України: Ілля Репін (1844-1930), Микола Ге (1831-1894), Олександр Литовченко (1835-1890), Микола Ярошенко (1846-1898).

Членом Товариства пересувних художніх виставок був український художник Сергій Світославський (1857-1931), який творив головно в жанрі пейзажу й майстерно показав зв’язок української природи з життям її народу (“Ніч”, “Дніпровські пороги”, “Розлив Дніпра на Оболоні”, “Миргород”, “Паром на Дніпрі”, “Київський Поділ” та ін.).

Близький до передвижників Петро Левченко (1856-1917), який відтворив образи мальовничої української природи (“Село”, “За роботою. Увечері.”, “На Україні” та ін.).

Тематика творів зближує з передвижниками українського живописця й графіка Костянтина Трутовського (1826-1893) – вільного слухача Петербурзької академії мистецтв, а з 1860 р. – її академіка. Більшість його картин присвячені рідній Україні – “Бандурист”, “Український ярмарок”, “Кобзар над Дніпром”, “Колядки на Україні” та ін.

Правдиво й поетично передав красу української природи Володимир Орловський (1842-1914), випускник Петербурзької академії мистецтв, її академік з 1874 р.

Поетичністю, багатством кольорової гами, цілісністю композиції відзначаються твори українського художника Сергія Васильківського (1854-1917). Він проявив себе не лише як знаменитий пейзажист (“Козача левада”, “Дніпровські плавні”, “По Донцю”), але й як автор картин на жанрову (“Козак і дівчина”, “Ярмарок в Полтаві”, “Козак Голота”) та історичну тематики (“Козаки в степу”, “Похід козаків” та ін.).

Майстром батального живопису став випускник Петербурзької академії мистецтв, з 1890 р. її академік Микола Самокиш (1860-1944). Він прославився своїми історичними полотнами, зокрема на визвольну тематику (“Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”, “Бій під Жовтими Водами”, “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Похід запорожців на Крим” та ін).

Різнобічний талант мав живописець, графік, архітектор Василь Кричевський (1872-1952), який звів і художньо оформив будинок Полтавського земства, Канівський музей-заповідник “Могила Т.Г.Шевченка”, створив відомі полотна “На Дніпрі”, “Сорочинський ярмарок”, “Крим” та ін. Відомим художником був і його брат, випускник Петербурзької академії мистецтв Федір Кричевський (1879-1947), талант якого яскраво проявився в портретному жанрі.

У другій половині Х1Х ст. в Україні оформляються навчальні мистецькі заклади. В 1865 р. силами членів Товариства красних митців засновується Одеська рисувальна школа. Про її авторитет свідчить той факт, що випускники школи мали право продовжувати навчання у Петербурзькій академії мистецтв без вступних іспитів.

Наступну рисувальну школу створив у Києві в 1875 р. відомий український живописець, випускник Петербурзької академії мистецтв Микола Мурашко (1844-1909). Її учнями були Микола Пимоненко (1862-1912), Сергій Костенко (1868-1900), Іван Їжакевич (1864-1962), Олександр Мурашко (1875-1919). Згодом вони стали відомими майстрами українського живопису. Тут навчалися й відомі російські художники Михайло Врубель (1856-1910) і Валентин Сєров (1865-1911).

Видатним майстром живопису став вже згаданий Микола Пимоненко, який продовжив своє навчання в Петербурзькій академії мистецтв, а в 1904 р. був обраний її академіком. За своє порівняно недовге життя художник створив близько 715 картин і малюнків, головно присвячених тематиці селянського життя. Заслуга майстра в тому, що він один із перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.

Справжніми мистецькими центрами стали творчі об’єднання українських художників. Ними були Київське товариство художніх виставок (виникло в 1887, але організаційно оформилося в 1893 р.) і Товариство південноросійських художників (засноване в Одесі в 1890 р.).

У цей час продовжує розвиватися й граверне мистецтво. Традиції Тараса Шевченка продовжували вже згаданий Костянтин Трутовський, випускники Петербурзької академії мистецтв Лев Жемчужников (1828-1912), Опанас Сластіон (1855-1933) та Георгій Нарбут (1886-1920).

Для скульптури друга половина Х1Х ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи. Її основоположниками стали випускник Петербурзької академії мистецтв, її член з 1869 р. Пармен Забіла (1830-1917) і академік цієї ж академії з 1894 р. (хоча й не мав спеціальної художньої освіти), член Товариства пересувних художніх виставок Леонід Позен (1849-1921). Перший працював в жанрі скульптурного портрету, другий крім згаданого жанру проявив свій талант й у галузі скульптури малих форм.

На початку XIX ст. в архітектурі на зміну українському бароко прийшли класичний стиль та ампір. Стиль ампір (в перекладі з французької “імперія”) склався в період правління Наполеона. Він характеризується як парадний класичний стиль, що відображав силу і могутність імперії. Проте українське архітектурне мистецтво хоча й зазнавало іноземних впливів, але не втратило своєї самобутності, мало своє національне обличчя.

Яскравою була творчість українського архітектора Андрія Меленського (1766-1833), який протягом трьох десятиліть займав посаду головного архітектора міста Києва. За цей період під його керівництвом споруджено чимало будівель, в тому числі ансамбль Контрактової площі на Подолі, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та ін.

У другій половині XIX ст. відбуваються суттєві зміни в архітектурному мистецтві, з’являються нові матеріали, нові замовники, а відповідно й нові стилі. Саме в цей час оформляється напрям, який отримав назву еклектизм (з грецької – “вибраний”, тобто вибраний замовником). Для нього характерне об’єднання елементів різних стилів. Зокрема, у зведених тогочасних київських будівлях можна зустріти елементи і готики, і класики, і бароко.

На початку ХХ ст. у Києві розцвів талант архітектора Владислава Городецького (1863-1930). Митець широко використав еклектичне поєднання старих стилів. У скарбницю українського мистецтва увійшли будівлі Владислава Городецького, серед них так званий будинок з химерами (прикрашений скульптурами на міфологічні й мисливські теми), державний музей українського образотворчого мистецтва, костьол по вул. Васильківській та ін.

На Х1Х ст. припадає мода влаштування при палацах магнатів декоративно-пейзажних парків. Зокрема, стали всесвітньо відомими українські парки “Олександрія” (Біла Церква, 1797-1829) та “Софіївка” (Умань, 1796-1801).

На початку Х1Х ст. московський синод заборонив будувати церкви в українському стилі й тому національне церковне будівництво занепадає. Останньою спорудою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, був Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). Нові церковні будівлі починають зводити головно в стилі ампір або у псевдовізантійському стилі.

Саме у псевдовізантійському стилі за проектами Івана Строма (1823-1887) й Олександра Беретті (бл.1817-1895, син архітектора Вінченцо Беретті) побудований у Києві до 1000-ліття хрещення Русі кафедральний Володимирський собор. Розписи собору у виконанні Віктора Васнецова, Михайла Врубеля, Сергія Костенка зробили його видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві.


Информация о работе «Культурологія. Українська та зарубіжна культура»
Раздел: Культура и искусство
Количество знаков с пробелами: 482216
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
185750
0
0

... перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в "Розстріляне Відродження". Лекція 7. Культура України у 1939- 1991 рр. План лекції. 1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина. 2. Неоднозначний ...

Скачать
41478
0
0

... їнський народ не втрачав надії на звільнення. Прагнення до волі — основна ідея народної картини. (Зображення 10/11/12/13). Висновки Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високо розвинута самобутня ...

Скачать
28317
0
0

... звідти переходять на інші форми. Врешті митці почали сповідувати традиції європейських художників, котрі прийшли до вподоби вищим суспільним верствам, адже воно найкраще передавали велич аристократії. Українське шляхетство, що тільки вийшло з козацької верстви, спішило позолотити свої герби. Тому немає нічого дивного, що разом із потягом до розкошів українці захопилися бароковим малярством, і так ...

Скачать
276722
0
0

... також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства. Спроби зрозуміти відношення поняття « ...

0 комментариев


Наверх