Архітектурні й будівельні досягнення римлян

5. Архітектурні й будівельні досягнення римлян

Для практичних римлян мистецтво стало одним із засобів розумної організації життя, в першу чергу повсякденного. Відтак велика увага приділялася архітектурі. Римські зодчі, використавши грецькі й східні архітектурні традиції, зробили власний внесок в подальше збагачення архітектурного мистецтва. Вони винайшли бетон, запровадили арочну конструкцію. Розвитком останньої стали склепіння і купол.

За римською традицією центром політичного і культурного життя був міський форум (ринкова площа). Він служив місцем проведення народних зборів (особливо в період республіки), зведення головних храмів та інших громадських споруд. У ранню історію римської держави більшість споруд являли собою базиліки (у перекладі – “царські будинки”). Вони мали форму прямокутника й поділялися поперечними стінами на декілька залів (нефів).

Самим величнішим із усіх був, безперечно, римський форум. Юлій Цезар започаткував традицію будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). В період імперії на території форумів активно споруджуються меморіальні комплекси: тріумфальні арки і колони. Вони прославляли військові перемоги, видатних полководців, імператорів. Найбільш відомою стала колона імператора Траяна.

Стосовно ж форумів, то самим славетним із римських форумів вважається Форум Романум. Він являє собою прямокутну площу, оточену з усіх сторін монументальними, грандіозними храмами, базиліками, тріумфальними арками. Вони прикрашалися барельєфами, що відтворювали не прекрасних богів і атлетів, як це було у греків, а мужніх воїнів, котрі уособлювали могутність Римської держави. На цьому форумі найбільшим храмом був храм, присвячений Юпітеру.

Головно весь свій талант римські зодчі вкладали в культове будівництво. Як практичні люди римляни прикрашали колонадою лише фронтальну сторону храму (пригадаємо, грецькі храми опоясувалися колонами з усіх сторін). Римляни перші почали зводити круглі в плані храми – ротонди (з латинської – “кругла”). Вони розробили свої варіанти доричного, іонічного і коринфського ордерів. Причому в їхньому використанні не було такої чіткості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми ставали все більш багатшими і прекраснішими.

Вершиною архітектурної й інженерної думки античності є “Пантеон” (“Храм усіх богів”). Його споруджено у П ст. н.е. під керівництвом грека сирійського походження Аполлодора Дамаського. Й зараз він є однією із самих відомих прикрас Риму. В плані це ротонда, вхід до якої прикрашений портиком з колонами. До Х1Х ст. купол храму (48 м.), відлитий з бетону, залишався найбільшим у Європі. Периметр храму і його висота (43 м.) практично однакові. Такі пропорції збільшують приміщення. У давнину в нішах навкруг залу возвеличувалися скульптури богів. Багатством відзначається внутрішнє оздоблення храму різними сортами мармуру, що збереглося до сьогодення.

Римляни запровадили абсолютно новий типи споруд – амфітеатр. Найбільшим є амфітеатр Флавія або “Колізей”. Останню назву він отримав у середні віки за його розміри (від латинської “colosseum” – “величезний”). Триярусні аркади могли вміщувати 50 тисяч глядачів. Арена у формі еліпса забезпечувалася складною системою підземних технічних приміщень. Колізей призначався для гладіаторський боїв і циркових вистав. Тісно пов’язані між собою призначення витворів архітектурного мистецтва й дух самого народу. Для прикладу порівняємо: кожне грецьке місто мало театр, а кожне римське місто – цирк для гладіаторських боїв.

Для зміцнення свого впливу імператори використовували часто й інші масові видовища. Зокрема, в 46 р. на Марсовому полі за наказом Цезаря викопане штучне озеро для проведення битви між сірійським і єгипетським флотами. У ній брали участь дві тисячі гребців і тисяча матросів. Тож недарма під час народних заворушень натовп вимагав від правителів: “Хліба та видовищ!”.

Такий спосіб проведення культурного дозвілля віддзеркалював як хоробрість, так і жорстокість цього войовничого народу.

У римлян популярністю користувалися терми – приміщення з холодними й гарячими басейнами, із залами для відпочинку, для фізичних вправ, а інколи й бібліотеками. Вони були не лазнями в буквальному розумінні, а більше культурними центрами, місцями зустрічей, спілкування, відпочинку. По своїй красоті терми не поступалися палацам.

Довершеними були технічні споруди Давнього Риму. В першу чергу могутня імперія потребувала досконалих засобів зв’язку. Чудові мощені камінням дороги з’єднували усі частини величезної держави. Давня Аппієва дорога, що вела до Риму, ще й досі служить транспортною артерією. Римляни запозичили на Сході і удосконалили арочну конструкцію мостів. В усіх містах існувала складна система водопостачання. Вода для пиття подавалася по наземних водогонах (акведуках). Це були керамічні труби, які тримали високі арки. Брудна води відводилася підземними каналами.

6. Давньоримське мистецтво і література

Як і всі інші галузі культури мистецтво ставилося в першу чергу на службу зміцнення держави. Прославлення визначних політичних діячів, полководців, імператорів водночас звеличувало й саму державу. Відтак значна увага приділялася розвитку скульптурного портретного жанру, який ставав все більше реалістичним. До нашого часу збереглося безліч скульптурних портретів як молодих, так і старих осіб, як красивих, так і посередніх чоловіків і жінок, як спокійних, так і схвильованих людей. Навіть портрети імператорів (Юлія Цезаря, Октавіана, Клавдія) не прикрашалися, а передавали їхній реальний образ.

Такими ж реалістичними і високотехнічними були багатоколірні зображення на фресках, в мозаїці, що передавали об’єм і глибину простору. Окремі їхні зразки дійшли до нашого часу. Вони стали відомі після розкопок міст Помпеї й Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е.

Освоївши здобутки своїх вчителів – грецьких поетів й драматургів, римські літератори підняли античну літературу на наступний щабель. Особливо вона розквітла в часи правління наступника Гая Юлія Цезаря, його племінника Октавіана, титулованого Августом, тобто божественним (63 р. до н.е. - 14 р. н.е.). Цьому сприяли політична й економічна стабільність, що наступила після припинення громадянської війни. В античній літературі даний період отримав назву “золотого”.

Як імператор, так і багаті громадяни заохочували розвиток мистецтва, в тому числі й літератури. Ця політика зіграла не останню роль у розквіту таланту “трьох китів” римської літератури: поетів Вергілія (Марон Публій Вергілій), Горація (Квінт Горацій Флакк), Овідія (Публій Овідій Назон), а також архітектора Вітрувія та історика Тіта Лівія, які жили й творили в “золоту епоху”.

Завдяки старанням імператора Октавіана Августа та його близького приятеля і радника Гая Цильнія Мецената (близько 74-8 рр. до н.е.) сформувався гурток діячів мистецтва, членами якого стали й названі поети. Шанувальник поезії Меценат витрачав багато коштів на підтримку поетів. Згодом ім’я Мецената стало загальною назвою для покровителів культури.

Вершиною римської класичної поезії є поема Вергілія “Енеїда”. Її герой троянець Еней взятий поетом не з народного епосу, а творіння самого автора. В цьому новизна твору про повні пригод мандри Енея, містичного засновника Римської імперії. Оскільки твір писався на замовлення імператора, Вергілій не уникнув ідеалізації імперії. Згідно сюжету за волею богів після героїчних подвигів Еней повертається до Італії і стає родоначальником римського народу. Від нього начебто й починається родовід Юліїв, до якого належав Октавіан Август. У багатьох літературах світу відомі травестії (пародійні переробки) цієї поеми, зокрема, “Енеїда” Івана Котляревського.

Різноманітною була творчість поета Горація. Його перу належать дві книги сатир і збірник віршів “Еподи” на злободенні й побутові теми, чотири книги ліричних віршів (“Од”). Він автор трактату “Наука поезії”, що стала теоретичною основою класичної поезії. Знаменитий “Пам’ятник“ Горація наслідували багато поетів (Г.Р.Державін, О.С.Пушкіна ін.).

Найвизначнішим твором Овідія є “Метаморфози”. Дане поняття означає видозміну, перехід від однієї форми розвитку в іншу. Цей міфічний епос складається з 15 книжок і 250 сюжетів. Останні розповідають про перетворення богів і людей у тварин, сузір’я тощо. “Метаморфози” починаються створенням світу, а закінчуються апофеозом Цезаря, який після смерті поринув у небо і перетворився на небесне світило. Проте усі міфи об’єднані думкою про те, як із хаосу виникає гармонія. Спеціалісти оцінили “Метаморфози” “золотою легендою” античності, “язичницькою Біблією”. Вона дає змогу нащадкам ознайомитися з греко-римськими міфами й легендами.

У 8 р. н.е. за наказом імператора Октавіана Августа Овідія заслано до Причорномор’я (до містечка Томи, поблизу сучасної Констанци в Румунії). Там поет написав автобіографічні “Скорботні елегії” й “Понтійські послання” (Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря), пройняті тугою за батьківщиною.

З падінням Римської імперії давньоримська культура не канула у вічність. Вона стала підґрунтям подальшої європейської культурної еволюції. Протягом Середньовіччя мова давніх римлян – латинська залишилася мовою міжнародного спілкування. Вона довгий час стала мовою релігії, медицини, юриспруденції, літератури, філософії й інших галузей культури більшості європейських народів.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 5:

1.  Античний театр. – К.: Веселка, 2003. – 381 с.

2.  Античность: Словарь-справочник по истории, культуре и мифологии. – Дубна: Феникс, 2003. – 295 с.

3.  Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.

4.  Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.

5.  Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М.: Высш. школа, 1990.-350 с.

6.  Кун М. Легенди та міфи Давньої Греції. – К.: Вид. центр “Академія”, 2002. – 446 с.

7.  Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

8.  Підлісна Г.Н. Антична література. – К.: Вища школа, 1992.- 255 с.

9.  500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика, скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. – М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. – 1995. – 287 с.

10.  Сто великих чудес света. – М.: Вече, 2000.- 527 с.

11.  Художня культура світу: Європейський культурний регіон. – К.: Вища школа, 2001.- 191 с.

ТЕСТ

Тема 5. Антична культура.

1. Епічні поеми “Іліада” й “Одіссея” написав: а) Гомер; б) Гесіод; в) Есхіл.

2. Одне із семи чудес світу - статую Зевса у головному храмі Зевса в Олімпії створив: а) Поліклет; б) Фідій; в) Мирон.

3. Автором знаменитої скульптури “Афродіта Кнідська” був:

а) Поліклет; б) Лісіпп; в) Пракситель.

4. Висот у прагненні передати в скульптурі зображення руху людини (таким є знамените скульптурне зображення “Дискобол”) досяг грецький скульптор: а) Поліклет; б) Лісіпп; в) Мирон.

5. Спробу з’єднати сильні сторони вчення представника матеріалістичної традиції (атомістичної концепції) Демокрита і вчення основоположника філософської школи об’єктивного ідеалізму Платона зробив:

а) Геракліт; б) Аристотель; в) Сократ.

6. Завершення колон (капітель) у вигляді геометричної фігури є характерною особливістю ордеру: а) доричного; б) іонічного; в) коринфського.

7. 142 книги “Історії Риму від заснування міста” написав:

а) Тіт Лівій; б) Гай Юлій Цезар; в) Публій Корнелій Тацит.

8. Богинею мудрості в Давній Греції була:а-Гера; б-Афродіта; в- Афіна.

9. Новий тип споруд – амфітеатр дали світу:

а) Рим; б) Греція; в) Александрія Єгипетська.

10. Складна система водопостачання з наземними водогонами (акведуками) і підземними каналами започаткована в:

а) Греції; б) Римі; в) Александрії Єгипетській.

ТЕМА 6.

”КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ”

План

1. Унікальність візантійської культурної спадщини та її світове значення.

2. Культура Середньовічної Європи.

3. Здобутки арабської культури доби Середньовіччя.

4. Італійське Відродження.

5. Північний Ренесанс часів Реформізму.

1. Унікальність візантійської культурної спадщини та її світове значення

Середньовіччя охоплює період з V по XV1 ст. н.е. Термін “середні віки” (від латинської “medius” – “середній”) виник в Італії у ХУ - ХУ1 ст. серед гуманістів. Історики різних часів вкладали в це поняття різний зміст. Романтики та історики християнства ідеалізували даний період, вважали його найбільш плідним у духовно-культурному поступі людства. Гуманісти, просвітителі, порівнюючи цей період з періодом злету культури в часи античності і в епоху Просвітництва, оцінювали Середньовіччя як культурний занепад, цитуючи Гегеля як “своєрідний тип варварства”.

У розвитку світової цивілізації значне місце займає візантійська культура. Вона є своєрідним синтезом культурних традицій греко-римського світу, елліністичного Сходу і християнства. Таке поєднання надало їй неповторний колорит. Для неї характерні пишність і внутрішня шляхетність.

Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох: загибелі пізньої античності та народження середньовічного феодального суспільства. Її назва походить від грецького міста-колонії на Босфорі старовинного Візантія. Сюди у 330 р. римський імператор Константин 1 переніс свою столицю. Він також увійшов в історію як монарх, котрий перший офіційно визнав християнство. Згодом це місто на його честь стали називати Константинополем.

До складу Візантії увійшли всі східні провінції Римської імперії: Балканський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палестина, Єгипет. Але провідна роль у суспільно-політичному й економічному житті належала засновникам Візантія – грекам, як основному населенню імперії. Хоч римлян у Візантії проживало небагато, державною мовою у 1У-У1 ст. була латинська, а з УП ст. і до кінця існування Візантії – грецька.

Поділ Римської імперії на Західну й Східну започаткував й поділ християнства (1054 р.) на дві його гілки – католицизм і православ’я. Відмінності між ними незначні. Це богословські відмінності: католицька церква дотримувалася догмату про те, що Святий Дух походить від Отця і від Сина, а православна – лише від Бога-отця; православ’я заперечувало віру в чистилище тощо. Культові відмінності: католицизм заборонив переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності (целібат) давали всі священики, а в православ’ї у богослужінні використовувалися національні мови, священики мали сім’ю, щоправда це правило не розповсюджувалося на ченців.

Розбіжності були й стосовно ставлення церкви до світської влади. Римський папа прагнув до світового панування, керував не лише західноєвропейською церквою, але втручався в справи й західноєвропейських монархів.

На відміну від Риму православній церкві ніколи не належала політична влада. По відношенню до імператора патріарх Константинопольський займав підлегле становище. Проте такий стан речей стосувався лише верховної влади. В духовній сфері християнство як у Візантії, як і в Західній Європі, набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і моральною доктриною, і основою мистецтва.

Складна взаємодія античних традицій і християнства сформувала самобутню культуру Візантії. На різних етапах розвитку співвідношення цих двох культурних традицій візантійської культури проявлялося по різному. В один період брали верх культурні традиції античності, в наступний – перемав християнський культурний потенціал, згодом знову вони мінялися місцями. Ці процеси проходили у всіх сферах культури. Вони і склали принципову лінію розвитку візантійської культури.

Дана тенденція яскраво проявилася у філософії. На відміну від Європи, де була канонізована філософська спадщина Аристотеля, у Візантії жодне з грецьких філософських вчень не було втрачене. Вони всебічно вивчались і постійно коментувались.

Зокрема, в Х1 ст. посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка навіть використовувалася для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Відомим представником раціоналістичної школи й релігійного вільнодумства був видатний вчений: філософ, історик, філолог, юрист Михайло Псьолл (1018-1079). Його “Хронографія”, що стала своєрідними політичними мемуарами, відрізнялася раціональним поглядом на історичний процес.

Згодом перемагає догматика, навіть містика. Вона знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Богослова (949-1022) і Григорія Палами (1297-1360). В останнє століття існування Візантії (ХУ ст.) в богословсько-філософській думці знову бере верх вчення античних мислителів.

Римські правові традиції вплинули на розвиток візантійської правової науки. На відміну від інших тогочасних країн Візантія залишилася державою, де збереглося єдине кодифіковане і обов’язкове для всього населення чинне право. Зведення цивільного права імператора Юстиніана (У1 ст.) складалося з Кодексу (основних постанов діючого римського права), Дигеста (збірника правових положень, запозичених у римському праві), Інституцій (коротких рекомендацій для юристів), Новел (нових законів, виданих Юстиніаном). Даючи високу оцінку зведенню цивільного права, сучасника називали його “храмом правової науки”. Завдяки йому здобутки римської правової науки стали надбанням юристів Середніх віків та Нового часу.

Античну історичну традицію продовжили візантійські історики. Вони користувалися значною підтримкою держави. Головно історики жили і працювали при дворі імператора. Відповідно й їхня творчість повинна була відповідати інтересам держави. Як і в Стародавньому Римі істориками були навіть імператори. У розвиток історичної науки вагомий внесок зробив імператор Константин УП Багрянородний. Він написав цілий ряд досліджень, зокрема: “Про управління державою”, “Про феми”, “Про церемонії візантійського двору”.

Цікава особистість історика Прокопія Кесарійського (близько 500-562). Він жив у часи найбільшого піднесення Візантійської імперії, коли нею правив імператор Юстиніан. В офіційному творі “Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами” Прокопій Кесарійський вихваляє імператора, детально описує його військові перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва “Таємна історія”, вчений піддає критиці Юстиніана, називає його вискочкою. Нагадаємо, що Юстиніан походив із селянської сім’ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на царство солдатами.

У галузі історії плідно працював єпископ Євсевій із Кесарії (260-340). Він став основоположником церковної історії та специфічного жанру історичного твору – хронографії. Йому належить перша спроба систематизації та періодизації світової історії. Завдяки тісним контактам Візантії із слов’янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків стали цінним джерелом з вітчизняної історії.

Продовжуючи традиції римської науки, візантійські вчені підпорядковували розвиток природничих наук потребам практичного життя – удосконаленню ремесел, військовій справі, поліпшенню умов мореплавання, торгівлі тощо. На основі досягнень античної науки розвивалася як фундаментальні, так і прикладні її напрямки.

Особливі досягнення в галузі точних наук пов’язані з іменем визначного вченого Лева Математика (1Х ст.). Ним закладені основи алгебри, а саме використання буквених позначень у ролі цифрових символів. Лев Математик прославився і як винахідник. Здивування співвітчизників та іноземних гостей викликали створені ним світловий телеграф та хитромудрі механічні пристрої, які він встановив у палаці імператора.

Практицизм візантійських вчених сприяв розвитку медичної науки, зокрема діагностики і профілактики. Особливо поглиблено вивчалися й широко коментувалися праці грека Гіппократа і римлянина Галена. Не менші досягнення були і в галузі хімії, що успішно використовувалися в практичній діяльності. Зокрема, в УП ст. у Візантії винайдений “грецький вогонь” – суміш нафти, гашеного вапна і різних смог (прототип напалму). Ним успішно користувалися у морських битвах, оскільки його не можна було знешкодити водою. Секрет виробництва “грецького вогню” тримався у великій таємниці й натомість втрачений для нащадків.

Візантійськими освітянами успішно запозичувалася антична система освіти. У початкових школах дітей навчали читати, писати, рахувати. Ці заклади освіти утримувалися монастирями, церквами або міськими общинами й тому були доступні для широкого загалу.

Централізована імперія з її розгалуженим бюрократичним апаратом потребувала високоосвічених чиновників. Для отримання пристойної посади потрібно було мати відповідну освіту. В ранній період імперії вона отримувалася у старих античних центрах освіти: Афінах, Александрії, Антіохії, Бейруті, Газі. Руйнування античного світу призвело до занепаду й центрів його освіти. Зокрема, платонівська Академія припиняє існування за наказом імператора Юстиніана. Центр тодішньої наукової думки – Александрійська бібліотека згоріла від рук християн, оскільки вважалася ними язичницькою.

Проте виникають нові освітянські й наукові центри. Ними стають відкриті в Константинополі Магнавська школа (1Х ст.), юридична й філософська школи та вища богословська Патріарша школа (Х1 ст.).

Античні, в першу чергу римські, й християнські впливи позначилися на формуванні візантійської архітектури, зокрема культової. Від римських зодчих візантійські архітектори взяли купольну будову храму, від християнства – його пишне внутрішнє оформлення.

Шедевром візантійської храмової архітектури став собор Святої Софії, споруджений за наказом імператора Юстиніана архітекторами Амфімієм із м. Тралла та Ісидором із м. Мілета. Його купол має висоту 55 м. і діаметр 31 м. Навколо основи він оточений вінком із 40 вікон. Своєю величчю ця споруда вражає і дотепер. Нічого рівного їй вже не було створено за наступні дев’ять століть історії Візантії.

На відміну від візантійської архітектури, в якій еллінський стиль розвинувся далі, візантійський живопис пройшов зворотний шлях. У період ранньої імперії (1У-У1 ст.) візантійські майстри користувалися складною античною технікою образотворчого мистецтва. Зокрема, свідченням цьому є чудові мозаїки Великого імператорського палацу в Константинополі. Але згодом реалістичні об’ємні зображення людей з правильними пропорціями змінилися площинними зображеннями, регламентованими релігійними сюжетами і релігійними канонами.

Візантія стала батьківщиною особливого жанру живопису – іконопису (від грецької “ікона” – “картина”). В ньому всі канони дотримувалися дуже суворо, але поступово й тут здійснюється перехід до більш реалістичних зображень.

Великих втрат зазнало образотворче мистецтво в так званий “іконоборчий” період (УШ ст.). Боячись зростаючого впливу церкви на суспільно-політичне життя, імператори заборонили шанування ікон і будь-яке зображення Христа і святих. Усі ікони і навіть мозаїки та фрески, що прикрашали храми, підлягали знищенню. Для внутрішнього оздоблення церков дозволялося використовувати лише декоративний орнамент. На початку 1Х ст. ці заборони відміняються, проте багато зразків візантійського живопису було втрачено.

Під кінець існування Візантійської імперії художники намагалися відійти від встановлених церквою канонів, все більше зображали не абстрактну, а живу людину. Прекрасними пам’ятками цього часу є мозаїки й фрески монастиря Хора. Однак візантійське образотворче мистецтво, стиснуте канонами іконографії, не змогло досягти вершин реалізму італійського Ренесансу.

У Візантії великих художніх висот досягло мистецтво оформлення книги, оскільки на нього не поширювалася вся суворість канону. Тому книжкові ілюстрації відрізнялися більшим реалізмом, виразністю й високою майстерністю. Мистецтво візантійської книжкової мініатюри мало великий вплив на розвиток цього жанру в сусідніх країнах, зокрема, в Київській Русі. Слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби “мініум”.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після захоплення Константинополя у 1453 р. турками-сельджуками набутки візантійської культури дістали подальший розвиток в європейських державах і перш за все тих, які прийняли християнство за візантійським зразком. Своєрідна культура Візантійської імперії, яка проіснувала всі середні віки (з 1У по ХУ ст.), стала невід’ємною частиною європейського культурного поступу Середньовіччя.