Давньокитайська культура

5.  Давньокитайська культура

Унікальністю відзначається й культура Стародавнього Китаю. Насамперед ця культура була замкнена, оскільки фактично до ХУШ ст. іноземці майже не допускалися на її терени. В свою чергу ця риса відіграла не останню роль в своєрідності, несхожості китайської культури.

Давньокитайська культури формується в часи існування ранньорабовласницької держави Інь (Х1У ст. до н.е.). Найвищий же пік її розвитку припадає на період правління династій Цінь і Хань (221 р. до н.е. – 220 р. н.е.).

В основу давньокитайської культурної традиції покладений феномен буденної свідомості, який отримав назву “китайські церемонії”. Це суворі етико-ритуальні норми поведінки. Їхньою характерною рисою стало дотримування культу старовини. Перебільшення значення чітко фіксованих правил поведінки стало причиною заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. На відміну від інших народів світу китайці не мали своєї міфології. Відтак замість культу богів сформувався культ реальних кланових та сімейних предків. З другого боку певною мірою обожнені абстрактні явища (Небо, Піднебесна, Дао) позбавлялися найменшого олюднення й існували як незалежна абсолютна ідея.

Це своєрідне сприйняття світу мало вплив на китайську релігійно-філософську думку, що склалася у У1-У ст. до н.е. Панівною релігійно-філософською системою давнього Китаю стало конфуціанство. Так називається етико-політичне вчення давньокитайського мислителя У1 ст. до н.е. Кун-Фу-дзи (в європейській транскрипції Конфуцій).

У вченні Конфуція головним є поняття “жень” (гуманність). Це моральний закон, який визначає взаємини людей і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем, поваги до старовинних китайських звичаїв та обрядів.

За Конфуцієм головним у спілкуванні людей повинна бути традиція. Сам філософ неодноразово наголошував, що є противником усіх новацій. Приналежність до високого аристократичного роду китайських чиновників також наклала відбиток на його мислення. Конфуцій підкреслював, що кожна людина повинна бути задоволена своїм соціальним статусом і не прагнути зміни на краще. Таким чином конфуціанство відстоювало утверджені патріархальні традиції та непорушність соціальних підвалин.

Протилежну позицію займав інший філософський напрям – даосизм (в перекладі “дао” – “шлях”). Його фундатор Лао-цзи закликав відмовитися від усталених обов’язків і повернутися до життя, близького до природи. Крім того, в цій філософській системі присутні елементи матеріалізму й діалектики. Згідно вчення даосизму усе існуюче виникло з матеріальних часток і розвивається згідно з визначеним законом. Даосизм був досить популярним, оскільки відображав інтереси різних верств суспільства. Згодом даосизм заполонили містичні мотиви.

Філософська система конфуціанства виховувала шанобливе ставлення до мистецтва. Воно сприймалося як універсальний механізм формування добропорядного громадянина.

В активізації мистецького життя велике значення мало створення імператором У-ді (156-87 рр. до н.е.) Музичної палати. Згодом вона почала відігравати роль театрального управління. Останнє відало виставами, в яких поєднувалися спів, музика і танці. Не менш важливою функцією цього управління стало збирання народних пісень.

Дуже високо цінувалося музичне мистецтво. У Китаї музиканти грали на 20 музичних інструментах. Соціальна функція музики закріплювалася у відомому образному висловленні: “Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна брехати”.

Своєрідністю відзначається китайська література. Згодом вся її спадщина систематизувалася в так званому “П’ятикнижжі”. Це були “Книга пісень”, “Книга обрядів”, “Книга перемін”, “Книга історії”, “Літопис царства Лу”. Літературні твори зберігалися в спеціально створених книгосховищах.

Досить складною була китайська писемність. В її основу покладене піктографічне письмо, що впродовж століть удосконалювалося, абстрагувалося. В результаті сформувалося ієрогліфічне письмо, що мало безліч знаків. У часи династії Хань налічувалося близько 18 тис. ієрогліфів. Їх можна було віднайти за допомогою спеціально створених довідників.

Спочатку матеріалом для написання ієрогліфів служили бамбукові й дерев’яні дощечки. У Ш ст. до н.е. стали писати на шовку, технологія виробництва якого запроваджена в Китаї. На рубежі нашої ери винайдено туш, а у 1 ст. – папір.

Заслуга китайців також у винайденні багатьох технічних новинок. Ними стали компас, спідометр, фарфор, глобус, морехідні й навігаційні прилади (румпель та багатоярусні щогли), водяний млин, водяний насос, ксилографія (початкова форма книгодрукування), механічний годинник, приводний пас та ланцюгова передача тощо. Славу китайцям принесли їхні досягнення у військовій справі. Зокрема, вони винайшли порох і зробили гармати.

Значні наукові набутки китайців у царині математики. Їхні спеціалісти обчислювали десяткові дроби, відношення довжини кола до його діаметра (число пі), розв’язували рівняння з двома й трьома невідомими. Математичні знання були зафіксовані у складеному в П ст. до н.е. трактаті “Математика в дев’яти розділах”, що відігравав роль своєрідної інструкції для землеробів, астрономів, чиновників. Тобто наука в першу чергу мала прикладний характер.

Не менші досягнення мали й китайські астрономи. Вони вміли вираховувати затемнення сонця, спостерігали за плямами на ньому, склали в основних рисах місячний календар, перший у світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Вже з 240 р. до н.е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. У 104 р. до н.е. було вирахувано тривалість року – 365,25 дня.

Давні китайці були досвідченими медиками. Причому досвід самих знаменитих із них занотовувався у відповідних наукових пам’ятках. Таким був твір лікаря Бянь Цао (жив у У1 ст. до н.е.) “Книга про важке”. В ній системно описані анатомія, фізіологія, патологія та діагностика. Крім того Бянь Цао був талановитим практиком, зокрема, оперував під наркозом.

Лікарі Стародавнього Китаю перші в медичній практиці й медичній науці застосували й описали такі уславлені методи лікування як голковколювання, припечення та масаж. Вони широко застосовувалися вже у 1 тис. до н.е. Ці методи лікують хворий організм за допомогою подразнення певних ділянок шкіри.

Важливим аспектом китайської культури були будівельна справа й архітектура. Про їхній високий рівень свідчить така грандіозна пам’ятка як Великий китайський мур. Він захищав китайців від набігів кочових північних сусідів. Будівництво цієї оборонної споруди почалося у 214 р. до н.е. і тривало з перервами понад тисячу років. Мур має довжину 4 тис. км., висоту – 9 м., ширину в нижній частині – 8 м., у верхній – 5 м. Вздовж муру було споруджено 60 тис. сторожових веж (збереглося 20 тис.). Ще в давнину дана будова отримала назву “восьмого чуда світу”. Вона частково збереглася до нашого часу і залишається найбільшим творіння людських рук. Її видно навіть з місяця. Вислів “огородитися китайським муром” дістав переносне значення. Він означає: замкнутися у власному світі, відмежуватися від суспільства.

Славу китайським будівельникам приніс й інший величний будівельний витвір – Великий канал. Він з’єднав Пекін з Ханчжоу. Будівництво каналу тривало майже дві тисячі років (розпочалося у У1 ст. до н.е. і закінчилося у ХШ ст.) Цей шедевр світового іригаційного мистецтва має довжину понад 1800 км. і ширину – від 15 до 350 м., а також численні пристрої для перекачування та очищення води.

Отже, давня культура Китаю відрізнялася своєю оригінальністю, різноманітністю, а також життєстійкістю. Китайці не лише зберегли свої культурні набутки, але й поділилися ними не тільки із сусідніми народами, а й із світовою спільнотою. Зокрема, китайська писемність стала основою писемності Кореї, Японії, В’єтнаму. Винайдені в Китаї шовк, компас, папір, туш, порох стали надбанням усього людства.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 4:

1.  Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.

2.  Гуревич П.С. Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с.

3.  Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

4.  Религии мира. – М.: Б.и., 1996. – 333 с.

5.  Сто великих чудес света. – М.: Вече, 2000.- 527 с.

6.  Шейко В.М. та ін. Історія художньої культури: Первісність. Стародавній світ. – Харків: 1999. – 209 с.

ТЕСТ

Тема 4. Культура первісного суспільства. Культура Стародавнього Сходу.

1.Мистецтво як складова заупокійного культу панувало в:

а) Єгипті; б) Межиріччі; в) Китаї.

2.Клинопис як писемність існував у: а) Єгипті; б) Межиріччі; в) Індії.

3.Найдавнішу бібліотеку і перший бібліотечний каталог дали світу народи:

а) Єгипту; б) Межиріччя; в) Китаю.

4.Релігійне вчення джайнізм виникло в: а) Єгипті; б) Межиріччі; в) Індії.

5.Оформлення перших письмових законів царем-законодавцем Хаммурапі відбулося в: а) Аккаді; б) Вавилоні; в) Ассирії.

6.Релігійно-філософська система “конфуціанство” виникла в:

а) Китаї; б) Індії; в) Межиріччі.

7.Перші в історії людства поеми, зокрема про “Золотий вік” та цикл сказань про відважного й непереможного Гільгамеша, написані в:

а) Шумері; б) Єгипті; в) Індії.

8.Шедеври епічної літератури “Махабхарата” (“Велика війна нащадків Бхарати”) та “Рамаяна” (“Сказання про подвиги Рами”) є пам’ятками літератури: а) Індії; б) Китаю; в) Межиріччя.

9.Літературна спадщина якої країни була систематизована в так званому “П’ятикнижжі”?: а) Єгипту; б) Індії; в) Китаю.

10.Компас, фарфор, шовк, порох, гармати були винайдені в:

а) Межиріччі; б) Індії; в) Китаї.

ТЕМА 5.

“АНТИЧНА КУЛЬТУРА”

План

1. Грецька міфологія і література.

2. Давньогрецька архітектура і скульптура.

3. Освіта і наука в Стародавній Греції.

4. Система виховання й освіти, наукові знання Давньоримської держави.

5.Архітектурні й будівельні досягнення римлян.

6.Давньоримське мистецтво і література.

1. Грецька міфологія і література

“Античний” перекладається з латинської мови як “давній”. В історичній літературі античним світом традиційно називали суспільство Стародавньої Греції та Риму з Х1 ст. до н.е. до У ст. н.е. До поняття “античний світ” відноситься й тісно пов’язана з ним крито-мікенська культура (Ш – П тис. до н.е. до У ст. н.е.). Отже, античний період – це час розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я.

Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор’я була крито-мікенська. Археологи розкопали її залишки на островах Крит, Кіпр, Мелос, Аморгос та інших. Це в минулому були численні прекрасні міста. В них зводилися величні храми, палаци. Всередині й назовні стіни споруд прикрашалися чудовими фресками.

У свою чергу в тематиці фрескового живопису відсутні звеличання військових подвигів (типових для інших народів). Це були картини мирного життя, що славило його красу. Головно зображалася велична природа, а на її фоні – тварини, звірі, а також парадно вбрані люди, які беруть участь в урочистих церемоніях, спортивних змагання тощо. Фрески дають уявлення про релігійні вірування представників крито-мікенської культури. Вони поклонялися культу Великої Богині. Як вважають дослідник ця культура впала під ударами завойовників із півночі. Проте вона мала вплив на формування культури своїх сусідів, в першу чергу греків.

Давні греки називали свою країну Еллада, а себе еллінами. Періодизація давньогрецької культури відповідає основним періодам давньогрецької історії.

Перший період грецької історії, а відповідно й культури, датується приблизно Х1 - 1Х ст. до н.е. Він отримав назву гомерівського, оскільки відомий переважно з поем Гомера “Іліада” і “Одіссея”.

Другий період – полісний, тривав з УШ по 1У ст. до н.е. В цей час державність давньої Греції була представлена полісами – містами-державами, в яких панував головно республіканський устрій. Серед них панівне становище займали два міста-держави – Афіни і Спарта.

Саме тоді розпочалася широка грецька колонізація в Середземномор’ї та Північному Причорномор’ї. В свою чергу полісний період ділять на два етапи: архаїчний і класичний. Протягом першого етапу сформувалися основні форми давньогрецької культури. Під час другого етапу вона досягла вершин свого піднесення (У-1У ст. до н.е.).

Після перемоги в греко-персидських війнах Афіни перетворилися в самий впливовий політичний і культурний центр. Особливо посилилися політична сила, економічна міць і культурний розквіт Афін за часів правління видатного державного діяча, політика, демократа Перикла.

Наступним періодом в історії країн Східного Середземномор’я став період еллінізму. Він розпочався в 1У ст. до н.е. із підкорення Греції Македонією. Остання стояла на більш нижчому культурному щаблі й тому повністю перейняла грецьку культуру і завдяки походам Олександра Македонського поширила її на теренах підкорених народів. Зі свого боку ці народи, як носії також унікальної, розвиненої культури, збагатили культурний потенціал античності. Цей період закінчився в 1 ст. до н.е., коли Рим поширив свій вплив на елліністичні держави.

Могутня давньогрецька культура вплинула на розвиток всієї світової цивілізації. ЇЇ кращі зразки, особливо архітектури, скульптури, є в певному розумінні неперевершеними і вважаються класичними, тобто зразковими. Вони й зараз є мистецьким зразком для наслідування.

Культура Еллади мала свою специфіку, що сформувалася під впливом демократичного суспільно-політичного ладу. В Греції склався новий тип рабовласницької держави – республіканський, який суттєво відрізнявся від монархічних рабовласницьких держав Стародавнього Сходу. Завдяки республіканському устрою греки мали демократичні політико-правові інститути. Останні не лише уможливили реалізацію на практиці таких понять як права й обов’язки громадянина, але й забезпечили недоторканість приватного життя, приватної власності, свободи.

Вільна людина стала головним об’єктом і змістом культури. Ця культурна концепція, в центрі якої стояла людина, знайшла своє вираження у знаменитому вислові афінського філософа Протагора: “Людина – мірило всіх речей”. В свою чергу такий підхід до особистості обумовив стрімкий злет мистецтва, філософії, спорту та інших галузей культури, що стають невід’ємною частиною життя еллінів.

На всі галузі мистецтва значний вплив мала грецька міфологія. Елліни уособлювали свої божества з різними силами природи, тобто обожнювали сили природи у вигляді людиноподібних богів. Поступово певні місцеві міфи об’єдналися у своєрідну систему грецької міфології.

У грецькій міфології головним був Зевс-Громовержець. Його дружина Гера – богиня неба та шлюбу, Посейдон – бог морів та вод, Аід – бог підземного царства мертвих, Афіна – богиня мудрості, Гефест – бог ковальства та ремесла, Аполлон – бог, який протегував мистецтву. Особливою шанувалася богиня кохання та краси Афродіта.

Елліни вважали, що їхні боги живуть на Олімпі – найвищій горі в Греції. В їхньому уявленні вони не лише виглядали як люди, але й мали людські бажання, пристрасті, думки, почуття, включаючи й людські вади і слабості. Крім міфів існували ще й легенди про героїв. Ними були Геракл, Персей, Тезей, які звільнили землю від чудовиськ. Греки молилися й приносили жертви своїм божествам у храмах. Кожне місто мало свого покровителя. Афінам протегувала однойменна богиня мудрості, Дельфам протегував Аполлон, відповідно Олімпія мала свого покровителя – Зевса тощо.

Стосовно міста Олімпії. Там раз в чотири роки на честь Зевса влаштовувалися спортивні змагання – Олімпійські ігри. На них збиралися атлети і вболівальники з полісів Греції та її колоній. Про їхнє значення в житті еллінів свідчить той факт, що на час Олімпійських ігор навіть припинялися війни. Переможці олімпіад користувалися всенародною увагою й любов’ю, їх оспівували в піснях, поезіях, увіковічували в скульптурних зображеннях.

Міфи, легенди, пісні стали основою для створення епічних поем. Серед них найбільше прославилися поеми Гомера – “Іліада” та “Одіссея”, присвячені Троянській війні та мандрам Одіссея. Великою популярністю користувалася й поема Гесіода “Теогонія”. В ній знайшли відображення міфологічні уявлення про походження богів і будову світу.

Міфи, перекази, легенди широко використовували в своїх сюжетах видатні грецькі драматурги – Есхіл, Софокл, Еврипід. На жаль, більшість їхніх творів не збереглася. Проте ті твори, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень грецької трагедії та розкривають основні напрямки її розвитку.

Есхіл, якого називають “батьком трагедій”, писав твори на міфологічні й історичні сюжети. Зокрема, міфологічному герою Гераклу він присвятив свою однойменну п’єсу. Міфологічний сюжет закладений і в основу трилогії “Орестея”. Історична тематика присутня в п’єсах “Семеро проти Фів”, “Перси”. В останній прославляється перемога греків у війні з персами, в якій брав участь і сам автор.

Глибоким трагізмом наповнені твори Софокла, головною ідеєю яких стало безсилля людей перед долею. В нього вони мужні, сильні, прекрасні особи. Але безжалісна дійсність стає причиною їхньої загибелі. Такий сюжет його п’єс “Цар Едіп”, “Антігона”, “Електра” та ін.

Наймолодшим із трьох великих грецьких драматургів був Еврипід. Він жив в епоху внутрішньої нестабільності – громадянських воєн, зовнішньої небезпеки, що загрожувала з боку Македонії. Така ситуація відбилася на його творчості. Еврипіда вважають основоположником психологічної драми. Зокрема, в п’єсах “Медея”, “Іполіт”, “Іфігенія в Авліді” головним героєм є самотня, переобтяжена проблемами, боротьбою між обов’язком і пристрастями людина. Відомий грецький філософ Аристотель називав Еврипіда “найтрагічнішим з поетів”.

Вершин комедійного жанру досяг Аристофан, якого не безпідставно називають “батьком комедій”. В його п’єсах висміюються пихаті політики, демагоги (“Вершники”, “Хмари”, “Оси”, “Жаби”), засуджуються наслідки безвідповідальної, руйнівної військової політики (“Лісістрата”) тощо. Драматургічні твори давніх греків і досі не сходять зі сцен театрів світу, стають сюжетами багатьох художніх стрічок.

Не менше місце на літературній ниві займала лірична поезія, тематика якої головним чином була пов’язана з думками, настроями, переживаннями її героїв. Цей жанр прославили видатні грецькі поети Анакреонт, Алкей і поетеса Сапфо.

У давній Греції на високому рівні знаходилося музичне мистецтво. Самими популярними інструментами стали ліра й флейта. Музика була одноголосою, співали в унісон. Про активність давньогрецького музичного життя свідчить наявність спеціальних колегій (об’єднань) музикантів, співаків, танцюристів.