Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зовнішня політика Канади у постбіполярний період

 


 

План

1. Особливості та фактори формування й реалізації зовнішньої політики Канади

2. Канадо-американські відносини: стан, проблеми та пошуки нової парадигми

3. Участь Канади у регіональній економічній інтеграції: стан та проблеми. Формування континентального енергетичного ринку

4. Зовнішньополітичний курс Канади за уряду С.Харпера


 

1. Особливості та фактори формування й реалізації зовнішньої політики Канади

 

Канадська зовнішня політика не має давніх традицій. Формально вона отримала право на самостійне ведення зовнішньополітичної діяльност лише у 1931 році за актом британського парламенту, так званому Вестмінстерському статуту. До того часу ця діяльність здійснювалась через Лондон. Фактично ж активну зовнішню політику Канада стала здійснювати після Другої світової війни.

Якраз під час війни дедалі помітнішою ставала невідповідність між створеним господарським потенціалом і пасивною ізоляціоністською зовнішньою політикою. У першій половині 1940-х років у середовищі наукової політичної еліти поступово сформувалася ідея про Канаду як «середню державу» (middle power). Фундатори цієї концепції стверджували, що з огляду на порівняно невелике населення і відсутність колоній, Канада не є великою державою, але за природними багатствами і людським потенціалом вона не належить і до малих націй (подібно Мексиці чи Швеції), а знаходиться посередині як «британська нація середнього рівня». Тому у світовій політиці Канада відіграє роль середньої держави. Виходячи із своєї «серединності», вона могла б виконувати місію посередництва та арбітражу при врегулюванні суперечок і конфліктів.

Остаточне оформлення концепції «середньої держави» відбулося наприкінці 1940-х років після зміни поколінь у політичній еліті Канади. 1948 року В.Л.Макензі Кінг залишив політичну арену, що знаменувало завершення періоду ізоляціонізму у зовнішній політиці країни. Нове керівництво на чолі з Л.Сен-Лораном і Л.Пірсоном змогло подолати вузькість старого трактування поняття «середня держава», претендуючи на особливу роль у міжнародних відносинах. Проте принаймні до середини 1950-х років особливих успіхів у посередництві при вирішенні міжнародних конфліктів Канада не мала, і у цьому відношенні її потенціал як середньої держави залишався невикористаним.

Лише з 1956 року Канада зайняла гідне і адекватне своїм можливостям місце у світі як середня держава, виступивши ініціатором створення Надзвичайних сил ООН по підтриманню миру. Якраз тоді концепція «середньої держави» набула відносно завершеного вигляду з наступними характеристиками: 1) дистанціювання відмалих і великих держав; 2) пріоритетність багатостороньої дипломатії в рамках міжнародних організаціях (ООН); 3) акцентування зусиль на військово-політичних аспектах миротворчої діяльності («peacekeeping»); 4) можливість виконання посередницьких функцій у відносинах Заходу і країн «третього світу».

Упродовж 1970-х років Канада фактично перестала бути середньою державою, увійшовши до клубу найбільших індустріальних країн. До початку 1990-х років концепція «середньої держави» себе вичерпала. Головною причиною неможливості Канади відповідати статусові середньої держави були зовнішні чинники, і особливо всеохоплюючий вплив Сполучених Штатів на різноманітні сторони канадського життя.

Зовнішнішньоплітична діяльність Канади формується та реалізується під впливом низки як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Що стосується зовнішніх факторів, то перший із них стосується географічного розташування Канади, яка з трьох боків відгороджена від решти світу океанами - Атлантичним, Тихим і Північнольодовитим, а з четвертого - межує з найсильнішою країною світу - Сполученими Штатами Америки.Штати, як відомо, переважають Канаду за чисельністю населення майже у дев'ять разів (Канада -31,5 млн. осіб), а за економічною потужністю, тобто за обсягом ВВП, - більше ніж у десять разів. Океани завжди слугували Канаді надійним захистом від іноземного вторгнення і від військової небезпеки загалом, а США завжди були, є і, очевидно, будуть протужно впливати на життя цієї країни. США - найбільший торговельно-економічний партнер Канади, найближчий військовий і політичний союзник, з яким її пов'язують членство в НАТО і сотні інших угод про співпрацю. Військова перевага США над Канадою, збройні сили якої нараховують всього 60 тис. осіб, величезна ( ЗС США- понад 1 млн.осіб). Ця асиметрія потенціалів двох країн є потужним фактором впливу на формування і реалізацію ЗП «Країною кленового листя».

Суть другого зовнішньополітичного фактору полягає у тому, що будучи державою середнього рангу, Канада обмежена у своїх силових і економічних можливостях. Маючи небагаточисельне населення і величезну територію ( майже 10 млн. кв. км., тобто друге місце у світі за територіальними розмірами після Росії), Канада самостійно не в стані ні освоїти її, ні гарантувати свою безпеку. Проблему освоєння території і ресурсів вирішується канадцями шляхом проведення відповідної інвестиційної і імміграційної політики, а безпека гарантується шляхом об'єднання власних зусиль з іншими державами, вступаючи в такі союзи і організації, як НАТО, ООН, ОБСЕ, ОАД. Звідси маємо одну з характерних рис канадської зовнішньої політики, а саме, прихильність до багатостороннього підходу при розв'язанні проблем, спорів і конфліктів, несприйняття в цій сфері односторонніх дій будь-якої держави, включаючи, як правило, і США.

У світовій спільноті Канада має репутацію прихильника політичних методів розв'язання спорів і конфліктів, а її дипломати відомі як майстри вироблення компромісів, враховуючи інтереси всіх учасників суперечки. Це також одна із характерних рис канадської зовнішньої політики. Це має своє пояснення. Пригадаємо, що сама Канада, як держава, виникла, на відміну від свого великого сусіда США, не у результаті революції чи війни, а мирним, еволюційним шляхом, в результаті переговорів з Лондоном чотирьох колоній Великобританії у Північній Америці, які виступили спільно, що, у свою чергу, було результатом їхньої домовленості, взаємних компромісів. Подальший розвиток канадської державності відбувався в основному таким же еволюційним шляхом. Це і пояснює глибоко вкорінену традицію розв'язувати найскладніші внутрішньополітичні суперечки шляхом переговорів. У роки холодної війни Канада заслужила репутацію «чесного брокера», тобто посередника у врегулюванні суперечок. Найбільш відомий приклад, коли у 1956 році за ініціативою канадського міністра закордонних справ Л.Пірсона про створення надзвичайних сил ООН для розвязання Суецької кризи шляхом фізичного роз'єднання воюючих країн і забезпечення необхідних умов для мирних переговорів. Наступного 1957 року Л.Пірсон отримав Нобелівську премію миру.

Найбільш значимим елементом зовнішньої політики Канади і однією з її найбільш значимих «ніш», її візиток у системі міжнародних відносин є миротворчість. Канада брала участь до 1993 року практично у всіх операціях з підтримки миру (ОПМ). Канада булла першою країною, яка запропонувала наприкінці 1991 року ввести сил из підтримання миру під егідою ООН у колишню Югославію, висловилась за багатосторонню акцію під прапором ООН у звязку з переворотом на Гіїті у вересні 1991 року, відігравала провідну роль у підготовці акції по наданню допомоги руандським біженцям в Заірі у жовтні- листопаді 1996 року.

До «козирних карт» Канади у справі врегулювання конфліктів можна віднести і той факт, що вона входить в число найбільших міжнародних фінансових донорів. Канада виділяє значні кошти на програми допомоги різним країнам і, будучи членом Паризького клубу, Канада виступає з ідеєю списання боргів з найбільш бідних держав.

Щоправда, з припиненням холодної війни необхідність Канади бути посередником певним чином відпала і почались пошуки своєї нової «ніші». З другої половини 1990-х років такою «нішою» став захист прав людини. Цьому аспекту Канада надавала великого значення і раніше, але все ж головним до 1990-х років було питання забезпечення безпеки держави. Тепер же це трасформувалось у «безпеку особистості», при цьому термін «безпека» широко трактується у широкому сенсі. Мається на увазі не лише військові, але й невійськові загрози - бідність, тероризм, розповсюдження наркотиків тощо. При цьому Канада наполягає на тому, що у нових умовах, коли у центрі уваги світової спільноти перебуває не держава, а особистість та її безпека, у випадку масового і жорстокого недотримання прав людини з боку держави допустимий і навіть необхідний силовий тиск аж до прямого «гуманітарного» міжнародного втручання під егідою ООН, НАТО і інших організацій у внутрішні справи держави-порушника, незвавжаючи на його суверенітет. Так доводи використовувала Канада, коли обґрунтовувала свою підтримку миротворчих операцій за рішенням Ради Безпеки ООН в Сєрра Леоне, Східному Тіморі, економічним санкціям проти Нігерії, військовим діям НАТО у Боснії і Герцоговині, Сербії, а також в антитерористичній операції в Афганістані.

Обмеженні вйськові можливості Канади пояснюють ще одну рису її зовнішньої політики, а саме, відсутність месіанських прагнень насаджувати у всьому світі свою систему і цінності, чим грішить повсякчас її південний сусід.

Говорячи про внутрішньополітичні фактори і особливості канадської зовнішньої політики, необхідно зазначити, що ще у 30-40 років тому вирішальну роль на ситуацію в країна мали взаємини двох найбільших етнічних групп - англоканадців і франкоканадців. Для реалізації зовнішньополітичного курсу необхідно було домогтись схвалення її полошень обома группами, а фактично - франкоканадцями, оскільки уряд переважно, якщо не завжди, віддзеркалюваав інтереси англоканадців. Недотримання цього неписаного правила загрожувало країна серйозними ускладненнями. Так, в роки Першої світової війни запровадження обов'язкової військової повинності викликало заворушення у Квебеці, населення якої не бажало брати участь в «англійській війні». Чи так само у роки Другої світової війни канадський уряд запровадив всезагальну військову повинність лише у 1944 році, коли населення Квебека практично беззастережно визнало і схвалило антифашистський і визвольний характер війни.

Нині на політику федерального уряду суттєвий вплив мають, окрім англо- і франкоканадців, ще низка етнічних групп. Організації канадців італійського, українського, польського, єврейського, китайського та іншого походження вирішують долю виборів у багатьох округах і, це заставляє владу враховувати інтереси різноманітних національних групп у реалізації зовнішньої політики держави.

З національного багатоманіття та колоніального минулого Канади випливає ще одна риса канадської ЗП. Вона стосується підвищеної уваги і співчутливого ставлення до країн, що розвиваються, надання їм суттєвої економічної допомоги.

Що стосується франкоканадського фактору, то під його впливом у 1970-і роки у зовнішній політиці Канади виник новий напрямок - відносини з Франкофонією,до якої входять, окрім Франції, її колишні колонії в Африці, Азії і Америці, а також деякі європейські країни, наприклад, Бельгія. Те, що у 1990-і роки Канада активізувала свої стосунки з країнами Латинської Америки і наполягла на рішенні Організації американських держав щодо створення зони вільної торгівлі у західній півкулі, пояснюється рішучою підтримкою з боку Квебека.

Щодо впливу англомовної частини Канади на її зовнішню політику, то він по-старому великий, але водночас і не такий однозначний. Так, майже до другої половини 1980-х років провінція Онтаріо, найрозвиненіша в економічному плані, чинила опір реалізації ідеї вільної торгівлі з США, тоді як західні провінції, особливо Альберта і Британська Колумбія, у провідних галузях яких домінував американський капітал, виступали за вільну торгівлю. Ці ж дві провінції наполегливо домагались активізації торговельно-економічних зв'язків Канади з країнами Азійсько- Тихоокеанського регіону, тоді як Атлантичні провінції не виявляли до цього помітного інтересу.

На формування зовнішньої політики Канади впливають і її основні політичні партії. До початку нового сторіччя на федеральному рівні влада перебувала поперемінно у руках двох найстаріших партій - Ліберальної і Прогресивно-консервативної. Загалом можна сказати, що вони здійснювали єдину і погоджену зовнішню політику Але існує одна принципова відмінність, яка стосується відносин з США. Консерватори, будучи у період створення Канади як домініону у 1867 році про британською партією, перетворились на середину 1980-х років у прихильників всезагального економічного партнерства з США. Саме вони уклали у 1988 році з США угоду про вільну торгівлю. Ліберали також майже до другої половини 1960-х років виступали за зближення з США, зокрема у економічній та військовій сферах. Але після цього виступили ініціаторами політики «третьої альтернативи», тобто політики стримування і навіть сповільнення росту впливу США на економіку і політику Канади. Зокрема, вони виступили категорично проти укладення угоди про вільну торгівлю з США. Нові партії, які виникали, не мали суттєвого впливу на зовнішньополітичні рішення аж до початку 1970-х років. Лише у 1972-1974 роках, коли ліберальний уряд меншості залежав від підтримки опозиційної Нової демократичної партії (НДП), опозиціонери домоглися від лібералів нових заходів, спрямованих на обмеження притоку американських інвестицій в канадську економіку. Це привело до деякого загострення відноси н між обома сусідами.

Важливою відзнакою канадської зовнішньої політики є відсутність мілітаристських настроїв та традицій. Канадські військові ніколи не претендували і не відігравали якоїсь суттєвої політичної ваги і ролі у житті країни. Ця особливість приваблювала і приваблює до Канади численних іммігрантів з конфліктних районів світу. (Канадські поліціянти - найкращі друзі людини. Пізно повертаєшся додому - обов'язково підвезуть. Звернешся за допомогою - обов'язково допоможуть. Якщо стався злочин і вбили людину, то засудять до років 5-й, а якщо захист здійснює кваліфікований адвокат, то ще менше. Проте, якщо вбили не спеціально якогось скунса, то вас очікує 6 років тюремного ув'язнення і жоден адвокат не допоможе вам вийти достроково з тюрми).

Однією з основних рис політичної культури Канади, яка відрізняє її від США, є сильний вплив британських традицій, зокрема такої як прихильність громадян до законних дій. Це проявляється у зовнішній політиці прагненням Канади домогтись розробки і запровадження чітких міжнародних правил політичної та торговельно-економічної взаємодії, обов'язкових для всіх держав, включаючи і найсильніші, тобто США. Та обставина, що у Канаді існує дві офіційні мови - англійська і французька - привела до унікального результату. Канада стала засновником і активним членом практично всіх найважливіших міжнародних і багатьох регіональних організацій: ООН, ЮНЕСКО, Британська співдружність, Франкофонія, МВФ, СОТ, ОБСЄ (Організація з безпеки і співпраці в Європі), ЄБРР (Європейський банк реконструкції і розвитку), ОАД, АТЕС (Організація азійсько-тихоокеанського співробітництва) та ін.

Той факт, що Канада є країною «середньої ваги» і їй завжди доводиться мати справу з сильнішими державами, викликає необхідність для керівників канадської зовнішньої політики мати можливість швидко і гнучко реагувати на зміни у двосторонніх відносинах чи на міжнародній арені, які канадці були неспроможні попередити. Звідси витікає ще одна властивість ЗП Канади, суть якої у тому, що канадський уряд не має жорсткої, детально розробленої зовнішньополітичної програми, розрахованої на тривалий період. Через це інколи у канадській зовнішній політиці зустрічаються випадки непослідовності, суперечливості її поведінки на міжнародній арені.

Провідні моменти канадської зовнішньої політики сформульовані в урядовій заяві під назвою «Канада у світі», опублікованій у 1995 року, досить лаконічно: «сприяння процвітанню і зайнятості, захист нашої безпеки в рамках міжнародної стабільності і поширення канадських цінностей і культури». На відміну від інших країн середнього рангу, як, наприклад, Австралії, зовнішня політика якої має в основному регіональну спрямованість, ЗП Канади носить яскраво виражений глобальний характер. В Оттаві вважають, що цього вимагають глобальний характер канадських зовнішньоекономічних зв'язків і таких загроз світові і його стабільності, як розповсюдження ЗМУ, тероризму, бідності тощо.

У наші дні залежність економічного процвітання Канади від стану її зовнішньої торгівлі як ніколи висока, оскільки вартість експорту товарів і послуг становить понад 40 відсотків ВНП країни. Тому після завершення холодної війни зовнішня політика Канади переважно підпорядкована інтересам її зовнішньоекономічній діяльності.

 


Информация о работе «Зовнішня політика Канади у постбіполярний період»
Раздел: Международные отношения
Количество знаков с пробелами: 69071
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
25279
0
0

... Наступна італйська пропозиція зводилася до розробки чіткого механізму субсидіарності і підпорядкування між усіма національними парламентами ЄС і Європарламентом.   4. Середземноморська політика італійських урядів Проблеми Середземноморського регіону завжди займали одне з найважливіших місць у зовнішній політиці Італії Ще у часи колоніальної імперії Італії і муссолінієвського періоду в країні ...

Скачать
159820
0
0

... у руки релігійних фанатиків. Останні кілька років відносини США і Пакистану розвиваються достатньо стабільно, але війнв з тероризмом, оголошена Вашингтоном, і, особливо, операція в Афганістані внесли у політику США в Південній Азії свої нюанси. Режим Мушаррафа підтримав військові зусилля американців в Афганістані та в Іраку, що спричинило новий раунд напруги у протистоянні військового світського ...

Скачать
763160
11
9

... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...

Скачать
146981
1
0

... рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, ...

0 комментариев


Наверх