Провісник українського фемінізму

2. Провісник українського фемінізму

Повість «Людина» (1886) була першим твором, яким О. Кобилянська провістила свою появу в українській літературі. Однак перша проба літературного пера не була вдалою. Спочатку твір був меншим за обсягом, за жанром належав до оповідання й називався «Вона вийшла заміж». У цьому первісному варіанті Н. Кобринська хотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), проте редактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору. Згодом О. Кобилянська переробила його на повість і під заголовком «Людина» відіслала до німецького часопису «An der schoner blauen Donau». Редактор часопису, позитивно оцінивши твір у цілому, порадив його скоротити. 1888 р. О. Кобилянська висилає повість до «Правди», однак редактор газети повернув рукопис його авторці з порадою добре оволодіти українською мовою. Ображена О. Кобилянська закинула «Людину», почавши працювати над «Царівною», і повернулася до першотвору аж 1892 р. Повість «Людина» побачила світ у галицькому часописі «Зоря» 1894 р.

Очевидно, Франко мав рацію, коли відмовив О. Кобилянській у публікації повісті. Адже твір і справді видається дещо слабким, невиразним, до певної міри тенденційним, позбавленим тих рис мистецького хисту, які притаманні пізнішим творам письменниці – справжнім шедеврам української літератури. Водночас повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап української прози. З одного боку, це була психологічна проза, що змістила акценти із зовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. З іншого боку, ця проза «ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму» (Соломія Павличко[1]).

Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, повість О. Кобилянської є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». Тому «Людина», ця «повість ідей» (своєрідий аналог «драми ідей»), цікава насамперед з цієї точки зору.

Олена Ляуфлер – донька лісового радника, – відкриваючи ряд жіночих образів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.

Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способом самореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» була немислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упродовж століть стереотип виключно «берегині» родинного затишку, вважаючи будь-які думки, висловлені про «якусь рівноправність між мужчиною і жінкою» безглуздими та хворобливими:»… дуже лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки (Олени Н.П.)… та й уніс її в країну смішливості й безумства!» – вважає пані радникова.

Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, Олена кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання і поваги одне до одного як основу і запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш та лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж, своєю чергою, звичний уже для нього триб життя не помічає і вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність та відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

За порушеною в повісті О. Кобилянської проблемою жінки в українській суспільній свідомості кінця XIX – початку XX ст. проступає не менш важлива проблема людини в багатстві смислових відтінків, в художньому осмисленні якої відчутне нашарування конфлікту двох ідеологій: проминальної ідеології позитивізму та ідеології нової, модерної доби.

Поширення філософії позитивізму у поєднанні з одночасними відкриттями дарвінізму своїм наслідком дало спрощене розуміння людини як механічного організму, позбавленого власних відчуттів та переживань. Виразником власне такого світогляду є лікар, чиї міркування про людину зводяться до сприйняття її на рівні тварини, що керується інстинктами, проте наділена розумом. Для нього людина – лише «звірина привички», яка легко пристосовується до будь-яких обставин життя. З цієї точки зору він дивиться і на жінку, – в його розумінні досить примітивну істоту, здатну виконувати лише ті функції, які їй визначила природа – бути дружиною і матір'ю. Такою була загальна думка того суспільства, в якому доводилося жити Олені: рідний брат Олени відверто висміював погляди сестри; її потенційний наречений К. за єдино справжнє бажання кожної дівчини вважав прагнення вийти заміж; та навіть Фельс, майбутній чоловік Олени, висловлював думку про зайвість читання книжок для жінки-господині. Виняток становив хіба що коханий Олени Стефан Лієвич, який помер, хоча і в його словах відчувався акцент на відмінності чоловічої – він сам вибирає собі долю – та жіночої – вона підкоряється волі долі – поведінки в житті.

Протилежний комплекс думок сформувався у свідомості Олени Ляуфлер. Людина, з її точки зору, цінна вже сама по собі, оскільки щедро обдарована природою. Це не просто істота, створена для боротьби за існування і самовідтворення у розмноженні, подібно до тварини. Людина – це насамперед душа, здатна тонко відчувати й відповідно (болісно або радісно) реагувати на найменші прояви неповторного життя. Людина – це розум, завдяки якому можна пізнавати навколишній світ, творчо мислити й аналізувати певні явища і факти. У розумінні Олени людина – сильна індивідуальність, яка завдяки природно вродженим, як і набутим внаслідок щоденної праці над собою рисам характеру не лише не піддається тискові зовнішніх обставин, а й сама визначає власну долю. Разом з тим вишколена в постійному духовно-моральному самовдосконаленні ця людина свідома і свого суспільного призначення на користь загальної справи.

У цьому контексті – людини – по-новому осмислюється й жінка, оскільки окреслений вище ідеал людини мав би однаково реалізуватися як у чоловікові, так і в жінці. Олена Ляуфлер є мовби зародковим станом народження такої жінки – сильної духом, вольової та незалежної. Нею, до прикладу, вповні стане Наталка Веркович із повісті «Царівна». Тому до певної міри лише провіщаючи задекларований ідеал майбутніх персонажів, сама Олена його не досягає. Вона заламується, бо не витримує психологічного тиску – тяжких умов життя власної родини, зосібна молодшої сестри Ірини. І в цьому випадку О. Кобилянська торкається ще одного важливого аспекту жіночої долі. Не допускаючи свободи вибору жінки в особистому житті, суспільство позбавляє її відчуття повноцінного щастя у взаємному коханні.

У своєму вимушеному одруженні із Фельсом – черговим, проте не абсолютним носієм обмеженого щодо місця жінки в сучасному суспільстві чоловічого світогляду – Олена з гіркотою лише підтверджує те, проти чого ще недавно боролася усім своїм єством – думку про шлюб як єдино можливий порятунок від злиденного існування жінки того часу. Шлюб із Фельсом, остаточно хоронячи в ній «людину» (про що свідчить символічне прощання дівчини зі справжнім світом щирого почуття: знищені напередодні весілля листи від коханого Стефана, як і попередня – у сні – зустріч із мертвим нареченим), демонструє крах вільної і самодостатньої особистості, не спроможної протистояти життєвому випробуванню.