Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

4.3 Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Теорія перехідної економіки лише зароджується, тому питання державного управління також виявилися складними. Теоретична концепція державного управління ринковими перетвореннями має дискусійний характер і не є абсолютно правильною і доведеною. До проблем перехідної економіки необхідно віднести пошук економічних моделей трансформації, співвідносності держави і ринку, соціальної справедливості й економічної ефективності, демократії й економічного порядку тощо. Так, польський економіст Г. Колодко вважає, що в перехідній економіці важлива роль належить державному управлінню, а не самостійним ринковим інститутам [12]. Достатньо аргументованою є критика західних економістів щодо недооцінки державою в країнах з перехідною економікою проблем соціальної рівності і справедливого розподілу багатства [13]. Лауреат Нобелівської премії Дж. Стігліц причинами недостатньої ефективності реформ називає нерозуміння реформаторами самих засад ринкової економіки та процесу інституційних реформ [14]. Стало зрозумілим, що вирішення проблем перехідної економіки неможливе лише на ґрунті теорій «Економікс», назріла потреба використання теорії нової політичної економії, тобто інституційної теорії. У цьому контексті великого значення набуває еволюційно-інституційна теорія Д. Норта [15] і розроблена на цій основі китайськими вченими концепція градуалізму. Сьогодні стало зрозуміло, що ринкова трансформація в країнах з перехідною економікою означає не тільки економічні перетворення, а й політичні, тому роль державного управління стає досить вагомою і значимою.

Зазначимо, що основною функцією держави на сучасному етапі управління є економікою, оскільки майбутнє будь-якої країни залежить від економічної могутності. Не може бути створено ефективної ринкової економіки без регулюючої ролі держави. Це стосується насамперед країн, де відбуваються трансформаційні процеси переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової, а точніше — використання елементів ринкового механізму. Досвід останнього десятиріччя України свідчить, що повна відмова від регулювання державою соціально-економічного розвитку, надання стихії ринку повної свободи привели до глибокої кризи, до стагнації економіки, що супроводжувалося великими соціальними втратами, втечею природних, фінансових та трудових ресурсів за кордон. Досить перспективним і переконливим є досвід Китаю з державного управління процесами ринкового реформування економіки, який зумів одночасно вирішити три проблеми: поступове й ефективне здійснення ринкових перетворень, залучення іноземних інвесторів і експорт товарів та послуг в інші країни.

Зазначимо, що державне регулювання економіки (ДРЕ) — економічна категорія, що визначає сутність та способи активного впливу держави на розвиток економіки взагалі та підтримання стабільності, пропорційності й динамічності розвитку зокрема. Це «сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного виробництва (у т. ч. продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються» [16]. Під державним регулюванням економіки інші автори розуміють «вплив держави на відтворювальні процеси в економіці для досягнення цілей економічної політики» [17, с. 4].

У попередніх розділах було розглянуто зміст державного регулювання економікою згідно з визначеними цілями, інструментами та засобами, які має у своєму розпорядженні держава для проведення активної економічної політики. В умовах ринкових відносин воно включає:

¾  інформування учасників ринку про інституційні зміни в суспільстві, про стан економіки і перспективи його розвитку;

¾  обґрунтування важливих пунктів економічної політики, яку передбачають проводити державні органи влади в рамках даного етапу розвитку;

¾  заходи щодо розвитку державного сектору економіки як одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси в країні.

Сутність державного регулювання країн з трансформаційною економікою полягає не в повному запереченні та руйнації старої системи, а в створенні більш ефективної системи регулювання економіки, яка б змогла стати конкурентоспроможною на світовому ринку.

Не можна зводити сутність державного регулювання економікою лише до набору сукупності методів і важелів управлінського впливу на соціальні та економічні процеси. Управлінська дія держави включає не тільки регулювання, а й організацію, планування та контроль. Головним стрижнем сутності державного регулювання є визначення цільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державного регулювання.

У сучасній економічній науці утвердилися три підходи, а точніше моделі, державного регулювання економіки: неокласична, неокейнсіанська і монетарна. Прибічники неокласичного напряму зважають на те, що на сучасному етапі виробники і споживачі на основі економічної інформації, якою вони володіють, ефективніше планують свою економічну поведінку, завдяки чому відпадає гостра потреба в державному регулюванні економікою.

Неокейнсіанці — відстоюють кейнсіанську концепцію активної ролі держави в економіці виходячи з того, що циклічні коливання в економіці й інфляція викликаються змінами в сукупних витратах і пропозиції грошей, тому важливими інструментами державного регулювання економіки є бюджетно-податкові важелі. В основу монетарного підходу покладено тезу визначальної ролі грошей у циклічному коливанні та інфляції. Роль державного регулювання зводиться лише до управління грошовим обігом як основною ланкою, через яку забезпечується регулювання всієї економіки. Досягти економічної стабільності в економіці можна завдяки активній грошовій політиці. Монетаристи вважають, що у довгостроковому періоді (прихильники теорій раціональних очікувань поширюють це положення і на довгостроковий період) держава не може впливати на обсяг виробництва та зайнятість, що повертаються до природного рівня.

Неокласики в кейнсіанській програмі зростання державних видатків, пов’язаних зі збільшенням податків, бачили обмеження «свободи особистості» [18, с. 155]. Джерела підвищення темпів зростання вони бачили у зростанні прибутків шляхом обмеження зростання заробітної плати, зниження податків на прибутки корпорацій та індивідуального прибуткового податку, а також скорочення державних видатків на соціально-економічні потреби. Прихильники другої концепції (Р. Харрод, Е. Хансен, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Р. Солоу) стверджують, що бюджет повинен балансуватися у процесі економічного циклу. За висловом Р. Харрода, «періоди поганих років урівноважуються надлишковими надходженнями хороших років» [19, с. 136]. Р. Солоу вважає, що держава повинна вживати заходів щодо збалансування бюджету не в роки застою чи кризи, оскільки економічні проблеми тут можуть бути лише поглиблені, а лише у сприятливі для економіки періоди [20, с. 18].

Е. Домар обґрунтовує доцільність бюджетного дефіциту створенням оптимістичних настроїв у підприємців стосовно перспектив економічного розвитку: «Якщо держава діє несміливо через страх дефіциту, і розрахунки бізнесменів на майбутнє тому погані, інвестиції будуть недостатніми і великий дефіцит справді може стати необхідним для попередження масового безробіття» [21, с. 102]. Тобто ефективність державного регулювання економікою залежить і від поведінки уряду, політичної волі владних структур.

Крах адміністративно-командної моделі економіки був неминучим, оскільки базувався на абсолютизації ідеї соціального егалітаризму. Нині нашому суспільству загрожує абсолютизація ринкових важелів, тобто протилежної ідеї, яка має місце в економічній теорії. Неадекватне сприйняття принципів ринкової економіки зумовлене не тільки відсутністю ґрунтовних знань про неї у зв’язку з запереченням вітчизняною економічною наукою капіталістичної економіки, а й тим, що в нашому суспільстві відбувається трансформація адміністративно-командної моделі. Це й привело суспільну думку до протилежного крайнього висновку — заперечення взагалі ролі держави в економіці. Абсолютизація ролі ринкових важелів, яку відстоюють представники ринкового фундаменталізму, при викладанні дисциплін економічного профілю може призвести до формування у студентів хибного сприйняття процесів, що мають місце в реальній економіці.

Сутність і напрями державного регулювання економікою ви-
пливають із виконуваних державою функцій. Основні функції держави з погляду розвитку економіки були сформульовані Р. А. Масгрейвом у його фундаментальній праці «Фінанси в теорії і практиці» і включали таке: 1) надання або регулювання наявності та необхідної кількості суспільних благ; 2) розподіл доходів та майна; 3) регулювання рівня зайнятості та рівня цін. Виходячи з того, що загалом індивіди діють у своїх власних інтересах, держава зобов’язана брати на себе відповідальність за обґрунтування підстав для свого втручання у приватний вибір. Саме обґрунтування підстав для будь-якого втручання має стати відправною точкою як для оцінки поточної економічної політики, так і при розробленні нових економічних програм в уряді України та прийняття нових законів Верховною Радою України.

Державний регулюючий механізм є досить складним, і до нього входять: економічне прогнозування, індикативне планування, об’єкти, цілі і пріоритети, методи та важелі регулювання. У державному регулюванні важливе місце, якщо не основне, належить економічним і правовим регуляторам та методам впливу на соціально-економічні процеси. Хоча різнобічність при цьому зменшується, але зростає деяка суспільна гармонія. Формуючи таку систему, виконавча і законодавча влада певною мірою враховували, що у ринковій економіці процеси настільки швидко змінюються, що громіздкі, інертні, бюрократичні, некоординовані управлінські структури не могли ефективно впливати на них. Тому були спроби створити систему управління, яка відповідала б розвинутій, компактній і водночас мобільній державній структурі, що здатна постійно реагувати на ринкові вимоги, бути координованою.

Необхідність державної координації дій суб’єктів системи визначає створення організаційно-інституційної структури макросистеми, здатної встановлювати правила поведінки для всіх суб’єктів господарювання та регулювати відносини власності. Особливе місце в цій структурі належить системі управління державними корпоративними правами (ДКП).

Управління ДКП пов’язане з виконанням владно-розпорядчих повноважень, і дуже важливо окреслити межі владних відносин, здійснивши їх законодавче закріплення за державою як суб’єктом корпоративного управління. Підняття проблеми управління ДКП з рівня окремого підприємства на рівень національної економіки та розгляд його як елементу державного управління дають змогу зрозуміти різницю між обов’язками держави та обов’язками інших суб’єктів корпоративного управління й довести необхідність розширення кола прав і можливостей держави як акціонера відносно прав і можливостей інших акціонерів.

Крім того, на наше переконання, систему управління ДКП доцільно структурувати згідно з теорією права власності Р. Коуза. Право державної власності може бути реалізоване таким чином:

¾  частина, в якій відносини власності є предметом публічно правового регулювання;

¾  частина, в якій відносини власності є предметом приватноправового регулювання.

Усвідомлення учасниками державно-управлінських відносин об’єктивних державних потреб і необхідності коригування політики держави щодо державного корпоративного сектору становить мотиваційну основу для визнання публічно правового змісту ДКП, закріплюваних за державою у певному колі підприємств.

Головною метою системи управління ДКП має бути скоординована з іншими складовими системи державного регулювання економіки країни діяльність, спрямована на підвищення ефективності державного корпоративного сектору шляхом застосування ДКП до об’єктів регулювання, а розвинуті інституційна і правова структури системи повинні забезпечити цивілізаційний рівень реструктуризації та ліквідації державної частки, використання фондових інструментів для залучення інвестицій та підвищення корпоративної культури на рівні як окремих підприємств з державною часткою, так і країни в цілому [22].

Держава дедалі менше використовує для здійснення свого впливу прямі, адміністративно-командні форми і методи регулювання. Постійно збільшуються арсенал і питома вага непрямих, гнучкіших підойм впливу держави на економіку, що мають переважно економічний характер. Але все ж залишаються сфери (наприклад, антимонопольного регулювання), де перевага цілком справедливо віддається прямим адміністративно-командним (іноді досить жорстким) методам регулювання [23].

У процесі формування такої системи враховувалися два відомі, теоретично обґрунтовані напрями: перший — перехід до демократично-правової системи управління як засобу проведення гнучких ефективних реформ, здатних сприймати нове на основі постійного контролю за діяльністю виконавчої влади різних політичних сил, наявності незалежної преси, обговорення народом переваг і недоліків урядової політики; другий — перехід до елементів авторитаризму як засобу забезпечення швидкого та ефективного подолання кризового стану в економіці, застосовуючи непопулярні, але необхідні реформи та досягнення керованості економікою. Кожному з цих напрямів притаманна істина, яка на кожному етапі спостерігається у країнах з ринковою економікою: по-перше, ринок не передбачає необмеженої свободи дій; по-друге, існує безліч особливостей цих форм управління в кожній країні. В Україні виконавча і законодавча влада дотримувалися першого напряму і такий вибір, мабуть, найбільшою мірою забезпечив подолання складних кризових явищ наприкінці XX ст.

Важливою умовою демократичного шляху розвитку країни ставало дотримання певних ідеологічних основ управління, за яких система державного управління формується таким чином, щоб виконавча влада виконувала свою функцію, а приватні власники — свою, в єдиному правовому полі; уникнення конфліктів на основі досягнення взаєморозуміння в політичному та економічному житті країни; формування відкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, у тому числі конкуренції, вільної торгівлі; розвиток культури, особливо духовної, та надання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. Проте аналіз тогочасного стану економіки і культури свідчив про недостатність реальних можливостей їх дотримання, а це значною мірою ускладнювало виконання регулюючих функцій держави і, природно, подолання труднощів, які мали місце.

Рівень розвитку України кінця XX ст. характеризувався підпорядкуванням економічної політики впливовим групам, тенденцією централізації економічних ресурсів і прийняттям рішень лише на державному рівні, повною нездатністю регулювати банківську систему і приватний сектор економіки, відсутністю здорових ринкових відносин і процвітанням різновидів монополізму. Це, у свою чергу, призвело до відсутності здорових фінансових відносин, диспропорцій між цінами на продукцію промисловості і сільського господарства, цінами та доходами населення, попитом і пропозицією, споживанням та нагромадженням. Ось за таких обставин і здійснювалося управління в державі, формувалися регулюючі механізми. Труднощі полягали в тому, що треба було зрозуміти ситуацію, за якої економіка може ефективно функціонувати під впливом, з одного боку, об’єктивних законів самоналагоджувальної і саморегулівної системи, з іншого — державного регулювання із застосуванням економічних, правових та адміністративних важелів, а також, що найважливіше, індивідуальних намірів, думок, настроїв, довір’я і моральних обов’язків кожної людини щодо економіки та держави в цілому.

Оскільки держава є ініціатором і провідником реформ в Україні, то система державного управління має:

·  забезпечувати цілеспрямовану реалізацію політики реформ;

·  реагувати на автономні процеси, що відбуваються в суспільстві без втручання держави, впливати на них;

·  домагатися адекватності своїх дій та розроблених процедур існуючій суспільно-економічній моделі [24].

Здійснюючи державне регулювання економіки, важливо усвідомити, що більшість соціально-економічних процесів починає формуватися ще задовго до того, як з’являються їхні перші відчутні (позитивні чи негативні) наслідки, але такими процесами треба вчитися керувати, починаючи з того періоду, коли вони лише зароджуються. Для цього їх необхідно розпізнавати, вивчати і спрямовувати в потрібне русло, з тим щоб пристосовувати все другорядне, чи допоміжне, до основного процесу, спираючись на науково обґрунтоване передбачення його розвитку. Можна з впевненістю стверджувати, що регулювання соціально-економічними процесами — це мистецтво, воно, як відомо, не кожному дане. Методи, які використовуються при цьому, залежать від системи управління, яка діє в той чи інший період, — адміністративно-командної, що передбачає безпосереднє управління юридичними і фізичними особами, чи демократично-правової, в основі якої лежить управління процесами на основі сформованого регулюючого механізму, де простежується перехід від управління особами до управління процесами [25].

Для здійснення своїх економічних функцій держава формує економічну політику, яка стає визначальною основою регулювання економіки. Економічна політика відбиває рівень ставлення держави до тих або інших соціальних та економічних процесів і це стає орієнтиром для всіх учасників ринкових відносин, усього спектра макроекономіки. Для регулюючих функцій у розпорядженні держави існує цілий арсенал вивірених світовою і вітчизняною практикою економічних, правових і адміністративних важелів — ціни, податки, кредити, тарифи, інвестиції, цінні папери, проценти, резерви, амортизаційні відрахування, бюджет, державні замовлення, програми, пільги, мито, ліцензії, субсидії, штрафи, пені тощо [26].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через діяння певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав унаслідок нерозвиненості в них інститутів громадянського суспільства ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Перехідний характер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і розвинутого цивільного суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільної економіки і суспільного вибору не може бути використана в наших умовах у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» і «проти» державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політики кожної держави, особливо для України. Особливістю країн перехідної економіки є крайня обмеженість у джерелах фінансування. Це пов’язано із загальним кризовим станом економіки, спадом виробництва та падінням доходів на душу населення, що тільки в Україні продовжувалося протягом останніх 10 років. Досліджуючи гострі проблеми формування малого підприємництва в Україні, З. Варналій стверджує, що «відсутність цілеспрямованої послідовної фінансової підтримки держави та недосконала система оподаткування стали основними негативними факторами на шляху формування ринкового середовища й розвитку малого підприємництва» [27, с. 34].

Економічні і правові важелі регулювання використовуються в різних сферах управління з метою створення сприятливих умов розвитку господарських (інституційних) одиниць усіх форм власності на основі: забезпечення інфраструктури; підтримання підприємництва, стимулювання організації та ефективного функціонування ринкової ділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопущення його спаду; зміцнення фінансово-кредитної системи; здійснення заходів щодо недопущення розвитку інфляційних процесів; створення механізму переходу одних форм власності в інші, і навпаки; стимулювання науково-технічного прогресу, інвестицій і структурної перебудови; регулювання демографічних процесів, міграції робочої сили; визначення валютних курсів і переливання капіталів; реалізації платіжних балансів; здійснення перерозподільних функцій для забезпечення потреб оборони, охорони порядку, державного управління, розвитку фундаментальної науки, енергетики тощо.

Адміністративні важелі можуть застосовуватися в таких сферах, які не охоплюються ринком, але значною мірою залежать від нього. Це використання національного багатства у вигляді корисних копалин, землі; боротьба з монополізмом в усіх його проявах, коли економічні методи не дають необхідних результатів; розв’язання проблем екології, оскільки завдана природі шкода ніякими економічними заходами не компенсується; допомога по безробіттю, виплати багатодітним, гарантований мінімальний заробіток; захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв’язках; забезпечення дотримання правил підприємництва і фінансово-кредитної діяльності; виконання регіональних та державних програм. Кожен важіль має застосовуватися у відповідних межах: економічні — щоб не зашкодити вільному розвитку господарських одиниць; правові — щоб створювати правову основу для вільного підприємництва та конкуренції; адміністративні — щоб не допустити формування командно-розподільних процесів. Проте важливою умовою мало стати те, що надмірне і, головне, некваліфіковане втручання держави в економічні процеси може призвести до спаду виробництва, інфляції та інших негативних наслідків, бо майже кожен регулятормає подвійний, позитивний або негативний, вплив на соціально-економічні процеси. Мистецтво полягало в тому, щоб визначити, якому впливу надати перевагу і відповідно до цього застосувати той чи інший регулятор. Наприклад, зниження податкового тиску позитивно впливає на виробництво, але негативно — на доходи бюджету; інвестиції в нові технології підвищують продуктивність праці й водночас призводять до вивільнення працівників, збільшуючи рівень безробіття. Другою важливою умовою забезпечення ефективного виконання регулюючої функції держави ставало визначення об’єктів регулювання і цілей, яких необхідно досягти на основі зваженої економічної політики. Установлення об’єктів і цілей було найскладнішим завданням державних органів управління, від чого залежить успіх реалізації всієї політики держави в складний кризовий період.

В умовах стабільності економічного розвитку держава може значно децентралізувати свої регулюючі функції. Однак у період уповільнення економічної активності державного і приватного секторів та появи небезпеки відхилення економіки від бажаного шляху розвитку, виникає необхідність терміново опрацювати економічну політику, яка б звела в єдине русло макроекономічну, фінансову грошово-кредитну, зовнішньоекономічну, антимонопольну та соціальну політику. Це забезпечує посилення координації роботи всіх державних органів, що здійснюють регулювання економіки, концентрації їхніх зусиль на вирішення кардинальних проблем економіки. У період значного розширення економічної діяльності і настання так званого перегріву економіки застосовується прогресивна система оподаткування, що забезпечує перевищення податкових надходжень над рівнем економічного зростання, а також поліпшує баланс бюджету внаслідок зниження бюджетних витрат на допомогу по безробіттю, соціальне страхування тощо. Таким чином досягається стримуючий вплив на економіку, який відіграє роль охолоджувального фактора. У цей період фінансові важелі спрямовуються на запобігання зростанню інфляції, яку породжує за таких умов надмірний попит.

В Україні в умовах спаду виробництва вживалися заходи для стримування пропозиції грошей шляхом купівлі облігацій на відкритому ринку, або стримування попиту на капітал за допомогою регулювання процентної ставки через підвищення офіційної процентної ставки.

Ефективність державного регулювання економіки може бути знижена як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Серед них: неадекватність методологічної бази, недотримання балансу економічних стратегії і тактики, змішування цілей та засобів реформ тощо. Певним загальним наслідком дії перелічених чинників та зворотним боком низької дієздатності української держави є розвиток корупції та «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ в Україні є одним із найбільш видимих проявів низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, свідчить про наявність вагомих стимулів для порушення економічними суб’єктами легальних норм та процедур через надмірну їх обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином, забезпечивши таке дотримання [28].

Запровадження державного регулювання економікою стримувалося насамперед відсутністю організаційного механізму державного регулювання економіки і його правового забезпечення. Ішлося про методичне й організаційне забезпечення роботи цього механізму, доведення розв’язання кожної проблеми від ідеї та загальної конструкції до практичної реалізації. Теорія і практика вимагають посилення координації робіт усіх державних органів, концентрації їхніх зусиль на вирішенні кардинальних проблем країни, створенні єдиного механізму державного регулювання економікою.

Для реалізації економічної політики держави в Україні в умовах ринкової трансформації національної економіки відповідну регулюючу роль намагалися відігравати органи державного управління: Міністерство економіки — з цінового і тарифного регулювання та державного замовлення; Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі — з питань застосування квот, ліцензій та ін.; Національний банк — з грошово-кредитного і валютного регулювання; Міністерство фінансів — з фінансово-бюджетного і податкового регулювання; Антимонопольний комітет — з регулювання діяльності підприємств-монополістів; Державна митна служба — з митного регулювання, застосування митних нормативів; Міністерство праці та соціальної політики — з питань регулювання доходів, зайнятості, створення робочих місць, поліпшення функціонування ринку праці тощо. У цьому випадку були б виправданими докорінно змінені функції міністерств і відомств, які зобов’язані здійснювати управління соціально-економічними процесами, переважно за допомогою економічних, правових та адміністративних регуляторів без прямого адміністративного тиску на суб’єкти господарювання. Проте елементи директивності і розподільних функцій міністерства і відомства продовжували використовувати. Це стало важливим фактором удосконалення органів управління, використовуючи світовий досвід. Хоча національні органи управління економікою в розвинених країнах формуються переважно за функціональним принципом, водночас галузевий принцип також існує. Зокрема, в США і Англії діють такі міністерства і відомства: торгівлі, промисловості й енергетики, сільського господарства, рибальства, транспорту, фінансів, житлового будівництва і місцевого транспорту, навколишнього середовища, місцевого самоврядування, зайнятості, праці, соціального захисту, охорони здоров’я і соціальних служб, освіти, а також скарбниці, федеральна резервна система [29].

Разом з тим у країнах ЄС з другої половини 1990-х років спостерігається тенденція до переключення пріоритетів розвитку з обмеження використання природних ресурсів у виробництві та стримування зростання товарного споживання на підвищення ефективності економіки. Відбувається ув’язування добробуту, насамперед, з підвищенням темпів економічного зростання (зростання споживання товарів та послуг), яке дає змогу також вирішити ряд соціальних та екологічних проблем. Цей процес ставить на перший план значущість індикаторів економічного зростання й ефективності економіки. Така переорієнтація пріоритетів розвитку передбачає підвищення ефективності інвестицій і зростання інновацій у реальному секторі національних економік, а також підкреслює роль науки і наукомістких технологій, які знижують питому ресурсомісткість ВВП. Для України ініціювання високих темпів економічного зростання є особливо важливою проблемою. Тому підвищення ефективності та наукомісткості економіки можна також пов’язати зі зниженням ресурсомісткості виробництва, збереженням національного науково-технологічного потенціалу і ресурсів життєзабезпечення [30].


Література до розділу 4

1.  Кваснюк Б. Є., Киреєв С. І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві // Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999.

2.  Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 316 c.

3.  Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

4.  Овсянко Д. М. Административное право: Учеб. пособие / Отв. ред. Г. А. Туманов. — С. 65.

5.  Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К., — С. 187.

6.  Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1998. — С. 25.

7.  Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 68.

8.  Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — 3 вид., стереотип. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 690.

9.  Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 212.

10.  Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

11.  Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. П. И. Цедилина и К. Херманн-Пилата; вступ. сл. О. Р. Лациса. — М., 1995. — 354 c.

12.  Колодко Г. Уроки десяти лет постсоциалистической трансформации // Вопросы экономики. — 1999. — № 9. — С. 31.

13.  Клей Л. Что мы, экономисты, знаем о переходе к рыночной системе // Реформы глазами американских и российских ученых. — Российский экономический журнал. — 1996. — С. 32.

14.  Стиглиц Дж. Куда ведут реформы? (К десятилетию начала переходных процессов) // Вопросы экономики. — 1999. — № 7. — С. 4.

15.  Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

16.  Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія, 2000. — Т. 1 — 864 c.

17.  Бандурка О. М., Петрова К. Я., Удодова В. І. Державне регулювання економіки. — Харків: Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. — 160 с.

18.  Осадчая И. М. Современное кейнсиаство. — М.: Мысль, 1971. — 176 с.

19.  Харрод Р. Ф. К теории экономической динамики. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1959. — 212 с.

20.  Андрианов В. Государственное регулирование и механизмы саморегуляции в рыночной экономике (мировой опыт и Россия) // Вопросы экономики. — 1996. — № 9. — С. 28—36.

21.  Харфизов Р. Х. Критика теорий государственного регулирования капиталистической экономики. — М.: Изд-во Ин-та междунар. отношений, 1961. — 168 с.

22.  Чечетов М., Жадан І. Особливості макроекономічного трансформування в умовах перехідної економіки // Економіка України. —2002. — № 6. — С. 4—12.

23.  Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2002. — № 6 — С. 57.

24.  Жаліло Я., Черніков Д. Дієвість економічної політики держави в контексті ринкового реформування // Економіка України. —2000. —№ 12. — С. 13.

25.  Панасюк Броніслав. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

26.  Ватаманюк З., Реверчук С. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. — К.: Альтернатива, 2001.

27.  Варналій З. С. Державна фінансова підтримка у сфері малого підприємництва та шляхи її вдосконалення // Фінанси України. — 1996. — № 2. — С. 32—42.

28.  http://www.niss.gov.ua/Table/Jalilo10/diev.htm.

29.  Панасюк Броніслав. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

30.  Бадрак О., Шостак Л. Цілі та пріоритети сталого розвитку України // Економіка України. —2002. — № 10.


РОЗДІЛ 5. Трансформація місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн

 

5.1 Методологічні підходи до проблем трансформації

Проблема перехідного стану економічної системи є предметом досліджень економічної теорії на досить великому проміжку часу. Трактування сутності і детермінант «перехідності» не була однаковою на різних історичних етапах. Так, для Аристотеля вона була пов’язана з принципом зміни взагалі, який міг відбуватися в будь-яких варіантах і в «будь-який бік». Надалі «перехідність» органічно пов’язується з ідеєю суспільного прогресу, з переходом суспільства до процесу ефективнішого зростання матеріальних і духовних благ. Саме такий підхід можна бачити, зокрема, у Д. Юма, А. Сен-Сімона, К. Маркса. За сучасних умов, із подоланням однобокого трактування соціально-економічного прогресу, «перехідність» набуває нових рис — більш широкого, неоднозначного розуміння якісних та кількісних змін, а також розуміння важливої ролі єдності загального й окремого в перехідних процесах. Остання обставина виражає й таку особливість «перехідності» в сучасних умовах, як багаторівневість. Її прояв пов’язаний із загальними тенденціями, які характерні для всього світового співтовариства, а не лише з одиничними процесами, що відбуваються в окремих країнах (регіонах). Одночасно в механізмах функціонування економік окремих країн закладені й особливі форми взаємозв’язку загальних і одиничних ознак.

Перехідність характеризує стан певної системи (суспільної, економічної, політичної та ін.), обумовлений в той або інший період поступальним характером розвитку. У функціонуванні всякої системи настає період, коли вона вичерпує свої можливості і починає переростати (переходити) в іншу систему. Важливе місце в аналізі перехідності займає визначення характеру системи, що має бути сформована. Сам об’єкт аналізу у системному плані може бути поданий неоднозначно. Аналіз можна провести крізь призму економічної або політичної системи, соціокультурних факторів, національних відносин і т. п. Тому з погляду економічної науки природним та необхідним є виділення саме економічної системи, що передбачає в аналізі змісту перехідності чітке дотримання єдності обраного критерію, тобто соціально-економічного змісту тієї чи іншої системи. Без дотримання цієї умови неможливо розкрити і зміст самої перехідності, етапи та кінцеві межі перехідного процесу. Так, некоректно було б говорити про перехід планової економіки до демократичного суспільства, тому що в даному разі неправомірно змішуються економічні й політичні аспекти дослідження, тобто розглядаються різнопланові суспільні явища.

Насамперед стає очевидним, що перехідний процес у постсоціалістичних країнах — це не просто проміжок часу, протягом якого мають відбутися ті чи інші зміни. Як було зазначено в літературі, з одного боку, перехідний період — це не короткочасний, а досить тривалий період, а з іншого — це період не «яких-небудь» змін, а глибокої трансформації старої системи [1, с. 149—151].

Внутрішні фактори, що об’єктивно обумовили початок перехідних процесів у колишніх соціалістичних країнах, і сьогодні потребують глибокого аналізу, оскільки вони не розкриті належним чином і трактуються неоднозначно. Це пов’язано і з тим, що з часом значно більшу роль, ніж на початку 1990-х років, стали надавати глобальним чинникам. Зокрема, дедалі очевиднішою стала неможливість ефективної реалізації адміністративно-командної моделі розвитку, яку в західній літературі називають «наздоганяючою», що справді було характерно для економіки СРСР увесь період її функціонування. Складність розв’язання цього завдання — «догнати і перегнати», — на думку західних авторів, пов’язана й з традиційним його інструментом — обмеженістю виробничих ресурсів. Тому на перший план висувається інша модель — модель стійкого розвитку, а кризу планової системи значною мірою пов’язують із цими обставинами.

Визнання існування закономірностей перехідних процесів, їх тривалості та складності обумовлює необхідність розроблення особливої теорії перехідної економіки. Нині ця думка поділяється багатьма вітчизняними економістами [2; 3; 4; 5; 6].

При цьому в сучасній літературі підкреслюється не тільки необхідність розроблення спеціальної теорії «системних переходів», а й визначаються теоретичні підходи, що могли б стати основою для обґрунтування нової парадигми: неоінституціональна теорія суспільного вибору, теорія прав власності, еволюційного інституціоналізму та ін.

Аналіз змісту перехідної економіки тісно пов’язаний із визначенням її соціально-економічного характеру: заради чого виникла ця «епоха», яка спрямованість її здійснення, у чому у кінцевому підсумку вона повинна себе реалізувати. У зв’язку з важливістю розв’язання цього питання, необхідно ще наголосити на принциповості вибору і застосування відповідного критерію підходу до аналізу системи, що трансформується. Вирішальна роль такого критерію, пов’язана з його обмежувальною функцією. Виділений критерій повинен бути абстрагованим від факторів, що мають найменший вплив на специфіку функціонування системи.

Виділений критерій підходу до аналізу системи відповідно «формує» і логіку дослідження соціально-економічних проблем перехідних процесів та механізму їх регулювання. Оскільки ж критеріїв, що відбивають реальні процеси функціонування і розвитку системи багато, то перехідна економіка в цілому є багатовекторним процесом. Однак питання «Куди йде сьогодні Україна?» припускає однозначну наукову відповідь на нього, а відповідно і вибір певного (одного) критерію — формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Згідно з проголошеними цільовими пріоритетами України основною метою соціально-економічної політики вважається формування такої моделі розвитку економіки, яка б мала довгостроковий потенціал зростання, здатність забезпечувати послідовне підвищення добробуту населення, ефективне розширене відтворення, зміцнення конкурентоспроможності української продукції.

Зауважимо, що ця мета подається як головний напрям перехідної економіки. Однак, на нашу думку, глибоко помилковою є така абсолютизація. Але ж альтернативність — одна з властивостей (закономірностей) перехідної економіки. Серед множини можливих варіантів завжди є варіант оптимальний, знайти який — завдання ідеологів-теоретиків перехідних процесів. Звичайно, виникає питання про критерій оптимальності. Але він уже визначений, якщо ми визнаємо існування загального соціально-економічного напряму перехідної економіки, про який ішлося вище. Він і характеризує оптимальний варіант (приміром, не соціалізм, не капіталізм, а щось інше).

Абсолютизація, що припускає лише один варіант кінцевих результатів перехідної економіки, викликає заперечення і тому, що певний оптимум обумовлений рядом обмежень, властивих перехідній економіці. Ці обмеження (позитивного характеру) такі: рівень вихідного стану розвитку суспільства в соціально-економічному аспекті; реальний матеріальний і духовний потенціал; цілеспрямовані зовнішні інвестиції, що дозволяють органічно реалізувати внутрішні можливості економіки. Ці обмеження істотно скорочують кількість альтернатив, у рамках яких повинні відбуватися перехідні процеси. Саме тому останнім часом виник міжнародний термін «країна перехідного стану», що стосується не всіх країн, а лише окремих (усього їх близько тридцяти) [7, с. 143—144].

Визначальний напрям, з яким пов’язано досягнення кінцевої мети перехідної економіки, — становлення системи, що забезпечує суспільству стійкий розвиток. Звичайно, таке загальне рішення, що відповідає коротко лише на одне питання, породжує багато нових проблем: по-перше, не дуже ясно, як виглядає конкретно таке суспільство; по-друге, використання якісно нового критерію передбачає відповідну класифікацію історії розвитку національної економіки; по-третє, новий підхід потребує уточнення його місця в економічній теорії; по-четверте, важливо з’ясувати, чи правомірне використання виділеного критерію в Україні та інших постсоціалістичних країнах.

Отже, Україні в період перехідних процесів необхідно вирішувати проблем не менше, ніж іншим країнам. Крім розв’язання глобальної перспективної проблеми — формування системи, яка забезпечує стійкий розвиток, нашій країні потрібно вирішувати проблеми сьогоднішні — формування системи ринкових відносин, а також «вчорашні», що залишилися в спадщину від попередньої системи. Іншими словами, багатовекторний характер перехідної економіки для України має далеко не лише теоретичне, а й безпосередньо практичне значення.

Нечіткість визначення проблем соціально-економічного розвитку, які необхідно розв’язувати, може бути «виправдана» і тим, що майбутнє в теоретичному аналізі не може бути ясним і конкретним. Мова може йти лише про гіпотези, виокремлення характерних ознак, принципів тощо. Істотною помилкою при цьому є й абсолютизація методу екстраполяції. Не випадково проблема майбутнього в теорії розглядається крізь призму принципу перехідності.

У процесі нашого аналізу важливо було б визначити і кінцеві межі сучасної перехідної економіки, але при цьому виявляється ще одна суттєва деталь. Річ у тім, що будь-яка високорозвинута економічна система не формується одномоментно, а пов’язана зі специфічним періодом переходу. Виникає питання, чи має цей період реальне значення? Позитивна відповідь, на наш погляд, залежить від того, як вибирається критерій, котрий характеризує найбільш розвинуту ланку перехідної економіки. Буде некоректно пов’язувати кінцеві межі перехідної української економіки зі становленням ринкової економіки, оскільки важливим завданням є ще формування самої ринкової економіки. Те ж саме можна сказати про перехід до постіндустріального суспільства. Реальним у даному разі завданням, найбільш близьким до конкретної ситуації і таким, що легше сприймається суспільним менталітетом, є, як ми вже зазначали, формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Невизначеність ціннісних пріоритетів українського суспільства створює додаткові труднощі для формулювання кінцевих цілей перехідної економіки. Відсутність національної ідеї об’єднання суспільства на патріотичних засадах обумовлювала індиферентність суспільства до політичних процесів. Цей аспект особливо тісно пов’язаний із закріпленою протягом багатьох десятиліть нормою радянської людини бачити ясну безальтернативну мету руху, визначену на основі патерналістських міркувань владних кіл суспільства. Відповідною мірою, природно, подібні особливості проникли й у менталітет українського наукового співтовариства. Специфічний характер перехідної економіки, у тому числі й української, обумовлює існування різних теоретичних варіантів соціально-економічного розвитку.

Досвід німецьких повоєнних реформ, світових тенденцій і суперечливого вітчизняного досвіду свідчать про необхідність формулювання кінцевої мети перехідного періоду як побудови держави добробуту або соціально орієнтованої ринкової економіки. Водночас цілком ясно, що для її формування слід пройти довгий шлях соціально-економічного розвитку. Це певною мірою підготує населення до сприйняття цієї системи, яка прийшла на зміну ідеології соціалізму. Річ у тім, що і в сучасних умовах значна частина населення постсоціалістичних країн віддає перевагу мріям про такий соціально-економічний устрій, у якому держава бере на себе всю турботу про соціальну захищеність усього населення.

У сучасній Україні практично сформована і функціонує економіка перехідного типу. Характеризується вона двома секторами економіки — приватним і державним, які ще слабо пов’язані ринковими відносинами, оскільки повністю ринок у країні не сформувався і дієво не охоплює реального сектору економіки. Водночас багато фахівців-теоретиків вважають, що еволюційна концепція переходу до ринкових відносин за допомогою формування двосекторної економіки має свої переваги. Ідея такої економіки для постсоціалістичних країн була висловлена П. Мюррелем (у прочитаній лекції на семінарі МВФ). Мета його пошуків — з’ясувати причини невдач в економіках східноєвропейських країн. Він вважає, що ці країни повинні стати на позиції еволюційної парадигми розвитку економічних процесів [8, с. 65—66]. Перевагою еволюційного підходу, на його думку, є три основні аспекти. По-перше, принципово інший погляд на поведінку інституцій та окремих суб’єктів порівняно з неокласичним homo oeconomicus (економічною людиною). Еволюційний підхід ураховує не тільки обмеженість виробничих можливостей господарських суб’єктів, а й спроможність цих суб’єктів сприймати економічну інформацію, а також згладжує труднощі реалізації влади в ієрархічних організаціях. Організаціям важко змінювати діючу практику, а коли зміни усе ж відбуваються, то поведінка організацій містить риси минулого. По-друге, даний підхід ураховує концепцію економічного середовища, у тому числі й систему зовнішніх факторів, які впливають на поведінку економічних суб’єктів. По-третє, еволюційний підхід ураховує важливість відбору в процесі перманентних змін. Увага з внутрішньо-організаційних моментів переноситься на зміну контролю над розподілом економічних ресурсів між неефективними (технічно відсталими) й ефективними галузями, які найбільше відповідають вимогам глобального розвитку.

Пояснюючи причини більшої динамічності вільного ринку порівняно з плановим господарством, еволюційна теорія вказує на роль банкрутств і санкцій у витісненні неефективних підприємств, розмаїтість нових організаційних форм і технологій, що забезпечує вільний доступ капіталів у будь-яку галузь та на природний процес відбору тих економічних структур (суб’єктів), які відіграють домінуючу роль у розподілі ресурсів, насамперед виробничих. Західна економічна наука намагається довести, як еволюційна теорія може сприяти розробленню програми економічних реформ, показати основні переваги двосекторного підходу при вирішенні проблем переходу до економіки ринкового типу. Ця концепція була висловлена (як зазначалося, Мюррелем) ще до того, як у нашій країні приступили до радикальних реформ, обравши шлях «шокової терапії», тобто не взявши до уваги рекомендацій, висловлених на семінарі МВФ. Наші реформатори не врахували того, що жодна реформа не може зробити все відразу, через надзвичайну складність завдань, що виникають перед нею. Наслідки обраного національними реформаторами шляху переходу до ринкової економіки виявилися руйнівними для України.

Розроблення технології трансформації одного типу господарської системи іншою, за методами порівняльної статики, передбачає одночасне розв’язання трьох проблем: а) забезпечення функціонування конституюючих принципів ринкової системи; б) формування оптимізаційних інструментів та методів державного регулювання; в) елімінування негативних наслідків реформ для суспільства. Вирішення цих проблем можливе при створенні двосекторної економіки, побудованої на основі оптимізації взаємодії державного і ринкового принципів регулювання.

Незаперечним доказом того, що в перші роки ринкової трансформації були допущені численні помилки, є глибоке падіння обсягів виробництва, масове зубожіння країни та бурхливе зростання безробіття. Отже, уряд України також мусив здійснити рішучі кроки для виходу із соціально-економічної кризи. Але спочатку потрібно було усвідомити, які саме були припущенні стратегічні помилки, і в перспективі вибрати такий спосіб їх виправлення, щоб не припуститися нових.

Головна стратегічна помилка полягала в тому, що ринкові реформи в Україні розпочиналися без чітко встановлених загальнонаціональних цілей. Відповідно, можна стверджувати й про порушення принципів раціональності проведення заходів економічної політики та національних інтересів держави. Копіюючи реформи Росії, обрали шлях повторення помилок. Держава повністю відлучилася від регулювання економікою. В українських політичних та економічних лідерів того часу переважала категоричність мислення: від однієї крайності розвитку суспільства (державного соціалізму) до іншої — класичного капіталізму, хоча останній себе вичерпав ще в ХХ ст.

Відсутність теоретично обґрунтованих цілей, принципів та інструментів проведення реформ обумовили суперечність цілей, їх підміну інструментальними індикаторами політики, а також застосування принципу легкості виміру замість ступеня охоплення основної проблеми при виборі критеріїв оцінювання економічної політики. Реальні цінності суспільства підмінилися ілюзією багатства (в класичному розумінні) — великою кількістю іноземних товарів. Приватизація заради приватизації стала самоціллю трансформації економіки.

Чітко проявилася в країні відірваність грошово-фінансової системи, зокрема банківської, від потреб розвитку виробництва. Первісне нагромадження капіталу здійснювалося не завдяки праці, а за рахунок перерозподілу національного багатства, що не сприяло створенню справжніх ринкових механізмів, а формувало ґрунт для виникнення економічних парадоксів типу «нового посередника» та «підприємця», не зацікавленого в сприянні розвитку національного виробництва. Корупція, економічна злочинна діяльність багатьох представників владної та політичної еліти стали не менш важливою причиною викривлення принципів ефективності та соціальної справедливості.

Вибір за основну методологію прискорення реформ засобів (інструментів) «шокової терапії» та трифазної послідовної схеми стратегії економічного розвитку Дж. Сакса («стабілізація (3—5 років) + розвиток (10—15 років) + структурна перебудова економіки (20 років)») при невиваженій політиці лібералізації зовнішньоекономічної діяльності став головним гальмом становлення цивілізованих ринкових відносин у країні.

Усе це за умови одномоментної лібералізації цін, беззастережної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та політики «дорогих грошей» призвело до кризи платежів і поставило значну частину виробничої сфери України на межу банкрутства.

Узагальнення та усвідомлення головних стратегічних помилок ринкових реформ робить можливим пошук конструктивних шляхів їх усунення. Аналіз літератури та результатів господарської практики обумовлює необхідність реалізації таких заходів:

По-перше, визначення і чітке формулювання цільових пріоритетів розвитку суспільства. Самостійність нашого економічного мислення означає формування національної теорії бажаного економіко-політичного устрою українського суспільства, яка має дати повне обґрунтування всіх аспектів її функціонування.

По-друге, установлення принципів та інструментів проведення подальших реформ, обґрунтованих на основі існуючих теорій економіко-політичної системи та попередньо визначених цільових пріоритетів. У цьому аспекті, великого значення набуває дотримання принципів соціальної компенсації. Останні, у свою чергу, визначатимуть стан добробуту широких верств населення.

По-третє, формування справжніх цінностей суспільства і передусім поваги до кваліфікованої високопродуктивної праці. Відродження власного виробництва пов’язане саме з цими проблемами, тому слід змістити акценти в бюджетній системі та системі оподаткування.

Світовий досвід показує: досягнення приросту виробництва на 5 % потребує реінвестування ¼ валового внутрішнього продукту в інноваційний процес та науково-технічні дослідження. Таке співвідношення узгоджується з рекомендаціями вітчизняних учених про необхідність прискорення фінансування технологічних нововведень у 5—10 разів [9].

По-четверте, істотне підвищення платоспроможності населення до такого рівня, за яким воно було б здатне купувати власні промислові товари, що є однією з умов відродження національного виробництва та розвитку ринкових відносин.

Для цього нинішню реальну заробітну плату слід підвищити в 2—2,5 раза. Неодмінними умовами такого підвищення заробітної плати є: проведення цілеспрямованої політики захисту національного ринку та виробника; формування раціонального механізму господарського регулювання; підпорядкування банківської системи інтересам власного виробництва; зростання економічної свободи і підтримання ініціативи регіонів, особливо в питаннях створення вільних економічних зон; проведення виваженої та диференційованої політики лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Існуюче становище зобов’язує науковців нашої країни бути в усьому, що стосується оцінки економічних перетворень, здійснених у попередні роки, максимально критичними та конструктивними. Важливо позбутись ілюзій, насамперед щодо того, наскільки коректною тоді була політика, навіть у своїй концептуальній основі. Країна ніколи не стане впевнено на ноги, якщо науковці і практики будуть ухилятися від аргументованих відповідей на ці запитання. Необхідно визнати, що настання кризи — це не лише наслідок труднощів, успадкованих нами від радянських часів. Такі втрати не могли бути результатом і лише окремих помилок поточної політики, її непослідовності та суперечності, що справді мало місце. Треба бачити і серйозні прорахунки у визначенні здійснюваного з 1991 р. курсу економічних перетворень.

Перекладання високоабстрагованих неоліберальних моделей економічних перетворень на реальну практику господарювання в Україні в принципі не могло розв’язати всіх проблем трансформації. «Рікардинський гріх», про який достатньо вичерпно описано в наукових працях, став однією із найвагоміших детермінант субоптимальності вітчизняних реформ, оскільки не враховувалися специфіка економіки України, складність завдань, які доводилося вирішувати у зв’язку зі становленням нашої державності, глибина економічних підвалин адміністративно-командної економіки, розстановка політичних сил, кадровий потенціал, процеси, що відбувалися в духовному житті суспільства, ментальність людей, що сформувалася впродовж 70 років радянського ладу. Такий підхід не відповідав реаліям нашого життя, і тому уникнути масштабних втрат, яких зазнала економіка України, було практично неможливо.

Узагальнюючи характер функціонування перехідних процесів в економіці України, слід виокремити і таку обставину.

Загострюється проблема конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Причому, за винятком окремих підприємств, вона виникла штучним шляхом: собівартість виробів зростає за рахунок автономного зростання трансакційних витрат. Формування цінової структури на ринках України відбувається під впливом трансакційних витрат, зумовлених поширенням неспроможностей ринку і держави в досягненні парето-ефективного розподілу ресурсів і доходів в економіці. Скорочення сукупного попиту в умовах автономного зростання витрат зумовлює дію ефекту масштабу та відповідне зростання реальних граничних витрат виробництва. Отже, перевищення потенційного рівня пропозиції над сукупним попитом обумовлює цінову інфляцію з боку пропозиції.

Так само спотвореною залишається структурно-галузева будова української економіки. Наукова проблематика необхідності глибоких структурних перетворень промисловості України висвітлюється достатньо давно. Деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою погіршилася. Частка паливно-сировинних галузей зросла з 1991 р. майже втричі і в 2003 р. становила половину від обсягів промислового виробництва. Водночас питома вага машинобудування, галузей соціальної спрямованості (легка і харчова промисловість) зменшилась удвічі і становила у 2003 р. — відповідно 13,1 % та 19,8 %. Радикальна зміна існуючих несприятливих диспропорцій є одним з визначальних завдань промислової політики держави, яка має стати основним інструментом мобілізації і концентрації ресурсних та інституційних чинників підвищення конкурентоспроможності й структурно-інноваційного оновлення української економіки, посилення її соціальної спрямованості [10].

Отже, якщо наші урядовці й у перспективі покладатимуться на квазіринкові інструменти виправлення економічних диспропорцій, якщо і надалі відбуватиметься консервація існуючої галузевої структури, то наша мета ринкової трансформації не матиме підстав для її реалізації. Економіка, в структурі якої майже 60 % становлять базові галузі, за всіма існуючими світовими стандартами є безперспективною з погляду темпів розвитку. Адже є аксіомою, що потенціал їх зростання через малу швидкість обороту капіталу вкрай обмежений.

Катастрофічних масштабів набуло фізичне і моральне зношення основних виробничих фондів (табл. 5.1). Відволікання інвестиційних ресурсів із реального сектору у політичну сферу, що спостерігається останнім часом, не в змозі внести позитивні зміни у вирішення і цієї проблеми. Дані Держкомстату України свідчать, що за роки кризи обсяг інвестицій скоротився майже у 5 разів, а реальне зношення основних засобів у провідних галузях сьогодні сягає 60—70 %. В енергетиці, на транспорті та в деяких інших галузях цей показник набагато перевищує критичну межу.

 

Таблиця 5.1

СТУПІНЬ ЗНОСУ ОСНОВНИХ ФОНДІВ ЗА ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ, %

1990 р. 1994 р. 1998 р. 1999 р. 2000 р.
Усього (у тому числі худоба) 36,5 22,9 40,4 42,3 43,7
Виробничі основні фонди 42,6 23,7 46 47,2 47,5
промисловості 49,7 28,3 48,4 49 48,8
сільського господарства 26,1 19,9 39,2 42,4 48,3
транспорту 45,5 19 49,7 50,5 50,1
зв’язку 50 16,3 43,3 44,1 40,8
Невиробничі основні фонди 24,2 20,7 32,4 33,9 34,4
житлового господарства 21,6 26,7 24,6 27 29,4
охорони здоров’я, фізичної культури та соціального забезпечення 27,3 29,3 31,7 34,7 37,8
освіти 15,8 25 34,6 33,9 40,5
науки та наукового обслуговування 40 30,6 47,7 46,2 47,4

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

Надійних передумов сталого зростання економіки України ще не існує, їх треба створювати. Це вимагає і відповідних конструктивних економіко-теоретичних розробок, у яких дуже важливо враховувати багатоаспектність та комплексність проблеми. З нашого погляду, концептуальними напрямами таких реформ є:

По-перше, поглиблення знань про закономірності процесів ринкової трансформації економіки, що випливає з позицій раціонального розв’язання головного завдання системних перетворень адміністративно-командної системи. Визначальним у цьому є інституційне забезпечення політики реформ, завершення формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил, на які спирається економічна діяльність. Актуальною стала й інша проблема — виправлення наявних перекручень у відносинах власності, забезпечення легалізації їхніх основних форм, політичної підтримки, надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим забезпечити впровадження обґрунтованих механізмів державного регулювання земельного ринку. Ідеться, зрештою, про теоретичне обґрунтування необхідності впровадження реформ, що дозволить у перспективі українській економіці розвиватися на самодостатній основі.

По-друге, дієздатність і результативність ринкових реформ має оцінюватися з позицій її спроможності забезпечити (через засоби регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані через відсутність ринкових саморегуляторів, держава згідно з позиціями, викладеними у третьому розділі, має виступати у ролі суб’єкта, що доповнює ті ринкові механізми, які лише формуються, усувати неспроможності ринкового механізму.

По-третє, система реалізації конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки та структурної політики, подоланні нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. У цьому аспекті важливо розробити конструктивну комплексну програму стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виховного протекціонізму — захисту насамперед високотехнологічного потенціалу й інвестиційного комплексу держави.

По-четверте, потребує переосмислення логіка механізму макроекономічної стабілізації, що є одним з визначальних чинників дієздатності держави, оскільки функцію першості у цьому процесі виконувати монетарна політика не може, про що свідчить як вітчизняний досвід, так і досвід інших постсоціалістичних країн.

По-п’яте, необхідність зміцнення дієвості держави пов’язана і з істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Водночас, як буде показано далі, соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення.

Українська економічна наука має виробити свою специфічну модель післякризового економічного розвитку. Ця модель вимагає особистого високого ступеня чіткості мікро- і макроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку держави незалежно від форм власності і господарювання в єдиному правовому полі [11, с. 81].

Механізми регулювання економіки під час кардинальних перетворень у тих чи інших країнах діють по-різному. Досвід країн — світових лідерів сучасного прогресу — переконує, що їх економічна могутність формувалася і формується під впливом послідовних структурних і якісних перетворень з одночасним посиленням регулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні ринки, що підпадають під її безпосередній вплив.

Ми поділяємо концептуально-стратегічний підхід тих авторів, хто вважає, що однією з головних функцій держави є і буде у ХХІ ст. формування та здійснення високоефективної науково-технічної, соціально-економічної, ринкової, правової і духовної політики, що забезпечує сталий поступальний розвиток.

Реформувати будь-яку систему можна по-різному, обираючи для цього як утворювальні, так і руйнівні або змішані моделі. В інтересах людини та й суспільства в цілому необхідно використовувати виключно утворювальні типи трансформаційних моделей, керуючись оціночним критерієм приросту внутрішнього валового продукту і національного доходу на душу населення, розвитку інтелекту нації, духовного її збагачення, піднесення рівня життя народу, що гарантує прогресивні зрушення в науково-технологічній і суспільній сферах людської діяльності [12; 13; 14; 15; 16; 17].

Загальна теорія перехідних економік віддзеркалює спільні тенденції та форми переходу до ринку. Національна теорія перехідної економіки має охоплювати методологічні й теоретичні основи аналізу загальних закономірностей перехідної економіки в органічному взаємозв’язку з національно-державною специфікою переходу до ринку окремих країн.

 


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх