Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Еволюція суспільних функцій держави

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

2.3 Еволюція суспільних функцій держави

Аналіз еволюції суспільних функцій держави має не тільки суто пізнавальне, академічне, а й політико-практичне значення.

З його допомогою можна глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси, взаємодію державних та ринкових важелів функціонування сучасної економічної системи, чіткіше визначити як загальні тенденції, так і особливості цієї взаємодії на кожному історичному проміжку часу та в кожній окремій країні з трансформаційною економікою. Іншими словами, щоб краще зрозуміти сучасний механізм взаємодії держави і ринку, потрібно знати, як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їх утворення, становлення, розвиток, зміну їх форми і змісту.

Держава є вищою за рівнем організації і значимості інститутом, який за своєю соціально-економічною природою повинен забезпечувати одночасну реалізацію особистих і суспільних інтересів, що досягається через виконання державою певних функцій. Висвітлення ролі і значимості кожної суспільної функції з погляду єдності логічного й історичного допоможе з’ясувати логіку динамічного поєднання ринку та держави залежно від історичного періоду та особливостей розвитку суспільства. Така постановка питання є вкрай необхідною, оскільки дає змогу зрозуміти мінливість форм і методів взаємодії держави і ринку залежно від цілей та можливостей, а також уможливлює використання інструментарію цієї взаємодії задля упорядкування суспільних відносин у країнах з трансформаційною економікою.

Треба зазначити, що сьогодні держава націлена передусім на виконання суспільних функцій, а значить становить основний стержень здійснення політики. Власне сама держава як організація була створена людством з єдиною метою — виконання суспільних функцій. Держава, здійснюючи відповідну політику, напрямляє всю діяльність кожного громадянина в суспільне русло. Платон свого часу дав таке визначення політики: «Політика — це мистецтво жити разом», підкресливши цим важливу об’єднувальну функцію держави.

Суспільна сутність держави полягає в тому, що, відображаючи в цілому волю всіх громадян, вона таким чином визначає загальний напрям розвитку суспільства. Утвердження загального напряму відбувається не автоматично, а в досить важкій і складній боротьбі, через систему державного управління суспільством у цілому, та національною економікою зокрема. Тому важливо назвати три аспекти, які визначають ступінь реалізації державою своїх суспільних функцій. Перший аспект показує, якою мірою держава враховує загальні потреби, інтереси, цілі та волю громадян, другий — як вона враховує особливі інтереси кожного громадянина, громади чи інтереси окремих груп людей, які не вписуються в русло загальних суспільних інтересів, і третій аспект — яким чином держава забезпечує розвиток суспільства в цілому та поєднання суспільних та особистих інтересів.

Аналіз розвитку суспільних функцій держави дає можливість зрозуміти, яким чином одні методи державного регулювання ринкової економіки змінюють інші, їх межі, результативність та доцільність. Отже, потрібен не простий перелік суспільних функцій, які виконує держава. На наш погляд, особливо важливим є аналіз значимості тієї чи іншої суспільної функції виходячи з потреб розвитку самої економіки, яка становить матеріальну основу розвитку суспільства взагалі. Під таким кутом зору й розглянемо державу.

Суспільні функції держави є основними напрямами її діяльності і виражають сутність і призначення державного управління суспільними справами. Функції держави встановлюються залежно від основних завдань, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі розвитку, і є засобом реалізації цих завдань. Зміст завдань визначається внутрішніми і зовнішніми факторами. Відповідно до цього розрізняють внутрішні і зовнішні функції держави.

Функції держави — це насамперед сукупність функцій управління. Основними управлінськими функціями держави є керівництво, координація, організація, контроль, прийняття рішень з метою збереження і розвитку соціуму, впорядкування його структури і діяльності, забезпечення безпеки громадян, створення оптимальних умов для їх різнобічної життєдіяльності.

Залежно від різноманітних критеріїв (рівня, галузі, характеру та обсягу управління) можна виокремити різні види державного управління: координаційне, субординаційне, галузеве, територіальне, стратегічне, тактичне, оперативне, антикризове, регіональне, муніципальне, приватне та ін.

Отже, держава проявляє себе як унікальна й універсальна організація суспільства, яка наділена різноманітними і динамічними характеристиками та виконує унікальні функції з управління всіма важливими сферами суспільної діяльності.

Держава одночасно виступає соціально-політичним арбітром у суспільстві. Роль держави-арбітра пов’язана з неоднорідною структурою суспільства, різноманітні групи й окремі особистості якого мають власні інтереси. Тому й виникає необхідність розроблення загальних принципів, які б визначали розподіл суспільних цінностей: на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення і т. п. Втручання держави в цей розподіл дає змогу коригувати його з урахуванням соціальної справедливості і стабільності в інтересах усього суспільства. Особливість соціально-політичного арбітражу держави в тому, що він здійснюється як контроль від імені усього суспільства, в інтересах самого суспільства. У цьому розумінні держава в ідеальному плані має бути соціально нейтральним інститутом, протистояти будь-якому впливу і нейтралізувати спроби впливати на нього. Здійснюючи соціально-політичний арбітраж, держава може надавати певні гарантії одним (допомоги, пенсії) і встановлювати обмеження іншим. Система гарантій і обмежень, які держава постійно розробляє й використовує, і є вихідним методологічним пунктом до розуміння діалектики співвідношення держави й ринку. Тому можна зробити перший висновок, що ще до зародження ринкових відносин у суспільстві держава вже застосовувала інструменти (наприклад, збори та податки) для перерозподілу створеного продукту.

Держава є арбітром у вирішенні спірних питань (національних, класових, релігійних), шукає форми компромісів, які б зберігали основи соціальної системи. Організаційно держава забезпечує реалізацію своїх суспільних функцій завдяки використанню легітимного права на застосування насилля. Воно може бути у вигляді застосування кримінальної відповідальності, адміністративних, майнових та інших санкцій. У виняткових випадках гострої боротьби протидіючих сил арбітраж держави може набирати специфічних форм: може запроваджуватися надзвичайний стан, заборонятися діяльність окремих партій і об’єднань, мітингів, демонстрацій, якщо вони дестабілізують ситуацію в країні. Легалізоване насилля проводиться від імені всього суспільства і застосовується до тих осіб та організацій, які порушують установлені в законодавстві правила поведінки.

На сучасному етапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхід до вивчення діяльної сторони держави, але з одним істотним уточненням: розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидається проголошуваний раніше жорсткий зв’язок між змінами класових характеристик держави і, власне, її функцій. Цей зв’язок, як показав історичний досвід, виявився більш багатогранним — на функції держави впливають не стільки класові характеристики держави, скільки нові умови і чинники існування сучасної цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні й інші глобальні проблеми). Справді, функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності. Поняття державності саме і характеризує наявність державної організації суспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичному державному бутті, і найголовніше — різні функції, що держава виконує. Вивчення цих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціального інституту, як держава.

Суспільні функції держави характеризуються певними загальними рисами. Це виявляється в тому, що по-перше, зміст кожної функції держави визначається сукупністю однорідних аспектів державної діяльності.

По-друге, на відміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених для певної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Іншими словами, суспільні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремих державних органів. Вони відповідають основним, суспільно значимим напрямам її діяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завжди можна простежити соціальне призначення і сутність держави.

По-третє, суспільні функції держави мають комплексний характер, в яких знаходить своє вираження концентрація зусиль держави на вирішальних, життєво важливих напрямах її внутрішньої чи зовнішньої діяльності.

Отже, можна зробити висновок, що конкретна суспільна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади, нерозривно пов’язаних з даним напрямом діяльності держави.

У теорії держави використовується поняття «еволюція функцій держави», що включає розвиток і зміну функцій під впливом як сутнісних і формальних характеристик держави, так і зовнішнього середовища, що розвивається. При цьому, зрозуміло, слід ураховувати, що обидва процеси не відірвані один від одного, хоча і характеризуються відносною самостійністю.

Насамперед, на функції держави впливає науково-технічний, інтелектуальний розвиток усієї цивілізації. Причому цей вплив двоякий. З одного боку, з’являється життєво важливий напрям діяльності держави: підтримання науки, особливо фундаментальної, використання її результатів, розвиток і збагачення інтелектуального потенціалу суспільства. З іншого — обмеження небезпеки, що виникає від неконтрольованого використання сучасних науково-технічних досягнень. Це особливо стосується ядерних технологій, генетики, медичної біології і т. п.

Вивчення еволюції функцій держави, практичне використання наукових знань у цій галузі передбачає насамперед упорядкування всього державно-правового матеріалу, що нагромадила теорія держави в цій сфері. Для цього використовується метод класифікації. Саме з допомогою цього методу можна упорядкувати і зіставити все різноманіття державно-правових явищ і процесів.

Класифікаційні критерії, тобто ознаки, що дозволяють віднести ті чи інші функції до конкретного класу чи групи, досить різноманітні. Ними можуть бути, зокрема, об’єкти і сфери державної діяльності, територіальний масштаб, спосіб державного впливу на суспільні відносини, взаємини держав, зміст їхніх функцій.

Справді, для наукових і практичних цілей функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями. За часом дії вони поділяються на постійно здійснювані державою на всіх етапах її існування і тимчасові, поява яких викликана специфічними умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.

Висловлюється також думка, що функції держави слід поділяти на основні і неосновні. Звичайно, такий поділ дуже умовний, оскільки критерій такого розмежування чітко не визначений. Кожна функція держави є об’єктивно необхідною для даної держави. Усі види діяльності держави однаково важливі, але це не виключає, звичайно, можливості визначення на різних етапах пріоритетних напрямів, на яких треба зосередити увагу насамперед. Ці напрями стають для держави основними.

Класифікувати функції держави можна також на основі принципу поділу влади. Відповідно розрізняють функції:

¾  законодавчі (правотворчі);

¾  управлінські;

¾  правоохоронні, у тому числі судові;

¾  інформаційні.

Особливість даної класифікації полягає в тому, що вона відбиває процес реалізації державної влади. Це суто формальна класифікація, прив’язана до сукупності галузей державної влади — законодавчої (представницької), виконавчої, судової, але вона дуже часто використовується для наукових і практичних цілей.

Слід звернути особливу увагу на інформаційну функцію, що характеризує діяльність четвертої влади — засобів масової інформації. Вона має свій зміст, способи і структуру, своє забезпечення. Специфіка цієї функції полягає в способах впливу на суспільство: цілеспрямована інформованість населення, а часом маніпулювання суспільною свідомістю, інші способи передання інформації створюють необхідні умови для існування і функціонування інших галузей влади, усієї держави.

У теорії держави найбільш поширене і визнане членування функцій на внутрішні й зовнішні, тобто визначення діяльності держави стосовно суспільства, особливою організацією якого і є держава (внутрішня функція), і стосовно інших держав (зовнішня функція).

Внутрішні функції — це основні напрями діяльності держави з управління внутрішнім життям суспільства. Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами діяльності держави. Кожна держава, незалежно від форми правління чи державного устрою, вирішує ряд основних економічних, соціальних, охоронних завдань. Крім того, у даний час найважливішим завданням усіх держав є охорона навколишнього середовища. Відповідно до зазначених сфер діяльності розрізняють такі внутрішні функції держави:

¾  економічну;

¾  політичну;

¾  соціальну;

¾  фінансового контролю;

¾  охорони правопорядку;

¾  екологічну.

Економічна функція виражається у виробленні і координації державою стратегічних напрямів розвитку економіки країни в оптимальному режимі. У правовій державі, що функціонує в умовах ринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється в основному економічними, а не адміністративними методами. Для такої держави характерні свобода і самостійність власника, що забезпечують реальну рівність і незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ.

Політична — регулювання відносин між громадянами, соціальними групами, класами, націями у зв’язку з реалізацією їхніх політичних інтересів, гармонізацією інтересів різноманітних груп суспільства.

Соціальна — вироблення соціальної політики держави, забезпечення нормальних умов життя для всіх членів суспільства.

У правовій державі розподіл матеріальних благ здійснюється не тільки шляхом еквівалентного обміну між виробниками і споживачами. Її соціальна політика припускає, по-перше, розподіл соціальних благ незалежно від трудового внеску з метою забезпечення гідного рівня життя для тих, хто з різних об’єктивних причин не може повноцінно працювати. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров’я, культурний відпочинок, освіту, будівництво житла, організацію чіткої роботи транспорту і зв’язку. Тим самим забезпечується належна реалізація прав громадян на охорону здоров’я, відпочинок, житло, освіту, тобто тих соціальних прав, якими повинні в максимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.

Становлення соціальної правової держави проходить складний шлях. На початкових етапах розвиток і збагачення суспільства веде до розшарування його на бідних і багатих. Формально проголошена рівність відтворює нерівність матеріальну, що породжує гострі соціальні конфлікти в суспільстві. І лише поступово правова держава набуває рис держави соціальної, доповнює формальні гарантії вільного розвитку особистості матеріальними гарантіями соціальної захищеності. У цілому ж сучасна правова держава гарантує реальну соціальну захищеність усім, хто перебуває в економічно невигідному становищі, і постійно збільшує асигнування на соціальні заходи.

Тільки в умовах свободи й економічної самостійності виробників матеріальних і духовних благ держава здатна проводити справедливу соціальну політику стосовно населення країни.

Функція фінансового контролю виражається у виявленні й обліку державою доходів виробників. За законом частина цих доходів у вигляді податків направляється в державний бюджет для задоволення соціальних та інших загальнодержавних потреб. Держава здійснює контроль за правильністю витрачання податків.

Вищий фінансовий контроль за доходами і витратами, як зазначалося, здійснює парламент. На місцях ці функції виконують місцеві органи державної влади. В усіх державах правами такого контролю володіють міністерства фінансів. В Англії, наприклад, розподіл між відомствами коштів державного бюджету та їх використання контролює Відомство контролера і головного аудитора разом з міністерством фінансів. Як спеціальний орган фінансового контролю у США функціонує Генеральне управління звітності, очолюване головним контролером, який призначається президентом і може бути зміщений тільки за рішенням обох палат Конгресу. У Франції дотримання всіма державними органами фінансової дисципліни в центрі і на місцях контролює Рахункова палата. Звіти Рахункової палати направляються президенту Франції, рішення її можна оскаржити тільки в Державну раду. Міністерство фінансів через фінансових інспекторів безпосередньо контролює державні органи й установи з питань бюджету і кошторису. У Франції існують також інспекції соціального забезпечення, освіти, мостів і доріг, лісів і вод, рудників і шахт, що контролюють доходи і витрати коштів державним і приватним секторами.

Специфічні функції фінансового контролю здійснюють державні митниці, що контролюють перевезення матеріальних цінностей через державний кордон і стягують митні збори і мита. Грошовий збір з товарів і майна, що пропускаються через кордон під контролем митних відомств, надходить у дохід держави.

Ефективний фінансовий контроль дає змогу державі накопичувати певні кошти з метою їх подальшого використання в інтересах суспільства.

Функція охорони правопорядку — це діяльність держави, спрямована на забезпечення точного і повного здійснення її законодавчих розпоряджень усіма учасниками суспільних відносин. У правовій державі, де суспільне і державне життя будується на основі справедливих законів, інтереси суспільства, держави, особистості охороняються від будь-яких незаконних зазіхань.

У центрі правоохоронних дій держави насамперед перебуває особистість, особистість як громадянин, як член суспільства, як вільний індивід, а також сама держава і її різні структури. Тому, охороняючи законні права й інтереси особистості, держава одночасно охороняє свої інтереси, інтереси всього суспільства.

Боротьба з правопорушеннями — важлива, але не головна сторона правоохоронної діяльності держави. Держава покликана реально забезпечити, у тому числі за допомогою спеціальних органів (суду, прокуратури і т. д.), такий порядок у суспільному житті, який би цілком відповідав вимогам правових норм. Підтримання стабільного правопорядку в країні — завдання всієї держави, всієї системи її органів. Примус у державній діяльності поступово втрачає свою силу при гармонічних, об’єктивно обумовлених економічних, політичних, соціальних і моральних стосунках громадян і держави. Вона перетворюється в правовий порядок цивілізованого суспільства.

Екологічна функція — життєво важлива діяльність будь-якої сучасної держави, світового співтовариства в цілому. Земля як об’єкт спільного проживання вимагає до себе найбільш раціонального і морально чуйного ставлення. У сучасних державах розроблене велике природоохоронне законодавство, що чітко регулює діяльність людей і різних організацій в галузі використання природного середовища (прийняті закони про охорону тваринного світу, атмосферного повітря, природних ресурсів, вод, землі, лісів).

У багатьох країнах розроблені і діють національні програми з охорони навколишнього середовища, що передбачають застосування активних заходів впливу до порушників його цілісності.

У США, наприклад, діє Закон про національну політику у сфері охорони навколишнього середовища, розроблені довгострокові програми з попередження забруднення атмосфери, водойм і ґрунту виробничими і побутовими відходами. Передбачено конкретні запобіжні заходи щодо захисту навколишнього середовища від негативного впливу діяльності людей. При президентові США функціонує консультативний орган — Рада з якості навколишнього середовища, діє також Федеральне агентство з охорони природного світу, наділене широкими повноваженнями з контролю за виконанням природоохоронного законодавства.

Функція держави з оборони країни від зовнішнього нападу є важливим напрямом її діяльності. Історія підтверджує, що на всіх етапах розвитку держави існувала об’єктивна необхідність захисту від зовнішніх агресорів волі й незалежності країни, її суверенітету і територіальної цілісності.

Війни в захист Батьківщини, за звільнення території держави від окупантів з погляду міжнародного права вважаються законними і справедливими. Функція оборони країни здійснюється економічними, політичними, дипломатичними і військовими засобами. У мирний час ця функція передбачає забезпечення всебічної підготовки країни до відсічі можливого нападу ззовні. У воєнний час вона набуває форми прямої збройної боротьби із супротивником, під час якої відбувається об’єднання всіх сил країни для досягнення перемоги.

Переважна більшість сучасних держав сприйняла оборонну доктрину, сутність якої полягає у створенні оптимальної достатності сил і засобів для запобігання можливій агресії з боку іншої держави чи групи держав. Такий підхід до питань військового протиборства значною мірою знижує можливість виникнення війн у житті народів, припускаючи в майбутньому перспективу їх поступового зникнення. Водночас виконання функції оборони країни передбачає розроблення і здійснення цілої системи державних заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, підтримання бойової могутності збройних сил як у мирний, так і у воєнний час. У цій системі заходів необхідно виділити такі:

1. Зміцнення оборонної могутності країни. Високу обороноздатність держави забезпечує розвинута й ефективна економіка, яка спирається на новітні досягнення науково-технічного прогресу, що дозволяє задовольняти не тільки матеріальні потреби суспільства, а й робити все необхідне для зміцнення оборонного потенціалу країни. Сучасна економіка забезпечує необхідний рівень розвитку воєнної промисловості, виробництва новітніх зразків техніки і зброї, створення запасів стратегічної сировини і продовольства та інших компонентів оборонного потенціалу держави.

2. Повсякденне вдосконалювання збройних сил, постійне підвищення їх боєздатності. Кожна держава повинна піклуватися про те, щоб її збройні сили були могутніми, мобільними, мали у своєму розпорядженні сучасні засоби захисту, професійно використовували всі види військової техніки і зброї, мали високу боєздатність і боєготовність, діяли в режимі законності.

3. Охорона державних кордонів. Ця діяльність здійснюється прикордонними військами чи іншими спеціальними підрозділами і спрямована на забезпечення прикордонного режиму, обумовленого законодавством конкретної держави.

4. Організація цивільної оборони. Держави проводять ряд оборонних заходів у мирний час. Ця діяльність передбачає евакуацію жителів з населених пунктів, по яких найімовірніші удари зброєю масового ураження. Вона пов’язана зі створенням спеціальних захисних споруд, проведенням рятувальних і відбудовних робіт.

5. Військове навчання запасу збройних сил (резервів). У багатьох країнах організовується періодична військова перепідготовка осіб, які перебувають на військовому обліку. Це дозволяє у разі міждержавних військових конфліктів швидко розгортати збройні сили й поповнювати їх кваліфікованим особовим складом. Держава організовує також позавійськову підготовку, що проводиться в середніх і вищих навчальних закладах.

Зовнішні функції держави являють собою основні напрями її діяльності на міжнародній арені. Вони покликані вирішувати такі зовнішні завдання держави: установлення і підтримання нормальних відносин з іншими державами і забезпечення оборони країни від можливої зовнішньої агресії. Відповідно до зазначених завдань розрізняють дві основні зовнішні функції держави: взаємовигідне співробітництво з усіма іншими державами світового співтовариства й оборона країни від нападу ззовні.

Специфіка зовнішніх функцій полягає в тому, що власне сама держава виникла насамперед тому, що з’явилася потреба у групи людей, які вели осілий спосіб життя, у захисті обраної території від посягань інших племен чи груп людей. Тільки на пізніших історичних етапах розвитку держави, тобто коли з’являються соціально-майнове розшарування населення у класичних формах (наприклад, класи, страти, прошарки), виникає потреба виконання державою своїх внутрішніх функцій. Тобто можна зробити другий висновок, що з розвитком самої держави розширюється і коло функцій, які вона виконує. І навпаки, завдяки потребам виконання все більшої кількості функцій розвивається і сама держава, значення якої для розвитку суспільства зростає.

Нагадаємо основний зміст окремих зовнішніх функцій. Оборонна — захист держави від зовнішньої небезпеки і військової агресії. Сучасний етап міжнародних відносин характеризується усвідомленням більшістю держав світу, що єдино можливий варіант розвитку — мирне співіснування, тому воєнне протистояння хоча й залишається ще досить вагомим, але не вирішальним при розгляді територіальних чи інших спорів між країнами. У більшості випадків вони вирішуються в рамках міжнародних організацій через систему домовленостей та голосування. А це вже прерогатива дипломатичної функції, функції підтримання прийнятних відносин з іншими державами, суб’єктами міжнародного права, представництво країни на міжнародній арені.

Окремо необхідно виділити зовнішньоекономічну функцію, яка напрямлена на розвиток взаємовигідного економічного співробітництва з країнами і групами країн на міжнародній арені, участь у міжнародному поділі праці, обміні новітніми технологіями, координація товарообміну, розвиток кредитно-грошових зв’язків. В умовах глобалізації ця функція набуває доленосного значення. У літературі виділяється глобальне співробітництво як окрема зовнішня функція суспільства. З такою постановкою питання можна погодитись, якщо під цією функцією розуміти координацію міждержавної діяльності з вирішення таких глобальних проблем, як екологічна, демографічна, енергетична тощо. Тобто можна сформулювати третій висновок: значимість кожної суспільної функції держави для функціонування суспільства неоднакова, вона визначається історичною ситуацією на міжнародній арені та рівнем розвитку кожної країни окремо. Для окремих функцій держави основою є соціальна її сутність та цільові орієнтири.

Органічна цілісність усього багатства суспільних функцій держави особливо актуальна для практики державного управління. Не випадково найбільші труднощі викликає не пізнання державного управління, а його застосування при регулюванні суспільного виробництва. Державне управління вирізняє можливість використання всіх існуючих у суспільстві різноманітних ресурсів: матеріальних, інтелектуальних, соціальних, інформаційних, силових, демографічних.

Способи застосування методів державного впливу на ринок можуть бути адміністративними й економічними.

Адміністративний вплив — безпосередній вплив на інтереси об’єктів управління методами директивного примусу за допомогою дозволів, заборон, дисциплінарних санкцій, які застосовуються незалежно від їх думки.

Економічне регулювання — вплив держави на об’єкт управління опосередковано, через дію на його економічні інтереси, тобто через господарське законодавство, фінансову, грошову, кредитну державну політику. У даному випадку відсутній прямий директивний примус, об’єкт управління вільний у варіанті вибору дій, але у разі суперечності їх законодавству застосовуються економічні санкції (наприклад штраф за несплату податків). Економічне державне регулювання ринкового механізму може поділятися за функціями, галузями і сферами діяльності.

Держава відіграє визначальну роль у життєдіяльності людей. Сутність суспільної ролі держави полягає в тому, що вона впливає на все суспільство. Суспільна роль, яку відіграє держава в управлінні справами суспільства, реалізується через функції держави, напрямлені зрештою на задоволення різноманітних потреб як окремих особистостей, еліт, соціальних груп, так і всього суспільства.

У науці про державу з’являється нова сфера діяльності: підтримання і захист інтелектуальної власності, тобто створення умов для успішної наукової діяльності, забезпечення справедливого оцінення цієї праці і гідної винагороди за використання цих результатів.

Визначальний вплив на еволюцію функцій держави робить і екологічний фактор. Сутність цього впливу полягає в тому, що якщо кожна сучасна держава не візьме на себе обов’язок підтримувати умови існування людей на власній території, а також не стане взаємодіяти з іншими державами в збереженні загальнопланетарного середовища існування людства, то в найближчий час неминучий загальноцивілізаційний колапс, глобальна криза.

Еволюція функцій у цій сфері відбувається на іншому якісному рівні, вимагає іншого ступеня обов’язковості, забезпеченості економічними, адміністративними, правовими засобами і методами. Інтернаціоналізація світової економіки, загальне переплетення економічних інтересів, поява і панування транснаціональних компаній, інші економічні фактори планетного значення — ще одна сфера, що робить вплив на еволюцію функцій. Шлях від конфронтації до співробітництва і, нарешті, до партнерства проходить більшість держав сучасного світу в зовнішньоекономічній діяльності.

До еволюції функцій держави підштовхує й інформатизація суспільства, що розвивається, створення баз даних, формування світового інформаційного простору. Але, безумовно, найбільший вплив на еволюцію функцій держави робить об’єктивна потреба виключити саму можливість використання ядерної й іншої зброї масового ураження, усунути небезпеку безконтрольного використання ядерних, хімічних та інших технологій.

Зазначена вище еволюція функцій торкається тією чи іншою мірою усіх без винятку сучасних держав. Разом з тим відбувається еволюція функцій, що стосується окремих держав, особливо в економічній сфері, зокрема тоді, коли конкретні суспільства розвиваються в напрямі ринкової економіки, переходять від соціалістичних, розподільних відносин до товарно-грошових, від тоталітарних режимів до ліберально-демократичного.

Існує два основні економічні методи державного регулювання:

1) досить жорстка податкова політика, що дозволяє державі успішно вирішувати її соціальні завдання, а також перерозподіляти частину національного доходу з метою більш збалансованого розвитку продуктивних сил суспільства;

2) створення найбільш сприятливих умов господарювання в пріоритетних галузях економіки, розвиток яких дає найбільшу вигоду суспільству в цілому.

Економічна діяльність сучасної правової держави має такі напрями:

1. Державний вплив на економічне життя суспільства в цілому, що виражається у формуванні державою бюджету і в контролі за його витратами; у складанні програм економічного розвитку в масштабі країни; у фінансуванні програм промислових і наукових досліджень; у видачі субсидій виробникам матеріальних благ для стимулювання виробництва.

У державному регулюванні економічних процесів беруть участь вищі і місцеві органи державної влади, а також спеціалізовані установи. Такими установами, наприклад, у США є Адміністративно-бюджетне бюро, Рада економістів-консультантів, Національне управління трудовими відносинами, Федеральна резервна системам та ін. Вони входять в апарат президента країни. Стимулюючий вплив на економіку роблять і місцеві органи держави. Вони забезпечують приплив капіталу і розвиток бізнесу на підопічній території з метою одержання коштів для місцевого бюджету. Підтримуючи підприємництво, залучаючи на свою територію нові компанії, місцева влада, таким чином, розвиває інфраструктуру, вирішує проблему безробіття. Для здійснення цих завдань використовується механізм податків, виділяються під будівництво земельні ділянки, випускаються облігації для фінансування нових виробників. Економічна функція держави в основному полягає в регулятивних, стимулюючих, консультаційних діях, а не у створенні розподільних чи заборонних механізмів. У сучасному цивілізованому суспільстві тільки господарські одиниці і трудові колективи (виробники) можуть вирішувати, які органи державного і господарського керування їм потрібні, у чому мають полягати функції цих органів, скільки їм платити і за які послуги.

2. Економічна діяльність держави виражається також у безпосередньому господарському керівництві державним сектором економіки (на державних підприємствах, в установах, закладах). Тут держава саме виступає власником засобів виробництва, виробником матеріальних благ і послуг. Методи впливу на економічні відносини, що складаються в цьому секторі економіки, принципово не відрізняються від загальних методів державного регулювання економічних процесів у країні.


Література до розділу 2

 

1.  Пиголкин А. С. Общая теория права. — М., 1995. — С. 61.

2.  Там само. — С. 56—60.

3.  Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. — М., 1970. — С. 183—206.

4.  Основи держави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій та ін. — К.: Либідь, 1997. — С. 56.

5.  Там само. — С. 61.

6.  Пастухов В. П., Пеньківський В. Ф., Наум М. Ю. Основи правознавства: Навч. посібник. — К.: Знання, КОО, 2000. — 426 с. — С. 127.

7.  Геродот. История в девяти книгах. — Л., 1982. — С. 164—166.

8.  Петражицкий Л. И. Теория государства и права в связи с теорией нравственности. — СПб., 1997. — Т. 1. — С. 81—87.

9.  Право України. — 1996. — № 3. — С. 19.

10.  Конституція України. — К., 1996. — С. 2.

11.  Основи держави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій. — К.: Либідь, 1997. — С. 61.

12.  Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передмова В. К. Черняка. — К.: Вища шк., 1995. — С. 35.

13.  Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. Л. И. Цедилина и К. Херрман-Пиллата; Вступ. сл. О. Р. Лациса. — М.: Прогресс, 1995. — С. 35.

14.  Там само. — С. 428.


РОЗДІЛ 3. Взаємодія держави та економіки в контексті суспільного вибору

 

3.1 Еволюція теорій економічної політики

Уявлення про сутність та характер економічної політики держави змінювалися з розвитком суспільства, а рішення, прийняті в минулому, можуть бути визначальними для поточної державної політики та значною мірою обмежувати дії владних кіл суспільства. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність проведення аналізу еволюції поглядів у цій сфері у взаємозв’язку з історичними особливостями розвитку суспільства, характерними для кожного з етапів.

До теперішнього часу було запропоновано дві теорії еволюції наукової думки: «теорія наукових революцій», що була висунута Т. Куном [1], та «теорія науково-дослідних програм» І. Лакатоша [2; 3]. За першою теорією, розвиток науки відображає, з одного боку, постійні зміни, що виникають унаслідок накопичення і вдосконалення наукових знань у загальноприйнятих наукових рамках, які називаються парадигмою, а з іншого — різкі переходи від однієї панівної парадигми до іншої — «наукові революції». Останні виникають тоді, коли теоретична та емпірична неспроможність старої «парадигми» поєднуються з виникненням нової. Особливість цього підходу полягає в тому, що у кожен період часу наука ототожнюється з певною панівною парадигмою, а створення нових концепцій не пов’язується зі змістом старих парадигм. Це, у свою чергу, відкидає минулі досягнення наукових досліджень та зводить нанівець можливості дослідження їх розвитку [4].

Саме тому більшість науковців приймають альтернативну теорію Імре Лакатоша, що відкидає ідею радикальної зміни парадигм (якщо дотримуватися його термінології, то «науково-дослідних програм»). Розвиток науки являє собою постійну конкуренцію науково-дослідних програм — теоретичних рамок для створення концепцій і моделей. Складовими кожної із таких програм є незмінне «тверде ядро» беззаперечних аксіом, що формують його сутність, а також мінливий «захисний пояс» допоміжних гіпотез (концепцій, моделей), які повинні «брати на себе удар перевірок». При неспроможності «захисного поясу» певної науково-дослідної програми витримати критичні зауваження формується новий захист, що може знову вивести програму зі стану занепаду[2]. Таким чином, дослідження історичного розвитку теорії переходить в аналіз історичної еволюції конкуруючих науково-дослідних програм і відповідно відіграє досить значну роль у наукових дослідженнях.

Становлення і розвиток теорії державної політики нерозривно пов’язані з фундаментальними особливостями еволюції економічної науки, філософії, політології, соціології. Фактично сукупність сказаного вище й обумовила те, що наш підхід до періодизації еволюції теорії економічної політики базується на різниці розуміння предмета економічної теорії — як частини філософії моралі, як науки про матеріальне багатство націй та як науки про раціональну поведінку людей на кожному з етапів розвитку. На жаль, у нашому дослідженні ми не зможемо розкрити повною мірою всі етапи еволюції теорії економічної політики, а тому зупинимося тільки на основних її фазах.

Безумовним можна вважати вплив філософії на розвиток економічної і політичної думки, адже саме погляди філософів формували концептуальні засади економічних і політичних теорій[3]. Ми не будемо розглядати погляди античних філософів і середньовічних схоластів, які тривалий час домінували. Принципово нові підходи, які проявлялись у відході від теології та умоглядних спекуляцій на користь аналізу і теоретичного узагальнення при вивченні політики й економіки, з’явились у працях видатного філософа Ніколо Макіавеллі[4]. Він уперше обґрунтував підхід до політики як до емпіричної науки, що може бути перевірена досвідом. На його думку, в основі політики лежить не християнська мораль, а інтереси та сила. Саме в його працях вперше було введено фундаментальне поняття — держава, що сьогодні є одним із ключових термінів суспільних наук.

Погляди таких філософів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель, І. Бентам, М. Вебер, К. Маркс, Дж. Роулз та багатьох інших знайшли своє відображення в економічних концепціях добробуту, справедливості, організації суспільства, місця і ролі держави тощо. У рамках даної роботи ми не зможемо розкрити всі існуючі підходи. Тому стислий огляд основних концепцій філософії політики і моралі, на які спираються більшість нормативних теорій економічної політики, буде подано в наступному параграфі.

Економічні концепції політики як системи цілей, визначальних принципів, політичних стратегій та інструментів впливу розвивалися з часів меркантилізму[5], що виник у процесі боротьби національних держав за отримання самостійності[6], набуваючи в кожному випадку різних національних особливостей. Меркантилісти висували на перший план національні інтереси держави. Могутність держави була головною метою економічної політики, досягнення якої мало забезпечуватись усіма силами суспільства. На методологічному рівні це було спробою визначення нормативних принципів поведінки держави, згідно з якими добробут громадян набуває значення лише тоді, коли він сприяє посиленню державної могутності. У рамках такого підходу найбільше значення має протекціонізм як метод захисту національних інтересів.

Однак важливою методологічною передумовою була незмінність запасів світових ресурсів, з чого випливає, що будь-який акт обміну має нееквівалентний характер. А отже, зростання могутності однієї держави може відбуватися лише за рахунок іншої. Головним показником могутності країни вважався запас дорогоцінних металів, що випливало з того значення грошей в економічній системі, яке їм приписували меркантилісти. Збільшення грошових запасів веде до підвищення економічної активності держави, а значить і до підвищення могутності[7] [5].

Методи проведення економічної політики, що пропонували меркантилісти, не були однаковими в різні періоди, через що виділяють ранній і пізній меркантилізм. Ранній меркантилізм, або «система грошового балансу», передбачав примусові заходи, які забороняли вивезення грошей за кордон («Статут використання» в Англії та інші законодавчі акти).

Більш виважений підхід простежується у працях пізніх меркантилістів (мануфактурний меркантилізм, або система торгового балансу), які пропонували змінити засоби економічної політики, — потрібно не перешкоджати вивезенню грошей із країни, а привертати їх до країни. Для обґрунтування своїх позицій Томас Ман розробляє концепцію торгового балансу, за допомогою якої доводить необхідність вивезення певної частини грошей для забезпечення збільшення їх припливу в майбутньому. Різниця між експортом та імпортом, або сальдо торгового балансу, є, на думку меркантилістів, найважливішим джерелом накопичення національного багатства. Тому протекціоністська політика держави включала елементи зовнішньоторговельної політики (заборона ввезення багатьох імпортних товарів, введення митних зборів, експортних премій, заохочення утворення торгових монополій) і промислової політики (заходи, пов’язані зі зменшенням затрат на виробництво товарів, такі як закони про максимальну заробітну плату, обмеження міграції робочої сили, обмеження експорту продуктів харчування, захоплення колоній для перетворення їх на сировинні придатки і розширення ринків збуту готової продукції).

Виникнення «класичної політичної економії»[8], що пов’язують із роботами А. Сміта і Д. Рікардо, дало новий поштовх розвитку теорії економічної політики. На думку М. Блауга, праці їхніх попередників були «генеральними репетиціями науки, але ще не самою наукою» [6]. У своїй роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміт обґрунтовує концепцію «невидимої руки», згідно з якою поведінка окремих індивідів, що діють відповідно до концепції «економічної людини», у кінцевому підсумку приводить до максимально можливого суспільного добробуту. Максимізація добробуту досягається при необмеженій свободі ринкової діяльності [7].

Таким чином А. Сміт продовжує традиції фізіократів, відстоюючи на більш обґрунтованому рівні ідеологію економічного лібералізму і принципів економічної політики laissez-faire[9]. Однак попри загальне негативне ставлення до державного втручання, Сміт виділяє витрати на суспільні роботи, підтримання воєнної безпеки та забезпечення і підтримання правової системи як необхідної частини державних витрат. Будь-які інші види діяльності, на його думку, негативно впливатимуть на зростання багатства нації.

Остаточно завершеного й узагальненого вигляду класична макроекономічна модель отримала в працях Дж. С. Мілля [8], котрий, як і інші економісти-рікардіанці, поділяв утилітарні погляди І. Бентама. Така модель включала три головні ринки: ринок благ, ринок праці та ринок капіталу. Іншою особливістю означеної моделі була двосекторність економіки, що поділялася на первинний сектор (сільське господарство та видобувна промисловість) і вторинний сектор (обробна промисловість). На методологічному рівні дослідження проводилися в довгостроковому періоді, що дорівнював одному поколінню, при одночасному вираженні всіх змінних у реальних величинах (роль грошей зводилася до засобу обігу, що зменшує трансакційні затрати)[10] та рівності попиту і пропозиції (неможливість надвиробництва базувалася на основі закону Ж. Б. Сея).

Прихильники класичного підходу вважали, що ринковий механізм здатний забезпечувати повну зайнятість самостійно, без державного втручання. На їхню думку, економіка тимчасово може виходити зі стану повної зайнятості, коли на неї впливають зовнішні негативні фактори (політичні перевороти, природні катаклізми тощо). Однак унаслідок здатності до автоматичного саморегулювання через деякий час економіка повертається до рівноважного стану, який відповідає повній зайнятості. Рівновагу в економіці забезпечують попит і пропозиція, процентні ставки, заощадження та інвестиції. Таким чином, ринковий механізм може автоматично забезпечувати рівність попиту і пропозиції і тим самим виключає тривалі порушення в економіці, у тому числі такі явища, як спад виробництва, інфляція, безробіття. Для розуміння їхніх теоретичних міркувань необхідно звернутися в ті часи, коли в економіці переважала досконала конкуренція і монополії відігравали незначну роль, а ринковий механізм міг певною мірою служити регулятором товарно-грошових відносин. Крім того, спади і піднесення виробництва, що періодично виникали в економіці, хоча і супроводжувалися негативними явищами, в цілому не мали глибокого впливу на економіку країни.

Незважаючи на значну роль, що відводилася ринковому саморегулюванню, Дж. С. Міль відстоює концепцію активної участі держави в економіці: вона, на його думку, має фінансувати науку, створення ринкової інфраструктури, а також проводити продуману соціальну політику.

На той час в академічних колах набувають поширення ідеї утилітарної теорії[11] суспільного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія (Джеремі) Бентам. В основі цієї теорії лежить етика, побудована на принципах гедонізму (в перекладі з грецької — задоволення, насолода), що пов’язує моральне добро із задоволенням. Витоки цієї теорії можна знайти у давньогрецького філософа Епікура, що в подальшому мала розвиток у працях таких філософів, як Дж. Локк, К. Гельвецій, Ч. Беккаріа, Ф. Хатчесон. У своїх працях І. Бентам висловлює власні погляди як фундаментальну аксіому теорії утилітаризму: «Мірилом правильності є найбільше щастя найбільш можливої кількості людей»[12]. Засобом досягнення такої мети він вважав «правильне» законодавство, що побудоване на принципах «найбільшого щастя» (нормативні орієнтири при прийнятті рішень), «психологічного гедонізму» (позитивні уявлення про егоїстичну поведінку людей) та «поєднання обов’язків і інтересів»[13]. Отже, закон, за допомогою покарань та заохочень, має змінювати поведінку людей для досягнення найбільшого добробуту в суспільстві.

Необхідно зауважити, що підхід до визначення категорії «суспільство» в теорії Бентамового утилітаризму певною мірою нагадує підхід сучасного атомізму, де суспільство розглядається як сума окремих індивідів, а суспільний інтерес є нічим іншим, як сумою індивідуальних інтересів усіх членів суспільства.

В основу принципів побудови «правильного» законодавства І. Бентам вводить термін «utility» (корисність) як підвалина цілей і критеріїв діяльності людей. За його словами, «природа поставила людину під управління двох верховних володарів — страждання (pain) і задоволення (pleasure). Їм одним дано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити» [9]. Від терміну «utility» і дістала свою назву теорія І. Бентама — «утилітаризм», яка лягла в основу економічної теорії ХІХ—ХХ ст.

Ієремія Бентам не поділяв поглядів «гармонії інтересів» А. Сміта. «Найважливішим завданням..., — писав він, — є визначення того, у що слід і в що не слід втручатися державі. Саме тут і тільки тут має практичне значення знання того, що відбувається чи буде відбуватися без втручання держави» [10]. Для проведення такого роду аналізу І. Бентам уперше запропонував концепцію аналізу задоволень та страждань, яку деякі економісти вважають першоосновою сучасного аналізу затрат і вигід, спираючись на яку ним було запропоновано здійснення перерозподілу доходів між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві (у наступному параграфі буде здійснено порівняння всіх теоретично обґрунтованих функцій добробуту, що існують в економічній науці).

Саме ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей «маржиналістської революції»: на неї спиралися такі засновники маржиналізму, як Г. Госсен, У. С. Джевонс, Ф. Еджуорт, А. Пігу. Сама ж «маржиналістська революція» привела до різких методологічних і теоретичних змін в аналізі економічної політики.

До найважливіших елементів таких революційних змін можна віднести:

·  використання граничних величин, що дозволило використовувати диференціальне обчислення;

·  оцінювання економічних явищ з погляду окремих суб’єктів господарювання;

·  раціональність поведінки людини у забезпеченні власного добробуту;

·  використання принципів «методологічного індивідуалізму», згідно з яким закономірності функціонування економіки в цілому виводяться із поведінки окремих одиниць господарювання;

·  використання методів дедукції на противагу історичним та індуктивним і заміна причинно-наслідкового аналізу функціональним, що стимулювало використання математичних методів;

·  обґрунтування ринку як рівноважної системи[14].

Слід зазначити, що в рамках маржиналістської течії існувало дві школи: австрійська (Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер) та лозанська (Леон Вальрас та Вільфредо Парето). Саме остання відіграла, мабуть, найбільшу роль у формуванні неокласичної школи та теорії економіки добробуту (або, як її ще називають, теорії економічної політики). Найбільшої значимості в цьому аспекті набувають роботи Вільфредо Парето, який відмовився від надмірного аналізу кількісної теорії корисності. Використавши інструментарій кривих байдужості Ф. Еджуорта, В. Парето здійснив аналіз вигідності[15] для пошуку оптимальних умов розміщення ресурсів, на основі чого і була виведена перша теорема економіки добробуту «парето-оптимум» — критерій економічної ефективності нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до цього критерію підвищення ефективності відбувається тільки тоді, коли в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Адже якщо певна дія, яка була спрямована на економічну діяльність, не тільки змінює добробут членів суспільства, а й перерозподіляє його, то не можна однозначно оцінити вплив такої дії на добробут усього суспільства. Якщо при певному стані економіки жодні зміни у виробництві і розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб’єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається ефективним (оптимальним) за Парето. Перевага критерію оптимальності Парето полягає в тому, що його застосування не вимагає порівняння чи додавання індивідуальних корисностей.

Вільфредо Парето заклав теоретичні підвалини не тільки економічної теорії суспільного добробуту (welfare economics), а й критеріїв компенсації Калдора-Хікса, що на сьогодні є одними із основних відправних моментів при розробленні і реалізації економічної політики.

У подальшому органічний синтез ідей маржиналізму і класичної економічної теорії, здійснений А. Маршалом, остаточно виділив неокласичну економічну теорію. Підсумовуючи висновки представників цієї течії, відносно макроекономічної політики, можна вивести таке:

¾  Фіскальна політика зовсім неефективна, оскільки вона впливає лише на структуру сукупних витрат, витісняючи частки інвестиції (хоча самого формулювання поняття «ефекту витіснення» у неокласиків ще не було) через збільшення попиту на ринку капіталів при здійсненні позик і тим самим підвищення процентної ставки.

¾  Експансіоністська грошова політика держави може призвести, за кількісною теорією грошей, тільки до інфляції. Тому неокласики відводили державі лише функції виконання різних видів мікроекономічної політики (першопрохідником аналізу цієї сфери був А. С. Пігу).

¾  Держава повинна виробляти суспільні блага, боротися з монополіями, усувати різного роду зовнішні ефекти, а також підтримувати безпеку, законність і правопорядок. Цим, з погляду неокласиків, і повинні обмежуватися функції держави.

Практично водночас в економічній науці виникають течії, що повністю або частково не відповідали стандартам «мейнстриму». Насамперед це стосується німецької історичної школи, характерними особливостями якої були:

·  негативне ставлення до спроб універсалізації економічної теорії, абстрактно-дедуктивних методів дослідження та до концепції «економічної людини»[16];

·  антикосмополітизм;

·  трактування народного господарства як єдиного цілого, що є невід’ємною складовою соціального життя і перебуває у постійному процесі еволюції;

·  урахування при економічному аналізі позаекономічних факторів (етнічних, ментальних, психологічних тощо);

·  основою забезпечення гармонії інтересів різних суб’єктів суспільства вважалося державне регулювання, а не «невидима рука ринку».

Отже, саме в рамках цього напряму зароджуються уявлення про національну економіку та національну економічну політику. Висхідними теоретичними обґрунтуваннями можна вважати праці німецьких економістів Густава Шмоллера, Вернера Зомбарта, Макса Вебера та ін. Тут варто згадати і теорію Фрідріха Ліста, що спирається на принцип націоналізму та «виховного протекціонізму».

Учення Ф. Ліста про державу (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, віддзеркалює тогочасні історичні реалії економіки Німеччини. На той період (перша половина XІХ ст.) промисловість Німеччини розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренції з промисловістю більш розвинених зарубіжних країн Європи, насамперед з Англією і Францією. Звідси і виникала необхідність у державній політиці «виховного протекціонізму».

При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, неодмінно призведе до зростання цін на сировину і продукти харчування, що викличе негативні наслідки в промисловості.

Націоналізм, у розумінні Ф. Ліста, — середнє між індивідуалізмом і світовим суспільством. Уся економічна теорія, відповідно до цього, має три розділи: приватна економія, політична економія (національна економіка в сучасному розумінні) і космополітична економія (світова економіка в сучасному трактуванні).

Розглядаючи національну економіку, Фрідріх Ліст виводить теорію продуктивних сил, що базується на таких тезах:

·  сума багатств окремих громадян менша за багатство країни взагалі;

·  багатство країни складається із суми багатств окремих громадян та здатності створювати багатство (продуктивні сили).

Для більшого розуміння другої тези, Ліст приводить при-
клад-притчу важливості продуктивних сил як складових багатства. Батьки двох родин мають однаковий добробут. Один з них розділив своє багатство на рівні частини і залишив у спадщину своїм синам. Інший же витратив усі гроші на освіту своїх дітей. У результаті після смерті батьків діти першого одержують певні обмежені суми грошей, діти ж другого здатні самі, використовуючи наявні кошти і придбані знання та навички, примножити капітал батька і заробляти новий. Таким чином, виграє другий із батьків.

Ставлячи на перше місце національні інтереси, Ліст наголошує на принципах довгостроковості національної економічної політики: «Нація повинна жертвувати матеріальними багатствами і переносити … позбавлення для придбання розумових і соціальних сил заради вигоди в майбутньому» [11]. У своїх дослідженнях Ф. Ліст не обмежувався рамками окремих країн, а розглядав національні економіки в їх органічному поєднанні в загальносвітовому масштабі. Аналізуючи причини успіху чи невдачі різних країн у зовнішній торгівлі (період — перша половина ХІХ в.), Ліст називає цілу низку факторів (слід зазначити, що ні про яку глобалізацію того часу і мови не могло бути), що актуальні й на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства:

·  географічне положення;

·  рівномірний розвиток усіх галузей промисловості;

·  ступінь національної єдності (що проявляється, зокрема, у здатності промисловців підтримати національну економіку) та іноземний вплив;

·  політичне становище країни та її політичні союзи;

·  структура зовнішньої торгівлі й ефективність торговельної політики;

·  наявність технологічних секретів.

Зауважимо, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації національна економіка отримує якісно і кількісно новий економічний імпульс. Відкритість національних економік та їх інтеграція з іншими країнами, з одного боку, відкриває доступ до ринків, капіталів, технологій, нових форм підприємництва, а з іншого боку, відкриває доступ на внутрішній ринок досить сильному і конкурентоспроможному транснаціональному капіталу. Його функціонування в умовах слабкої національної влади та слабкої національної економіки робить досить сумнівним одержання економічних вигід, а в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців і зовсім неможливим. Отже, отримання вигід від інтеграції можливе лише за умови сильної (економічно і політично) системи влади, яка зможе захистити національні інтереси.

Підтвердження цієї тези також можна знайти у Ф. Ліста: «Вільна конкуренція не повинна підпорядковувати світові інтереси в рамках всесвітньої асоціації інтересам однієї країни, тобто вільна конкуренція придатна тільки для осіб однієї і тієї ж нації... Ті нації, що завдяки своєму моральному, розумовому, соціальному і політичному потенціалу почувають себе здатними до розвитку промисловості, повинні звернутися до протекціоністської системи як найдієвішої» [12]. Ця система придатна не тільки для підтримання матеріального виробництва, а й для інтелектуального потенціалу країни.

Таким чином, у національній економіці відтворюються види діяльності не тільки з безпосередніми (матеріалізованими в натуральному, грошовому чи іншому доході), а й з непрямими (невідчужуваними від людини, що виявляються лише в довгостроковій перспективі) результатами. Ознака культури в економіці — розкіш непродуктивного (неутилітарного) присвоєння благ, що вона може собі дозволити. Особливості тих чи інших способів включення у відтворювальний цикл благ із тривалим циклом відтворення (невідтворюваних благ) — теж невід’ємна риса національної економіки.

На основі таких висновків Ліст дає визначення такої галузі економічної науки, як національна економія: «Національна економія — наука, яка при визнанні існуючих інтересів та індивідуальних умов націй учить, яким чином кожна з них може піднятися до того ж ступеня економічного розвитку, за якого її асоціація з іншими націями рівної культури на підставі вільної торгівлі стає можливою і вигідною» [13].

Внесок німецької історичної школи важко переоцінити, адже саме її адепти почали використовувати в теорії економічної політики економіко-статистичні методи, результати економіко-соціологічного та історичного аналізу і, що саме головне, — інституційні фактори.

Іншою нестандартною течією, що стала відправною точкою сучасної радикальної політичної економії (XX ст.)[17],є теорія німецького соціолога й економіста К. Маркса. Саме його економічна теорія стала в XX ст. однією зі складових суспільної ідеології соціалістичних країн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок у корінні зміни як соціально-економічної, так і загальної історії людства.

Ми не будемо вдаватися до викладення змісту та основної суті Марксової теорії економічної політики, адже ця теорія достатньо відома вітчизняній науці. Зазначимо лише, що на сьогодні суперечки стосовно Марксового соціалізму ведуться в рамках вибору з двох помилкових альтернатив: або те, що має місце на сучасному етапі розвитку суспільства відповідає уявленням Маркса, або марксизм — помилкова теорія. Однак марксизм певною мірою повинен був саморозвиватися і самокоригуватися. Звідси випливає, що марксизм XIX ст. для того щоб мати право називатися марксизмом і в XX ст., повинен був як концепція змінитися відповідно до реально існуючих суспільних змін і, що найважливіше, концептуально обґрунтувати і самі ці зміни. Якщо зміни, що роблять картину світу XX ст. відмінною від картини XIX ст., відбулися за Марксом, тобто в результаті дій тих суспільних сил, на які вказувала Марксова парадигма XIX ст., у результаті розв’язання тих суспільних суперечностей, що фіксувала висхідна парадигма, то варто зробити висновок про безпідставність критики марксизму. Точніше, критика марксизму має бути визнана справедливою, але тільки стосовно порочної практики застосування застарілої (але ще здатної обновитися) парадигми XIX ст. до громадського життя XX ст.

Поява у 1936 р. праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка, мабуть, так само як і маржиналістська, викликала значні зміни в економічній теорії, зокрема в теорії економічної політики[18].

Річ у тім, що саме кейнсіанська революція забезпечила виділення макроекономіки в самостійну галузь економічної науки. Характерною відмінністю нової методології аналізу стала незалежність досліджень від проблем цінності, конкуренції, поведінки споживача. Це, у свою чергу, стало передумовою відходу від принципів оптимізації і методологічного індивідуалізму як основних передумов при виведенні функцій економічних змінних і побудови економічних моделей.

Позитивний аналіз Великої депресії 1929—1933 рр. і швидких темпів економічного зростання планової економіки Радянського Союзу, здійснений Дж. М. Кейнсом, М. Калецьким та іншими вченими, став поштовхом для відходу від закону Сея і, як наслідок, для появи принципово нового аналізу макроекономічних взаємозв’язків. На перший план було висунуто елементи сукупного попиту та, зокрема, інвестицій в основний капітал.

А отже, зміни цих елементів слугуватимуть детермінантами як реального національного доходу, так і рівня зайнятості. У результаті цих досліджень було продемонстровано, що ринкова економіка є внутрішньо нестабільною, а її нормальним станом є вимушене безробіття. Було розвинуто дослідження системи закономірностей поведінкових характеристик фірм і споживачів, аналіз їх взаємодії і продемонстровано ефективність ринку як соціального механізму координації виробництва і розподілу приватних благ[19] [14].

Остаточного і завершеного вигляду теорія економічної політики набула в результаті нормативного аналізу, проведеного голландським економістом Яном Тінбергеном (1903—1994, перший лауреат Нобелівської премії з економіки — 1969 р.). Визначивши економічну політику через систему дій уряду, яка повинна включати вибір кінцевої цілі політики виходячи з максимізації функції суспільного благополуччя [15], Тінберген довів неспроможність традиційного ізольованого підходу до аналізу різних типів економічної політики. Адже, на його думку, максимізація цільової функції можлива лише при одночасній оптимізації як її складових, так і всіх політичних заходів, що використовуються в рамках обраної моделі економіко-політичного устрою суспільства. Теоретичні ідеї Я. Тінбергена в галузі економічної політики повною мірою були викладені в працях «Теорія економічної політики» («The Theory of Economic Policy», 1952), «Централізація і децентралізація в економічній політиці» [16] і «Економічна політика: принципи і ціль» [17].

Попереднє викладення основних етапів еволюції теорії економічної політики (рис. 3.1) дає змогу визначити їх аналітичні обмеження в дослідженні сфери прийняття рішень. Передусім це стосується двозначності теоретичного опису політичних процесів, які традиційно фокусувалися на економічному дослідженні результатів політичних рішень. У цьому разі влада та її економічна поведінка розглядались економістами як екзогенні фактори економічних процесів. Це дозволило дослідити і вивчити ефекти, котрі викликає державна політика в економіці, тією мірою, якою це можливо при абстрагуванні від двосторонніх взаємозв’язків між цими двома сферами прийняття рішень.

Слід зауважити, що для більшості економічних питань цей підхід виявився адекватним і дозволив отримати формальні відповіді на досить велику кількість питань стосовно відповідних економічних ефектів, що викликає зміна в поведінці влади. Однак для інших питань адекватність такої методології залишалася спірною, адже основною передумовою була незалежність мотивації поведінки урядовців від економічного інтересу, а отже, субоптимальні політичні рішення вважалися неможливими.

Таке абстрагування від економіко-політичних взаємозалежностей, у свою чергу, призводило до втрати реалістичності результатів. Ця ситуація у сфері економічних досліджень не задовольняла економістів, що знайшло відображення в резонансних працях представників академічних кіл. Уперше ідею про необхідність дослідження взаємодії ринку і держави було висунуто П. Самуельсоном. У його праці «Повна теорія державних витрат» цій тезі було дано формальне доведення, що базувалося на неспроможностях ринку «при визначенні оптимального... рівня колективного споживання» [18] за умови включення суспільних товарів до споживчого кошика домогосподарств, необхідності врахування альтернативних процесів прийняття колективного рішення. Незважаючи на критичний аналіз П. Самуельсона, що поділив процеси колективного прийняття рішень з приводу розподілу приватних і суспільних товарів (відповідно через ціни та виборчі процеси), тенденція поділу сфер аналізу між економістами і політологами залишалася непорушною досить довго.


Рис. 3.1. Класифікація теорій економічної політики

Винятком стали дослідження Ентоні Доунса, чий внесок у поєднання цих двох суспільних наук неможливо переоцінити. Найбільшої уваги заслуговує робота «Економічна теорія демократії» [19], а саме викладена і доведена в ній теорема медіанного виборця1, що й досі залишилася наріжним каменем всієї економічної теорії політики. В подальшому все більше робіт було присвячено різним аспектам взаємного впливу економічних і політичних рішень. Так, у своєму дослідженні з проблем стабільності економетричних оцінок Р. Лукас доводить, що прогнозування поведінки економічних агентів перебуває в повній залежності від їх економічних очікувань стосовно поведінки влади (майбутньої цінової, бюджетної, інвестиційної політики, політики у сфері оплати праці тощо). Доти, доки політика влади залишається екзогенним фактором (як фактор погоди) довгострокові прогнози практично неможливі [20]. Дослідження інших економістів у цьому напрямі ґрунтувалися на необхідності пояснень таких проблем:

а)  формулювання функціональних цілей вищих можновладців;

б)  ідентифікації характерних обмежень можливої поведінки можновладців (виборчі процеси, можливість відкликання тощо);

в)  ідентифікації всіх взаємозалежностей між приватним і су-
спільним секторами.

Власне термін «економічна теорія політики»2 (ökonomische Theorie der Politik) вперше було застосовано Бруно Фреєм у його статті «Ренесанс політичної економії», надрукованій у 1974 р. Саме в ній Б. Фрей ретельно виокремив позитивну теорію економічної політики від альтернативних підходів та визначив її як спробу подолання розходжень між економічними і політичними науками за допомогою застосування сучасних методів економічних досліджень до політичних проблем. У рамках однієї роботи ми не зможемо викласти еволюцію поглядів у цій сфері економічної науки, а тому обмежимося лише схематичним зображенням розвитку економічної теорії політики (рис. 3.2) та викладенням основних постулатів, ключових напрямів.

1 У своїй видатній праці «Економічна теорія демократії» Е. Доунс сформулював і довів теорему, яка стосується колективного вибору у демократичному суспільстві. За цією теоремою, політики будуть найбільше представляти погляди тих виборців, що перебувають у центрі політичного і соціального спектра суспільства. Теорема використовується для пояснення характеру державних витрат і є підґрунтям закону Аарона Директора, який стверджує, що перерозподіл доходів державою здійснюється на користь груп із середніми доходами. У подальшому теоретичні розробки у цій сфері викликали появу робіт Гордона Таллока, Даррена Гранта та ін.

2 Синонімічними термінами, що вживаються у значенні «економічної теорії політики», є «теорія суспільного вибору», «теорія ендогенного визначення економічної політики» та «нова політична економія». Однак, на наш погляд, усі названі теорії входять до складу економічної теорії політики та у відокремленості не охоплюють її повного змісту.

Рис. 3.2. Розвиток економічної теорії політики [21]

 
* PBC (political business cycles) — політичні ділові цикли; PT (partisan theory) — теорія упереджених рішень; RE-PBC (rational expectations political business cycles) — раціональні очікування політичних бізнес-циклів; RBuC (related rational budget cycle) — залежність раціональних бюджетних циклів; RPT (rational partisan theory) — раціональна теорія упереджених рішень.

У теорії політичних ділових циклів М. Калецького розглядається вплив соціальних антагонізмів на економічні коливання. Уперше в економічній науці на економічний вплив класових конфліктів, що за своєю сутністю безпосередньо стосувалися коливання випуску продукції, було вказано в першому виданні «Капіталу» К. Маркса у 1867 р. Визначивши владу в термінах доступу до засобів виробництва (що мали більший вплив, ніж управління урядів), можна простежити тенденції щодо відповідної реакції класу капіталістів і пролетаріату на експансіоністську політику уряду. Якщо затяжна стадія експансіонізму викликала скорочення рівня зайнятості, то посилювалися переговорні дії профспілок стосовно умов і оплати праці найманих робітників. Такі переговори, як правило, закінчувалися зростанням доходів робітників, а отже, і зростанням витрат класу капіталістів. Скорочення прибутків викликало зворотну реакцію останніх, що виражалася в економічному спаді, напрямленому на посилення своєї влади. Продовжуючи ідеї К. Маркса, М. Калецький зауважує, що віра в ортодоксальність кейнсіанської політики (досить поширена на час написання його теорії), не враховує класових суперечностей, що можуть спричинити активізацію класу підприємців у напрямі скорочення економічної активності. Різкий економічний спад, таким чином, викликав би нові експансії уряду, що спричиняли б у кінцевому підсумку нові й нові політичні ділові цикли в економіці [22].

Ураховуючи викладене, на нашу думку, основний внесок теорії М. Калецького полягає у демонстрації залежності економічних результатів від політичних факторів. Це, по суті, і стало поштовхом до продовження досліджень у сфері взаємозалежностей економіки і політики. Джон Акерман, як і М. Калецький, досліджував механізми, якими політика (в найбільш широкому її розумінні) і політичні змінні визначають, або принаймні впливають на економічні результати [23]. Така постановка питання вимагала адаптації досліджень до соціальної функції добробуту.

Самі теоретичні дослідження соціальної функції добробуту[20], здебільшого є математичним доповненням до аналітичних питань економічної теорії політики. Однак наприкінці 40-х років ХХ ст. означені дослідження сформували і виокремили повну нормативну теорію, що досліджувала проблеми благополуччя різних економіко-політичних устроїв суспільства та механізмів здійснення соціального вибору. Методологічні інструменти теорії використовувалися для обґрунтування (на основі оцінних суджень) основних напрямів економічної політики. Як було зауважено вище, перше покоління моделей в економіці добробуту (що більшою мірою розвивалися під впливом досліджень А. С. Пігу), яке базувалось на тому, що рівні індивідуальної корисності можуть бути зіставлені, вбачало досягнення добробуту суспільства у комбінуванні певним чином цих корисностей[21]. Це, у свою чергу, дозволяло визначити оптимальну економічну політику відповідно до тієї чи іншої бажаної суспільством функції добробуту.

Однак через недостатність підтверджень властивостей перших моделей економіки добробуту економісти розвивали «ординальний» напрям досліджень [24], що передбачав неможливість зіставлення корисностей між індивідами. Особливу роль відіграли праці А. П. Лернера і Дж. Р. Хікса [25], у яких автори здійснили перегляд концепції добробуту, взявши за основу «узагальнену» передумову ординальної корисності. Спираючись на дослідження В. Парето, відоміше в сучасній науці як концепція Парето — оптимальності, було розроблено критерій відбору програм економічної політики Калдора-Хікса.

Істотні обмеження у застосуванні критерію Калдора-Хікса спонукали економістів до продовження своїх досліджень у цій сфері. Значного результату було досягнуто А. Бергсоном у відомій праці «Переформулювання окремих аспектів економіки добробуту», у 1947 р. він був доповнений П. Е. Самуельсоном. За функцією добробуту Бергсона відпадала потреба у порівнянні індивідуальних корисностей, адже її аргументами були величини, що являли собою різні аспекти соціального стану. Функція суспільного добробуту відповідно присвоює кожному стану свій індекс. Таким чином, якщо стан А є кращим за стан Б, то і величина функції А буде більшою за величину функції Б.

Кеннет Ерроу у своїй «теоремі неможливості» визначає необхідні критерії досягнення суспільного добробуту при одночасному збереженні демократії і вказує на дилему невизначеності уряду. Г. Таллок зауважує, що «врегулювання теоретичної неможливості із практичними успіхами демократії вимагатиме послаблення означених критеріїв» [26]. Фактично, хоча й не явно, така ситуація вимагала внесення до нормативної концепції позитивного дослідження поведінки владної еліти.

Не погоджуючись із основною проблематикою економічної теорії добробуту, що може бути виражена як нормативна соціальна проблема максимізації добробуту, Ентоні Доунс висуває альтернативний погляд, котрий дістав назву «Теорія максимізації голосів і медіанного виборця». Визначивши дії владної еліти відповідно до стандартних поведінкових передумов індивідуальних особистих інтересів, моделювання урядової поведінки в більшості випадків нагадує моделювання поведінки фірм у мікроекономічній теорії. За цією гіпотезою, мотивацією до дій політичних діячів служили «цілі максимізації голосів на виборах, а не будь-які альтруїстичні чи ідеологічні мотиви»[22] [27]. Застосування методології аналізу ринкових процесів у дослідженні сфери при-
йняття політичних рішень дало змогу стверджувати, що егоїстичні інтереси політичних діячів врешті-решт приведуть до соціального оптимуму. Умовою такої рівноваги є рівність граничних вигід і граничних витрат: «Уряди продовжують витрачати доти, доки гранична вигода від збільшення голосів виборців не зрівняється із граничними затратами на додаткову підтримку» [28]. Саме в працях Доунса було продемонстровано ефективність застосування економічних інструментів під час аналізу політичних процесів і набуло завершеного вигляду формулювання держави як ендогенного фактора в моделі економічної системи, стираючи тим самим грані між економічною і політичною науками.

Концептуально соціальна функція добробуту передувала дослідженням оптимальних умов вироблення політики. Її нормативний характер одночасно вказував і на її обмеженість у практичному застосуванні як інструменту дослідження політичних рішень.

Одним із варіантів вирішення проблеми дослідження взаємодії економіки і політики стало застосування функції голосування, яка за своєю сутністю досить близька до функції добробуту і спирається на припущення про ймовірний характер колективного вибору та розглядає його крізь призму максимізації кількості голосів, поданих за той чи інший варіант рішення. Завдяки такому підходу виникає можливість аналізувати особливості довгострокової політичної рівноваги, тобто характеристики того комплексу заходів, що буде впроваджено у життя завдяки демократичному виявленню переваг членів суспільства.

Відмінність між функцією голосування і функцією популярності полягає у визначенні залежної змінної. З економічного погляду функції голосування (пояснення фактичної поведінки виборців) мають більші можливості, ніж функції популярності (пояснення цільової поведінки виборців). Оскільки ці типи функцій отримані для чіткого розуміння впливу на економічну систему, то і пояснювальний акцент зроблено на коливання в поведінкових характеристиках виборців, що мають найнижчий ступінь лояльності, а отже, і відображають найвищий ступінь реакції на політичні зміни. Найбільш цікавими в даному аспекті є емпіричні дослідження Г. Крамера [29], що визначив залежність програм, напрямлених на безробіття та інфляцію, від циклічності політичних виборів. Заслуговують на увагу і дослідження Дж. Стіглера, який зосередив увагу на перерозподільних програмах уряду [30].

Інші дослідження проблеми поєднання функції соціального добробуту та демократичних засад у макроекономічному моделюванні були сконцентровані навколо кривої Філліпса. Основна увага при цьому приділялася впливу політичних циклів на упередженість рішень економічних агентів. Однак значна критика стосовно необґрунтованості самої кривої призвела до необхідності перегляду «захисного поясу» цієї доктрини. В основі критичних зауважень лежав фактично новий макроекономічний підхід, що дістав назву «теорія раціональних очікувань».

Заснована на новаторських внесках Р. Е. Лукаса, Т. Дж. Сарджента і Н. Уолліса концепція раціональних очікувань базувалася на принципі, що індивіди здатні прогнозувати майбутній стан економічної системи за допомогою наявної інформації. Інформація використовується доти, доки гранична собівартість її отримання не зрівняється з граничними вигодами від її використання. Це, у свою чергу, ставить під сумнів результативність короткострокових стабілізаційних програм уряду.

Таким чином, основною вимогою ефективності програм економічної політики уряду стає інформаційна асиметрія між урядом та іншими економічними агентами.

Беззаперечними в цьому випадку є аргументи, висунуті в рамках моделі суспільного (чи політичного) вибору (public choice)[23] Нобелівським лауреатом Дж. Бьюкененом, що спирається на широку фактичну базу реальної політичної практики і тому дозволяє використовувати отримані висновки і застосовувані методи аналізу до поточної української практики. Зокрема, це стосується проблем лобізму, неплатежів, політичної невизначеності співвідношення ефективності і справедливості.

Центральну роль у цій теорії відіграють три базові передумови:

а) для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії (тобто застосовується традиційна модель раціонального індивіда, що максимізує корисність);

б) процес виявлення переваг індивідів у політичній сфері визначається в термінах ринкової взаємодії;

в) досліджуються питання, аналогічні тим, що виникають у неокласичній економічній теорії, тобто питання про існування, стабільність і ефективність політичної рівноваги, шляхів її досягнення і т. п.

Ключова ідея теорії суспільного вибору полягає у визнанні того, що використання інструментів економічного регулювання залежить від змінних, що впливають на рішення максимізуючих свої цільові функції суб’єктів політичного ринку. Передбачається, що метою влади, яка проводить політику, спрямовану на зміни основних характеристик господарського середовища — розподілу прав власності і вектора цін — є максимізація політичної підтримки з боку рядових виборців і впливових груп тиску. Останні, у свою чергу, при виборі об’єктів підтримання влади чи опозиційних сил керуються мотивом максимізації власного економічного добробуту і надають підтримку тим, хто пропонує чи проводить найбільш вигідний для них політичний курс. Унаслідок цього заходи державної економічної політики, що у рамках основного напряму економічної теорії розуміються як «зовнішні» відносно господарської сфери, трактуються тут як ендогенні, що задаються умовами функціонування всієї економіко-політичної системи.

До беззаперечних переваг теорії ендогенного визначення економічної політики відносять її здатність ураховувати різні аспекти процесу прийняття державних рішень. Дана теорія сформувала два основні підходи до вивчення механізмів господарського регулювання (повною мірою ці підходи висвітлені Г. Гросманом і Е. Хелпманом [31]). З одного боку, у ряді робіт підкреслюється роль політичної конкуренції між кандидатами на заняття виборних посад (цей підхід можна назвати «конкурентним»). З іншого боку, названі заходи можуть розглядатися як засіб максимізації підтримки політичних сил, що вже перебувають при владі і можуть реально визначати, а не просто анонсувати політичний курс («монополістичний підхід»).

Кожний з цих підходів має «порівняльні переваги» у різних областях аналізу державної політики. Так, «конкурентний підхід» дозволяє досліджувати стратегічні проблеми: наскільки велика ймовірність збереження існуючого політичного курсу; які основні риси пропонованих заходів, що відповідають умовам рівноваги на політичних ринках; у чиїх інтересах буде здійснюватися економічне регулювання. «Монополістичний підхід», навпаки, може з успіхом використовуватися для розгляду тактичних проблем, пов’язаних з рутинною діяльністю влади щодо визначення конкретного розподілу прав власності й елементів цінового вектора.

З урахуванням сказаного вище стає зрозумілим, що теорія суспільного вибору й особливо теорія ендогенного визначення економічної політики відкривають широкі можливості для вивчення проблем, пов’язаних із взаємодією економічної і політичної сфер громадського життя. Цим обумовлена безсумнівна привабливість застосування зазначених теорій для вивчення процесів, що відбуваються в країнах з економікою перехідного типу. Названі теорії дають можливість по-новому висвітлити певні аспекти перетворень, здійснюваних сьогодні в Україні, а також визначити причини їх недостатньої ефективності й адекватності.

 


Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх