Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія

Держава і ринок: філософія взаємодії
Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія Держава і ринок: організаційно-економічний аспект Еволюція суспільних функцій держави Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні Методи та інструменти соціалізації економіки Соціальна орієнтація НТП Антимонопольна політика держави Державна кредитна політика Державне регулювання інвестиційного процесу Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства Соціальні пріоритети в структурі економічної політики Соціальне регулювання в економіці України Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94
823470
знаков
10
таблиц
9
изображений

2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія

У суспільній літературі існує різне тлумачення терміна «держава». Нерідко його вживають як синонім слів «країна», «народ», «суспільство», «вітчизна». По-різному термін «держава» визначається у філософських, соціологічних і політологічних теоріях. Так, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції), трактуючи її як правову форму для спільного життя народу, а також як «верховну юридичну особу», «юридичну організацію народу», «юридичне уособлення нації». Виключно з правового погляду розглядав державу і німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював її з правом. На його думку, держава являє собою систему відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає мотивом для інших. У такому розумінні держава — це відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен вважав, що будь-яка держава є правовою.

Соціологічну теорію держави розробив німецький юрист Р. Ієрінг. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави (К. Маркс і Ф. Енгельс) наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, на їхню думку, — це комітет, який управляє загальними справами всієї буржуазії.

Науковий інтерес становить сучасне розуміння держави. Узагальнюючи різні підходи, можна сказати, що держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантує права і свободи громадянам.

З погляду політології, держава — це апарат, механізм, який захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства, у тому числі за допомогою примусу. Тобто державна влада передбачає можливість примусу з боку держави, застосування певних «силових» засобів. В окремих державах це призводить до порушення прав окремої людини, до приниження її гідності. У демократичній державі влада, забезпечуючи інтереси суспільства загалом, одночасно захищає права і свободи кожної людини.

Над питаннями про причини і шляхи виникнення держави люди почали замислюватися давно. Створювалися найрізноманітніші теорії, які по-різному тлумачили зазначені питання. Пояснюється це насамперед відмінностями історичних і соціальних умов, у яких жили автори цих теорій, розмаїтістю їхніх ідеологічних і філософських позицій.

Узагальнюючи різні літературні джерела, що стосуються сутності держави, можна виділити три підходи до дослідження цього питання. Перший — політико-філософський (античний), який відстоювали представники стародавньої філософії Аристотель та Цицерон. Згідно з цим підходом держава розглядається як свого роду спілкування, організоване заради спільного блага, задоволення щоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ—держава». В основі цих відносин лежить спільність інтересів.

Другий підхід — класовий. Його представники розглядають державу як результат поділу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим. Це марксистсько-ленінський підхід. Третій підхід — організаційно-правовий. Він визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин. Теорії про походження держави стали виникати разом з еволюцією самої держави, відображаючи рівень розвитку економічного ладу і суспільної свідомості.

Сучасна теорія держави і права виділяє в теоріях походження держави дві великі групи: так звані класичні теорії й інші. До класичних теорій відносять: Афінську, яка трактує виникнення держави як результат внутрішніх суперечностей [1]; Римську, що пов’язує виникнення держави з боротьбою між плебеями та патриціями; та Германську, яка вважає, що держава виникла внаслідок захоплення одним племенем великих територій та необхідності створення єдиного центру з управління ними [2].

Учені й сьогодні сперечаються щодо причин виникнення держави. Частина з них ці причини пов’язує з тим, що внаслідок розвитку людського суспільства, підвищення продуктивності праці і появи надлишків продуктів серед людей поступово виникала нерівність. Водночас формувалися неоднакові, часом протилежні інтереси різних груп людей — рабовласників і рабів, феодалів і селян тощо. Щоб утримати владу у своїх руках, не вистачало власних сил, авторитету. Необхідний був певний механізм, який допомагав би керувати суспільством, примушувати, в разі потреби, до покори.

У контексті такого висновку залишаються актуальними думки Ф. Енгельса: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів» [3], причому виникнення апарату державної влади не є результатом зусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на відомому ступені його розвитку.

Отже, основні причини появи держав були такі:

—  Необхідність удосконалення керування суспільством. Це удосконалення, у свою чергу, було пов’язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, виокремленням соціальних структур, їх укрупненням, зростанням чисельності населення, яке проживає на певній території, і т. п.

—  Необхідність організації великих суспільних робіт, об’єднання для їх виконання великих мас людей. Це особливо було властиво тим регіонам, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримання їх у робочому стані і т. п.

—  Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розпаді первісного суспільства, з неминучістю ведуть до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, яка зазнає експлуатації.

—  Необхідність підтримання в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, захист від можливого негативного зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтриманням правопорядку, застосуванням різних заходів, у тому числі і примусових, з тим, щоб усі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, навіть якщо ці норми не відповідають їхнім інтересам.

З погляду соціальної нерівності виникнення держави пояснюється з двох позицій: класової і позакласової. Існують такі теорії позакласового підходу: патріархальна, договірна, теологічна, психологічна, теорія насильства, космічна.

Патріархальна теорія. Згідно з цією теорією держава виникла з сім’ї. Вважається, що держава з’явилася ще тоді, коли люди жили родами і керував життям батько патріарх. Сім’я зростала, і патріарх поступово перетворювався на главу держави, сімейна влада — на державну.

Договірна теорія. Окремі вчені XVIII ст. пояснювали появу держави досягненням угоди між людьми про розподіл функцій у суспільстві, коли одні керуватимуть, а інші — підкорятимуться. У цьому сутність договірної теорії походження держави.

Теологічна теорія. Згідно з цією теорією держава створена Богом, джерелом державної влади, як і всього сущого на Землі, є воля вищої сили — Бога.

Психологічна теорія. Ця теорія доводить, що через свої психологічні особливості одна частина населення повинна панувати, а інша — підкорятися.

Теорія насильства. Стверджує, що держава виникла внаслідок насильства в результаті завоювання одного племені іншим. Адже переможцю потрібно було утримувати в покорі переможених.

Космічна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава на Землю принесена з космосу більш розвинутими цивілізаціями.

Кожна з цих перелічених теорій має своїх прихильників і противників, докази «за» і «проти». Але жодна з них не пояснює переконливо виникнення держави. Найбільш обґрунтованою сьогодні з класового підходу є соціально-економічна, або марксистська, теорія, яка пояснює виникнення держави соціально-економічними причинами.

Будь-яка держава характеризується такими ознаками: наявністю публічної (відкритої) влади, державної території, мови, громадянства, армії, грошової одиниці і фінансової системи.

Виникнення держави пов’язане з необхідністю регулювання відносин між людьми, в суспільстві загалом, в економіці, іноді підтримання нерівності між ними.

Одним із поглядів на державу є, як зазначалося вище, договірна (природно-правова) теорія походження держави. Розглянемо її детальніше.

Теорія договірного походження держави також виникла в глибині сторіч. У Стародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об’єднання людей із метою забезпечення справедливості. Епікур вперше висловив думку, що держава виникає внаслідок взаємної угоди людей. Але якщо в поглядах філософів Стародавньої Греції ми знаходимо лише зачатки даної теорії, то в працях блискучої плеяди мислителів ХVІІ—XVІІІ ст. М. Горація, Б. Спінози, А. Радищева, Г. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо й ін. вона набула повного свого розвитку.

Прихильники природного права державу розглядають як результат юридичного акта суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським витвором або навіть винаходом. Отже, дана теорія пов’язується з механічним уявленням про походження держави, згідно з яким вона є штучним утворенням свідомої волі людей, котрі погодилися об’єднатися заради кращого забезпечення свободи і порядку.

Договірна теорія була обґрунтована в працях Руссо. Аналізуючи історичний досвід, він дійшов висновку, що люди в природному стані мають певні права і свободи. Потім заради добробуту виникає суспільний договір між кожним членом суспільства й утворюваною державою. За цим договором люди передають частину своїх прав державній владі і беруть зобов’язання підпорядковуватися, а держава зобов’язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності, свободу, безпеку. Угода людей, на думку Руссо, — основа законної влади. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі — це уповноважені народу, які зобов’язані звітувати перед ним і які змінюються відповідно до його волі.

Однак той же історичний досвід, як показав Руссо, засвідчив, що з часом правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян — як на своїх рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, за Руссо, вищий і крайній прояв суспільної нерівності, що виникла: нерівності багатих і бідних як наслідок влади; нерівності панів і рабів як наслідок попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності: перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це вже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.

Зауважимо, що науковість договірної теорії учені оцінюють досить неоднозначно і суперечливо. Має місце і повне заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Як приклад можна назвати Сполучені Штати Америки, які у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, котрі мешкають на їх території, і визначили цілі цього договору: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту, охорона права приватної власності і бізнесу тощо. На основі договору між республіками був утворений і Союз Радянських Соціалістичних Республік. Отже, елементи договірної теорії мають реальний історичний ґрунт.

Договірна теорія вперше показала, що держава виникає як результат свідомої і цілеспрямованої діяльності людей. Вона являє собою створений людьми суспільно-політичний інститут, що має величезний вплив на життя індивідів, груп, класів, усього суспільства. Цей інститут постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Що стосується економічного аспекту договірної теорії, то з ним пов’язані демократичні засади в економічних відносинах, утвердження відносин партнерства, взаємної відповідальності, а також підконтрольності, підзвітності перед народом усіх державних та приватних економічних структур, їх змінюваності тощо.

Тривалий час у юридичній науці вітчизняній та деяких інших країн панували уявлення про державу, що ґрунтувалися на ідеї класового устрою суспільства. Відповідно до цієї ідеї держава розглядалася «як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», «організація економічно панівного класу» тощо. Однак таке визначення сутності держави не можна вважати безперечним. Здавна розрізняли дві функції держави — забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалося конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Так, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру з властивими їй антагоністичними суперечностями, сформувалося вчення про класову боротьбу, що стало підґрунтям уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але це вчення не може бути основою для дослідження сутності держави і права, коли в суспільстві немає чітко окреслених класів та існує складна і розгалужена соціальна структура. Соціальні суперечності нині вже не є антагоністичними, а тому втрачає свою актуальність організоване державою насильство стосовно великих соціальних груп. Рівень матеріального достатку сучасної держави дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає нинішнім уявленням про людську гідність.

Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізу історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетними стають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своє відображення в найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому. Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з погляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава є особливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, об’єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собою форму організації суспільства, яка:

·  об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

·  об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія — це матеріальна база держави;

·  об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

·  є представником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншими державами;

·  об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхнього життя;

·  є верховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

·  є централізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхнього життя. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальні умови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогою механізму держави — сукупності органів влади й управління, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності можуть бути різні — управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність — установлення загальнообов’язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний час дозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіх держав даного періоду, або різні типи держав.

Під типом держави необхідно розуміти класифікаційну характеристику держав, що мають схожі загальні риси, з погляду устрою, управління, субординації повноважень суб’єктів держави, рівня культурно-духовного розвитку, цільової спрямованості тощо.

Поділ держави на відповідні типи покликаний допомогти з’ясувати, яку форму управління обрала та чи інша країна. Специфіка конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості розвитку і досконалості тих чи інших складових держави. Тобто категорія форми держави безпосередньо залежить від сутності, цільової спрямованості та способу реалізації. На думку відомого юриста й філософа І. А. Ільїна, форма держави — не «політична схема», байдужа до життя людей, а жива організація. «Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, умів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість» [4].

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути відповідно організована, побудована, сформована. Конкретна форма держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед рівнем розвитку суспільства, завданнями й цілями, яке воно ставить перед собою. Значний вплив на становлення форми держави має культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. На форму держави впливає також характер взаємин держави і його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою та іншими організаціями). Можна зробити висновок, що категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним [5].

Вона показує, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням, якими методами вона здійснюється.

Наголосимо на тому, що держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи. Ця теза ґрунтується на такому:

¾  у кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;

¾  лише держава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;

¾  лише держава має право виступати від імені свого народу;

¾  лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов’язковими для всього населення країни [6].

Отже, держава виступає передусім як політична інституція, що уособлює всі аспекти суспільної діяльності людей. У формі держави втілюється природа й організація публічної влади — система закладів, що управляють економічною, політичною і соціальною діяльністю людей. Нарешті, в ній виражається внутрішній територіальний поділ суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах.

Теорія держави, аналізуючи її історію, реально існуючі форми правління, розробила кілька їх класифікацій. Найпоширеніша з них — це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одній особі — це монархія, якщо багатьом — аристократія, якщо всім — демократія, або республіка. Існування такої класифікації було відмічено ще Геродотом [7].

Зазначимо, що нині аристократичної форми вже не існує. Тому сьогодні мова може йти про монархію чи республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і досі (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Республіку, як форму правління, характеризують такі ознаки:

обрання органів державної влади на певний термін і її колегіальний характер;

наявність обраного на певний термін глави держави;

такий характер державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

юридична відповідальність глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки поділяються на античні (держави-поліси — Афіни, Рим); середньовічні (феодальні — Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління виникає там, де йдеться про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.

Спотвореною формою республіки є форма правління тоталітарної держави, відомий політолог Й. Шумпетер, будучи прихильником західної демократії і критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою зазначав, що майбутнє все-таки належить соціалізму [8]. Тоталітарній соціалістичній державі властиві такі ознаки:

наявність правлячої партії, що становить ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни;

поєднання в одній особі вождя партії і глави держави, прагнення зберегти свої політичні пости;

наділення глави держави диктаторськими повноваженнями;

формальний характер партійних і державних виборів;

підвищення ролі партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

відсутність юридичної відповідальності глави держави й партії.

Відомі такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка ґрунтується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Ця форма правління не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитися повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

У парламентській республіці уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН). Глава держави не може впливати на склад уряду і його політику.

Президентсько-парламентська республіка як форма правління передбачає, що глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).

На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду поділу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх поділ між складовими держави.

Форма державного устрою показує:

якою є внутрішня структура держави;

як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

·  у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території [9].

За формою державного устрою розрізняють такі основні форми держав:

·  унітарна;

федеративна;

конфедеративна.

У сучасній теорії державний устрій поділяють на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава — це таке державне утворення, яке складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Згідно зі статтею 2 Конституції України [10] Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканною. До унітарних належать також такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

верховне керівництво здійснюють єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі й судові органи;

на території унітарної держави діють одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

складові унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

унітарна держава, на території якої проживають значні за чисельністю національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

·  має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади [11].

Ступінь і форми контролю центральної влади над місцевими органами керування в різних унітарних державах неоднакові. Відповідно розрізняють централізовану й децентралізовану унітарну держави.

Як уже зазначалося, форми державного керування з часом можуть змінюватися, удосконалюватися, відчуваючи на собі вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Але при цьому мають дотримуватися такі основні принципи:

·  принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, що передбачає усвідомлення вагомості волі суспільства, спрямованість сили держави на здійснення, охорону та захист основних прав людини;

·  принцип національної рівноправності — визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав «титульної» (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі;

·  принцип законності — спрямування діяльності держави на виконання законів, організація державного керування на підставі законів і в порядку, передбаченому законом;

·  принцип суверенності державної влади — єдність і незалежність державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу, його права на самовизначення;

·  принцип «розподілу влади» — розподіл основних функціональних напрямів діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів;

·  принцип ненасильства — пріоритет у державній діяльності організаційних та виховних методів (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення);

·  принцип «громадянськості» — виконання державою своїх функцій із залучення муніципальних органів та різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ними.

 



Информация о работе «Держава і ринок: філософія взаємодії»
Раздел: Экономика
Количество знаков с пробелами: 823470
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 9

Похожие работы

Скачать
39911
0
4

... наведені вище. Вчений Ф.Хайєк каже про це так: «Конкурентний лад – єдиний, де людина залежить лише від самої себе, а не від милості сильних світу цього» {13, с.22]. Ця цитата підкреслює важливу роль держави у ринковій економіці, тому що саме вона виконує ті обов’язки, які спрямовані на розвиток та гідне існування народу країни. Отже, ринок та ринкова економіка – продукт тривалої еволюції товарно ...

Скачать
664560
27
18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Скачать
63586
1
5

... відповідним розвитком міжгалузевого господарського комплексу індустрії туризму; б) розуміння туристичного процесу як геопросторового явища, властивості якого проявляються в функціонуванні ринку туристичних послуг; в) специфіка формування та функціонування туристичного ринку. Масштабність туризму як суспільного явища, а саме прискорений розвиток в часі та поширення по території (з орієнтацією на ...

Скачать
241376
0
0

... її у межах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма до Слобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром і Дніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже 200 тис. км². Ознака третя – політико-адміністративний устрій. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основу адміністративного ...

0 комментариев


Наверх